Тарас Шевченко Гайдамаки поема Василию Ивановичу Григоровичу на память 22 апреля 1838 года


НазваТарас Шевченко Гайдамаки поема Василию Ивановичу Григоровичу на память 22 апреля 1838 года
Сторінка2/3
Дата23.02.2016
Розмір0.65 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
1   2   3
Старшина первий

 

Старий Головатий щось дуже коверзує.

 

Старшина другий

 

Мудра голова, сидить собі в хуторі,

ніби не знає нічого, а дивишся —

скрізь Головатий. «Коли сам, —

каже, — не повершу, то синові передам».

 

Старшина третій

 

Та й син же штука!

Я вчора зустрівся з Залізняком;

таке розказує про його, що цур йому!

«Кошовим, — каже, — буде,

та й годі; а може, ще і гетьманом,

коли теє...»

 

Старшина другий

 

А Гонта нащо? а Залізняк?

До Гонти сама..." сама писала:

«Коли, — каже...»

 

Старшина первий

 

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

 

Старшина другий

 

Та ні, то люде гомонять.

 

Старшина первий

 

Гомонять, поки ляхи почують.

Ох, старі голови та розумні:

химерять-химерять та й

зроблять з лемеша швайку.

Де можна лантух, там торби не треба.

Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі,

хоч повилазьте: бачили, що куповали;

грошам не пропадать! А то думають,

думають, ні вголос, ні мовчки;

а ляхи догадаються — от тобі й пшик!

Що там за рада? чом вони не дзвонять?

Чим спиниш народ, щоб не гомонів?

Не десять душ, а, слава богу, вся

Смілянщина, коли не вся Україна.

Он, чуєте? співають.

 

Старшина третій

 

Справді, співа щось; піду спиню.

 

Старшина первий

 

Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

 

Старшина другий

 

Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!

 

Старшина третій

 

А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

 

Старшина первий і другий

 

А що ж? то й ходімо!

 

Старшина третій

 

Добре, ходімо.

 

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

 

«Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;

І ви, молдавани,

Тепер ви не пани;

Ваші господарі

Наймити татарам,

Турецьким султанам.

В кайданах, в кайданах!

Годі ж, не журіться;

Гарно помоліться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками;

Згадайте Богдана,

Старого гетьмана;

Будете панами,

Та, як ми, з ножами,

З ножами святими,

Та з батьком Максимом

Сю ніч погуляєм,

Ляхів погойдаєм,

Та так погуляєм,

Що аж пекло засміється,

Земля затрясеться,

Небо запалає...

Добре погуляєм!»

 

Запорожець

 

Добре погуляєм! правду старий епіва, як не бреше.

А іцо б то з його за кобзар був, якби не волох!

 

Кобзар

 

Та я й не волох; так тілько — був колись у

Волощині, а люде й зовуть

Волохом, сам не знаю за що.

 

Запорожець

 

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.

Ану лишень про батька Максима ушквар.

 

Гайдамака

 

Та не голосно, щоб не почула старшина.

 

Запорожець

 

А що нам ваша старшина? почує, так послуха,

коли має чим слухати, та й годі.

У нас один старший — батько Максим;

а він як почує, то ще карбованця дасть.

Співай, старче божий, не слухай його.

 

Гайдамака

 

Та воно так, чоловіче; я це й

сам знаю, та ось що: не так пани,

як підпанки, або — поки сонце

зійде, то роса очі виїсть.

 

Запорожець

 

Брехня! Співай, старче божий,

яку знаєш, а то й дзвона

не діждемо — поснемо.

 

Гуртом

 

Справді, поснемо; співай яку-небудь.

 

Кобзар (співає)

 

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами-лісами.

Ой літає орел сизий,

А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята,

Сини його, діти, —

Поміркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать; то й ушкварять,

Аж земля трясеться.

Заспіває — заспівають,

Аж лихо сміється.

Горілку, мед не чаркою —

Поставцем черкає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,

Орел сизокрилий!

І воює, і гарцює

З усієї сили —

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу...

Степ і море; скрізь битий шлях,

Скрізь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом,

За ним гайдамаки».

 

Запорожець

 

Оце-то так! вчистив, нічого сказати:

і до ладу, і правда.

Добре, далебі, добре!

Що хоче, то так і втне.

Спасибі, спасибі-

 

Гайдамака

 

Я щось не второпав,

що він співав про гайдамаків?

 

Запорожець

 

Який-бо ти бевзь і справді!

Бачиш, ось що він співав:

щоб ляхи погані, скажені

собаки, каялись, бо йде

Залізняк Чорним шляхом з

гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати...

 

Гайдамака

 

І вішати, і мордувати!

Добре, єй-богу, добре! Ну, це так!

Далебі, дав би карбованця,

якби був не пропив учора! Шкода!

Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде

Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.

Утни ще що-небудь про гайдамаків.

 

Кобзар

 

До грошей я не дуже ласий.

Аби була ласка слухати,

поки не охрип, співатиму;

а охрипну — чарочку,

другу тії ледащиці-живиці,

як то кажуть, та й знову.

Слухайте ж, панове громадо!

 

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві,

На припоні пасли коні,

Сідлані, готові.

Ночували ляшки-панки

В будинках з жидами,

Напилися, простяглися

Та й...»

 

Громада

 

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!..

 

«Задзвонили, задзвонили!» —

Пішла луна гаєм.

«Ідіть же ви та молітесь,

А я доспіваю».

 

Повалили гайдамаки,

Аж стогне діброва;

Не повезли, а на плечах

Чумацькі волові

Несуть вози. А за ними

Сліпий Волох знову:

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві».

Шкандибає, курникає,

І гич не до речі.

"Ну лиш іншу, старче божий!" —

З возами на плечах

Кричать йому гайдамаки.

«Добре, хлопці, нате!

Отак! отак! добре, хлопці!

А нуте, хлоп'ята,

Ушкваримо!»

Земля гнеться.

А вони з возами

Так і ріжуть. Кобзар грає,

Додає словами:

«Он гоп таки так!

Кличе Гандзю козак:

«Ходи, Гандзю, пожартую,

Ходи, Гандзю, поцілую;

Ходім, Гандзю, до попа

Богу помолиться;

Нема жита ні снопа,

Вари варениці».

Оженився, зажурився —

Нічого немає;

У ряднині ростуть діти,

А козак співає:

«І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»

 

«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»

Кричать гайдамаки.

 

«Ой гоп того дива!

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинкувать,

Ляшків-панків частувать.

Ляшків-панків почастуєм,

З панянками пожартуєм.

Ой гоп таки так!

Кличе панну козак:

«Панно, пташко моя!

Панно, доле моя!

Не соромся, дай рученьку,

Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,

А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,

А ми посідаймо,

Панно, пташко моя,

Панно, доле моя!»

 

«Ще раз, ще раз!»

 

«Якби таки або так, або сяк,

Якби таки запорозький козак,

Якби таки молодий, молодий,

Хоч по хаті б поводив, поводив.

Страх мені не хочеться

З старим дідом морочиться.

Якби таки...»

 

«Цу-цу, скажені! схаменіться!

Бач, розходилися! А ти,

Стара собако, де б молиться,

Верзеш тут погань. От чорти!»

Кричить отаман. Опинились;

Аж церков бачать. Дяк співа,

Попи з кадилами, з кропилом;

Громада — ніби нежива,

Анітелень... Поміж возами

Попи з кропилами пішли;

За ними корогви несли,

Як на Великдень над пасками.

«Молітесь, братія, молітесь! —

Так благочинний начина. —

Кругом святого Чигрина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть,

Конають в тюрмах, голі, босі...

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти; а дівчата!..

Землі козацької краса

У ляха в'яне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться; карі очі

В неволі гаснуть; розкувать

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать

В ярмі у ляха... горе, горе!

Молітесь, діти! страшний суд

Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом . Лях гуляє!

Нема Богдана — червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну... де Тарас?

Нема, не чуть... не в батька діти!»

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

 

Молились,

Молились щиро козаки,

Як діти, щиро; не журились,

Гадали теє... а зробилось —

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть...

А диякон:

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятили».

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: «Освятили!»

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні

 

Треті півні

 

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені; ще один,

Один, останній, сумували

І Україна, і Чигрин.

І той минув — день Маковія,

Велике свято в Україні.

Минув — і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли, і в голови не клали,

Що вже їм завтра не вставать.

Ляхи заснули, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать бариші,

Щоб не побачили, бач, люде.

І ті на золото лягли

І сном нечистим задрімали.

Дрімають... навіки бодай задрімали!

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море

Та глянуть на люде, що вони моторять,

Щоб богові вранці про те розказать.

Світить білолиций на всю Україну,

Світить... а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заграю;

Лихо — не дівчата — буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.

 

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А унуки? їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила, —

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

 

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

 

Місяцю мій ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо світу не треба;

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, і Сену , і там розлилось,

Не знать за що, крові широкеє море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору;

Сховайся, мій друже, щоб не довелось

На старість заплакать...

 

Сумно, сумно серед неба

Сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дівчина не любить

За те, що убогий?

І дівчина його любить,

Хоч лата на латі.

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий

Іде — чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Віщує козаче,

Чує серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо... Кругом його

Мов вимерли люде.

Ані півня, ні собаки;

Тілько із-за гаю

Десь далеко сіроманці

Вовки завивають

Байдуже! іде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вільшану на досвітки, —

До ляхів поганих

У Черкаси. А там третій

Півень заспіває...

А там... а там... Йде Ярема,

На Дніпр поглядає.

 

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве;

Потече багато, багато, багато

Шляхетської крові. Козак оживе;

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —

О боже мій милий — блисне булава!»

 

Так думав, ідучи в латаній свитині,

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка

Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить;

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

«Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут... а тут... що ще буде?

Може, ще загину».

А тим часом із байраку

Півень — кукуріку!

«А,Черкаси!.. боже милий!

Не вкороти віку!»

 

Червоний бенкет

 

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні;

Закричали гайдамаки:

«Гине шляхта, гине!

Гине шляхта! погуляєм

Та хмару нагрієм!»

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє.

А найперша Медведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілянщина

Кров'ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь. По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині

Домаху гартує,

У Черкасах, де й Ярема

Пробує свячений.

«Отак, отак! добре, діти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопці!» — на базарі

Залізняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема — страшно глянуть

По три, по чотири

Так і кладе. «Добре, сину,

Матері їх хиря!

Мордуй, мордуй, в раю будеш

Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, діти!»

І діти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди;

Всіх уклали, все забрали.

«Тепер,хлопці, буде!

Утомились, одпочиньте».

Улиці, базари

Крились трупом, плили кров'ю.

«Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить,

Щоб не повставали

Нехрещені, кляті душі».

На базар збирались

Гайдамаки. Йде Ярема,

Залізняк гукає:

«Чуєш, хлопче? ходи сюди!

Не бійсь, не злякаю».

«Не боюся!» Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

«Відкіля ти? хто ти такий?»

«Я, пане, з Вільшани».

«З Вільшаної, де титаря

Пси замордували?»

«Де? якого?»

«У Вільшаній;

І кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаєш».

«Дочку, у Вільшаній?»

«У титаря, коли знавав».

«Оксано, Оксано!» —

Ледве вимовив Ярема

Та й упав додолу.

«Еге! ось що... Шкода хлопця,

Провітри, Миколо!»

Провітрився. «Батьку! брате!

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло

Тряслося та мліло!»

«Добре, сину, ножі будуть

На святеє діло.

Ходім з нами у Лисянку

Ножі гартувати!»

«Ходім, ходім, отамане,

Батьку ти мій, брате,

Мій єдиний! На край світа

Полечу, достану,

З пекла вирву, отамане...

На край світа, пане...

На край світа, та не найду,

Не найду Оксани!»

«Може, й найдеш. А як тебе

Зовуть? я не знаю».

«Яремою».

«А прізвище?»

«Прізвища немає!»

"Хіба байстрюк? Без прізвища

Запиши, Миколо,

У реєстер. Нехай буде!"

Нехай буде Голий,

Так і пиши!»

«Ні, погано!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай лишень,

Пиши Галайдою».

Записали.

«Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Найдеш долю... а не найдеш...

Рушайте, хлоп'ята».

І Яремі дали коня

Зайвого з обозу.

Усміхнувся на воронім

Та й знову у сльози.

Виїхали з'а царину;

Палають Черкаси...

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!»

Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибав на конику,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гайдамаки,

Залізняк гуляє».

Поїхали... а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне.

Сміються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.

Зелена діброва,

І темний гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люде

І лютеє горе —

Все пропало, все! нічого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

«Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його... тяжко! нудно!

І синього моря,

І Дніпра, щоб вилить люте,

І Дніпра не стане.

Занапастить хіба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує Вільшану,

Кличе чого: «Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи знущаються,

Не почуєм!..» Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі, —

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться,

Забуде... і, може...

У жупані, сама пані;

А лях... боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти ділася-поділась?»

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися.

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо», — і тихенько

У лісі сховались.

 

Гупалівщина

 

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запертися,

У будинках мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу —

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки, —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

 

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти, —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і надворі,

І весело в хаті!

«Уб'єм брата! спалим хату!» —

Сказали, і сталось-

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли;

Замучені руки

Розв'язались — і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

 

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. «Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали».

Не дослухав... «Неси, коню!»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?»

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сіромасі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає.

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні... та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечах торбина.

«Гей, старченя! стривай лишень!»

«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака».

«Який же поганий!»

«Відкіля ти?»

«З Керелівки».

«А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхів. бачив?»

«Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.

Зате ж їх і били,

І я, й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б».

«Добре, хлопче.

Ось на ж тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби».

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибі вам!»

«Ну, хлопці, в дорогу!

Та чуєте? без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро

Й ліс попід горою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань».

Приїхали.

Стали кругом ліса;

Дивляться — нема нікого...

«Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидше! швидше! Отак, отак!

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

 

Бенкет у Лисянці

 

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють

Отак курить. Гнилий Тікич

Кров'ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,

Кричать: «Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!»

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,

Другий проклинає;

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають, завзяті.

Як смерть люта, не вважають

На літа, на вроду

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

.Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, — не вблагали

Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської й жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

«Кари ляхам, кари!»

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

«Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море... мало моря...

Оксано! Оксано!

Де ти?» — крикне й сховається

В полум'ї, в пожарі.

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

«Гуляй!» — загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє.

У полум'ї, повішані

На кроквах, чорніють

Панські трупи. Горять крокви

І падають з ними.

«Пийте, діти! пийте, лийте!

З панами такими,

Може, ще раз зустрінемось,

Ще раз погуляєм.—

І поставець одним духом

Залізняк черкає.—

За прокляті ваші трупи,

За душі прокляті

Ще раз вип'ю! Пийте, діти!

Вип'єм, Гонто, брате!

Вип'єм, друже, погуляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Волох? заспівай лиш

Нам, старий кобзарю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм;

Не про лихо; бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась, —

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась».

 

(Кобзар грає й приспівує )

 

«Од села до села

Танці та музики;

Курку, яйця продала —

Маю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

Ні корови, ні вола —

Осталася хата.

Я оддам, я продам

Кумові хатину,

Я куплю, я зроблю

Яточку під тином;

Торгувать, шинкувать

Буду чарочками,

Танцювать та гулять

Таки з парубками.

Ох ви, дітки мої,

Мої голуб'ята,

Не журіться, подивіться,

Як танцює мати.

Сама в найми піду,

Діток в школу оддам,

А червоним черевичкам

Таки дам, таки дам!»

 

«Добре! добре! Ну, до танців,

До танців, кобзарю!»

Сліпий вшкварив — навприсядки

Пішли по базару.

Земля гнеться. «Нумо, Гонто!»

«Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,

Поки не загинем!»

 

«Не дивуйтеся, дівчата,

Що я обідрався;

Бо мій батько робив гладко,

То й я в його вдався».

«Добре, брате, єй же.богу!»

«Ану ти, Максиме!»

«Постривай лиш!»

 

«Отак чини, як я чиню:

Люби дочку абичию —

Хоч попову, хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову».

 

Всі танцюють, а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить собі кінець стола,

Тяжко-важко плаче,

Як дитина. Чого б, бачся?

В червонім жупані,

І золото, і слава є,

Та нема Оксани;

Ні з ким долю поділити,

Ні з ким заспівати;

Один, один сиротою

Мусить пропадати.

А того, того й не знає,

Що його Оксана

По тім боці за Тікичем

В будинку з панами,

З тими самими ляхами,

Що замордували

Її батька. Недолюди,

Тепер заховались

За мурами та дивитесь,

Як жиди конають,

Брати ваші! А Оксана

В вікно поглядає

На Лисянку засвічену.

«Де то мій Ярема?» —

Сама думає. Не знає,

Що він коло неї,

У Лисянці, не в свитині —

В червонім жупані,

Сидить один та думає:

«Де моя Оксана?

Де вона, моя голубка

Приборкана, плаче?»

Тяжко йому.

