|
|
Скачати 199.19 Kb.
|
| Поняття наукової спільноти. Наукова спільнота як історичний феномен. Комунікація, її специфіка і форми в науковій спільноті. Конкуренція в науці. Проблема діалогу в науковому співтоваристві. Наукова дискусія як форма комунікації і форма розвитку наукового знання. Наукова публікація як форма діалогу. Структура наукової публікації. НАУКОВА СПІЛЬНОТА - У філософії і соціології науки даним терміном позначається сукупність професійних учених, тобто людей із спеціальною підготовкою, соціальною функцією яких є отримання знань. Наукова спільнота відповідальна за цілісність науки як професії І її ефективне функціонування, незважаючи на те що професіонали розосереджені в просторі і працюють в різному суспільному, культурному та організаційному оточенні. Н.с. в сучасному і широкому сенсі цього слова почала формуватися в Європі в 16-17 ст. разом з виникненням перших наукових академій. У 1438 Козімо Медічі заснував у Флоренції Платонівську академію; в 1542 в Римі виникає Вітрувіанська академія, в 1603 - Академія дей Лінчей, в 1607 - Академія дель Чіменто і т.д. Найважливішу роль у формуванні Н.С. зіграли: Лондонське королівське товариство (1660) і Паризька академія наук (1666). Видатна заслуга у створенні останньої належить ченцеві Мерсенну, завдяки діяльності якого були встановлені наукові контакти між провідними вченими того часу - Р. Декартом, Б. Паскалем, Г. Галілеєм, Е. Торічеллі, П. Ферма і багатьма ін. У 18 в. в Європі вже склалося міжнародна Н.С. з єдиним розумінням цілей науки і її методів. Більш точний зміст поняття «Н.С.» отримало в книзі амер. філософа і історика науки Т. Куна «Структура наукових революцій» (1962). Н.с, з його точки зору, - це спільнота не просто людей, що займаються пізнанням світу, а таких дослідників, які поділяють певну загальну парадигму - сукупність фундаментальних теорій, законів, зразків рішень проблем. Та коли парадигма домінує над спільнотою, вона інтеґрується в те, що Кун називає нормальною наукою, тобто кристалізованою і поточною формою наукової праці, що спирається на підручники і лекції. І тоді наука починає творитися клективами, групами, які об’єднуються навколо домінантної на той час парадигми і не мають жодного бажання відступатися від неї, гуртуючись у «наукові школи», «наукові гуртки» тощо. Отже, Кун ставить у центр своїх досліджень цю ідею наукової спільноти, яка утворюється протягом певного моменту навколо тієї або тієї парадигми й існує доти, доки ця остання увійде в кризу. Бути членом Н.С. - значить приймати в якості незаперечною істини пануючу нині парадигму. Астрономи Середньовіччя брали парадигму Птолемея; фізики 18-19 ст. були переконані в абсолютній істинності класичної механіки; біологи 20 ст. беззастережно приймали теорію еволюції Дарвіна і закони спадковості Менделя, і т.п. Якщо дослідник не поділяє віри в пануючу парадигму, то він опиняється поза Н.С. Кордони Н.С. чітко окреслюються парадигмою. Тому, напр., Сучасні екстрасенси, дослідники НЛО і астрологи не входять в Н.С, не вважаються вченими, бо всі вони або прямо відкидають ті чи інші основні положення сучасної науки, або висувають ідеї, не визнані сучасною наукою. З певними застереженнями саме таке розуміння Н.С. прийнято в сучасній філософії науки. Велику роль у формуванні Н.С. відіграли наукові журнали, міжнародні конгреси і конференції вчених, конкурси на рішення тих або інших важливих наукових проблем, наукові премії і т.д. Комунікація, її специфіка і форми в науковій спільноті. Комунікація - спілкування, обмін думками, відомостями, ідеями; передача того чи іншого змісту від однієї свідомості (колективної чи індивідуальної) до іншої за допомогою знаків, зафіксованих на матеріальних носіях. Комунікація - процеси соціальної взаємодії, взяті в їх знаковому аспекті. Підхід до комунікації складається з двох парадигм: механістичної і діючої. У механістичній парадигмі під комунікацією розуміється однонаправлений процес кодування і передачі інформації від джерела і прийому інформації одержувачем повідомлення. У діючому підході комунікація розуміється як спільна діяльність учасників комунікації (комунікантів), в ході якої виробляється спільний (до певної межі) погляд на речі і дії з ними. Для механістичного підходу характерний розгляд людини як механізму (механіцизм = філософія завідної іграшки), дії якого можуть бути описані певними кінцевими правилами, контекст зовнішнього середовища комунікації тут розглядається як шум, перешкода. Для іншого підходу характерні процесуальність, континуальність (Континуальність — це неперервність, тобто поступовий перехід. Можна навести чимало прикладів, коли один комплекс поступово переходить в інший, наприклад лісостепова зона в степову. У звязку з континуальністю буває важко провести межу між окремими ПТК або їх компонентами.), контекстуальність (Контекстуальність — це той вимір, у якому культурологія самовизначається серед інших наук. Ті ж предмети чи явища (символяти) можна розглядати в астрономічному, фізичному, хімічному, фізіологічному, психологічному, культурологічному й іншому контекстах. Відповідно, вони трактуватимуться як астрономічні, фізичні, хімічні, фізіологічні, психологічні та культурологічні феномени.) В цілому, останній підхід ближчий до реальності життя і більш гуманістічний. У той же час, для деяких прикладних застосувань теорії комунікації не шкідливо користуватися механістичними метафорами (обмін інформацією), не забуваючи при цьому про умовності цього терміну. Ось як визначає комунікацію англійський літературний критик І.А.Річардс: комунікація має місце, коли одна людська свіомість так діє на оточуюче його середовище, що цей вплив відчуває інша людська свідомість, і в цій іншій свідомості виникає досвід, який подібний досвіду в першій свідомості , і викликаний у якійсь мірі цим першим досвідом. Комунікація - передача або обмін інформацією. Комунікація - це смисловий і ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії. Дії, свідомо орієнтовані на їх смислове сприйняття, називають комунікативними. Таким чином, комунікація стала розглядатися як універсальна свідомо конструйована форма всякогї соціальної взаємодії, як основний спосіб організації самого соціуму. Змінився набір пояснюючих концептів: інформація, знакові системи, матеріальні носії і т. д. - все це говорить про зміни смислового поля. Ми зупинимося на широкому розумінні комунікації як процесу передачі та обміну інформацією між індивідами за допомогою мови. Подібне ж різноманіття трактувань характеризує і поняття наукової комунікації. Ось тільки деякі з них. У «Філософському енциклопедичному словнику» під науковою комунікацією розуміється функціональна підсистема в рамках системи руху наукової інформації. Наукова комунікація може проявлятися в ряді форм: спілкування членів одного колективу або в рамках «невидимого коледжу», співавторство, передача інформації фахівцям з інших дисциплін, популяризація, трансляція знань в інженерно-прикладну сферу для практичного використання. У «Новій філософської енциклопедії» замість поняття наукова комунікація, вживається поняття комунікація в науці, яка визначається як сукупність видів професійного спілкування в науковому співтоваристві, один з головних механізмів взаємодії дослідників і експертизи отриманих знань. При такому трактуванні вся увага акцентується на відносинах усередині наукового співтовариства, а взаємодія наукового співтовариства із зовнішніми агентами ігнорується. Очевидно, що ця точка зору невиправдано звужує реальну перспективу. Наука існує не заради себе самої, і експертизи потрібні не тільки для задоволення цікавості. Сучасна наука - дороге задоволення, і, щоб отримати фінансування для того чи іншого дослідницького проекту, потрібні значні комунікативні зусилля. Але мова утримувачів ресурсів - це зовсім не мова дослідження, і їх цікавить не істина, а користь. Тому в рамках наукової діяльності та з урахуванням всіх її функцій необхідно розрізняти внутрішню комунікацію (комунікацію в науці) і процеси взаємодії представників наукового співтовариства з суспільством. Відповідно до цього підходу, під науковою комунікацією будуть розумітися ті процеси комунікації, в яких хоча б однією із сторін (відправником або / та одержувачем) виступає представник наукового співтовариства. Коло взаємодій вченого не обмежується тільки науковим співтовариством. Крім обміну інформацією з представниками своєї дисципліни він змушений вступати у взаємодію як з представниками інших дисциплін, так і з суб'єктами, що мають до науки лише опосередковане відношення. Ці відмінності можна пов'язати з класифікацією способів інтерпретації, запропонованої Р. О. Якобсоном. Якобсон виділяв три типи інтерпретації: внутрішньомовний переклад - інтерпретація вербальних знаків за допомогою інших знаків тієї ж мови, міжмовний переклад - інтерпретація вербальних знаків за допомогою іншої мови, і міжсеміотичний переклад - інтерпретація вербальних знаків за допомогою невербальних знакових систем. Даними способам інтерпретації відповідають три типи наукової комунікації: внутрішньодисциплінарна, міждисциплінарна і зовнішньонаукова. У внутрішньодисциплінарній комунікації відбувається інтерпретація понять за допомогою інших понять цієї наукової дисципліни. У процесі міждисциплінарної комунікації поняття однієї наукової дисципліни інтерпретуються в поняттях іншої наукової дисципліни або шикуються нові системи понять. В процесі зовнішньонаукової комунікації поняття, що вживаються в повсякденній мові, перетворюються в поняття мови науки, і, навпаки, наукові поняття конвертуються в поняття буденної мови. Значення зовнішньонаукової комунікації при цьому важко переоцінити, оскільки саме в ній відбувається концептуалізація проблемних ситуацій, що виникають у сучасному суспільстві і вже знайшли вираження у поняттях буденної мови, і трансляція знань в суспільство та їх популяризація в суспільстві. Як підкреслює В. Гейзенберг, для виконання фізичною наукою своїх функцій ситуація, коли фізик володіє схемою, сформульованою мовою математики, і успішно застосовує її для пояснення результатів дослідів, є недостатньою. Фізик повинен вміти пояснити свою теоретичну модель на звичайній мові, щоб вона стала доступною для розуміння кожним зацікавленим. Форми комунікації, такі як письмова, усна, візуальна і т.д. відрізняються одна від одної особливими системами кодування послання. Важливим джерелом у системі наукової комунікації, найбільш успішним та вдалим засобом наукової комунікації в усій історії науки є науковий журнал як першоджерело для опублікування наукових ідей, теорій, результатів досліджень, місце для критичного розгляду нових ідей. Саме науковий журнал впевнено вважається серцем системи наукової комунікації, в той час як монографії, огляди, реферати та бібліографічні огляди, а наразі і сучасні бази даних – грають лише допоміжну роль. Науковий журнал - найбільш ефективна та низьковартісна модель публікації наукової інформації, коли дослідники періодично надсилають результати своїх досліджень до видання, що влучно збирає, проводить експертизу і періодично публікує ці статті. Особливо в природничих та технічних науках саме наукові журнали є основою для опублікування результатів досліджень та нових ідей, наукового спілкування взагалі. За останні кілька десятиліть, і особливо з часів появи Web, увага фахівців всього світу прикута до унікального явища – новій формі наукового журналу – електронного, що спричинило цілу низку змін власне і у самій системі наукової комунікації, в усіх складових ланцюга „автор – наукова праця - публікація – видавництво – бібліотека – читач”. Термінологічно, найпростіше тлумачення електронного журналу (ЕЖ) – це будь-який журнал, що доступний он-лайн, включаючи і оригінальні (ті, що існують лише в електронному просторі), і паралельні (що мають друкований аналог), і інтегровані (гібрідні) (що доповнюють один одного). Слід зазначити, разом з тим, що окремі дослідники вважають ЕЖ лише той, що створений в електронному середовищі, і доступний лише в цьому електронному середовищі. Тотожними для ЕЖ є поняття „електронний”, „он-лайновий”, „Веб-„ , ,,мережевий”. Конкуренція в науці. Конкуренція наукових шкіл є важливим чинником інтелектуального прогресу суспільства. Саме завдяки конкуренції створюється нове знання. Чи не випадково нобелівський лауреат Фрідріх Хайєк визначив конкуренцію як «процедуру відкриття». Результати конкуренції значущі саме тому, що іншим шляхом їх неможна отримати. Як би результати конкуренції були передбачуваними, то вона представляла б собою марну витрату ресурсів, і могла бути замінена раціонуванням. Однак в економічній науці взаємодія альтернативних дослідницьких програм ще дуже далеко від конкурентного ідеалу. Недосконала конкуренція між науковими школами суттєво шкодить прогресу наукового знання і розуміння реальних наукових процесів. Кожна наука формує свої інтелектуальні традиції. Такі традиції обов’язково вступають у конкуренцію. Тим не менш, невід'ємною частиною наукового життя є безперервне дослідження меж таких традицій і заохочення їх активного взаємообміну. Сучасна наука це багато в чому - породження інститутів європейської цивілізації (в першу чергу - університетів). Інститути європейської цивілізації зробили можливими регулярні заняття науками, формування університетів, співтовариств учених і, нарешті, ті успіхи в технологіях, які перетворюють наш світ. Але, можливо, еволюція інститутів, що сприяють розвитку науки, оборотня і світ може зіткнутися з процесами деволюції інститутів і новою ерою мракобісся. Відсутність конкуренції в межах будь-якої науки не сприяє створенню інститутів, які дозволяють поширювати прогресивні наукові ідеї, зокрема, що показують цінність і продуктивність конкуренції серед інтеллектуалів. Проблема діалогу в науковому пізнанні та соціальному бутті є традиційною в гуманітарії та філософії (Сократ, Ксенофонт, Платон, Цицерон, Августин, Г. Сковорода, М. Бубер, М. Бахтін, Е. Левінас та ін.). Можна сказати що вся гуманітарія є принципово діалогічною. Тому проблема гуманізації та гуманітаризації в сучасній науці потребують певного переосмислення значимості діалогу як засобу наукового аналізу. Ґрунтовний аналіз феномена діалогічності зроблений у монографії Л. Озадовської «Парадигма діалогічності в сучасному мисленні» (2007). Людина живе у соціальному оточенні в режимі спілкування (комунікації). Важко переоцінити значення спілкування у сфері науки (діалог серед членів наукового співтовариства та діалог з природою). М. Бубер досліджує проблему діалогу в трьох вимірах: діалог між людиною і Богом, людиною та людиною і між людиною та світом. Спілкування з чимось (кимось) іншим, знайомство з ним, орієнтація з оточенням є необхідною передумовою існування людини. Діалогічність, навіть у міжособистнісному спілкуванні є надзвичайно складним явищем. «Діалогізм - це зіткнення радикально різних логік мислення, обмін інформацією не тільки між реальними учасниками діалогу, але і внутрішній діалог у формі взаємодії різних поглядів, що розвиваються одним і тим самим суб´єктом». Суперечка (спір) і дискусія – два близькі види складного вербального аргументаційного процесу. Вони поділяються за метою і манерою проведення. У залежності від мети суперечки бувають зокрема заради істини і заради перемоги. Дискусія є, власне, науковим спором – в її процесі заздалегідь готується науковий матеріал, який подається пропонентом і піддається сумніву опонентом. Манера проведення дискусії відрізняється (в ідеалі) високою культурою поведінки, неупередженості і вимагає від сторін високого рівня компетентності щодо предмету спору. Завдяки науковим дискусіям значно поглиблюються можливості наукового мислення, виробляються нові наукові поняття і терміни, формується дисципліноване мислення, здатне на адекватне, доцільне використання наукових понять, методологічна та наукова культура. Усна дискусія передбачає особисту присутність учасників обговорення проблеми, а отже, і формування відповідної емоційно-психологічної атмосфери, яка дає можливість здійснювати істотний вплив на її перебіг, ефективність, змістовність, інтенсивність, результативність. В її межах завжди наявна можливість оперативного поглиблення змістовності розуміння заторкуваної проблематики. Наукова публікація як форма діалогу. Структура наукової публікації. Результати наукової діяльності оформлюють не лише у вигляді курсової або дипломної роботи, кандидатської або докторської дисертації чи автореферату дисертації. Вони узагальнюються також у рефератах, тезах доповідей, статтях, монографіях, методичних і практичних матеріалах, підручниках, навчальних посібниках та ін. Для майбутнього вченого важливо оволодіти технікою написання рефератів, наукових статей, монографій, тез доповідей і підготовки доповідей на конференції так, щоб вони не лише відповідали вимогам жанру публікації (виступу), а й, були відповідним чином сприйняті читачами і слухачами. Це висуває певні вимоги до логіки побудови доповіді чи статті, її форми, стилю і мови. Публікація (лат. publicatio – оголошую всенародне, оприлюднюю): 1) доведення до загального відома за допомогою преси, радіомовлення або телебачення; 2) вміщення в різних виданнях (газетах, журналах, книгах) роботи (робіт); 3) текст, надрукований у будь-якому виданні. Публікації виконують кілька функцій: • оприлюднюють результати наукової роботи; • сприяють встановленню пріоритету автора (дата підписання публікації до друку – це дата пріоритету науковця; в історіографічній частині дисертації та автореферату обов'язково вказують, коли вперше звернувся до розробки наукової проблеми); • свідчать про особистий внесок дослідника в розробку наукової проблеми (особливе значення мають індивідуальні публікації, роботи у співавторстві потребують додаткових роз’яснень; в тексті дисертації та автореферату здобувач повинен подавати посилання на власні публікації, включити їх до списку використаних джерел); • слугують підтвердженню достовірності основних результатів і висновків дисертації, новизни і наукового рівня її (оскільки після виходу у світ публікація стає об'єктом вивчення й оцінки широкою науковою громадськістю); • підтверджують факт апробації та впровадження результатів і висновків дисертації; • відбивають основний зміст дисертації (про це вказується у вступі до дисертації та автореферату, а також через включення публікацій здобувача до списку опублікованих праць за темою дисертації); • новизна і високий рівень наукових праць, в яких опубліковано результати дисертації, є одним із головних критеріїв оцінки дисертаційного дослідження; • фіксують завершення певного стану дослідження або роботи в цілому; • забезпечують первинною науковою інформацією суспільство, сповіщають наукове співтовариство про появу нового наукового знання: • передають індивідуальний результат у загальне надбання та ін. Особливе значення мають наукові публікації, що вийшли друком у формі видань. Науковим вважається видання результатів теоретичних і (або) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Воно призначене для фахівців і для наукової роботи. Серед наукових видань розрізняють дві групи: 1) науково-дослідні; 2) джерелознавчі. До першої групи наукових видань належать: монографія (науково-книжкове видання повного дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи кільком авторам); автореферат дисертації (наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня); препринт (наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають бути вміщені); тези доповідей, а також матеріали наукової конференції (неперіодичний збірник підсумків конференції, доповідей, рекомендацій та рішень); збірник наукових праць (збірник матеріалів досліджень, виконаних у наукових установах, навчальних закладах та наукових товариствах). До другої групи наукових видань належать джерелознавчі видання, або документальні наукові видання, які містять пам'ятки культури та історичні документи, що пройшли текстологічне опрацювання, мають коментарі, вступні статті, допоміжні покажчики та інші елементи науково-довідкового апарату видання. Наукова монографія – це науково-дослідницька праця, предметом викладу якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів дисертаційного дослідження. Не встановлюється державний стандарт щодо композиції наукової монографії. Кожний її автор може вибрати будь-яку структуру і порядок організації наукового матеріалу, зважаючи на логіку викладу і повноту висвітлення основного змісту дисертації. Традиційно склалася певна композиційна структура наукової монографії, основними елементами якої в порядку їх розміщення є такі: титульний аркуш, анотація, перелік умовних скорочень (за необхідності), вступ або передмова, основна частина, висновки або післямова, література, допоміжні покажчики, додатки, зміст. Титульний аркуш, містить повну назву установи (закладу), де виконана робота, прізвище, ім'я, по батькові автора, назву роботи, місто і рік. Назва монографії має бути інформативною (розкривати зміст книги, основні ідеї, новизну), чіткою (відбивати предмет і об'єкт дослідження, відмінність даної роботи від аналогічних), короткою (бажано до 7–8 слів). Саме за назвою монографії здійснюється її класифікація за УДК і ББК та відбиття в систематичному або предметному каталозі. На звороті титульного аркуша монографії вказують відомості щодо її рекомендації вченою радою до опублікування. Після бібліографічного опису обов'язково розміщують анотацію – стислу характеристику змісту видання, призначення, форми та інші особливості, її обсяг становить приблизно 500 знаків (до 70 слів). Текст анотації має бути лаконічним, доступним читачам. Умовні скорочення подаються перед вступом тоді, коли автор вживає маловідомі скорочення, що повторюються у тексті. Перелік треба друкувати двома колонками, в яких зліва за абеткою наводять скорочення, справа – їх розшифровку. У вступі або передмові розкриваються значення проблеми, її актуальність, мета і завдання, які поставлені автором при написанні роботи, для кого вона адресована, подаються огляд основних публікацій за темою, перелік використаних джерел, організацій та осіб, що сприяли виконанню роботи та ін. Основна частина монографії залежить від змісту і структури наукової роботи. Вона складається з розділів (глав), підрозділів (параграфів), пунктів, підпунктів. У логічній послідовності викладаються основні наукові положення, ідеї, концепції, експериментальні дані, наукові факти та висновки. Вимоги до посилань, ілюстрацій, таблиць у цілому збігаються з відповідними вимогами до дисертацій. У висновках або післямові наводяться узагальнення найсуттєвіших положень наукового дослідження, основні підсумки, доводяться достовірність і обґрунтованість нових наукових положень, визначаються проблеми, які потребують подальшого дослідження. Література (список використаних джерел). Залежно від характеру роботи розрізняється і принцип розміщення літератури в списку. Він може бути алфавітним (прізвища авторів або назв робіт розміщують за алфавітом); хронологічним (за роками публікацій, за алфавітом у межах кожного року); тематичним (за розділами роботи або за окремими темами); в порядку згадування джерел у тексті. Список може включати всі джерела за темою; ті, що були використані автором; ті, на які в роботі є посилання; найцінніші праці з теми та ін. Архівні документи в списку наводять після друкованих матеріалів. У наукових монографіях інколи подають допоміжні покажчики, які полегшують роботу з монографією: іменні, тематичні, предметні, географічні, хронологічні тощо. В додатках розміщують матеріали, які доповнюють та ілюструють основний текст: копії документів, таблиці, математичні розрахунки, формули, графіки, глосарії та ін. Зміст подають на початку або в кінці монографії. Він містить найменування та номери початкових сторінок усіх розділів і підрозділів, що допомагає отримати повне уявлення про зміст та структуру видання. Наукова стаття – один із основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює конкретне окреме питання за темою дисертації, фіксує науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців. Умовно в тексті статті можна виділити такі структурні елементи. 1. Вступ. – постановка наукової проблеми, її актуальність, зв'язок з найважливішими завданнями, що постають перед Україною, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (1 абзац або 5–10 рядків); 2. Основні (останні за часом) дослідження і публікації, на які спирається автор; сучасні погляди на проблему; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, котрим присвячена стаття (0,5–2 сторінки машинописного тексту через два інтервали); 3. Формулювання мети статті (постановка завдання) – висловлюється головна ідея даної публікації, яка суттєво відрізняється від сучасних уявлень про проблему, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених. Мета статті випливає з постановки наукової проблеми та огляду основних публікацій з теми(1 абзац, або 5–10 рядків). 4. Виклад змісту власного дослідження – основна частина статті. В ній висвітлюються основні положення і результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності, зв'язки, тенденції, програма експерименту, методика отримання та аналіз фактичного матеріалу, особистий внесок автора в досягнення і реалізацію основних висновків тощо (5–6 сторінок). 5. Висновок, в якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їх значення для теорії і практики, суспільна значущість; коротко накреслюються перспективи подальших розвідок з теми (1/3 сторінки). |
|
Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход... |
Студентка НУК ім адмірала Макарова, м. Миколаїв Комплексність завдання пред'являє особливі вимоги до розробки стратегії реалізації інвестиційного задуму в довгостроковому періоді... |
|
ПРИБУТОК Не буває нічого даремного. Будь-яка діяльність чогось коштує, якщо навіть не буквально, то принаймні в тому сенсі, що ми можемо замість... |
«Портфоліо» у «Портфоліо» (у широкому змісті слова) — це спосіб фіксування, нагромадження й оцінки індивідуальних досягнень учня в певний період... |
|
ГОРЩИК КЛЕОПАТРИ Славою. В Італії ж вона почала називатися більш гучніше та солідніше – Глорія. Незважаючи на свою тендітну статуру та природну доброту,... |
НА ПРАВАХ РУКОПИСУ Символ-це не тільки феномен чуттєвого пізнання, але і спосіб переведення культурних та історичних досягнень народу в буттєву надреальність,... |
|
ОКУЛЬТНА СУТНІСТЬ САТАНІЗМУ ТА ВІРОВЧЕННЯ ЛА ВЕЯ Сатанізм Асмодей, Сет та інші. При цьому нерідко перших трьох демонів вважають за одну особу в трьох іпостасях. Віра в існування Сатани (Диявола,... |
Провідних наукових співробітників – 2 старших наукових співробітників... Завідувачка відділом: Овчарук Оксана Василівна, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник |
|
Ціннності демократичного громадянського суспільства. Дидактичні набори... Зібратись разом це початок, триматись разом – це процес, працювати разом – успіх |
Надалі за текстом цього Договору Адміністратор публічного домену... |