Поезія М. Хвильового розвивалася в колі ідей і форм, запропонованих символістами й футуристами. Молодий автор невтомно й енергійно експериментує зі звуком, формою, образами.
Автор із молодою зухвалістю прагне збагнути й передати у слові універсальну суть своєї доби. У пошуках нових барв і ритмів М. Хвильовий приходить, за висловом Є. Маланюка, до «ліричної музичності й музичної ліричності», що особливої виразності згодом набуде в новелах і стане характерною ознакою його індивідуального стилю.
Не шкодуй, моя мила мати
Не шкодуй, моя мила мати,
Що я степ рясний залишив –
Я говірку свою кострубату
Заплітаю в русявий кужіль .
Подивись в мої очі прозірні –
Журавлинії там ягідки:
Твойому заповіту я вірний.
Як і завжди, вихревий, меткий.
Ледве ранок тремтячий, рожевий
Заголити темряву підскоче,
Я, як сонце безкрайо веселе,
На завод положу свої очі.
Не шкодуй, моя мила мати,
Твоїм серцем я всіх наділив,
Подивися на ранок мій радо
Після грому і зоряних злив.
Весняне оповідання
Гість-веснянка! Гість-веснянка!
І полетіло по покрівлі злото.
Ранком
Цвіте глодом.
Ранком
Беру я квач, цебрайко
І по дахах залізних
В блакитній пісні
Розстеляю і розстеляю фарби китайку.
Гість-веснянка! Гість-веснянка!
Моя паланка
Червоніє…
До мене, малеч, молодь… всі!
Коханко-сонце, потруси
Свої сріблясті, ясні вії.
Малюю.
По даху мій квач пливе, пливе…
Чую…
Неначе поруч хтось зі мною,
І ніби другий
Квачує іншою рукою…
Незримі рухи…
Стій!.
…І розсміявся раптом дзвінко:
То пензель – промінь золотий –
В покрівлю заздро з чохом дзінькав.
В дощовитий день
Дощовитий день пітьмою накривався
І плазував туди-туди, в кубло,
І в спину встромлено нахабному ворязі
Раптове сонячне жало.
Сорочка зараз не співає,
І лише згадую, як міх
Поліз в горно, куди – не знаю.
А відтіля – тріскучий сміх...
Нічого! Наче й не примітив.
І дощ, і день – як не було...
А проте з неба сірі свити,
Щоб завтра сонце аж... гуло!..
Сонячна вага
Рудії сонячні м’язи́
В обіймах міцно тиснуть-тиснуть…
Але вагу я цю носив,
Як сурма срібноструйну пісню.
Гнідої спеки оберемок
Лежить у мене на спині,
І вдалечінь неначе йдемо
З тобою, золотий паліє.
Куди? Куди? Та звісно ж –
Туди, туди, за обрій чалий…
…Я вдарив ще раз топірцем
І грюки лунко поплигали.
На верхів’я
Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
В люстерці гроз
в люстерці снів
в люстерці гроз безмежних,
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз безмежних.
Ой, покотись надхмарним рокотом
що буйний грім.
Загогочи скаженим рокотом
що буйний грім.
Та закувала чуйна хмара
й заплакали дощі,
пішли отари –
попливли,
а потім сипалась вода.
Невже вгамує шквал
шалений подих-бій вітрів,
коли тендітна пані-тиша
за ними йде?
Греби ж, весляре, вище, вище,
І з тріском бунт! і з тріском стріл!
І знову зорі – в метеори
– Так на землі працюйте вік...
Що нам морок...
Там, де вітер
Лепетень
По підметах спрохнялих,
Коливались
Златовіти –
Йшов новітній день!
Гей! Сідаймо всі на релі –
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий –
Молотка дзвінкий удар!
Тіні –
Зникли. Вечір синій
І – кривавий...
Що мені?
Я до цього також звиклий,
Як до мене тьмяні сни.
Уквітчали
Небо зорі...
Зорі списики у простір.
І сьогодні, як і вчора,
Морок хмуриться від злості.
А у мене біля серця
Сиза горлиця туркоче,
Серце з ретязя зірветься
І голубку залоскоче.
Що на морок, що нам смуток?
Ми йдемо – наперекір,
Ми – весни найперші гуси,
Наші дні – червоний вир.
Після громовиці
Ох, нарешті!. Прокотилась!.
Гармати грому вдалечінь,
Нема хмарин важкого тіла,
І бавиться, і бавиться відмолоділа височінь…
І тільки іноді бабриськи1
Від блискавок-жарин
По обрію там низько-низько,
Неначе крила золотих пташин.
Басейну бовна бірюзова
Рядниною безмежно простяглась…
Живи! – сріблясте, вічне слово
Я чую в цей бадьорий час.
На тротуари жваві очі –
Калюжі викраяні в дах
Безкрайо, заздро і охоче,
Кравець я, по бульках-голках.
Цей ясен зовсім збожеволів –
Нащо прискавкою?2 не мить!
А проте промінь ще не кволий,
Як прас по змоклі побіжить…
Не витримав, хапнув сорочку
І голкою стьобнув притьмом,
І ниток білії рядочки –
Вперед, вперед! бігом, бігом!
1 Сонечка (комахи).
2 Тут: іскрою..
Молотки
Витанцьовують, сміються
Дзвінко, дзвінко молотки
Про весілля революцій –
Цоки-цоки-цокотки!
Міх задихався, не встигне,
Важко – міх! – зітхав...
Грюкотіли десь машини,
Я з товаришем кував.
Іскри бризками повсюди
І – нема,
Кузня їх вгорі закруте,
Проковтне пітьма.
А у горні шаруділо
Листя золоте:
Дух міхів підняв на вила,
Віником мете.
Ну і день! Сорочка в піні,
Візерунки на спині,
А в очах перстніє синьо,
Як в червневі дні!
...Тільки це згадав, як танки,
Знову в танки молотки
І виспівують про ранки:
Цоки-цоки-цокотки!..
Скляр
Під пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньці,
Дивлюсь – на обрію веслом
Зоря гребе у східній криці.
Дружок мій любий – діамант –
З кишені блузи щулить око,
Ох, як він весело в туман
Застромить погляд свій глибокий.
Іду по вулиці, а скляр
Яскравко – ранок кучерявий –
На мій дзвінкий крокує шлях
В палаючій і голосній заграві.
Один лиш мент – і діамант
Його і мій – веселі друзі
Назустріч підуть крізь туман.
І заспіває серце в блузі.
Ах, я не маю теплих слів
Намалювати ту хвилину.
Я потім довго-довго млів
І досі плавко лину-лину….
«Мліти в полум’ї вік, без кінця…»
Мліти в полум’ї вік, без кінця
По машинах очима плигать,
Верещать, як мале порося,
Все полапать, пізнать.
У обіймах гартованих днів
Розправляти залізні м’язи́,
Повну діжку червоних огнів
По шляхах і по стежках носить.
В краєвидах сичать, шелестіть
І сягати відважно вперед.
Шлаків золотом світ запалить,
У повітрі хапаючи мед.
О життя, громострільний коваль,
І ти, кузня – земля громовиць,
Я, ваш син, – хуртовина і сталь,
Ваша міць.
«Моя золота береза…»
Моя золота береза
зажурно дивиться в вогку імлу.
О, де ви, де ви, зелені плеса
моїх розпорошених дум?
Вчора доходив до тропіка
і в палкучих просторах запалював душу,
а сьогодні я, кучерявий хлопчик,
до льодового океану рушив.
Собакою буду верещати,
ніби гицель мене в неминучі обценьки.
Я пручатимусь – не хочу за грати,
не хочу!
Піду я у робітничий квартал,
заховаю там склизький сум…
Ах, яку я важку вагу
біля золотої берези несу!
Сучасники
Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр –
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося, – вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! –
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію – знов половецьких степів.
«На мінори розсипалась мряка…»
На мінори розсипалась мряка,
І летить з осики лист,
Але серце моє не заклякло,
Не замовкло, бо я – комуніст.
І іду я дорогою, вітром,
На долоні у мене зоря,
Завтра маю пітьму освітити
У тайзі, у морозних зирян.
І ховаю в курначчя1 генія…
Це – не Будда, не Магомет, не Конфуцій,
І не приймете ви його без преній,
Бо він із черева Революції.
А надворі «memento mori»2,
Тротуари бредуть в журбі
І вистукують – чуєте? – скоро
Закришталяться й очі повій.
Та не зріжу собі я голову –
Залізняк я, і чути мій гук,
Краще вмить опинюся голий
на снігу!
1 Правильніше: курмаччя – лахміття.
2 Пам’ятай про смерть (латин.).
«Підвівся день. Уперся в небо»
Підвівся день. Уперся в небо.
Зітхнув так сонячно на світ,
Пролляв червоною фарбою
На сірий тоскний краєвид.
Чи кров’ю, може? Може, кров’ю?
Але життя горить віки
І пізнається у грозі…
По діамантовій росі
Йде чоловік.
Народна пісня
Ой зацвіла папороть,
зацвіла
на Купала в темряву
між дерев.
А у
лісі реготом лісовик
прокидає шелести
і жахи.
Ой як хочеться, хочеться
взяти скарб –
ті червінці-блискавки
під дубком.
В позолоту кралею
уквітчать
це життя сучаснеє,
що скиглить.
Ой зацвіла папороть,
Зацвіла.
Та не в казці жити нам,
а в борні!
Смуток
В зелених композиціях сьогодні ріс,
а потім довго з корпусами,
з міськими корпусами розмовляв.
І руки бліді, наче місяць.
…його, його далекий сніп!
до мене геній простягав
– то Леонтовича зелений,
зажурний, як осінній дощ.
Журба, турбота, і сум, і смуток…
вклоняюсь вам!
Люблю у полі, на могилі
стояти в вечорах
і прислухатись, і молитись
тому, що там маячить ледве,
коли далеко на селі
перекликаються собаки…
То в композиціях зелених
росте мій дух
– гармонія істоти.
…В зелених композиціях сьогодні ріс….
За обрієм зима
Посьолок на горі, а там – завод сизий.
На серці пелюстки так тепло-тепло: мак.
Вже одцвірінькав птах свої жагучі меси –
За обрієм зима.
За обрієм зима, а лебедині крила…
Не видко на шляхах – жевріє листопад,
Але і промінь-цвіт не намантачить рала –
Захворів у степах.
Добраніч! У вирій ми, гуси, простяглися.
За вами й я туди (вовтузиться сумнів).
І завжди так в житті: до сонця несемося,
Лишень затихнуть десь його палкі пісні.
Лосунем поплигав вітрець жовто-осінній,
Росте на думці дуб з голісіньким гіллям.
Гудок. Товариші ідуть, як франкмасони,
І на спочинок теж задумливі поля.
Мовчазно. Шарудить тільки змарніле листя,
Похилий пес пробіг через сумний байрак…
В якій гармонії я дочекаюсь гостя?.
За обрієм зима….
«Безмежно журнії оселі…»
Безмежно журнії оселі,
Ваш пильний погляд на красу
У пісні навіть і веселій
Ранений сховує лосунь.
Яка то скорбна далечінь,
Коли у присмерки під тином
Натхненні діви й парубки
Село колишуть, ніби в казці,
Своїм ой-оканням лунким!
Жевріють спогади… про що?
Ох, повідь барв, не потопи
Жагучий потяг в безнадійя –
Степи! Степи!
Від вас, степи, я!
Голод
Обгризли дерева за повіткою коні,
Гаряче дмуха вітер в степ,
Кублиться по шляхах і по оселях стогін –
Жах росте.
А сонце нагартовані язики гостре,
А сонце в рослину смертельні ножі,
Гинуть у тузі тремтячі роси,
Розпука біжить.
Мандрують на бездоріжжі халабуди,
За ними стежить журний рип,
А на горизонті в фіолетах закутий
Конає спечений грім.
Збентежено дивиться неосяжна блакить,
І одцвітають блідоволосі дні.
За повіткою голодні собаки
Доїдають торішній гній.
«У полі голосить мати…»
У полі голосить мати,
Така худенька мати в зморшках,
А на душі у неї волохато,
І одцвітають синьоокі волошки.
Дивиться на шляхи жахні –
Завели її сина Олелька…
Ой ви заводи й шахти,
Буду я з вами без веселки.
Які ж то, які ж то тайни
Крають матірне серце,
І коли ж її син розтане,
Як голубка, що у височині в’ється?
Не розуміє матуся, що се,
Коли рух до офіри прийде,
І голосить, худенька, голосить,
Як той старець-вигнанець Овідій.
Путь
Мороз у зорях блимав
безкольорово –
…сон.
Співали сани на путі
Сріблясту пісню про сніги.
Співали сани на путі.
І сни далекі (сни весни)…
і снилась осінь у осоках…
Про сині роси на світанку
Співали сани на путі…
Мороз у зорях блимав.
Ми їхали
на північ
полем
сніговим.
«Я тепер покохав город…»
Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.
Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь.
Я тепер не той, що в юність.
Цукроварні духмяна путь
одійшла за безбрежні дюни,
що могилами шведськими звуть,
Не побачу ніколи, ніколи
ні доріжки (на ліс веде),
ні поляни, де грають бджоли,
де горить золотий день.
Це одходить од мене навіки.
Як і младість моя одійшла.
Чи не радість? Я знаю тільки,
що то був Чумацький Шлях.
А тепер я кохаю город,
цей сторожкий трамвайний дзвін.
Він в мені неможливо скоро
дорогим димком зацвів.
Отже, вибачте, сизі далі,
я свій вік доживу й тут…
І співають мені тротуари
про далеку прекрасну мету.
«У полі тиша – літній день»
У полі тиша – літній день.
Кургани, далі – легіт.
Куди дорога нас веде
Крізь океани спеки?
Йдемо. Марія у вінку,
І я, такий химерний,
все далі й далі за ріку,
Що у безмежність верне.
Прийдемо ми? Так, певний я.
А сонце дзвонить в хмарах.
Та все біжить, спішить рілля
Та фаркають примари.
«Співає тиша десь…»
Співає тиша десь,
квітніє у просторах,
у мертвій шахті я –
затоплена вона,
а потім дзвін-удар,
і от гудуть мотори –
то по Вкраїні йде
електрики весна.
А потім знову кокс,
і рейки, й вагонетки,
вузькоколійки дух
(як у Карпатах сніг).
А на світанку хрест,
розіп’ятий на нетрі,
і за горбами смерть,
й осіннії пісні.
. . . . . . . . . .
Невже було це так?
А може, то примара?
Не знаю! Не скажу!
І пахне бур’янами,
а може, й чебрецем…
а по ярках – огні!
…огні…
…огні….
Катеринка
За вікном зелена́.
Зелена? Дивно!
Падають, падають
Крашенки з неба,
З неба голубого
в сонячний день
катеринка грає,
грає-виграває…
а розпука вулична
– де?
А далеко потяги і гудки,
а на думці качка в осоці,
я підстрелив качку в осоці,
каченята плакали в осоці.
А медова молодість
одійшла
за темнії обрії в тумани.
…Почекай-но, що це з димарем?
Зачепився місяць за димар?
І неначе бачимо золоту ріку.
Ай було та й буде ще на віку.
Катеринка грає,
грає-виграває,
а розпука вулична
– де?.
«Прийде сюди холодна, вечірня…»
Прийде сюди холодна, вечірня,
де метелить, метелить одуванчика пух,
і запахне пожаром далеким загірним,
і тебе я згадаю на возі, в степу.
Упаду, упаду в розпуці на роси,
лебединно прокинусь туди, на вирій.
Ах, із білих гречок підвелася осінь
і на пасіку лине останній рій.
Чи це ти, чи не ти – золотії рамена.
На устах огірок і баштан крізь туман.
Чи не прийдеш, як осінь, коханко, до мене,
положу на рамено тобі діамант.
Зараз згадую очі – горлиці очі
(кропива, і тини, і кілки в сум).
Під сорочкою груди, мов дух огірочний,
і стрічки, і вінок, і гадючку-косу.
Упаду, упаду в розпуці на роси.
За серпневим баштаном не легіт горить –
то бреде по ланах у задумі осінь,
то в червінцях загрузли бори.
«Та невже ніколи не забуду…»
Та невже ніколи не забуду
Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,
Не заб’ю в собі зміюку люту,
Що хитренько про степи сичить?
Як орган в костьолі, на молитві,
Ці уперті спогади з села
Знову кажуть: «Ти послухай, рід твій
Нас до тебе, зраднику, послав».
Що ти робиш? Де ти забарився?
Чи забув, як явори шумлять
На тому хихлатому узліссі,
Відкіля розходяться поля?
Ми прийшли до тебе із оселі,
Де весною присмерк, мов мара,
Де за клунею в синяві невеселій
Молодик химерний умирав.
За весною – червень, липень, серпень
На озерах, на пустелі чорногуз.
…Пам’ятаєш, як дзвонили верби
Про хрусталь надуманих медуз?
А цю осінь, в злоті, оксамиті…
Та невже ти враз її забув?
Що ти краще десь найшов на світі
За осінню далечінь в степу?
За вітрами падають сніжинки,
І на стріхах білий сніг лежить.
Всюди тиша. Лиш собаки дзвінко
На церковній заливаються межі.
На позиції
Які простори
– Буревій!
Іде із лісу
– Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч – і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські гори.
Шляхи в тривозі (без шляхів).
А тут – потоки, бук,
потоки, бук,
бук!
– Так монотонно із-за дроту
…прокинувсь вартовий
…Які простори
– Буревій!
Іде із лісу
– Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч –і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські гори.
«Поле. Шляхи. Могили…»
Поле. Шляхи. Могили
і чебреці, чебреці.
Ліс, цукроварні, села,
ніж і одріз у руці.
З братом пішов я в повстанці
(брата тепер нема!
за Перекопом на станції
плакав по нім туман).
Вийшли з оселі, веселі
коні іржали на путь,
грузди озерні далі
у золотім меду.
Хлопці! За вільну волю!
Хлопці-повстанці, в гурт…
й серце забилось пістолем
в темний дубовий мур.
В лісі засіли білі
(ніч за рікою йшла).
Зорі в синяву бились
і витикались на шлях.
Змовкли на мить рушниці.
Був в тім чеканні жах,
й темно-таємною птицею
в небі блукала душа.
. . . . . . . . . . .
Що це? Дух баговиння?.
Брате, я досі там…
Ах мої кінні, кінні
дум моїх буйні жита.
Пісня з тракту
Битий шлях. Життя.
Тюпали верхів’я
…тюпали, потюпали – далі.
Похнюпливі коні поштові,
пісок і батіг в колесо
…Чи то – передок, чи то – човен,
а хвилі-задума крізь сон.
Кажуть, була революція…
– Не знаю – я волосний…
Куди це мої коні пнуться
напередодні весни?
Куди це? Коні! Куди це?
…В вербах станційні огні
…За далиною станиця
…Думи мої неясні.
Ну-бо, мої любенькі!
Знову звертайте на тракт –
знову послухаю дзенькіт
під дрижулою цебра.
Коні, поштові коні!
Знаєте й ви про мету –
пісню про верстви і гони
нам телефони гудуть.
…Битий шлях. Життя.
Тюпали верхів’я
…тюпали, потюпали
–далі….
|