А із яру

В киреї козачій

Хтось крадеться.

«Хто ти такий?»

Галайда питає.

«Я посланець пана Гонти.

Нехай погуляє,

Я підожду».

«Ні, не діждеш,

Жидівська собако!»

«Ховай боже, який я жид!

Бачиш? Гайдамака!

Ось копійка... подивися...

Хіба ти не знаєш?»

«Знаю, знаю, — і свячений

З халяви виймає.—

Признавайсь, проклятий жиде,

Де моя Оксана?»

Та й замахнувсь.

«Ховай боже!..

В будинку... з панами...

Вся в золоті...»

«Виручай же!

Виручай, проклятий!»

«Добре, добре... Які ж бо ви,

Яремо, завзяті!

Іду зараз і виручу:

Гроші мур ламають.

Скажу ляхам — замість Паца...»

«Добре, добре! знаю.

Іди швидче!»

«Зараз, зараз!

Гонту забавляйте,

З півупруга, а там нехай.

Ідіть же гуляйте...

Куди везти?»

«У Лебедин!

У Лебедин, — чуєш?»

«Чую, чую».

І Галайда

З Гонтою танцює.

А Залізняк бере кобзу:

«Потанцюй, кобзарю,

Я заграю».

Навприсядки

Сліпий по базару

Оддирає постолами,

Додає словами:

 

«На городі пастернак;

Чи я ж тобі не козак, не козак?

Чи я ж тебе не люблю, не люблю?

Чи я ж тобі черевичків не куплю?

Куплю, куплю чорпнобрива.

Куплю, куплю того дива.

Буду, серце, ходить,

Буду, серце, любить».

 

«Ой гоп,гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого —

Лиха доля така.

Іди ж доле, за журбою,

А ти, старий, за водою,

А я — так до шинку.

Вип'ю чарку, вип'ю другу,

Вип'ю третю на потуху.

П'яту, шосту, та й кінець.

Пішла баба у танець,

А за нею горобець

Викрутасом-вихилясом...

Молодець горобець!

Старий рудий бабу кличе,

А та йому дулі тиче:

«Оженився, сатано, —

Заробляй же на пшоно;

Треба діток годувать,

Треба діток одягать.

А я буду добувать,

А ти, старий, не гріши,

Та в запічку колиши,

Та мовчи, не диши».

«Як була я молодою преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею;

Хто йде — не мине,

То кивне, то моргне.

А я шовком вишиваю,

В кватирочку виглядаю:

Семени, Івани,

Надівайте жупани,

Та ходімо погуляймо,

Та сядемо заспіваймо».

 

«Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу

. . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

І... гу!

Загнув батько дугу,

Тягне мати супоню.

А ти зав'яжи, доню».

 

«Чи ще? чи годі?»

«Ще, ще!

Хоч погану! самі ноги носять»

 

«Ой сип сирівець

Та криши опеньки:

Дід та баба,

То й до ладу, —

Обоє раденькі.

Ой сип сирівець

Та криши петрушку:

. . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

Ой сип сирівець

Та накриши хріну:

. . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

Ой сип воду, воду

Та пошукай броду, броду...»

 

«Годі, годі! — кричить Гонта.

Годі, погасає.

Світла, діти!.. А де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повісить.

Петелька свиняча!

Гайда, діти! погасає

Каганець козачий».

А Галайда: «Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись — горить; на базарі

І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!»

«Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!

Думають, жартую!»

Заревіли гайдамаки:

«Добре, батьку! чуєм!»

Через греблю повалили,

Гукають, співають.

А Галайда кричить: «Батьку!

Стійте!.. пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!»

«Добре, добре!.. Залізняче,

Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами...

А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу».

Оглянувся —

Галайди немає.

Ревуть гори — і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало...

«Де Галайда?» — Максим кличе.

І сліду не стало...

 

Поки хлоп'ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох;

 

Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин...

 

Лебедин

 

«Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю.

Батька ляхи замучили,

А мене... боюся.

Боюсь згадать, моя сиза...

Узяли з собою.

Не розпитуй, бабусенько,

Що було зо мною.

Я молилась, я плакала,

Серце розривалось,

Сльози сохли, душа мерла...

Ох, якби я знала,

Що побачу його ще раз,

Що побачу знову, —

Вдвоє, втроє б витерпіла

За єдине слово!

Вибачай, моя голубко!

Може, я грішила,

Може, бог за те й карає,

Що я полюбила, —

Полюбила стан високий

І карії очі,

Полюбила, як уміла,

Як серденько хоче.

Не за себе, не за батька

Молилась в неволі, —

Ні,бабусю, а за його,

За милого, долю.

Карай, боже! твою правду

Я витерпіть мушу.

Страшно сказать: я думала

Занапастить душу-

Якби не він, може б... може,

І занапастила.

Тяжко було! Я думала:

«О боже мій милий!

Він сирота, — хто без мене

Його привітає?

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає?

Хто обійме, як я, його?

Хто душу покаже?

Хто сироті убогому

Добре слово скаже?»

Я так думала, бабусю,

І серце сміялось:

«Я сирота: без матері,

Без батька осталась,

І він один на всім світі,

Один мене любить;

А почує, що я вбилась,

То й себе погубить».

Так я думала, молилась,

Ждала, виглядала.

Нема його, не прибуде, —

Одна я осталась...»

Та й заплакала. Черниця,

Стоя коло неї,

Зажурилась.

«Бабусенько!

Скажи мені, де я?»

«В Лебедині, моя пташко,

Не вставай: ти хвора».

«В Лебедині! чи давно я?»

«Ба ні, позавчора».

«Позавчора?.. Стривай, стривай...

Пожар над водою...

Жид, будинок, Майданівка...

Зовуть Галайдою...»

«Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привіз...»

«Де він, де він?

Тепер же я знаю!..»

«Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою».

«Через тиждень! через тиждень!

Раю мій, покою!

Бабусенько, минулася

Лихая година!

Той Галайда — мій Ярема!..

По всій Україні

Його знають. Я бачила,

Як села горіли;

Я бачила — кати-ляхи

Трусилися, мліли,

Як хто скаже про Галайду.

Знають вони, знають,

Хто такий, і відкіля він,

І кого шукає!..

Мене шукав, мене найшов.

Орел сизокрилий!

Прилітай же, мій соколе,

Мій голубе сизий!

Ох, як весело на світі,

Як весело стало!

Через тиждень, бабусенько..

Ще три дні осталось.

Ох, як довго!..

«Загрібай, мамо, жар, жар,

Буде тобі дочки жаль, жаль...»

Ох, як весело на світі!

А тобі, бабусю,

Чи весело?»

«Я тобою,

Пташко, веселюся».

«А чом же ти не співаєш?»

«Я вже одспівала...»

Задзвонили до вечерні;

Оксана осталась,

А черниця, помолившись,

В храм пошкандибала.

Через тиждень в Лебедині

У церкві співали:

Ісаія, ли й куй! Вранці

Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема

(От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком

Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.

Вона виглядає, —

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості —

Перевезти із келії

В хату на помості.

Не журися, сподівайся

Та богу молися.

А мені тепер на Умань

Треба подивитись.

 

Гонта в Умані

 

1   2   3

Схожі:

Урок №6 Тема: «Поема «Гайдамаки»
Тема: «Поема «Гайдамаки». Історична основа твору. Сюжет і композиція. Героїчний характер поеми. Робота над текстом»
Біографія: Тарас Шевченко
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н ст.) 1814р в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії
Урок читання Тема : Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю
«Тарас Шевченко» (про нього) Т. Г. Шевченко – «Вітер з гаєм розмовляє…», «Садок вишневий коло хати»
Урок читання Тема : Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю
«Тарас Шевченко» (про нього) Т. Г. Шевченко – «Вітер з гаєм розмовляє…», «Садок вишневий коло хати»
Т. Г. Шевченка як громадянина, митця й людину; за допомогою
У глибині сцени застигли 4 картини: Малий Тарас і мати, Оксана і Шевченко, юнак Шевченко, старий Шевченко. Звучить “Июнь” 1 частина...
Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю
...
Перелік рекомендованої літератури для підготовки в брен-рингу присвяченому...
Тарас Шевченко. Усі твори в одному томі. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2006. – 824 с
А. А. Радько // Теория и практика экономики и предпринимательства...
А. А. Радько // Теория и практика экономики и предпринимательства / Матеріалі Х Международной научно – практической конференции....
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого 9 березня
...
Програма начально-тематичних екскурсій Початкова школа. Екскурсія...
Українська література. Екскурсія «Тарас Григорович Шевченко – український письменник»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка