|
|
Скачати 270.94 Kb.
|
|
Тема 1. Політична аналітика як наука. Етапи становлення політичної аналітики. Інформаційне забезпечення аналітичного процесу.
Література
Політичний аналіз (англ. polity analysis, від грец. - розкладення, розділення) – це оцінка здійснимості й життєздатності альтернативних політик (планів, програм), стратегії їх здійснення та наслідків обраної політики. Термін політичний аналіз вперше був застосований американським дослідником Ч.Е. Ліндбломом 1958 році. Анализ представляет собой процесс мысленного расчленения исследуемого объекта на составные части и исследование каждой из них в отдельности. С помощью логического анализа выявляется строение исследуемого объекта, его структура, отделяется существенное от несущественного. Логический анализ и синтез (объединение всех данных, полученных в результате анализа), позволяющие создать полное и целостное представление об изучаемом объекте, достаточно часто используются практически во всех отраслях гуманитарного знания. Политология не является в этом плане исключением. Однако в понимании того, что представляет собой политический анализ, существует неопределенность. В политической науке можно выделить два доминирующих подхода к пониманию термина «политический анализ». Первый из них предполагает, что данный термин является исключительно простым синонимом использования анализа логического для изучения фундаментальных политических проблем. При этом прикладная политология рассматривается как вторичная дисциплина по отношению к политологии теоретической. Второй подход к пониманию термина «политический анализ» признает факт «дуализма» политологического знания, наряду с делением политических исследований на теоретическое и прикладное направления необходимо разделить на два типа и политический анализ. Существует теоретический политический аналіз и прикладной политический анализ. Прикладная политология изучает проблемы, отвечающие определенной социальной потребности. При этом их решение может помочь справиться с тем или иным вопросом, встающим перед обществом. Проблемные ситуации, с которыми сталкивается прикладная политология, имеют обычно жестко заданные временные и пространственные характеристики. Объект прикладной политологии, таким образом, можно определить как проблемные ситуации из текущей политической практики, решение которых должно быть найдено в предельно сжатые сроки. Прикладному політичному аналізу притаманні прагматизм, обумовленість конкретною політичною ситуацією, цілями, потребами та інтересами, спрямованість на пізнання і вирішення конкретних політичних проблем. Він пов'язаний з ідентифікацією, діагностуванням політичної ситуації, дослідженням розстановки, стратегій, інтересів, поведінки суб'єктів політики (політичних гравців, або акторів); узагальненням факторів (економічних, соціальних, психологічних), які обумовлюють суть політичної проблеми, прогнозуванням розвитку, моделюванням розвитку подій і виробленням рекомендацій щодо прийняття і реалізації політичних рішень. Завдання прикладного політичного аналізу пов'язані з дослідженням природи політичної проблеми, результатів політичного курсу в минулому і в актуальному для політика (політичної сили) часі, пошуком способів вирішення проблеми. Позиція аналітика завжди зорієнтована на політичну практику, а безпосередні результати його старань виконують перетворювальну функцію, на підставі чого прикладний політичний аналіз кваліфікують як мистецтво соціального інжинірингу (обґрунтування соціальних змін) і як певну кон'юнктурну практику, змістом якої є пошук для клієнта оптимального рішення. Аналітик не висуває нових доктрин, не обґрунтовує нових теорій, а використовує теоретичні надбання, власний досвід, навіть інтуїцію для пізнання політичних подій, явищ, процесів, вироблення практичних рекомендацій щодо поведінки в конкретній і передбачуваній політичній ситуації. У цій справі важливі не лише ідеї, теоретичні знання, досвід, навички, інтуїція, а й масштаб думки, здатність бачити проблемну ситуацію у різних вимірах, незаангажовано використовувати для її пізнання найефективніші підходи, методи, інструменти. Залежно від зорієнтованості на проблему виокремлюють:
Для постійного відстеження змін у політичному середовищі використовують політичний моніторинг — систему спостережень за політичними процесами, діяльністю суб'єктів політики. Аналітик інтерпретує політичну ситуацію не тільки в її об'єктивних вимірах, а й через призму інтересів замовника, тому в одній і тій самій проблемі йому доводиться бачити різні аспекти, виконуючи, наприклад, замовлення партії, що перебуває при владі, й опозиційної партії. Це означає, що зосереджений на певному об'єкті погляд аналітика завжди залежатиме від ситуації, в якій перебуває замовник, його політичних цілей та інтересів. Інтерпретації, оцінки, пропозиції аналітика не мають імперативного статусу, оскільки замовник (клієнт), зважаючи на свої знання, досвід, оцінки інших експертів, політичні реалії (домовленості, зобов'язання тощо), які з різних причин не могли бути охоплені аналітиком, нерідко привносить і своє бачення політичних подій і свого місця в них, що впливає на його рішення і подальші дії. Тому не варто приписувати політичному аналізу ухвалення політичного рішення, а також авторство політичного рішення, оскільки ця проблематика остаточно розв'язується суб'єктом політики. Теоретические исследования имеют своей задачей объяснение более фундаментальных проблем, основной из которых следует признать раскрытие подлинных механизмов функционирования политического мира. Очевидно, что подобная задача решаема лишь при широком рассмотрении политических процессов: политолог-теоретик не ограничен в своих исследованиях жесткими пространственно-временными характеристиками и поэтому может сравнивать современные политические системы с системами прошлого, а также системы, существующие в один период времени, но в разных географических точках. Основною аналітичною одиницею теоретичного аналізу є концепт (лат. conceptus — думка, поняття) — узагальнене формулювання про природу, зміст, складові політичної проблеми, а результатом — універсальні концептуальні висновки. Субъектами теоретической политологии являются в первую очередь крупные университеты и институты, представляющие собой своеобразные корпорации ученых-политологов. В качестве клиента выступает само общество, стремящееся познать истинные механизмы функционирования мира политического. Данный тезис подтверждается и тем фактом, что университеты и институты, осуществляющие фундаментальные политологические исследования, финансируются государством, т.е. налогоплательщиками, которые одновременно являются и основными потребителями продукции ученых-политологов. Весьма наглядно разницу это показывает рассмотрение анализа политических систем в древнегреческих городах-полисах, сделанного Аристотелем. Система административного управления в них отличалась друг от друга, однако в любом из полисов она была не слишком запутанной, поскольку характеризовалась крайне ограниченным числом политических субъектов. В любом из греческих полисов была единая верховная власть, и для понимания его политического устройства было достаточно выявить систему кооптации в единый властный орган и принципы, в соответствии с которыми последний осуществляет управление полисом. Аристотель установил, что верховная власть в полисах «непременно находится в руках либо одного, либо немногих, либо большинства», и выделил соответственно три «логически правильных» вида государственного устройства: монархию, аристократию и политию, и три отклонения от них: тиранию («монархическая власть, имеющая в виду выгоды одного правителя»), олигархию («блюдет выгоды состоятельных граждан») и демократию («блюдет выгоды неимущих»). Исследование Аристотеля неоперативно, поскольку для написания подробной обобщающей работы о всех полисах требовалось значительное время для сбора материала, что лишало его актуальности. Аристотель ставил перед собой совершенно иные задачи, чем этого требуют исследования, носящие исключительно прикладной характер. Не случайно его «Политика» до сих пор считается классикой теоретической политической мысли, в то время как современные ситуационные анализы, будучи «скоропортящимися продуктами», имеют ценность только при оперативном использовании, а через некоторое время практически полностью теряют свою значимость.
Зародження аналітичної методології відбувається ще в античний період. Так, уже в Стародавній Греції було поставлено проблему співвідношення інтелекту людини і актуальності її політичної діяльності. Автор ідеї ідеальної держави Платон вважав, що державою повинні керувати філософи. Анализ политической ситуации существовал еще во времена Аристолеля. Весьма наглядно это показывает рассмотрение анализа политических систем в древнегреческих городах-полисах, сделанного Аристотелем. Ситуаційний аналіз використовували також науковці, які рассматривали современную им политическую ситуацию как отправную точку для создания схемы оптимального государственного устройства, как это было у Никколо Макиавелли, Томаса Мора, Шарля Монтескье, Джона Стюарта Милля, Джона Локка и других ученых. Варто звернути увагу також на активное участие политических мыслителей в политической практике - Аристотель был наставником и советником Александра Македонского, а Никколо Макиавелли в течение 14 лет занимал различные государственные посты в Флорентийской республике. Однако они осуществляли оперативные анализы текущей политической конъюнктуры устно, не формализуя их на бумаге. Уявлення доби Просвітництва про те, що світ сповнений загадок і проблем, які можна «вирішити» за допомогою людського розуму і знання, утворюють підґрунтя для розвитку підходу «публічної політики». Те, що Ньютон зробив для закону руху планет, стало моделлю для того, що можна зробити, маючи знання про людське суспільство. Природничі науки забезпечують підхід до політології, який панував протягом майже всього двадцятого століття.. Приховані припущення про такий зосереджений на природничих науках підхід виходять з того, що: (1) закони, які керують поведінкою людей, існують незалежно від контролю людини над ними (2) об’єкти аналізу в суспільних системах дуже подібні в часі й просторі. В политической науке наблюдалось доминирование позитивистского подхода, предполагавшего анализ политических процессов с целью создания жестких рациональных объяснительных схем, в том числе и строго соблюдаемых в мире политического законов, что, по сути, приравнивало политологию к естественным наукам. Вторая половина XIX века ознаменовалась сменой способа осуществления ситуационного анализа, чему в немалой степени способствовало вовлечение в орбиту политической жизни СМИ. Наглядным примером является творчество Карла Маркса и Фридриха Энгельса, которые, с одной стороны, являлись одними из наиболее значимых для своего времени социальных теоретиков, а, с другой, будучи активными участниками Первого интернационала, пытались дать оперативную оценку событий из текущей политической практики. Наличие прессы позволяло К. Марксу и Ф. Энгельсу оперативно доводить свое видение ситуации до лидеров рабочего движения. Як показав Макс Вебер, розвиток індустріальної цивілізації привів до пошуку раціональніших форм організації держави, торгівлі й промисловості. З цього виникло певне відділення вироблення політики як політичної функції від управління як функції бюрократичної. У XX ст. произошло существенное усложнение политической жизни: значительное развитие получил принцип разделения властей и, в частности, институт парламентаризма, усилилась роль политических партий, отладилась система государственного администрирования, важными субъектами политики стали экономические корпорации, общественные организации и СМИ, а их взаимоотношения с властными структурами стали более многообразными. Все это привело к резкому увеличению факторов, с необходимостью подлежащих учету при ситуационном анализе, а следовательно, и к выделению ситуационного анализа в самостоятельную процедуру, осуществляемую не непосредственными участниками политического процесса, а их вспомогательным персоналом, роль которого стали играть политические эксперты. У 1930-х роках суспільствознавці, з яких найвідомішим був Джон Мейнард Кейнс, проголосили, що, коли уряд хоче мати бодай якісь можливості впоратися з нагальними проблемами, він повинен визнати потребу у більш інформованому, теоретично обґрунтованому підході до управління. Витоки аналізу політики можна побачити у воєнних роках, зокрема, у введенні операційних досліджень і методів економічного аналізу. В Америці рух у напрямку розробки об'єднаного підходу до вивчення суспільних проблем і політики почався з працею Гарольда Лассвелла, досягнувши своєї кульмінації в публікації книги Лернера і Лассвелла про «політичні науки (1951). У 1960-х роках, у США та інших країнах уряди все більше потребували додаткової інформації й аналізу стосовно освіти, транспорту, міського планування, охорони здоров'я тощо. В Америці це посилення ролі уряду у вирішенні проблем було пов'язане з програмами Кеннеді – Джонсона «Нова межа» та «Велике суспільство». Ці програми покликали до життя новий тип прикладних методів досліджень, основною метою яких був аналіз «проблем» і розробка альтернатив, які дали б змогу послабити чи вирішити їх. Сучасні терміни «аналіз політики» та «аналітик політики» почали часто вживатися в 1960-ті роки Дрором в різних урядових документах (US Congress, 1969) і вперше були використані Чарльзом Ліндбломом у 1958 році. Крім методів операційного аналізу, суттєвий вплив на аналіз політики справили теорії і методи, запозичені з менеджменту в приватному й корпоративному секторах. Іншим типом аналізу, що набув розвитку одночасно з проблемно-орієнтованим у 1960-і роки, був аналіз процесу здійснення політики як альтернатива до досліджень конституцій, законодавчих органів, груп інтересів та державного управління. Це зосередження на публічній політиці в політології найбільше пов’язується з внеском чотирьох осіб: Гарольда Лассвелла, Герберта Саймона, Чарльза Ліндблома і Девіда Істона. Праці Лассвелл з публічної політики з'являлися вже в 1930-і роки, коли Чиказька школа надихнула його використати мультидисциплінарний підхід. Наприклад, у 1940-х роках він відіграв значну роль у створенні першої наукової групи («think tank») – Американської комісії з питань політики, завданням якої було «ліквідувати розрив між знаннями і політикою», стимулюючи конструктивний діалог між суспільствознавцями, бізнесменами й виробниками політики. Він також був тісно пов'язаний з однією з найважливіших наукових груп – корпорацією RAND. Внесок Герберта Саймона в розвиток досліджень політики полягав на впровадженні ідеї про дослідження прийняття рішень з точки зору послідовності раціональних кроків - дослідження, розробки і вибору. Третьою ключовою фігурою в розвитку аналізу політики є Чарльз Ліндблом, найбільше відомий своїм обстоюванням альтернативи раціональному підходу Саймона. Критикуючи «раціональну» модель, розроблену Саймоном, Ліндблом запропонував модель, яка враховувала владу і взаємозв'язок між фазами та етапами: вироблення політики є складним інтерактивним процесом без початку і кінця. Ліндблом пропонує, щоб у вивченні процесу здійснення політики ми брали до уваги вибори, бюрократію, партії й політиків, а також групи інтересів, ще й звертали увагу на «глибинні сили» - бізнес, нерівність і обмежені можливості аналізу, які структурують і спотворюють процес здійснення політики. І решті, роботи Девіда Істона (Easton, 1953, 1965), хоча їх і не вважають першочергово прямо пов'язаними з публічною політикою, зробили не менший внесок у розвиток аналізу публічної політики, ніж роботи інших дослідників, оскільки вони створили модель політичної «системи». Головною особливістю моделі Істона є розгляд процесу здійснення політики з точки зору досягнутих наслідків/результатів у формі впливів оточення, що надходять через вхідні канали (партії, засоби масової інформації, групи інтересів), потреб всередині політичної системи (внутрішні впливи) і їх перетворення в наслідки і результати політики. У 1960-ті роки поряд з моделлю Істона існувала ціла низка інших моделей здійснення політики. Серед них головне місце посідали моделі Г. А. Алмонда і Карла Дойча. Теоретики, які справили найбільший вплив на розробку моделей для аналізу процесу вироблення політики, походили з Америки; проте були й винятки у домінуванні американської науки про політику. Британським теоретиком і практиком був сер Джефрі Вікерс. Ще одним винятком з повального на той час домінування американців у цій галузі був ізраїльський політолог Єзекіль Дрор. Перша порограма з аналізу політики була створена в 1969 році в Каліфорнійському університеті в Берклі, досвід програми у Берклі мав великий вплив на розробку програм з публічної політики у США та інших країнах. Перші підручники з публічниї написалиаписали Lindblom (1968) і Dror (1968). В кінці 1960-х років відбулися дві конференції, проведені під егідою Американської наукової ради суспільних досліджень. У 1972 р. була створена Організація досліджень політики, після чого виникло ще кілька орієнтованих на публічну політику асоціацій і журналів. Низка книжок Організації була спрямована на стимулювання застосування політичної науки до важливих проблем публічної політики. В 1970-ті й 1980-ті роки було опубліковано численні підручники для бакалаврату й маґістеріуму, що стосувалися аналізу політики, в той самий час спостерігався справжній вибух дослідницьких центрів, а у 1980-90-і роки аналіз політики поширюється за межі Америки до інших країн.
В Україні вже з середини 1990-х р. здійснено ряд заходів, спрямованих на створення відповідної інституціональної і теоретико-методологічної бази наукового процесу підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень і програм. В 1992 році створені Національний інститут стратегічних досліджень і Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України, який у 1995 р. був перетворений в Українську Академію державного управління при Президентові України. За підтримки Міжнародного фонду „Відродження" протягом 1999-2002 рр. успішно здійснювалась програма „Демократизація та реформування місцевого самоврядування і державного управління", одним із напрямків якої, була якраз розробка навчальних посібників, підручників, програм та методик тренінгів з аналізу державної політики, підтримка експертно - аналітичного супроводження процесів розробки, ухвалення та контролю за виконанням рішень органів муніципального та регіонального управління, перекладу та видання книг зарубіжних фахівців, присвячених цим проблемам. За цей час було підтримано близько 300 проектів, значна частина яких, присвячена розвитку аналізу державної політики та її окремих компонентів. В жовтні 2004 року створено Головну службу політичного аналізу в структурі Секретаріату Президента України, в рамках підготовки до реалізації міжнародного інвестиційного проекту „Twinning” 6 жовтня 2006 року була проведена міжнародна науково-практична конференція «Діяльність груп аналізу політики в державних органах України». Високими темпами формується також і спеціальна науково-теоретична база - кількість досліджень по даній проблематиці з року в рік зростає, а об'єм, опублікованих в Україні робіт закордонних і вітчизняних авторів із проблем аналізу суспільної и державної політики, перевищує аналогічний показник кожної із країн СНД і Центрально-Східної Європи. Мова йде насамперед про роботи таких відомих закордонних і вітчизняних вчених як А. Вілдавскі, В. Вільямс. Д. Веймер. А. Вайнінг, В. Дан, A. Дегтярьов, К. Симонов, С. Туронок, Л. Пал, В. Парсонс. Б. Хогвуд і Л. Ган, B. Абизов, А. Баронін. Т. Брус, О. Валенський, К. Ващенко, В. Горбатенко, В. Горбулін. О. Дем'янчук, І. Курас, Ю. Кальниш, О. Кілієвич, О. Кучеренко, В. Кремень, А. Коваленко, Л. Кочубей, Ю. Левенець, В. Ребкало, Ю. Сурмин. Н. Туленков, В. Токовенко, С. Телешун, В. Тертичка, Ю. Шайгородський. Засади вітчизняної школи політичної аналітики заклали у 90-х роках роботи В. Абизова та B. Кременя, присвячених механізму прийняття політичних рішень, О. Кучеренко _ теоретико-методологічним засадам аналізу процесу формування та здійснення державної політики, Ю. Сурміна і М. Туленкова - методології соціологічних досліджень та аналізу ситуацій, Ю. Левенця _ теоретико-методологічним засадам української суспільно-політичної думки, О. Валевського і В. Тертички - методологічним засадам аналізу державної політики в Україні, І. Кураса та В. Горбатенка - теоретико-методологічним проблемам розвитку політичної науки та політичного прогнозування, C. Телешуна та І. Рейтеровича - впливу фінансово-політичних груп на прийняття стратегічних рішень у сфері політики та економіки, В. Горбуліна та А. Качинського - застосування методології SWOT-аналізу для оцінки стану внутрішнього і зовнішнього середовищ, М. Туленкова, Ю. Шайгородського - теоретико-методологічним аспектам політичного управління в транзитному суспільстві]. Паралельно з вказаними теоретичними науковими дослідженнями, набирає силу другий аспект цього процесу: впровадження їх результатів в політико-управлінську практику і фахову підготовку студентів-політологів і спеціалістів усіх рівнів в сфері державної політики та державного управління. В 2002 році видається один з перших вітчизняних посібників А. Коваленка ..Політичний аналіз і прогнозування", де висвітлено авторське бачення сутності політичного аналізу і прогнозування як наукових політологічних дисциплін. Буквально через рік, в 2003 році для слухачів Національної академії державного управління при Президентові України видається підручник, написаний колективом авторів под загальною редакцією О. Валевського і В. Ребкала „Теорія і практика політичного аналізу". Помітною подією став вихід в 2005 році курсу лекцій А. Бароніна „Аналіз і прогноз у політиці та бізнесі", присвячений розкриттю сучасних форм та методів створення інформаційної бази аналітичної роботи. При цьому в процесі дослідження теоретико-методологічних засад політичної аналітики, центром якої стає Національна академія Державного управління при Президентові України, важливу роль відіграла серія книг, випущена українськими дослідниками: курс лекцій С. Телешуна і А. Бароніна „Політична аналітика: прогнозування та політичні консультації", навчально-методичний посібник В. Ребкала і Ю. Кальниша «Практикум з політичної аналітики в державному управлінні» та навчальні посібникі, написані колективом авторів, під керівництвом професора С. Телешуна „Політична аналітика в системі публічного управління". Все це в сукупності, дало потужний поштовх новому - третьому етапу осягнення вітчизняними науковцями теоретико-методологічних засад політичної аналітики вже на рівні дисертаційних досліджень: в 2007 році докторантом Національної академії управління при Президентові України Ю. Кальнишем успішно захищається перша в Україні дисертація на здобуття вченого ступеня доктора наук з державного управління: „Формування теоретико-методологічних засад політичної аналітики в державному управлінні України", а в 2009 році по вказаній проблематиці виходить перша дисертація на здобуття вченого ступеня доктора політичних наук - К. Ващенка, присвячена дослідженню теоретико-методологічного інструментарію і засобам забезпечення політичного аналізу і прогнозування в сучасній Україні. Через два роки в контексті даного напрямку захищаються одразу дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата політичних наук. Це робота В. Теремка, присвячена дослідженню проблеми аналізу політики як чинника демократичної трансформації сучасного суспільства та робота І. Петренка про сутність експертно-аналітичного забезпечення державної політики Але всі існуючі на сьогодні праці, по своїй цільовій направленості надмірно вузькі за постановкою питань та їх рішенню, і в кінцевому результаті не дають системного уявлення про сутність політичної аналітики як сучасного явища і поняття. В Україні за останні два десятиріччя по спеціальності 23.00.01 - теорія та історія політичної науки не було захищено жодної кандидатської чи докторської дисертації з проблем методології політичної аналітики саме у прямій постановці питання, не вийшло друком жодної монографії з методології політологічних досліджень як такої, не кажучи вже про профільні підручники, які б давали студентам-політологам системне уявлення про теорію та методологію політичного аналізу, і тим паче всієї системи політичної аналітики в цілому. Не отримало належного теоретико-методологічного обгрунтування в науковій літературі й поняття «політична аналітика», окрім існуючої аморфності та структурної невизначеності цього поняття, в його зміст дослідники найчастіше вкладають без будь-яких пояснень зовсім різний смисл.
В текущий момент политическая экспертиза перестала быть достоянием только властных структур. Круг потребителей аналитической продукции сегодня крайне широк. Одну из классификаций структур, осуществляющих аналитическую деятельность, предлагает Л. Пал. Он разделил все структуры на два сектора: государственный и негосударственный. Каждый из них был разбит Л. Палом на более мелкие подгруппы: государственный делится на правительственные и квазиправительственные аналитические подразделения, негосударственный - на аналитические центры а) работающие на получение прибыли, б) созданные на базе университетов в) не считающие финансовую прибыль основной целью своего функционирования. Правительственные аналитические структуры в классификации Л. Пала представляют собой те подразделения, которые являются частью его организационной структуры. Входящие в их штат аналитики имеют статус государственных служащих и выполняют функцию аналитической поддержки решений, принимаемых кабинетом министров. Квазиправительственные же структуры в систематизации Пала — это те аналитические центры, которые также работают исключительно на правительство, но не входят непосредственно в его структуру и не являются по этой причине его частью. Большинство в негосударственном аналитическом секторе составляют центры, ориентированные на получение прибыли, для которых политическая аналитика — товар, продвигаемый ими на рынок. Они в первую очередь работают с крупными коммерческими компаниями, вовлеченными в политическую жизнь и сталкивающимися с необходимостью просчитывать политические риски, а также политическими партиями и общественными организациями. Но в ряде случаев подобные аналитические центры выполняют работы и для государственных структур, которые в подобной ситуации выступают как покупатели аналитических услуг на открытом рынке. К данной группе субъектов политического анализа Л. Пал относит и фирмы, занимающиеся социологическими опросами. Центры, не ставящие в качестве своей основной задачи получение прибыли, существуют на спонсорские средства и гонорары от публикаций собственных исследований. Фактически они являются крупными научно-исследовательскими структурами, выполняющими как теоретические, так и прикладные разработки. Достаточно часто определенную долю расходов на их функционирование берет на себя государство, рассматривающее их как академические исследовательские подразделения. Аналогичным образом функционируют и аналитические центры, созданные на базе крупнейших университетов. Д. Веймер и А. Вайнинг, которые рассматривают в первую очередь американскую политическую систему, делят правительственные структуры в соответствии с теми органами государственной власти, на которые они работают. Они пишут о президентских аналитических службах - группах типа Совета по национальной безопасности и Совета по внутренней политике, осуществляющих аналитическую поддержку решений, принимаемых президентом США; аналитических структурах, интегрированных в различные федеральные агентства, которые выполняют в США функции министерств; службах аналитического обеспечения деятельности парламента. Следующую группу субъектов политического анализа составляют крупные исследовательские институты, называемые американскими политологами «резервуарами мысли». Д. Веймер и А. Вайнинг относят к ним те структуры, которые занимаются разработкой принципиально новых методов анализа, а затем используют их на практике. Наиболее ярким примером такого рода учреждений является «РЭНД Корпорейшн», разработавшая, в частности, метод Дельфи. При этом научные структуры, занятые фундаментальными исследованиями и выполняющие лишь разовые прикладные работы, вряд ли могут быть включены в классификацию субъектов политического анализа. Третью группу субъектов политического анализа Д. Веймер и А. Вайнинг называют частными аналитическими центрами — она соответствует центрам, имеющим получение прибыли своей основной целью по классификации Л. Пала. А. Макарышев предлагает выделять центры прямой поддержки и центры широкой поддержки. Первые из них ориентированны на одного финансирующего их заказчика, в то время как вторые диверсифицируют свою деятельность и не привязаны к одному источнику финансирования. Центры прямой поддержки часто функционируют в качестве подразделений каких-либо крупных коммерческих компаний, активно участвующих в политической жизни и просчитывающих политические риски. Существуют и формально независимые аналитические структуры, но реально поставляющие свою продукцию одному крупному клиенту, что также позволяет причислить их к данной категории субъектов политического анализа. Центры же широкой поддержки не привязаны к одному источнику финансирования и осуществляют исследования по заказу сразу нескольких политических акторов, среди которых могут быть как коммерческие компании, политические партии или отдельные политики, так и государственные структуры. Деятельность таких центров в большей степени диверсифицирована, так как они работают с большим количество клиентов, запросы которых могут быть достаточно разнообразными». Резюмируя вышесказанное, можно выделить следующие группы субъектов политического анализа:
Аналітичні центри виконують ряд функцій:
Данную классификацию правильно было бы дополнить таким субъектом политического анализа, как средства массовой информации. Ведь наиболее авторитетные из них выступают уже не просто как поставщики информации, но и как фирмы, способные обработать ее и препарировать именно в аналитическом ключе. Наиболее часто СМИ работают в жанре анализа политической ситуации. Однако в них все чаще можно встретить попытки спрогнозировать развитие ситуации. Политические анализы, осуществляемые СМИ, во-первых, потребляются политически активным читателем, зрителем или слушателем, который в большинстве своем является участником политического процесса, пусть даже и в самых простых формах. Во-вторых, на основе материалов СМИ могут принимать решения и более серьезные политические акторы, являющиеся членами властных структур, лидерами политических партий или общественных организаций. Достаточно вспомнить, как расследование журналистов двух американских газет привело к решению палаты представителей Конгресса США начать процедуру импичмента президента Р. Никсона, после чего он вынужден был добровольно уйти в отставку. Якщо говорити про інформаційне забезпечення політичного процесц в Україні і діяльність аналітичних центрів, то крім вже згадуваних державних структур варто назвати ще й Національний інститут стратегічних досліджень. В Україні у 90-і роки створювалися також незалежні (принаймні офіційно) аналітичні центри. Вони самостійно визначають тематику і спрямованість своїх досліджень, самостійно добувають кошти для їх проведення, і можуть розпоряджатися отриманими результатами як товаром. Суттєвим тут є те, що діяльність таких центрів спрямована не на теоретичні рефлексії, а на обслуговування політичної практики. Серед аналітичних і науково-дослідницьких центрів, що типово репрезентують такий клас інституцій функціонування знання про політику, в Україні можна назвати такі. Міжнародний центр перспективних досліджень - незалежна аналітична організація, яка досліджує проблеми публічної політики, пропонує висновки й рекомендації для вдосконалення політики державного та приватного секторів. Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова (створений у 2001 році) - досліджує актуальні проблеми політичного, соціально-економічного розвитку України та її міжнародних відносин. Не обмежуючись критичним аналізом проблем, його члени намагаються виробити дієві та реалістичні пропозиції щодо їх розв'язання, конструктивно співпрацювати з владою та з опозицією. CASE Україна - Центр соціально-економічних досліджень - неурядова неприбуткова організація, заснована в 1999 році польською фундацією CASE. Мета центру - проведення досліджень з економічних, політичних та соціальних питань, сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні. Експерти центру працювали над багатьма проектами разом з Гарвардським інститутом Міжнародного розвитку (HI1D), Міжнародною консультативною групою Сороса (SIEAG), Барентс Груп та ін. Суспільно-гуманітарний консорціум (СГК) «Генеза» інформаційно-аналітична, науково-навчальна інституція - вивчає зміни політичного простору в посткомуністичному світі, зокрема в Україні. «Генеза» виникла у 1992 році як ініціатива молодих інтелектуалів, своєрідна альтернатива до організаційної системи наукових досліджень, що була успадкованою від комуністичного періоду. Працює як незалежне, структуроване на професійній основі навчально-дослідницьке середовище аналітиків та аналітичних структур західного регіону України. Інститут політики (створений у 1998 році) – це аналітична інституція, що досліджує соціально-економічні й політичні процеси в сучасній Україні та за її межами; проводить аналіз та експертизу в галузі політичних наук; готує аналітичні матеріали й проводить дослідження в галузі суспільних наук. Серед сфер інституту - політика влади та суспільна думки про владну політику; соціально-економічна та політична ситуація в Україні; суспільно-правові відносини в українському суспільстві та ін. Інститут реформ (створений у 1997 році) - недержавний аналітичний центр, метою якого є сприяння проведенню економічних перетворень в Україні та утвердження цінностей соціальної ринкової економіки і громадянського суспільства. Школа політичної аналітики (заснована у 2001 році) - незалежний аналітичний проект при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», що об'єднує професійних політологів, займається аналізом політичних процесів в Україні, українського законодавства, а також підготовкою професійних аналітиків у сфері політики. Серед недержавних аналітичних центрів можна ще назвати Міжнародний центр перспективних досліджень , Український незалежний центр політичних досліджень, Всеукраїнська експертна мережа. Не можна не зазначити, що нерідко експерти аналітичних і науково-дослідницьких центрів невибагливо послуговуються не цілком коректними концептуальними положеннями, що часом має наслідком дилетантизм і публіцистичність висновків. Навіть, коли в діяльності аналітичних і науково-дослідницьких центрів немає відвертого сервілізму і політичної заангажованості, теоретична недбалість у вживанні, приміром, таких понять, як „держава", „громадянське суспільство", „політична культура" призводить щонайменше до зменшення продуктивності їхніх проектів. Серед ЗМІ, що здійснюють аналіз політичної ситуації і політичне прогнозування варто назвати газети «День», «Дзеркало тижня», «Сегодня», веб-ресурс «Главред», політологічне інтернет-видання «Політична думка», Інформаційне агентство УНІАН та ін. |
|
Тема Політика як соціальне явище. Політологія як наука (2 години) Політика як суспільне явище: підходи до визначення, становлення політики та політичних відносин як результат історичного розвитку.... |
ЕКОНОМІКА І УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ МАШИНОБУДІВНОЇ ГАЛУЗІ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ” Редакція збірника наукових праць ”Економіка і управління підприємствами машинобудівної галузі: проблеми теорії та практики ” (свідоцтво... |
|
План Вступ Аграрна політика 2 Одним із основних напрямків державної аграрної політики України на сучасному етапі є створення належних правових умов для ефективного... |
«МАРКЕТИНГОВА ЦІНОВА ПОЛІТИКА» Вступ Ера маркетингу символізує нові взаємовідносини між сферами виробництва і споживання і потребує врахування різноманітних, швидкоплинних... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до вивчення дисципліни „Актуальні проблеми... Методичні рекомендації до вивчення дисципліни „Актуальні проблеми теорії та практики фінансів” для студентів V курсу напрямку „Фінанси”.... |
Завдання та принципи здійснення сучасної бюджетної політики Бюджетна політика становить основу фінансової політики, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів,... |
|
Тема 1 Сутність, функції та види грошей Вивчення сутності грошей, функцій, що виконують гроші, аналіз їхнього розвитку та, впливу грошей і грошової політики на стан економіки... |
1. "Розстріляне Відродження" в історії української культури Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації. Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з... |
|
Практики з виховної роботи: поглиблення і розширення теоретичних... ПТНЗ та їх застосування у вирішенні конкретних педагогічних завдань під час проходження практики |
Тема Вступ до економічної теорії Тема Економічні цілі і проблеми... Зародження економіко-теоретичних знань. Економіка як об'єкт вивчення економічної теорії. Загальні засади економічного розвитку. Мікроекономіка.... |