ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

УДК 94:159.953

Д 81
Володимир Дудченко
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ

ЯК ОСМИСЛЕНА ДУХОВНА СПАДЩИНА НАЦІЇ
Розглядається історична пам’ять як соціально–філософська проблема сьогодення і найбільш важливий концепт суспільної свідомості, перед яким стоїть висока мета – формування духовності нації та, зокрема, творчої особистості.

Ключові слова: історична пам’ять, творча особистість, взаємозв’язок.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Проблема збереження державного суверенітету, стратегії консолідації національної єдності України, проблема духовної єдності нації, проблема її соборності – належить до визначальних як у плані геополітичної стратегії, теоретичної рефлексії, так і щодо суспільної практики і політичних реалій сьогодення. Бо загострена увага до окреслених проблем висунулася на чільне місце і в теорії, і на практиці, стала чи не найбільш гострою і значущою для української держави й нації як суб’єкта світового політичного процесу.

Відновлення нашої історичної пам’яті, актуалізація проявів патріотизму і позитивних рис ментального порядку настільки недостатньо виявляється в нашому українському сьогоденні, що їх існування можна іноді і не помітити через появу “більш грандіозних” проблем зовсім іншого характеру. Тому не дивно, що в розвої нашого пострадянського суспільства оживлення позитивних рис ментальності українства проступає здебільше як віртуальна реальність, як рудимент чи слабке і

© Дудченко Володимир, 2012

доволі сором’язливе нагадування про нашу частково вже напівзабуту багату духовну спадщину та цінні матеріальні об’єкти нашої історичної пам’яті. Саме вони стали свідченням і певним виміром, а отже результатом діяльності народу, яскравим проявом дії, зокрема, ментальних рис українства, його обдарованості, яскравої характерності, трудолюбства, виявленням навіть в умовах тривалої бездержавності унікальних явищ суспільного розвитку, вагомим доказом високого рівня його культурно – духовних звершень.

Вагома складова національної самоідентифікації – це історична пам´ять. Вона охоплює найрізноманітніші форми проявів духу, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до історичного процесу, своє місце в ньому та перспективи розвитку держави.

В історичному розвитку український народ пройшов тривалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної самосвідомості відіграла соціокультурна пам’ять. Як складова частина духовної культури України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов’ян. Воно визначало розвиток народної уяви, самобутність символізму в образотворчому мистецтві, музично-пісенної культури, а пізніше – соціально-психологічної прози, класичної драматургії, театру і літератури. Народні джерела, народна соціокультурна пам’ять, менталітет – це те, що зберегло українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися або взагалі зникнути з мапи світової історії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Актуальність даної теми дослідження очевидна: однією з яскравих ознак сучасного духовного життя нашого суспільства є відродження та формування історичної пам’яті. Неспроста за останні роки вона стала об’єктом наукового дослідження відомих учених держави – П. Толочка, Л. Губерського, В. Андрущенка, В. Вашкевича, М.Михальченка, В.Романця, Ю.Прилюка, Н.Поліщук, М.Поповича, Г.Грабовського, М.Мальованого, В.Смолія, В.Степанкова та інших. Історична пам’ять – це здатність народу, зокрема – особистості відтворити об’єктивний досвід минулого, вивчити і знати свою минувшину й відтак – формуватися духовно, забезпечуючи безперебійний зв’язок між пройдешнім та сучасним.

Рішучий поворот до пробудження історичного минулого народу доволі значний, нам слід вести мову про важливість розвитку історичної пам’яті народу, про необхідність звернення до пракоренів, щоб уяснити глибинні причини нашого теперішнього стану, про те, що через осмислення історії реалізується орієнтація особистості в соціальному просторі й часі, без чого неможливе формування повноцінної національної самосвідомості, а тим самим й утвердження соціокультурної ідентичності. Ми бачимо, як зусиллями філософів, істориків, публіцистів повертаються із забуття віхові для народу імена, події, цілі епохи, що донедавна були невідомі не лише широкому загалу читаючої публіки, а й фахівцям–науковцям.

М.Михальченко ставить риторичні питання. Які ж сили і механізми можуть розбудити і консолідувати українське суспільство, підштовхнути до самоорганізації і активного захисту своїх інтересів? Може історична пам’ять про Голодомор і тотальні репресії, про русифікацію і спроби знищити українську мову і культуру? Це сильні ліки хворому постколоніалізмом суспільству. Він зазначає: “Україні прийдеться пройти шлях, який проходила Італія. Потрібні будуть свої Гарібальді у політиці, економіці, науці, освіті, які не тільки підвищать рівень національної свідомості, але й піднімуть народ на боротьбу за свою країну і долю, покажуть антидержавникам та сепаратистам їх місце на смітнику історії” [9, 1] .

В.Жадько наголошує: “важливість освоєння власної історії усвідомлена українським суспільством, адже ми і є свідками й маємо бути учасниками з відродження та формування історичної пам’яті нації” [4, 1].

У цьому процесі В.Андрущенко ключову роль відводить сучасній педагогіці духовності, що формується як успадкування й продовження найкращого вітчизняного й зарубіжного педагогічного надбання. Пише: “це – педагогіка людини як людства, педагогіка вселюдності. Її базовими цінностями є такі загальнолюдські гуманістичні пріоритети, як Добро, Справедливість, Честь, Гідність і т. ін., провідними символами - категорії Віра, Надія і Любов” [1,5].

В.Зеньковський виділяє сакральний аспект у формуванні соціокультурної пам’яті, пише, що християнство прийшло на Русь не тільки як релігія, “але і як світогляд, в повному об’ємі його змісту, що охоплює найрізноманітніші теми” [6, 32].

На думку дослідника, сутність категорії “історична пам’ять” слід вважати як соціально-філософським та культурним феноменом, який “належить до глобальних проблем людства, і є найбільш важливим концептом інформаційного суспільства” [5, 3].

М. Попов для ілюстрації соціальної взаємодії людини і вироблених нею цінностей, використовує аналіз двох історичних подій, віддалених у часі, проте єдиних за методологічними проявами соціальної реконструкції. Мова йде про: “християнську революцію на перетині старої та нової історичної ери та духовні трансформації нашого суспільства, пов’язані з розвалом СРСР та історичною поразкою побудови соціалізму” [10, 8].

М.Попович у книзі “Червоне століття” намагається переглянути звичні для нас наукові і колонаукові техногенічні перепитії, замінити їх на гуманітарний погляд. В той же час, звертаючись саме до “червоної” барви минулого століття, вказує на історію України, бо: “ справді – наша історія була більш червоною ніж коричневою. Хоча надто багато спільного є між тими кольорами…” [11, 1].

За останні роки ми бачимо зацікавленість науковців, суспільства до проблем пробудження історичної пам’яті нації, чому свідченням є низка публікацій. Але потрібно наголосити, що вони доволі поодинокі, а проблеми в них не розглядаються комплексно. Висвітлюються окремі аспекти історичної пам’яті, а соціально-філософський аналіз проблеми “історичної пам’яті, як складової духовної скарбниці нації” залишається малодослідженим і є своєрідною дослідницькою лакуною.

Формулювання цілей статті (постановка завдання. Ми вважаємо, що ключовим моментом дослідження є формування історичої пам’яті нації, як складного соціокультурного феномену, який є невід’ємною частиною духовної культури суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Багато вчених вважає, що найбагатшим джерелом, за яким можна вивчати духовну пам’ять нашого народу є найкращі зразки духовної і матеріальної культури скіфів та сотень наступних слов’янських племен та молодших поколінь українців, що континуїтет Української держави був започаткований в добу Київської Русі, продовжений Галицько-Волинським князівством, Козацькою Республікою, Українською Народною Республікою, Західно-Українською Народною Республікою, що незалежна Україна постала як наслідок понад трьохсотлітньої національно-визвольної боротьби українців за свою незалежність.

На думку Д. Чижевського, великий вплив на формування духовної культури українців справило прийняття християнства. Але проблема полягала в тому, що українське духовне життя не завше було усамітнене та відокремлене. Бо мінявся ступінь політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості інтелігенції – найважливіші передумови духовного розвитку. Зазначає: “…українська історія знижується до рівня “обласної історії” (російської, почасти польської), наслідком цього було те, що значна частина української думки працювала поза межами України, а, навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці” [12, 15].

На долю нашої держави випали нелегкі випробування. Україна історично сформувалася та розвивалася на перетині світів і комунікацій: “варяг та греків”, Європи та Азії, землеробської нації та кочівників дикого поля, православ'я, католицизму й протестантизму, християнської та мусульманської релігії, Західної Європи та Росії.

Так склалося, що українська нація постійно зазнавала політичних зазіхань та збройної агресії, багато років перебувала під окупацією. Лівобережжя тривалий час було під Москвою, Правобережжя більшість років перебувало у колі інтересів Європейських країн. Суттєвий вплив на формування національної свідомості та архетипу поведінки українців відігравала Запорізька Січ.

Слід підкреслити, що скарбницею багатовікової духовної культури української нації є християнська релігія. Вона сформувалась як органічна частина культури. Релігійні уявлення були властиві вже культурі кам’яного віку. Якісним рушієм нового культурного процесу стало християнство. Церква створила великі соціокультурні цінності. Християнство і культура – тісно пов’язані. Християнський храм концентрував найважливіші пошуки на ниві культури. Він став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів – архітектури, малярства, книжкової справи і гравюри, хорового співу, шкільної драми та вертепу.

Релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною. Храм, релігія, сакральні символи – джерело морального виховання (не укради, не убий і т.п.). Церква утверджує загальнолюдські ідеї добра, правди, краси, справедливості, благородства, толерантності, поваги. Це риси, за якими виразно проступають контури найбільшої християнської доброчинності – віри, надії, любові.

Якісно нове розуміння духовності формується з поширенням християнства на теренах слов’янської Київської Русі, розкривається в канонічних Євангеліях, продовжує біблійне розуміння, але репрезентує таку спірітуалізацію, яка говорить про нове одкровення, що відбулося. У Євангеліях все походить від духу і через дух. Це не нус філософії, а пневма релігійного одкровення. У Новому Заповіті пневма є не свідомість чи думка людини, а духовний стан, визначений божественним одкровенням. Дух є Дух Святий, і він відноситься до душі, як кров відноситься до тіла.

П. Юркевич, порівнюючи античну філософську думку і християнство, робить такий висновок: “Платон повчав, що тіло людини створено із вічної матерії, котра немає нічого спільного з духом, він таким чином припускав метафізичний дуалізм в складі світу взагалі, так і в будові людини зокрема. Християнське світоспоглядання відкинуло цей метафізичний дуалізм: матерію воно визнає похідною від духу, відповідно вона повинна носити на собі відбиток духу” [13, 114].

Аналізуючи грецьку філософію, догматику християнства і їхній вплив на формування духовності української нації, ми вважаємо за доцільне говорити “про синтез їхніх глибинних потенцій, котрий формував греко-візантійську а пізніше візантійсько-слов’янську духовну культуру”[3, 14].

С. Кримський стосовно історичних джерел формування нашої культури зазначає, що духовність нації викристалізувалася в греко-слов’янській православній цивілізації Київської Русі. Пізніше закладені паростки духовності втілювала Києво-Могилянська академія, яка була одним із чинників подолання епохи Руїни другої половини XVII ст. Пише: “загалом духовність зробила українську націю суб’єктом світової історії”[8, 2].

На України, починаючи з XVI ст. тривають духовні пошуки, розпочинається православне книгодрукування, виникає навколо кн. Острозького плеяда філософів, народжується план “православної Академії”, посилено розвивається перекладацька діяльність. Виникають братства, в них облаштовують школи, організовують перекладання духовних творів. В Київському братстві (1615 р.) виникає велике церковне видавництво, розпочинається детальне вивчення католицької літератури, з’являються власні твори. Доречно відзначити Кирила Ставровецького, який випустив в 1618 році “Зерцало Богословія”. В його праці відчуваються елементи томізму, так само як і в книзі К. Саковича “Про душу” (1625 р. ). На цьому етапі релігійна думка вже починає перетворюватись на філософську. Велика роль у формуванні духовної складової нашої культури належить Петру Могилі, під патронатом якого в 1631 р. відбувається пере форматування братського училища в Києво-Могилянську колегію, яку в 1701-му році перейменовано в Академію. В.Зеньковський підкреслює: “Петро Могила побував в роки на-вчання в Парижі, був знайомий з західною схоластикою, з філософією Відродження, він був “західник”, який облаштував Братське Училище за зразком єзуїтських шкіл”[6, 57-58].

Порівнюючи процеси формування духовної культури нашої нації з іншими народами, слід зазначити, що з другої половини ХІХ століття в суспільній матеріалістичній та технократичній свідомості більшості громадян західноєвропейських країн перемагають атеїстичні світоглядні орієнтири під впливом наукових і технічних досягнень і посилюється тенденція нехтування духовністю як проблемою, яка втратила актуальність, оскільки “Бог помер”, за словами Ніцше, а з його смертю відбулась руйнація системи духовних цінностей. На відміну від Західної Європи в українській філософії проблеми духовності, духовної самосвідомості викликали жвавий інтерес серед мисленників. Новий імпульс дослідження серця як ключового засобу пізнання макро- і мікросвіту здійснив Г. Сковорода як своїх працях, так і в повсякденному житті. Його ідеї знайшли подальший розвиток у творчості М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича, В. Соловйова, Л. Українки.

Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!”.

П. Юркевич відзначав роль серця в духовному наповненні особистості: “Серце є концентрацією душевного і духовного життя” [13, 69]; далі: “Серце є місцем всіх пізнавальних можливостей душі” [13, 70] і ще: “Серце є серцевиною морального життя людини” [13, 71].

П. Куліш глибоко осмислює у цьому ключі подію хрещення Київської Русі як пев­ний “проект” її подальшої культури і характеру народу, що розвивався у на­ступне тисячоліття. Відзначав, що православ'я, яке проникло до нас із Візантії, не пригнітило нас, як латинство закарпатську Європу, і це тому що наше ставлення до наших просвітителів було зовсім інше. Ми була грозою для метрополії християнства, а не вона – для своєї нової колонії. У закарпатській і завіслянській Європі – навпаки. Там приймали хрис­тиянство, аби врятуватись від сильного; ми прийняли християнство з людської прихильності до найслабшого. Нашу роль щодо запозиченій християнства повторила на собі Литва, яка засвоїла віру й культуру народу ослабленого, ладного, здається, зникнути, як зникла з часом Візантійська імперія. Тому ні Візантія нас не душила православ'ям, ні ми – Литву. Саме такий характер християнства і зробив його народ­ним, тим самим глибоко вплинувши й на формування українського націо­нального характеру.

Справді, відомо, що коріння цивілізаційного розділу Європи на Захід­ну та Східну знаходиться у тому способі, яким нові “варварські” етноси долучали до християнської та античної традицій. Якщо на Заході вони переважно поставали в ролі завойовників, що переселялися безпосередньо на територію старої цивілізації (яка перед тим кілька сторіч сама завойо­вувала і гнобила їх), то на Сході Європи, навпаки, народи здебільшого за­лишалися на своєму місці, приймаючи нову для себе віру і культуру не як здобич, а як дар. Навіть розселення слов'ян на Балканах та їхні війни з Візантією не торкалися їхніх власних теренів і взагалі теренів старої ци­вілізації. Вже у цій різниці способів “європеїзації” були закладені переду­мови різниці не тільки національних характерів, але й різних напрямків еволюції християнства, різного ставлення до культурної традиції на Заході та Сході нової Європи.

У цьому контексті цікаво відзначити, що “…свого часу саме християнська культурна традиція врятувала предків сучасних українців від зникнення в історичне небуття” [2, 112].

Український народ береже святу істину: щоб жити у матеріальному достатку, в усвідомленні щастя та радості свого культурного буття, нічого не слід відкидати від досягнутого пращурами, а лише потрібно додавати нове. Культура продовжує функціонувати там, де є спадковість поколінь, пам’ять про минулі досягнення. Без знання свого історичного минулого – немає майбутнього. Знання минувшини – код до розуміння і сучасного, і майбутнього нації. Громадянин держави, який не знає і не поціновує минулого, не має місця в майбутньому. Потрібно озиратись назад, щоб краще бачити попереду. Для кожного народу знання історичної скарбниці – це завше більше, ніж просто сума знань. Людина, яка знає історію держави, рідного краю, власної родини, є переконаним патріотом. Амнезія історичної пам’яті перетворює навіть величну націю у просте населення. Народ, який не шанує власне минуле, стає об’єктом, а не суб’єктом цивілізаційного поступу.

В.Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. Це насамперед, розум сцієнтичний та концентрація людського інтелекту, яка здатна виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес – основу для становлення технологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес – головну умову для становлення цивілізованої країни.

Світовий досвід підтверджує дієвість цієї філософської рефлексії, адже ті країни, котрі скористалися винайденою формулою, дбали про національний інтелект, плекали науку і вчених, зберегли історичну пам’ять та духовний стрижень, справді вийшли у розряд цивілізаційних світових лідерів та інтелектуально розвинутих націй. Той народ, який не втратить набутий соціокультурний потенціал, відродить суспільство з попелу та руїни.

Нам імпонує думка американського соціолога Д.Белла щодо провідних націй світу. Дійсно, цього доможуться лише ті, які вбережуть набутий духовний скарб, створять найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, університетів.

Не випадково Отто Бісмарк, рейхсканцлер Німецької імперії в 1871– 1890 рр., говорив: “Дайте мені дві-три тисячі гарних учителів, і я побудую нову державу”.

Приклади останнього століття показують, що економічне процвітання в основному зв’язане зі станом духовної культурою. Між сферою економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспільства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і надрами, а культурними запасами. Реальні показники Японії, Ізраїлю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню свідчить, що майже повна відсутність природних ресурсів – не перешкода до економічного процвітання, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають збережену національну культуру і вміють нею розпорядитись заради цивілізаційного поступу.

Отже, доки не підніметься духовна культура на національному ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання економічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, революція у сфері духовної культури. Розвиток матеріальної культури за рахунок духовної призводить до деформації соціокультурної сфери, або до загибелі державних утворень. Усім відомий історичний факт: імперія Чингізхана зникла не через те, що її державно-політичний устрій був недосконалий, а через те, що вона не мала власної культури, власних художньо-естетичних ідеалів та імперативів.

Повноцінне існування нації неможливе без відродження національної культури – це, перш за все, якісне оновлення та розвиток основних її компонентів. Здатність змінюватися – необхідна умова виживання та самозабезпечення будь-якої етнічної культури.

І все ж, незважаючи на значні досягнення у сфері духовного життя, а можливо саме завдяки їм, проблема історичної пам’яті сучасної духовної культури, осмислення парадоксів, які трапляються у сфері пам’яті культури, вимагає більш уважного розгляду.

В рамках нашого зацікавлення, звернення до духовної культури – це звернення до універсального простору, в межах якого відбувається органічне поєднання суперечливих проявів людських індивідуальностей, різноманітних наукових підходів в річищі розуміння завдань з відновлення історичної пам’яті української нації.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Існування незалежної української держави великою мірою залежить від загального рівня духовної культури нації, важливим складником якої є історична пам’ять. Духовне начало особистості як представника людського роду живиться багатством i розмаїттям духовного досвіду поколінь, вбираючи його в себе у формі ідеальних образів, символів i пов’язаних із ними вищих проявів духу. Під таким кутом зору духовність виступає як один із найпотужніших каналів зв’язку індивідуальності та суспільства, асиміляції всього багатства національних надбань i світового досвіду людства, його духовної i матеріальної культури. Проте на відміну від соціального досвіду, духовний досвід людства має ту особливість, що інтеріоризується з вищим ступенем ідеалізації, абстрагування та символізації в процесі його включення в планетарні процеси. Духовність є способом індивідуального світопізнання i світовідношення у складному поєднанні з механізмом саморефлексії, тобто ставлення особистості до самої себе.

Тому оживлення історичної пам’яті, об’єктивне (без підфарбовування і замовчування) відтворення всієї нашої минувшини з усіма її і героїчними сторінками, і не дуже привабливими моментами, стає нагальною потребою сьогодення. Власні поразки і здобутки в минулому і наша цупка об’єктивна пам’ять поколінь з елементами посилення її сучасним баченням світу і бажанням подолати подекуди маргінальне існування українства повинні нарешті підняти в нас потяг до волелюбства і гідного існування в шерегу світових держав, яке було притаманне українству споконвічно.

Аналіз феномену духовної культури, актуальна необхідність активного відродження історичної пам’яті дозволяє нам стверджувати про наявність в суспільстві могутнього потенціалу, необхідного для подолання духовної кризи, в якій опинилося український суспільство.

Проте, зважаючи на недостатню наукову дослідженість окресленої проблематики, будемо сподіватись на розроблення чіткої несуперечливої концепції придатної для подальшого наукового розвитку і практичного застосування в процесі здійснення та вдосконалення шляхів відродження історичної пам’яті української нації.
Література

1.Андрущенко В. П. Педагогіка духовності: погляд за горизонт сучасного [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст.: http://www.npu.edu.ua/images/stories/pdf/rector/statti/ped_duh.pdf

2.Даренська В. П. Куліш як фундатор українського екзистенціалізму /В.Даренська // Філософська думка. – 2010. – №4. – С. 103-115.

3.Дудченко В. С. Історико-філософські джерела формування духовності української нації / В. С.Дудченко// Філософія науки: традиції та інновації: наук:журнал. – Суми: СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2012. – № 2. – С. 11 – 19.

4.Жадько В. О. Історичної пам’ять і творча діяльність особистості: проблеми взаємозв’язку [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_40/Gileya40/ F15_doc.pdf

5.Жадько В. О. Історична пам’ять в системі духовного світу особистості сучасного українського соціуму (соціально-філософський аналіз): Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / Інститут вищої освіти АПН України – К., 2007. – 21с.

6. Зеньковский В. В. История русской философии // Соч. в 4 кн. – Л. : “ЭГО”, 1991. – К.1. – 220 с.

7. Крымский С. Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации / С. Б. Крымский // Вопросы философии. –1992. – №12. –
С. 21 – 29.

8.Кримський С. Б. “Принципи духовності ХХI століття” // День. – №210. –2002. – 15лист.

9.Михальченко М. І. Постколоніальний синдром на пострадянському просторі: порівняльний аналіз // Світогляд. –2010. – №5. – С. 50 – 53.

10. Попов М. В. Цінність духовності та духовні цінності / М. В. Попов // Практична філософія. – 2010. – №3. – С.4-11.

11.Попович М. В. Застереги історії “Червоного століття” на початку ХХІ-го [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст.: http://jeynews.com.ua/articles/d7/293

12.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський. – К.: Вид-во “Орій” при УКСП “Кобза”, 1992. – 230 с.

13.Юркевич П. Д. Философские произведения / П. Д. Юркевич. – М. : Правда, 1990. – 669 с.
Дудченко Владимир. Историческая память как осмысленное духовное наследие нации. Рассматривается историческая память как социально–философская проблема современности и самый важный концепт общественного сознания, перед которым стоит высокая цель – формирование духовности нации и, в частности, творческой личности.

Ключевые слова: историческая память, творческая личность, взаимосвязь.
Dudchenko Volodymyr. Historical memory as meaningful spiritual heritage of the nation. In the article, the author analyzes a historical memory as a social and philosophical problem of today and the most important concept of social consciousness, to which there is a high goal – the formation of a spiritual nation and, in particular, a creative person.

Key words: historical memory, creative personality, relationship.

УДК 159.953:1

Б 61
Тетяна БІЛЕНКО
ПАМ’ЯТЬ У КОНТЕКСТІ ХРОНОТОПУ
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,

То власне тому, що над міру винищував кіл

Оксана Забужко
Арґументується теза про діалектичний процес функціонування людської пам’яті в її часопросторовій матеріальній та духовній явленості – в культурі, оскільки вона ніколи не може бути закам’янілою, попри реальність речовинної кам’янілості довкілля.

Ключові слова: хронотоп, пам’ять, духовна пам’ять, речовинний вияв пам’яті, культура, пам’ять і споживацтво.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Обрана проблема не розглядалася в даному контексті, оскільки міститься на перетині осмислення духовної і матеріальної спадщини у специфіці просторово-часової явленості, тобто хронотопу. Все, що дісталося сучасним поколінням від попередніх, позначилося на нинішній дійсності, хоч не завжди усвідомлюється сучасниками. Це тому, що в житті суспільства переплітаються чинники раціональні та ірраціональні, усвідомлення і осмислення об’єктивних та суб’єктивних реалій не завжди підлягає раціональній класифікації. Пам’ять можна досліджувати і визначати по-різному, є незліченна кількість її дефініцій, адже пам’ять вивчають різні науки, зокрема психологія, філософія, історія, культурологія та ін. Гадаю, спільним для них є констатація збереження у свідомості і діях нащадків того, що здобули попередні (і сучасні) покоління у своїй духовній та



© Біленко Тетяна, 2012

матеріальній явленості. Нащадки не все зберігають із надбаного предками, для того є різні причини, як об’єктивні, так і суб’єктивні.

Стаття написана в контексті планової наукової теми “Діалектика духовних процесів” кафедри філософії імені професора Валерія Григоровича Скотного ДДПУ імені Івана Франка.

Інтелектуальне і душевне безкультур’я стало для нас тривожною реалією. Часто можна почути твердження (умисно пишу не “слова”, а саме “твердження”, бо йдеться про людину, яка вимовляє це з апломбом, мовби володіє такою інформацією, що здолає співрозмовника, наче козир у картах): “Достоєвський сказав: якщо Бога нема, то все дозволено”. І очікує той мовець, що ніхто йому не заперечить, бо та “істина” відома лише йому. Одразу постає питання: які у нього підстави розраховувати на мовчання? На жаль, той мовець певен: його слухачі не читали Достоєвського (як і він сам, але це він прагне приховати за нахабством і позірною “вченістю”). Придивімось до ситуації: мабуть, той мовець налаштований на таку поведінку (дії?), яка можлива за умов відкидання Бога, бо саме тоді можна знехтувати усім віковічним доробком людства, не шанувати жодних заповідей, адже немає Всевишнього і ніхто не пильнує за порядком на Землі. Він бере собі на допомогу авторитет Достоєвського, мовляв, роби що хочеш.

Це не лише спотворення правди, а й культивування аморальності та злиденності духу. Персонажі роману Достоєвського “Брати Карамазови” Дмитро, Іван та Олексій (Альоша) шукають сенс життя, знаючи, що вищим духовним авторитетом є Бог, саме він стримує безчестя чи аморалізм. Брати шукають правдиву життєву путь. Іван, – філософ, його бунтівна душа не хоче миритися з несправедливістю земного життя, йому важливо збагнути, чому Бог не втручається, не припиняє безчинства. Можливо, його нема? Тоді все зрозуміло!

Знаменно, що тих слів у романі нема! Є прагнення знайти для себе найважливіше – межі свободи поведінки у життєвих пошуках. Треба перечитати роман, щоб пересвідчитись у цьому. Але уявімо, що вони є, що хтось дійсно так сказав, який висновок випливає з того? То слова одного з персонажів роману, то не позиція Федора Михайловича Достоєвського, але в буденному обігу вони постали мовби його кредо. Чому? Тому що невігластво практично стало нормою нашого життя. Хвилює питання: чому в пам’яті значної частини людей зберігається інформація спотворена, неправдива, і вони її зухвало тиражують? Гадаю, причина у тому неповнолітті, про яке свого часу писав І. Кант: лінощі і боягузтво сприяють тому, що людина перекладає на когось іншого обов’язок розв’язувати свої проблеми. Правдиву інформацію треба здобувати, наполегливо працювати душею, а неправдива поширюється швидко і не потребує інтелектуальної напруги.

Пам’ять – це не згадка про механічно накопичене надбання минулих часів і людей, це постійне тривання (продовження), переживання тепер того, що було колись із іншими людьми і за інших обставин. Жива пам’ять – це постійний діалог із минулим, взятим частково, уривками, тому можливі розмаїті спотворення, адже вихоплене з колишньої цілокупності духовних реалій минулого тепер може втратити тодішній аспект хронотопу. Потрібна особлива ретельність і шанобливість при використанні набутого спадку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Щодо публікацій і досліджень обраної теми варто наголосити, що про хронотоп, пам’ять, культуру написано дуже багато, хоча не в тому аспекті, який обрано для цієї розвідки. Хронотоп вивчали філософи, культурологи, літературознавці та інші науковці, тому маємо різні точки зору. У науковому обігу слово “хронотоп” (від грець χρόνος, “час” і τόπος, “місце”) опинилося завдяки Ухтомському. Міркування Ухтомського свідчать про його прагнення визначити можливість застосування його принципу до різних рівнів буття – від утворення “душевних інтегралів у підсвідомій життєдіяльності людини” до інтегрального розуміння самого світу. “Ми живемо в хронотопі, і якщо існує інваріантна величина, то це інтервал у хронотопі, інтервал між подіями” [13, 80].

Ухтомський доводив, що “і траєкторія електрона в атомі, і траєкторія Землі стосовно сузір’я Геркулеса, і траєкторія білкової молекули в сірчанокислому середовищі до перетворення її на вугілля, і траєкторія людини через події її життя до перетворення на гази та розчини – все це світові лінії, які наука має детермінувати [13, 184].

М.Бахтін створив науку про хронотоп у літературі. Для М.Бахтіна хронотоп – це істотний взаємозв’язок часових і просторових відносин. “Хронотоп у літературі має істотне жанрове значення. Можна прямо твердити, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, причому в літературі провідним началом у хронотопі є саме час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (великою мірою) і образ людини в літературі; цей образ завжди хронотопійний” [4, 56]. Утім, історичні хроніки також не позбавлені суб’єктивізму.

Пам’ять також привертала увагу багатьох дослідників з давнини. Переконливі свідчення маємо в Діалогах Платона (для прикладу, “Теетет”), у працях Арістотеля, у “Сповіді” Августина Блаженного [1, 187] та інших мислителів Середньовіччя, а в новочасній інтелектуальній спадщині фактично всі не оминули цю проблему. У “Теететі” Сократ запитує: “если кто спросит, возможно ли, чтобы кто-то, что-то узнав и сохраняя это в памяти, не знал бы того самого, что помнит, в то самое мгновение, когда он помнит?” [10 (163d)]. А в діалозі “Філеб” Сократ каже: “Память, направленная на то же, на что направлены ощущения (pathēmata), и связанные с этими ощущениями впечатления (pathēma), кажутся мне как бы записывающими в нашей душе соответствующие речи. И когда такое впечатление (pathēma) записывается правильно, то от этого у нас появляется истинное мнение и истинные речи; когда же этот наш писец сделает ложную запись, получаются речи, противоположные истине” [10, (39а)]. Арістотель пише у трактаті “Про пам’ять і пригадування” “Нельзя помнить будущего, ибо оно предмет мнения и предвидения (пожалуй, могла бы существовать даже наука, основанная на предвидении, каковой некоторые считают мантику); нет памяти и о настоящем, ибо оно постигается ощущением – мы ведь не познаем ощущением ни будущего, ни прошлого, но только настоящее. Память же есть память о прошлом” [2, 27]. Серед дослідників кінця ХХ ст.. треба назвати передусім Ю.Лотмана, який дав ґрунтовну класифікацію пам’яті, а про писемність слушно твердив: “Писемність – це форма пам’яті. Подібно до того як індивідуальна свідомість має свої механізми пам’яті, колективна свідомість, виявляючи потребу фіксувати дещо загальне для всього колективу, створює механізми колективної пам’яті. До них треба віднести і писемність. Але чи є писемність першою і, найголовніше, єдино можливою формою колективної пам’яті? Відповідь на це питання треба шукати, виходячи з уявлення про те, що вважається вартим для запам’ятовування, а це останнє залежить від структури та орієнтації цієї цивілізації” [8, 16]. Треба також згадати Моріса Хальбвакса [15], який увів до наукового обігу поняття колективної пам’яті, яка була розвинути\а в теорії культурої пам’яті Яна Ассмана [3] та у програмі вивчення “місць пам”яті” П’єра Нора.

Гадаю, заслуговує на увагу теза про специфіку хронотопу і пам’яті не в описі якогось твору, де зображено людей у поданому фантазією митця світі, а безпосередньо у життєдіяльності, де у нерозривній взаємодії постають люди, творячи культуру у темпорально-локальних обставинах.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Стаття спрямована на аналіз взаємозалежності специфіки хронотопу та збереження досвіду людського суспільства, що виявляється в розмаїтих варіантах матеріальної та духовної пам’яті, тобто невідривна від культури. Важливо з’ясувати, щó з минулого становить цінність для сучасних поколінь, чому саме такі ціннісні орієнтири плекає конкретне покоління, на якій хвилі духовних поривів постає визнаний проводир і як трансформуються уявлення про нормальне – з гуманістичних засад – суспільство.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua