|
|
Скачати 186.21 Kb.
|
|
Тема: Григорій Сковорода - філософ, просвітитель, поет. Афоризми, їх мудрість і лаконізм. Мета: скласти літературний портрет українського філософа і письменника; розкрити співзвучність філософських думок Г.Сковороди з нашим часом, суть життєвого подвигу філософа; розвивати чуття слова в учнів; виховувати повагу до досягнень філософської думки Г.Сковороди, інтерес до історії України. Тип уроку: урок-зустріч з сучасниками філософа. Обладнання: портрет, виставка творів, географічна карта, матеріали музеїв Сковороди, плакат з афоризмами. Крім філософії, літературних творів і музики Г. Сковороди, від нього лишився нам ще й урок справді рідкісного життя, приклад того «як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла». Хід уроку. I. Актуалізація опорних знань учнів. Слово вчителя: «Небагато можна вказати таких осіб, як він і яких пам'ятає і поважає народ. Від Острогорська до Києва в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний українець знає про нього, ім'я його відоме між масами темного люду. Як провідник правди і добра став народним ідеалом мудреця», - так сказав про цю людину Микола Костомаров. Для того, щоб дізнатися прізвище цієї людини, нам потрібно розгадати кросворд. (Додаток 1) II. Мотивація навчання школярів. Повідомлення теми і мети уроку. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу. Учні по черзі підходять до карти, прикріпляють карточку з датою біля того місця, де перебував Сковорода і діляться спогадами. 1. Слово учня. Десь над річкою Многою, була невелика садиба бідного козака Сави Сковороди, якого у козачому компуті - офіційному списку осіб козачого стану - без пошани названо Савкою. Яким вітром принесло сюди Савин рід, коли й чому його предкові приліпили прізвисько Сковорода - ніхто не знає. Знаємо лише, що Григорій Савич Сковорода був нащадком сміливих, працьовитих і кмітливих переселенців. 2. Спогади матері. З грудня 1722 року на Полтавщині, в с. Чорнухах, що потопало в снігових заметах, в хатині незаможного козака Сави Сковороди народився хлопчик. Нарекли його Григорієм. Голублячи малого Гриця, батьки і гадки не мали, що колись він стане філософом і поетом, гордістю українського народу, і що ім'я його з пошаною вимовлятимуть у багатьох країнах світу. Зростав хлопчик серед чудової природи, ріс міцний, кмітливий, музично обдарований. Понад усе любив він багатоводну на той час, з тихими заводями річку Многу. Влітку цілими днями просиджував біля річки, милуючись її красою, робив з очерету сопілки - очеретянки, на яких намагався відтворити спів птахів. Особливо вдало він вигравав на сопілці трелі соловейка. Весною село потопало в морі білого, духмяного цвіту вишневих та сливових левад, за селом тягнулися віковічні дубові гаї, а між ними, скільки око сягає, безкраї поля, порізані балками та глибокими ярами з квітучими долинами, по яких протікали струмочки прохолодної, джерельної води. Любив Гриць ходити у поля, любив слухати тихесеньку мову дзюркотливого струмочка. А понад усе подобалося Грицю оглядати все навколо з висоти круглих, високих стародавніх могил, яких так багато було на той час на околицях Чорнух. Багато чув, багато уже і сам знав Гриць народних переказів та легенд про такі могили. Чув про них думи і пісні, які співали кобзарі та лірники. Краса природи, багатство звуків і барв лісу та степу захоплювали його душу і уяву. Ці дитячі враження залишилися для нього незабутніми на все життя. Вони пізніше стали основною темою багатьох його віршів та пісень. 3. Спогади батька. Містечко Чорнухи на той час знаходилося далеко від битих торговельних шляхів та великих міст, але в другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст. перебувало у вирі грізних подій, що пронеслися над Україною. Чорнухинські козачі сотні з Кропивнянського полку брали участь в усіх великих битвах визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким. Під м. Берестечком у червні 1651 р. козаки Кропивнянського полку в жорстокому, нерівному бою майже всі полягли. Кілька разів містечко зазнавало нападів татар. А в 1668 р. татари не тільки пограбували Чорнухи, але й забрали в неволю майже всіх молодих хлопців і дівчат. Повернулися вони додому тільки через 14 років, та й то , зрозуміло, далеко не всі. В грудні 1708 р. жителі Чорнухи вчинили героїчний опір шведським загарбникам. Вдершись у містечко, ті спалили Вознесенську церкву разом з людьми, які там перебували. Загинуло тоді в Чорнухах 1600 чоловік. Майже кожну хату не обійшло горе. Мабуть, не обійшло воно хату козака Сави Сковороди, бо як тільки в містечку з'являлися кобзарі або лірники, господар обов'язково запрошував їх до свого двору. Сюди сходилися всі, хто хотів послухати думи, пісні, бувальщини, а часто вони приносили звістки про дітей, рідних. Малий Гриць завжди вмощувався прямо на землі біля кобзарів і жадібно ловив кожне слово, кожен звук кобзи, і все це щільно відкладалося в голові та чутливому дитячому серці, бо було зрозумілим і рідним. Один лірник подарував малому Грицеві сопілку. За зразком подарованої він зробив власну сопілку, значно вдосконаливши її. З нею він не розлучався до самої смерті. Змалку у хлопчика виявився великий потяг до навчання. М.І.Ковалинський про це пише так :» Григорій Сковорода, уже по седьмому году, получил наклонность к музыке и наукам. Вь церковь он ходил охотно, становился на крилость и отличалса пением». У початковій народній школі рідного села Сковорода опановує елементарні знання з слов'янської і латинської мов, розвиває своє музичне покликання, співаючи у церковному хорі. Дитячій допитливості не було меж. Серед учнів Чорнухинської народної школи Григорій відрізнявся успіхами в навчанні, умінням по дорослому міркувати, ділитися своїми думками, спостереженнями. Всі в Чорнухах говорили про його розум і здібності. На третьому році навчання в школі Григорій, як здібний учень, став помічником учителя. Ці перші освітні кроки розбудили в ньому ще більші прагнення до знань. Батько бачив, що Григорія доброго господаря не буде. Та й вчителі радили Савці віддати обдарованого сина в науку до Київської академії. На цьому наполягав родич Сковородів дядько Іустин, який працював друкарем в Києво-Печерській лаврі. 4. Спогади дядька Іустина. І от 1738 році 16-річний селянський хлопець Григорій Сковорода переступив поріг Києво-Могилянської академії-єдиного вищого учбового закладу Наддніпрянської України. Київська академія була на той час помітним освітянським центром. Сюди на навчання прагнули потрапити не тільки з різних куточків світу України, а й з Петербурга, Москви, Білорусії, Греції, Сербії і інших країн. В академії Сковорода вивчав літературу, латинську, грецьку, німецьку мови, математику, метафізику, філософію і швидко, за свідченням сучасників, «превзошел сверстников своих успехами и похвалами». Його наставниками були відомі на той час просвітителі - Феофан Прокопович та Георгій Кониський. Пізніше не раз добрим словом згадував про них Григорій Савич. В академії Сковорода також стає солістом академічного хору, пише музику на божественні вірші. 5. Спогади вчителя музики Шварца. 10 серпня 1742 року згідно з царським указом « про набір співаків у двірську капелу» Григорій Сковорода був відправлений у Петербург до придворного хору цариці Єлизавети Петрівни, що відкривало для його службової кар'єри великі можливості. Але придворне життя з постійною улесливістю, низькопоклонством перед вищими сановниками, нашіптуванням і доносами було Григорію не до душі. І весь вільний час він займається поглибленням своїх знань в галузі гуманітарних наук, ближче знайомиться з творами Тредіаковського та Ломоносова. Хоча і тут Григорія шанували як видатного соліста і співака хору, але він сумував за рідним краєм і всією душею поривався на Україну. Пробув Сковорода в придворному хорі майже два роки. Восени 1744 року цариця Єлизавета приїхала до Києва. З нею прибули всі придворні і хор. Серед інших хористів був і Сковорода. Він вважав, що ця подія є для нього щасливим випадком покінчити з придворним життям, залишити хор і бути вірним сином свого народу, рідної України. З цією метою почав вмовляти своє начальство залишити його в Києві для продовження навчання. Лише коли цариця поверталася до Петербурга, Сковорода дістав звільнення в чині «придворного уставщика». Цей чин давався всім кращим придворним хористам означав заспівувача в хорі. Одержавши звільнення повертається в академію, в клас філософії. Одночасно він наполегливо вивчає єврейську, грецьку і латинську мови, риторику, філософію, метафізику, математику, історію і богослів'я. Батько сподівався, що з Григорія вийде служитель релігії високого сану, але духовна кар'єра не приваблювала допитливого юнака. Коли Сковорода відчув, що київський архієрей хоче посвятити його в священики, він вдався до хитрощів і прикинувся дурнуватим, змінив голос, став заїкатися. Обманутий архієрей виключив його з бурси і визнав нездатним до духовного звання. Цього тільки і чекав Сковорода. 6. Спогади генерала Вишневського. У 1750 році, перед закінченням курсу навчання в академії він залишає її стіни, прийнявши запрошення російського генерала Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі. Подорожуючи з генералом Вишневським, Сковорода одержав від нього дозвіл самостійно знайомитися з Австрією та іншими європейськими країнами. В містах, які відвідував Сковорода, він швидко знаходив співбесідників, бо добре розмовляв латинською, німецькою, грецькою, польською та єврейською мовами. З посохом у руках він обійшов Австрію, Угорщину, Німеччину, Польщу і Італію, знайомився з учнями, слухав лекції німецьких професорів. Подорожуючи, Сковорода використовував кожну можливість для поповнення своїх знань, вивчав культуру і побут, мистецтво, усну народну творчість народів Європи. Збагатившись необхідними знаннями, Сковорода з нетерпінням чекав, коли повернеться на рідну Україну. Тільки пізньої осені 1753 року він повернувся до Києва. Переночував у дядька Іустина, а наступного дня пішки з костуром у руках і невеликою торбинкою за плечами, але збагачений життєвим досвідом і знаннями Сковорода повертається у рідні Чорнухи. Непривітно зустріли вони його. Батьки уже померли, дворища не було. Відвідавши могили батьків на сільському кладовищі, він переночував у сусідів, постільки родичів та друзів уже на той час у нього в Чорнухах не було. В Чорнухи він більше ніколи не повертався. Щирих друзів він згодом знаходить на Слобідській Україні, яка привітала його як сина, стала для нього рідною матір'ю. 7. Спогади В. Томари. Ще в студентські роки увагу Сковороди привертало своєю героїчною історією місто Переяслав. Тепер він вирішив помандрувати до нього, бо одержав запрошення місцевого єпіскопа Никодима Срібницького читати курс поетики в Переяславському колегіумі. Використовуючи неабиякі знання з поетики і пізнання, Сковорода написав підручник для училища «Руководство о поезии». І підручник, і стиль, і методи викладання поезії дуже не сподобалося обмеженому і тупому єпіскопу. За непослух і горду відповідь єпіскопу Сковорода «изгнан бьіл из Переяславського училища». Потерпаючи від крайньої бідності, Сковорода перейшов жити до свого товариша по академії, який шанував його за глибокі знання і справедливість. Сковорода не наважувався просити допомоги і жив мовчазно, терпляче переносячи нестатки. Злидні сіяли в серці його насіння, плоди яких Сковорода використав як джерело для написання віршів та філософських трактатів. Щоб хоч як-небудь поліпшити своє матеріальне становище, Сковорода погодився бути учителем вихователем Василя, сина поміщика Степана Томари, маєток якого знаходився в селі Коврай, недалеко від Переяслава. Помітивши, що Василь кволий здоров'ям, Григорій Савич намагався в задушевних бесідах з ним на лоні природи дати йому посильні знання, навчити самостійно мислити, уміти відстоювати свою думку. Та й поводив себе Сковорода в домі Томари, як вільна, незалежна, гідна уваги людина. Такий дивний учитель незабаром не сподобався гоноровитій Томарисі. Одного разу, розмовляючи з своїм учнем, Сковорода запитав його, яка його думка про те, що говорили. Учень у відповідь сказав якусь дурницю. Сковорода відзначив, що він мислить, як свиняча голова. Слуги відразу ж передали слова Сковороди Томарисі. Та почала вимагати від чоловіка покарати Григорія « за родовитого шляхетського сина, названого свинячою головою». Томара під тиском жінки наказав, щоб Сковорода залишив маєток. Це були перші життєві бої Сковороди за гідність, честь і волю людини. Правда, з таких життєвих боїв-незгод складалося все його життя, та Сковорода виходив з них завжди переможцем. Не вдалося нікому зламати його волелюбну натуру і перетворити в слухняного, покірного слугу тупих, зарозумілих поміщиків та церковників. Так Сковорода знову залишається без роботи, без будь-яких матеріальних засобів існування. В крайній бідності зайшов він до свого товариша - переяславського сотника. Той запропонував йому супроводжувати до Москви каліграфа, який одержав місце викладача в Московській академії. В Москві Сковорода жив деякий час у свого друга по Київській академії, а потім зупинився в Троїцько-Сергіївській лаврі під Москвою. Намісником тут на той час був Кирило Флоринський, який пізніше став епіскопом Чернігівським. Освіченість і розум Григорія Сковороди зачарували його, і він став настійно просити його залишити у лаврі викладачем монастирського училища. Перед Григорієм знову відкривалася можливість бути визнаним, жити в достатку, але як і під час закордонної мандрівки він засумував за Україною, за її степами і садами. Сковорода відмовився від заманливої пропозиції. Він прагнув повернутися на рідну Україну, віддати свої знання на користь простого, доброго українського народу. Наприкінці 1755 року знову він з'являється в Переяславі. Тут на нього з нетерпінням чекає Степан Томара. Його син Василь нікого не хоче бачити своїм учителем, крім Сковороди. Степан Томара, вибачившись за свою свавільну дружину, почав наполегливо вмовляти Григорія Савича продовжити виховання сина. Нарешті Сковорода погодився і ще понад три роки навчав Василя, аж доки тому не настав час іти до офіційної школи. Навчаючи Василя Томару, Сковорода свій вільний час проводить у полях і гаях, прагнучи пізнати навколишній світ. Завжди він був у піднесеному настрої, веселим, привітним, чуйним до людей, за що його скрізь поважали і любили. В ці роки він наполегливо займається поезією і створює збірку віршів «Сад божественних песней». Вона є своєрідним поетичним щоденником Григорія Савича, в віршах якого знайшли відображення життєві події, роздуми, ліричні настрої автора. Багато віршів збірки пройняті відчуттям народної пісенності та народної музики. А такі вірші, як « Ах поля, поля зеленьї» та «Ой тьі, птичко жолтобоко», написані під впливом фольклорних джерел, здобули особливу популярність в народі. Вони і нині приваблюють своєю безпосередністю і простотою, зворушливістю і мелодійністю, бадьорістю і променистою радістю. 8. Спогади єпіскопа Іосафа Миткевича. З 1759 року розпочинається нова сторінка в житті і творчості Григорія Савича Сковороди. Білгородський єпіскоп Іосаф Миткевич викликав з Переяслава Григорія Савича і запропонував йому місце учителя піїтики в Харківському колегіумі. Сковорода погодився, прийшов до Харкова і почав викладати в колегіумі синтаксис і грецьку мову. З цього часу Слобідська Україна стає для Сковороди рідною матір'ю, тут він прожив 35 років, тут знайшов щирих друзів, велику повагу і шану трудового люду. В колегіумі Сковорода працював лише один рік, бо вже на канікулах єпіскоп почав умовляти його прийняти чернецтво. Це б відкрило Сковороді дорогу до «сана високого духовенства». Зрозумівши, що від пропозиції єпіскопа йому не вдалося відмовитися, Сковорода приймає рішення залишити колегіум. Поселився він у своїх друзів в мальовничому селі Стариця, яке знаходилося на околиці міста Білгорода. В цьому селі він прожив майже два роки. Вони пройшли в творчому горінні, в філософських роздумах, у бесідах з друзями, його прихильниками, з людьми, що були поруч з ними. У 1762 - 1763 роках Сковорода знову повертається до Харківського колегіуму. Студентська молодь зацікавлено прислухалася до волелюбних ідей мислителя. В цей час він близько сходиться з талановитим, здібним, до навчання учнем синтаксичного класу Михайлом Ковалинським, який став його найкращим другом, а пізніше й першим біографом. Переслідуваний ненавистю і заздрощами, Сковорода у 1764 році залишає Харківський колегіум і поселяється у своїх друзів на Слобожанщині. Влітку цього ж року він разом з Михайлом Ковалинським вирушив у подорож до Києва. В Києво-Печерській лаврі Сковорода зустрів серед ченців своїх колишніх товаришів по навчанню, які почали умовляти його постригтися в монахи, «стати стовпом церкви». Але цю пропозицію Сковорода відкинув, заявивши братії: «Я столботворение умножати собою не хочу, довольно и вас, столбов неотесаных в храме божием». Погостювавши у свого родича, печерського друкаря Іустина, Сковорода повертається в Харків. Із свідчень та листів Ковалинського можна стверджувати, що з осені 1764 по 1769 рік Сковорода жив переважно в Харкові та на хуторі Довжик у своїх друзів та знайомих. У 1768 році на запрошення Харківського губернатора Щербиніна Сковорода дає згоду читати курс добронравія в додаткових класах при колегіумі для дітей дворян. Він охоче прийняв запрошення, навіть без визначення заробітної плати, зважуючи на те, що ця робота принесе йому велике задоволення, На допомогу учням він написав короткий курс християнської доброчинності рід назвою «Начальная дверь к христианскому добронравию для молодого шляхетства Харьковской губернии». Неприємності настали вже після першої лекції, в якій Сковорода закликає учнів «пробудитися ото сна», уважно оглянутися навколо, щоб побачити «істинного человека». Можливо, випадок із першою лекцією якось би і забувся, та Сковорода розповсюдив її рукопис. Передові кола тогочасного суспільства схвально зустріли курс доброчинності, написаний Сковородою. Але світський його характер викликав цілу зливу нарікань, наклепів і лихослів'я з боку охоронців офіційної влади і церкви. Противники Сковороди звинувачували його в богохульстві, в намаганні підірвати основи існуючого суспільства. Після кількох диспутів, на яких Сковорода дотепно і розумно висміяв своїх супротивників, він змушений був, востаннє і назавжди, залишити стіни Харківського колегіуму. Переконаний, що щастя людини не в почестях і розкоші, а в самопізнанні і трудовій діяльності, Сковорода відтепер уже без вагань обирає свій шлях у житті: стає мандрівним філософом, народним учителем і поетом. 9. Спогади губернатора Щербиніна. О, Сковорода був гордий і самолюбний. І тепер, коли справді прийшла старість, коли він звик до бідності й ударів ганьбителів, коли міг втішатися любов'ю і пошаною скрізь, куди не приходив, душа його страждала од відчуття, що її піднімає подих вітру і жене вихор. Колись сказав йому губернатор Щербинін:
Щербинін подивився на нього вдячно і сказав, звернувшись до присутніх: - Ось розумна людина ! Вона щаслива. Менше було б на світі дурощів і незадоволення, коли б люди так мислили. Сковорода обрав собі роль незалежного Ерозія, щоб бути мудрим і безтурботним, залишаючись «простим» і «низьким», щоб зберегти свободу, залишаючись сином свого народу. Щербинін, який тоді саме був заклопотаний гайдамаччиною, перейнявся симпатією до Сковороди, бо його філософія, здавалося йому, утримала б простолюдинів од «дурощів і невдоволення». 10. Спогади Ковалинського. День 28 жовтня був сонячний і погожий. У Ковалинського зібралося багато гостей на обід. Сковорода був веселий і говіркий, як ніколи. Довго розповідав про себе, про свої мандрівки. Потім вийшов у сад. Він відцвів, відшумів, як оці дерева, що журно губили листя. Ось-ось, можливо, завтра він відійде в природу, перетвориться в землю, в соки і крони дерев. Станеться страшна і буденна справа. Його час перейде у вічність. Він жив просто і гарно і вмирав так само. Він довів людям, що жити можна, позбувшись всього, і зберегти «весіліз ьі кураж». В час плачу він учив людей сміятися. Бо голова і хвіст змія вічності - це одне, і все починається спочатку. Він зберіг до останньої хвилини ясний розум і зробив це для людей. Господар пішов шукати гостя надвечір і застав під липою, коли Сковорода викопав досить глибоку могилу.
Він пішов у свою кімнату, надів чисту білизну в востаннє поговорив з вічністю, долею, істиною, розумом. Поклав під голову свиту і свої рукописи. Ліг і заснув. І не прокинувся. Поховали його під липою, а на могилі написали те, що він заповів: «Світ ловив мене, та не піймав». IV. Засвоєння нових знань.
1 група. Яким би ви змалювали портрет Г. Сковороди ? 2 група. Який момент його життя найбільше вразив і чому ? 3 групах. Що в біографії великого українця вас захопило, вразило, здивувало ? 4 групах. Які факти з життя філософа переконують, що він був одним з найосвічених європейців ?
Метод ПРЕС. Доведіть, що висловлювання філософа актуальні для сучасної людини. V. Підсумок уроку. Що ви взяли для себе із сьогоднішнього уроку ? VI. Оцінювання. VII. Домашнє завдання. 1. Ознайомитися із збіркою віршів «Сад божественних пісень». 2. Одну з поезій вивчити на пам'ять. Доддаток 1
|
| Тези до статті "Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди" Григорій Сковорода презентував виховну мудрість нашого народу, як народну педагогіку – вироблені й застосовувані в народному середовищі... |
Григорій Сковорода музикант, педагог, письменник і філософ Мета: ознайомити учнів з біографією Г. Сковороди, дати характеристику його поглядів, розкрити співзвучність філософських думок Сковороди... |
| УРОК ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ «В МОЇЙ ДУШІ СПІВАЄ СОЛОВЕЙ…» Важко назвати куточок землі, подібний до Полтавщини, на літературному небосхилі якого сяяло б стільки зірок різної величини: Маруся... |
Г. С. Сковорода, видатний український письменник, філософ Створення відповідного емоційного настрою за допомогою музики та автотренінгу, мотивація навчальної діяльності |
| „ КРАСА” Тема. „ Під владою краси”. (Франческо Петрарка – державний діяч, філософ, поет. Лірична збірка „Книга пісень”) |
Урок-дослідження. Хід уроку І етап створення відповідного емоційного... Г. С. Сковорода, філософська та поетична спадщина. Афоризми філософа. «Всякому місту звичай і права» – зразок духовної лірики. «De... |
| ЕПІГРАФ УРОКУ Тема нашого уроку : Вольтер видатний поет, філософ просвітник, прозаїк, історик, публіцист Франції ХVІІІ ст |
Розчини Видатний український філософ Г. Сковорода, говорячи про людей, уражених хворобою, у «Розмові п’яти подорожніх про істини щастя в... |
| Конспект уроку у 6 класі Тема. Філософ. Поет. Музикант Мета. Визначити особливості відображення життєвого змісту та почуттів у пісенній творчості Г. Сковороди; збагачувати емоційно-естетичний... |
Поет великих дум і почуттів Андрій Самійлович Малишко – видатний український поет, ім’я якого залишається одним з поетично-пісенних символів України |