ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

УДК 37.034

М 74
Віра МОВЧАН
МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ І САМОВИХОВАННЯ

В СИСТЕМІ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ
В статті розкрито передумови пізнавальної здатності, що дає вірогідність здобуття істини – морально небайдуже ставлення до предмета пізнання та особи до себе як суб’єкта пізнавальної здатності.

Ключові слова: пізнання, істина, творчість, моральність, самопізнання.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Драматизм відчуження сучасного людства від природного світу, суспільних та міжособистісних стосунків, зрештою, відчуження особи від себе самої створює загрозу всезагальної бездуховності, що актуалізує питання творення суспільних практик моральності відносин на усіх рівнях життя. Нагальною стає проблема усвідомленого ставлення особи до себе як суб’єкта життєвості та до системи цінностей, що здатні сформувати гідний рівень духовного досвіду, а відтак, утвердити гідність особи як їх носія і свідомого творця духовних цінностей. Культивування суспільством духовних засад життя визначається нині як одна з найактуальніших проблем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Потреба творчого самовизначення має свої витоки, як показує аналіз, у глибинах історії. І.В.Бичко, осмислюючи процес духовного само становлення особи в історичному поступі людства, визначає

© Мовчан Віра, 2012

його об’єктивну зумовленість розпадінням цілісності єдиного світу на “публічний” і “приватний”, що зумовлює бачення його зовнішнім, таким, що не торкається особистісного буття, а відтак особа заглиблюється у власний духовний світ.“Справжній зв’язок людина усе частіше прагне знайти в суб’єктивності, в причетності до духовності, що висувається на перший план” [1, 166]. Це новий якісний етап в історичному поступі людства, що ставить перед необхідністю усвідомлювати себе суб’єктом вибору шляхів і засобів само здійснення, а в основу потреби покладає небайдуже ставлення до світу та до себе як суб’єкта пізнавальної здатності і творчих умінь. Разом з тим проблема, що визначилася як актуальна ще на початках переходу від цілісності родової, етнічної свідомості до індивідуалізації духовного досвіду як умови більш активного і якісного поступу людства, зберігає і донині свою актуальність. Сказане ставить перед необхідністю визначити об’єктивні підстави актуалізації потреби у самопізнанні в нинішніх умовах, а відтак – шляхи і засоби творчого само здійснення, як умови віднайдення людиною себе в сенсі активного суб’єкта творення життєвості не заради задоволення суто біологічних потреб, а духовного самоствердження.

В сучасних умовах інтерес особи до себе - суб’єкта духовного досвіду утруднений цивілізаційними процесами, що звертають інтерес на зовнішні чинники буття, відвертаючи від душевно-духовного само пошуку. Відтак, повернення її до себе самої, до творчих начал духу, що наявні в кожній особі (більшою або меншою мірою) і здатні відкритися своїм творчим потенціалом, актуалізується загальною ситуацією змагальності воль у формах самоутвердження безвідносно до моральних засобів, що і є причиною розусуспільнення, духовної деградації при тому, що людство в поступі історії виробило величезні скарби для розгортання творчих умінь, талантів у різних сферах життя. Звичайно, там, де талант перемагає буденність уявлень про цінності життя, особа здійснює себе, примножуючи духовний досвід людства. Однак, оскільки творчі начала більшою або меншою мірою покладені в кожній особі, рівень моральності суспільного життя визначається дієвим культивуванням в світі особи потреби духовно-творчого само здійснення, потреби розгорнутися в максимумі можливого для творення гуманістично визначеного змісту суспільного життя та духовних цінностей, що здатні формувати саме таке розуміння сенсу людської
діяльності.

Можливість формування творчого відношення особи до себе пов’язана, як показує В.Г.Скотний, з освітнім процесом у його якісній визначеності, що пов’язана з системністю, в якій метою є формування духовно-душевних засад людської особистості. Характеризуючи особливості філософського знання в сенсі спрямованості його на пошук істини щодо законів буття світу та сенсу людського буття, він пише: “Філософія не стільки повідомляє нам нові думки, скільки змінює нашу свідомість, відкриває багатомірний континуум, в якому поміщаються цілі мисленнєві світи… Завдання філософії освіти – спрямувати навчальний процес так, щоб викликати ефект згоди-незгоди, мисленнєвий катарсис, інтелектуальне осяяння” [4, 20]. Важливість філософського знання в осмисленні справжнього призначення людини в бутті саме у тому, що воно відкриває особі її власний світ, спрямовуючи на само пошук – на рефлексію над собою. Особливе значення у формуванні свідомого суб’єкта духовного досвіду в ситуації великого числа альтернатив, що створені сучасною цивілізацією, як наголошує В.Г.Скотний, має саме світоглядна спрямованість філософського знання. “Виходячи зі стану особистості, неоднозначності соціокультурних впливів на неї, спрямованість освітянського процесу в державі має бути націленою на духовне збагачення та творчу діяльність особистості, що розкриває свої здібності до самореалізації та створення умов для саморозкриття інших людей” [3, 484].

Вище покликання освітянського процесу – творення суб’єктом потреби творчого само пошуку, що є стимулом актуалізації розвитку інтелектуальних структур особи в єдності з моральністю ставлення до пізнавального процесу та предмету пізнання, тобто творчі начала духу, актуалізовані в філософській думці від часів Сократа як єдність духовного і душевного начал в суб’єкті. Дана проблема ґрунтовно осмислена зокрема у вітчизняній філософії в працях Г.Сковороди, П.Юркевича, С.Франка. Розкриваючи зв’язок духовного та душевного в контексті шляхів пізнання істини, Скотний В.Г. наголошує, що “філософія освіти не допускає аморфності, “розмитості”, деконструкцій у розвитку душі і мислення людини, не допускає їх перетворення в просте свавілля будь-яких, скільки завгодно безглуздих тверджень” [4, 28].

З позицій сказаного актуальним є процес формування самосвідомості суб’єкта пізнання та самопізнання з потенцією на творче само здійснення на грунті моральної визначеності відносин її зі світом та ставлення до себе самої.

Формулювання цілей статті (постановка завдання).. Мета статті: аналіз закономірностей процесу виховання свідомого суб’єкта моральності відношення до світу змістом предмета пізнання та якісною визначеністю пізнавальної діяльності – у формах творчості.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Інтерес до світу у його виразній життєвості – один в вагомих чинників творення потреби активного буття в ньому, творчої взаємодії з виразною життєвістю природного світу, а відтак, пізнання його закономірностей. Не менш цікавим є світ культури, зокрема художньої, створеної людством впродовж історії. У творчих взаємодіях зі світом культури втрачається відчуття випадковості буття і актуалізується питання щодо призначення кожної особи в ньому, а отже і потреба самопізнання, пошуки свого місця в контексті культури як духовного цілого. Смисложиттєвий вимір, що його задає особі культура зумовлений орієнтацією на творчу реалізацію покладених в суб’єкті можливостей само здійснення. Поза таким баченням вона приречена жити як фізична реальність, а зусилля розсудку і психічну енергію зосереджувати на творенні сприятливих умов фізичної життєвості. Пізнавальний процес як актуальна духовна діяльність вводить її буття “тут” і “тепер” з його випадковостями в якісно інші виміри: буття в контексті культури як духовного цілого у єдності минулого, теперішнього і майбутнього, в діалектиці закономірного та випадкового в ньому.

Наукове пізнання, відкриваючи закони буття світу, створює умови розуміння взаємозв’язку усіх форм і видів його, закони суспільної організації та закономірне у людських відносинах, формуючи простір свобідного само здійснення у формах творчості та дозволяє уникати відчуття фатальної безпорадності перед життям. Пізнання законів природи і виразних форм її життєвості у величезній їх різноманітності, формуючи ідею єдності усіх форм життя, в тому числі і людського, виробляє моральність ставлення до природи, потребу захистити від хижацького ставлення, що загрожує вимиранням її видів, а зрештою і людства як виду природного життя. Тобто, пізнання – шлях до таких моральних взаємодій зі світом, при яких предмет небайдужості набуває ціннісного виміру у формах активної потреби захистити його, зберегти його унікальну життєвість. Названий підхід морально цінний і в тому сенсі, що укорінює суб’єкта пізнання в світі, утверджуючи необхідність його буття для збереження життя як вищої цінності. Саме названа сфера відношення у його моральній визначеності постає особливо актуальною в умовах викликів сучасної цивілізації, що власний комфорт бачить метою, використовуючи природу лише як засіб. Видається. що актуальним в контексті викликів сучасної цивілізації щодо цінностей життя є входження особи у світ культури наукового пізнання, за умови їх системності, оскільки воно здатне формувати культуру відносин у їх моральній визначеності, що і є умовою творчості – творчого буття особи в світі. Входження у зміст знання та творення його системності народжує усе нову потребу пізнавати таємниці організації форм життя, їх взаємодії на усіх рівнях. Тобто перебувати у світі активно, не відчужено. Потреба пізнання характеризується як така, що “є атрибутивно-визначальною рисою природи людини; наукове пізнання стало чинником, який визначає можливості буття людини та його межі” [2, 29].

Моральна визначеність відношення до пізнавального процесу характеризується як така, метою якої є істина. а засобом її здобуття – системність опанування знання. Можливість входження в творчий пошук створюється в кожному моменті вияву небайдужості до явища. В цьому аспекті важливо простежити можливості його, зокрема в освітянському процесі оскільки системність опанування змісту знання та формування потреби в ньому відкривається особі через світ іншої – носія знання у такому небайдужому його донесенні, при якому істина починає жити у виразних, чуттєво сприйманих формах, а отже здатна запалювати інших небайдужістю, а відтак, поставати у свідомості та почуттях суб’єкта сприймання як особисто необхідна. Початки входження у світ знання і потреба віднайдення усе нових граней у змісті предмета небайдужості, щоб пізнати таємниці його життєвості, визначають моральність відношення до предмета, що зумовив пізнавальну потребу, та до себе як суб’єкта пізнання. Саме дана діалектична взаємодія предмета і суб’єкта набуває морального виміру, коли метою взаємодії є істина. Названу якісну визначеність пізнавального процесу в освітянській діяльності В.Г.Скотний влучно характеризує як “катарсис мислення і “душі””. В цьому сенсі актуальним є формування філософської культури мислення, як “засобу захисту мислення від наук та ідеологій” [4, 28]. Аргументуючи думку, автор пише: “Філософія не стільки повідомляє нам нові думки, скільки змінює нашу свідомість, відкриває безмірний континуум, в якому поміщаються цілі мисленнєві світи” [4, 29]. В аспекті процитованої думки важливим етапом творення культури пізнання є діяльність творення істини у взаємодії суб’єктів пізнавального процесу. Процесуальність має при цьому багатоаспектний вимір. Входження в світ нового знання – зустріч з незнаним має закарбуватися у свідомості суб’єкта пізнання як несподівана зустріч з незвичним, що цікаве уже самою своєю незвичністю (лише згодом відкриється закономірне у його виявах, що відображає сутнісну єдність буття явищ). Останнє ж здобувається за умови системності здобуття знання шляхом прирощенням та поглибленням його змісту. Опанування знань, що мають достовірність істини, яка досягалась тривалою історією творчих пошуків людства формує культуру мислення. За способом опанування воно має так само поставати творчим процесом духовного пошуку спільними зусиллями суб’єктів спілкування духовно споріднених потребою пізнання істини. Відтак, процес має набути системного характеру з поваги до змісту знання. З одного боку, це зумовлено потребою входження інтелекту і почуттів у його зміст, щоб знання відкрилося своєю повнотою і якісною визначеністю – істиною. З іншого боку воно зумовлено потребою особи відкрити власну здатність осягнути істину і жити нею: всією повнотою творчих здібностей, тобто інтелектом і почуттями, що у взаємодії і зумовлюють творчий характер пізнавальної діяльності. Процес творення змістової повноти знання, що уже відкрите, пізнане людством, для кожного суб’єкта пізнавального процесу. що тільки входить у нього – це творення істини, відкриття її як цінної для себе – для повноти буття у світі, адже взаємодії з ним набувають не випадкового, довільного, а осмисленого, творчого характеру. Тобто, продукування знання здійснюється не лише шляхом прирощення його в науковому пошуку в системі академічних, наукових шкіл. Продукування його відбувається і в світі кожного суб’єкта пізнавальної здатності, але у дещо інших формах: опанування знань, уже вироблених історією розвитку науки. Щодо ефективності його, то вона зумовлена відношенням до предмета пізнання. Тут важлива духовна атмосфера у якій відбувається пізнавальна діяльність. Взаємодія сторін процесу – носій знання і суб’єкти пізнання покликані утворювати духовну спільноту, інтерес якої зосереджений на здобутті істини. У названому процесі ефективність наслідків знаходиться в прямій залежності від творчих взаємодій суб’єктів процесу: носія змісту знання та суб’єктів сприймання. Лише за таких умов процес набуває творчого характеру. Носій знання, надихаючись інтересом аудиторії не лише відтворює, доносить до аудиторії об’єктивний його зміст, але і відкриває ті аспекти його змісту, які до цього не актуалізувалися свідомістю. У свою чергу, аудиторія, сприймає зміст знання, надихаючись на його опанування небайдужістю носія знання, а відтак починає, часто мимоволі, заглиблюватись у предмет пізнання, відкриваючи його як цінний для себе уже тому, що цікавий.

В об’єктивному сенсі будь-яке знання цінне тою мірою, якою містить у собі достовірність істини, а отже є джерелом формування культури мислення та культури ставлення до дійсності. Разом з тим пробуджений інтерес до пізнання стимулює, дає поштовх для подальшого заглиблення у пошук істини. Тобто формується культура ставлення до предмета небайдужості та до себе як суб’єкта творення думки. Моральність названого процесу, що визначилася для суб’єкта у формах актуальності творчого пошуку – вища цінність його, Моральність ставлення до істини, так само, як і моральність процесу та шляху її здобуття, умова формування духовного світу особистості її змістом. Дух запалюється потребою заглиблення у таємниці світу, а відтак і усе нового творчого пошуку.

Творення стилю наукового пошуку у навчально-пізнавальній діяльності в системі освіти різних її рівнів в масштабах конкретних видів освітянського процесу усе очевидніше набуває не лише зростаючої актуальності, але і потребує творення практик такого типу для укорінення його стилю як норми, закону формування свідомості особи. Дана потреба особливо актуалізується в ситуації розпадіння образу доцільного (розумно визначеного, морально спрямованого) стилю міжособистісних стосунків, ставлення людини до себе самої як особистості, тобто морально-відповідального суб’єкта стосунків, а відтак і до об’єктивної визначеності буття явищ навколишнього світу. Особа, що не знає себе як суб’єкт свідомого вибору відносин зі світом у формах моральної культури, чужа сама собі. Її стосунки на усіх їх рівнях носять випадковий характер. Укорінення особи у бутті у формах культури бачиться можливим саме на шляху формування культури відносин зі світом. що здобувається в пізнанні явищ природи, суспільного життя, оскільки воно відкриває багатство їх виявів і уже самою потребою творчої взаємодії з ними на грунті знання якостей, властивостей їх своєрідної життєвості робить актуальною присутність суб’єкта небайдужості у світі.

Іншою сферою духовного досвіду, що формує культуру почуттів у формах розгортання багатства та неповторності їх виявів при моральній і естетичній визначеності є сфера художньої культури, в першу чергу класичної, яка визначається досконалістю явлення духу у досконалих, чуттєво сприйманих формах. Тут істиною постає виразна життєвість предмета формування, що своїми якостями надихнув митця на втілення його образу в матерії формування. Входження у світ художніх цінностей покликане формувати у свідомості суб’єкта сприймання небайдуже ставлення до його ідеальної життєвості, що є діалектичною єдністю якостей предмета, яким надихався митець, та творчими уміннями художнього таланту передати своє ставлення до нього. При цьому відкривається, що художньо-мистецька реальність – це світ ідеальних сутностей, у яких уособлено розуміння краси і досконалості в єдності двох начал названих естетичних якостей: об’єктивна життєво виразна краса предмета та досконалість її втілення в ідеальних художніх образах. Мета названої сфери діяльності суто духовна, тоді як наукове пізнання покликане відкривати закони для творчих взаємодій зі світом, в тому числі і з практичних потреб: використання природи як засобу творення людством гідних умов життя. Призначення мистецтва, в першу чергу, у духовному розвитку особистості у формах досконалості, у творенні потреби розгорнутися творчими уміннями та наявними здібностями для формування ідеальних образів досконалості з потреби жити красою. Естетичне освоєння дійсності у формах надання природним явищам людського образу утверджувало уже в культурах давнього світу ідею злагоди, гармонізації відносин, засвідчуючи естетичну міру їх досконалістю художніх образів. При цьому естетичною є сама формуюча потреба, оскільки людство укорінювало власний образ як творчо-формуюче начало у кожному з видів художньої творчості. В названій діяльності відбувався процес укорінення духу в матерії формування як досконалого і самоцінного у своїх можливостях. Разом з тим відбувається процес творення нового образу людського життя, що укладений в естетично виразні форми, які, постаючи поряд з суто природними, відкривають світ людської життєвості як оформлений, вкладений в систему ідеальної образності. Вона розгортає творчі уміння та їх неповторність, засвідчуючи індивідуальну визначеність духовного досвіду кожного з суб’єктів художньо-формуючих умінь. Відтак, саме предметне та художнє формування у виразних, чуттєво сприйманих формах відображає якісну відмінність людства як особливого виду природного життя, носія особливих – суто духовних потреб, зумовлених бажанням жити досконалістю, утверджуючи саме таке життя як найбільш необхідне для становлення і розвитку творчих потенцій особистості. У художньому формуванні досконалість творчих умінь виявляє себе як самоцінна, як джерело життя духу. Якість потреби, об’єктивована в предметі формування відображає рівень духовної досконалості суб’єкта потреби. Як суто людська, вкладаючись в досконалі образи, вона свідчить якісну відмінність людської потреби від суто біологічних потреб усіх інших видів природного життя. Не випадково, стимулюючим началом творчого формування є небайдужість до якостей предмета, що привернув увагу своєю виразною життєвістю і постає в світі носія формуючих умінь метою зберегти його якості, увічнивши в ідеальних формах життєвості художньою мовою мистецтва.

Цінність художньо-формуючих умінь визначилася в поступі історії культури у трьох основних аспектах, що утверджують творчу сутність людини і створюють потенціал для розгортання природою покладених здібностей кожної особи, По-перше, в аспекті можливостей розгортання естетичного образу людської життєвості у формах досконалості в природному світі, а значить розширення самого поняття “природа”. Це зумовлено і тим, що в поступі історії здатністю до формування людство удосконалює самі природні види. По-друге, діяльність формування – джерело і засіб удосконалення людини в процесі розгортання формуючих умінь. По-третє, природний світ, олюднений творчо-формуючою, художньо-формуючою діяльністю людства та довершеними її наслідками постає іншою щодо природи реальністю – одухотвореною, а отже феноменом культури. Відтак, художньо-творча діяльність в її результативності – це світ духовних феноменів, що є джерелом життя духу кожної особи, адже підносить її над суто фізичною життєвістю. Ідеальне середовище життєвості в формах художньо виразних архітектурних споруд, кожна з яких має власний образ, ідеальний їх внутрішній простір, художньо-виразна образність скульптурних, живописних зображень, поетична мова чи виразна прозова мова долають буденність мовлення, зосередженого на суто практичних потребах порозуміння, мелодійність музичної мови в її видовому та жанровому багатстві долає одномірність випадкової організації звуків.

Отже, мистецтво – джерело творення особливої – ідеальної життєвості, що відображає специфічно людську, творчу сутність, а отже створює умови для живлення духу ідеалом досконалості у досконалому способі його вияву кожній людській особистості. За умови становлення внутрішньої потреби спілкування з художніми скарбами процес набуває особистісно визначеного характеру і розгортається у форми діалектичного сходження суб’єкта на вищі щаблі естетичного відношення. Тут доцільно виділити наступні етапи. Перший – нагромадження безпосередніх вражень від сприйманого, що уклалися в емоційне реагування на естетичні якості предмета спілкування – художнього твору. Однак, на цьому етапі не відбувається глибоке проникнення у сутність твору: глибинність його змісту та естетичну довершеність форми. Другий етап є своєрідним запереченням попереднього, оскільки розум постає організуючим началом відношення. Він прагне пояснити характер емоційного реагування, виходячи з логіки розгортання змісту твору, художньої переконливості сюжетної лінії тощо. Цей процес потребує активізації пам’яті, уяви, мислення для осмислення відповідності взаємодій між почуттями та змістовною тканиною твору. Відтак, не лише зміст твору, але і почуття, які він викликав, стають предметом осмислення. Зрештою, третій етап визначається як етап заперечення суто розсудкового ставлення до твору. На цьому етапі відношення розгортається у формі заперечення заперечення, де заперечення зазнає зайва логізація процесу сприймання твору на користь цілісності і повноти його освоєння розумом і почуттями.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Формування саме такого рівня культури сприймання художніх скарбів – шлях до становлення повноти людського духу. В єдності зі знанням законів природи, законів організації людських стосунків у формах людяності, тобто творення досконалої, розумно визначеної життєвості та творення ідеальних художніх форм, що живлять дух образом досконалості, особа здатна у власній діяльності, у формуючих уміннях, у спілкуванні, у ставленні до природного світу утверджувати досконалість як вищий сенс людського життя.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua