2. Інститути національної економіки
Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об’єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні (звичаї, норми, навички, інстинкти тощо) чинники розвитку сучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.
Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то стає очевидним, що майже до кінця ХІХ ст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень і рухалась за ними в одному напряму. На початку ХХ ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії і впевнено стала на шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.
Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної економіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямів – М.І. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, І.І. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. Їх дослідження та дискусії точилися над питаннями, тісно пов’язаними з дослідженням природи національної економіки, її сутності, місця і ролі кожної з її підсистем, взаємозв’язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визнаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торкається питань національного характеру.
Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що «предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності…». Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф. Левитського: «Весь сучасний зміст політичної економії складається з елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них являє собою плід небезуспішних зусиль щодо з’ясування господарського життя народів».
Апогеем становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та її активним поєднанням із загально цивілізаційним економічним знанням, як уже зазначалося, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму, вітчизняні науковці відзначали той факт, що дослідження предмета політекономії неможливе без урахування усіх зв’язків, що виникають у суспільстві. З цього приводу Г.Ф. Симоненко пише: «Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв’язків з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаючого напряму ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв’зком із усім ходом історичного розвитку…» - інститутами суспільства загалом.
Таким чином, суспільні інститути – це такі елементи інститутів, підсистеми та взаємозв’язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.
Інститути національної економіки – це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття ширше за «господарський механізм», оскільки відображає не лише форми і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та послуг на принципах виконання інститутами в суспільстві певних, лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів економіки у їх взаємодії та розвитку і є економічна система суспільства.
Поняття «інститут» еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсон, О. Уільямсон), мовних символів, традицій і права (У. Гамільтон, Дж. Ходжонс), організацій (Д. Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства.
До основних базових інститутів економіки представники інституціоналізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільними для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись і впливати на формування різних моделей національної економіки.
Комбінація базових економічних інститутів – це формування елементів, складних підсистем господарської системи та взаємозв’язків між ними в кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування базових економічних інститутів формує інституціональну матрицю суспільства із здатністю до саморозвитку і самопідтримки, що є підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демографічною та екологічною суспільними підсистемами.
До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства – макрорівень національної економіки.
У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.
Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподілити на два рівні: підсистеми першого і другого порядку.
До підсистем першого порядку відносять галузі, сфери суспільного виробництва – мезорівень господарської системи суспільства.
До підсистем другого порядку – законодавство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру як систему забезпечення реалізації інтересів суб’єктів господарювання, над фірмові утворення, господарський механізм їхньої координації – макрорівень національної економіки.
Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ведення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усіма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової поведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони стоять над організаційними формами, що вказані вище, і ставлять їх у залежність від себе. І формальні і неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію у суспільстві.
До інститутів національної економіки також відносять податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.
Взаємодії базових економічних інститутів у рамках економічної підсистеми певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них, окрім означених вище, можна віднести – економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин тощо.
Постійна взаємодія інституціональних рівнів,їх комбінація та генезис – це становлення і розвиток національної господарської системи: інституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті і складні системи здатні змінювати інституційні обмеження і визначати рівень та специфіку розвитку національної економіки і суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів [3].
Контрольні питання до теми 2
1. З чим пов'язують виникнення перших теорій національної економіки?
2. Який вклад у розвиток теорій національної економіки внесли представники перших економічних шкіл – меркантилісти, фізіократи, класична політична економія?
3. Надайте характеристику моделям національної економіки за Т. Малтусом, Д. Рікардо, Ж.Б. Сеєм, Дж.Ст. Мілем?
4. Який вклад внесли українські вчені у розвиток теорій національної економіки?
5. У чому суть критичного напряму економічної науки?
6. Який розвиток отримали соціалістичні вчення на українському підґрунті?
7. Назвіть особливості теоретичних досліджень представників історичної школи?
8. Який внесок в розробку теорії національної економіки здійснили представники маржиналістського напряму?
9. Які новаторські дослідження системи народного господарства здійснив український вчений М. Туган-Барановський?
10. Які економічні теорії другої половини 20 ст. є найбільш відомими? Який їхній вклад у розвиток теорії національної економіки?
11. Які економічні теорії розвитку національної економіки починають розвиватись наприкінці 20 ст.? В чому їх особливості?
12. Що включають поняття «суспільні інститути», «інститути національної економіки»?
13. Що відноситься до інституціональних підсистем національної економіки першого та другого порядків?
Тема 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки
1. Розвиток теорії суспільного добробуту.
2. Вплив теорії добробуту на соціально-ринкову економіку.
3. Основні поняття теорії суспільного добробуту.
4. Індивідуальний і суспільний добробут.
5. Ефективність і справедливість як критерії добробуту.
6. Соціальна політика держави як основа підвищення добробуту громадян.
Основні терміни та поняття: теорія суспільного добробуту, принцип В. Парето, принцип компенсації, функція загального добробуту, теорія суспільного вибору, блага - економічні, неекономічні, індивідуальні, суспільні, колективні; функція корисності, економічна теорія добробуту, ефективність і соціальна справедливість як критерії добробуту, соціальна політика - принципи, об’єкти, суб’єкти; рівень життя населення, індекс розвитку людського потенціалу, індекс вартості життя, індекс якості життя.
1. Розвиток теорії суспільного добробуту
Історія розвитку економічної теорії одночасно є історією розвитку науки про багатство, добробут і шляхи їх досягнення. Ці проблеми об'єктивно вивчали найвідоміші економісти всіх часів. Однак аналіз процесів розвитку економічної теорії добробуту та методології дослідження цих проблем показує, що, незважаючи на значний її прогрес у другій половині XX століття й інтенсивний розвиток процесів соціалізації економіки в ряді країн, вона все ж перебуває у кризовому стані, бо так і не змогли вчені знайти ефективні шляхи вирішення соціальних проблем у більшості країн. Цей факт, зокрема, підкреслювали відомі економісти, аналізуючи історію розвитку і сучасні проблеми економічної теорії в цілому.
До причин неспроможності теорії добробуту відносять такі [6]:
1) ігнорування загальнонаукових підходів до аналізу соціальних систем, що, з одного боку, не сприяє вивченню багаторівневої системи економічних інтересів і соціальних проблем у взаємозв'язку з культурними, національно-історичними, психологічними, демографічними, соціально-політичними, інституціонально-правовими та іншими характеристиками, а з іншого - не дає можливості відійти від лінійних підходів у поясненні соціально-економічних змін;
зосередження на окремих проблемах забезпечення суспільного добробуту, переважно на вивченні ролі держави або ринку у розв'язанні соціальних проблем, і відсутність систематизації підходів до. вивчення даної проблеми;
використання низки узагальнених соціально-економічних показників для пояснення динаміки добробуту, які не дають можливості визначити й порівняти якісні оцінки життєвого рівня та добробуту суспільства;
неспроможність економічної теорії у 90-х роках XX століття передбачити й пояснити закономірності трансформації соціально- економічних процесів (тоді, до речі, більш ефективним виявився синергетичний підхід до аналізу перехідної економіки);
змінення підходів до вивчення соціальних проблем часто призводило до заперечування попередніх доробок вчених, які раніше вважалися «фундаментом» цих теорій.
Теорія добробуту стосується вивчення методів організації господарської діяльності, спрямованих на максимізацію багатства. Її прийнято відносити до нормативної економіки, бо істинність цього поняття важко перевірити емпіричними методами. Як правило, поняття «нормативна економіка» і «економіка добробуту» ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних щодо оцінення привабливості урядових рішень.
Головна проблема - вивчити критерії добробуту та визначити, хто має приймати рішення, що впливають на добробут.
А. Сміт (1723-1790) розглядав добробут залежно, від продуктивності суспільної праці та її пропорційності потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибутки, ренту, а їх величину вважав залежною від загальних умов життя суспільства, від його багатства або бідності, процвітання, застою або занепаду, особливостей природи, того або іншого застосування праці або капіталу.
На думку Дж. Бентама (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим вище добробут.
Теорія Бентама не сприймалася його сучасниками. Однак бентамівський універсальний споживач стає центральною фігурою маржиналістського аналізу.
Г. Госсен (1810-1858) вперше сформулював закон спадної граничної корисності (закон насичення потреб), використавши філософію утилітаризму з її принципами розумного егоїзму, суб’єктивного зіставлення вигод і втрат, задоволення і страждань.
Представники австрійської школи маржиналізму К. Мєнгер (1840-1921), Ф. Візер (1851-1926), Е. Бем-Баверк (1851-1919) великого значення надавали індивідуальним оцінкам корисності, зіставленням вигод і втрат, споживчим очікуванням, розробили способи обчислення загальної корисності. К. Мєнгер. структурував блага, які задовольняють потреби людей, виділивши блага нижчого й вищого порядку як комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари й послуги. Він побудував шкалу корисності на основі ранжирування благ за їх цінністю та дійшов висновку, що «цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі»;
Представники неокласичної кембриджської школи А. Маршалл (1842-1924), Ф. Еджуорт (1845-1924), А. Пігу (1877-1959) вивчали структуру благ (матеріальних і нематеріальних), вважаючи, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, а й у сфері послуг.
А. Маршалл пов’язав функцію корисності з кривою попиту, ввів у наукову лексику поняття цінової еластичності попиту й надлишку споживача, вивчав факторні доходи як джерело попиту. Він доповнив правило максимізації корисності, визначивши, що «споживач максимізує своє задоволення, якщо, він: 1) урівноважує зважені граничні корисності усіх товарів, розраховані за цінами цих товарів; 2) вирівнює співвідношення граничних корисностей і співвідношення цін кожної пари товарів, що споживаються; 3) вирівнює граничну корисність доларової вартості кожного товару, придбаного за певною ринковою ціною, тобто вирівнює граничну корисність доларів, витрачених на всіх ринках».
А. Маршалл пов’язував суспільний добробут з механізмом розподілу ресурсів і дійшов висновку, що рівновага попиту й пропозиції на ринку означає максимізацію загальної вигоди, яку отримують покупці й продавці. Економічний добробут вимірюється за допомогою надлишку споживача, тобто суми, яку споживачі готові заплатити за товар, мінус суму, яку вони дійсно платять. Цей надлишок визначає вигоду, яку покупці отримують від використання продукту, таку, яку вони самі собі уявляють.
А. Пігу у праці «Економічна теорія добробуту» (1932) вперше використав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. У поняття індивідуального добробуту він увів показники якості життя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум добробуту є можливим лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів (оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві) й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не є рівнозначним загальному добробуту, оскільки він не містить такі елементи, як навколишнє середовище, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А. Піїу приділяв значну увагу перерозподілу доходів від багатих до бідних - трансферту доходів.
Відомий англійський інституціоналіст Дж. А. Гобсон (1858- 1940) суть добробуту бачив в індивідуальному здоров’ї, гармонії фізичної і духовної діяльності.
Дж. М. Кейнс (1883-1946) був упевнений, що рівень добробуту визначає держава, впливаючи на рівень зайнятості ресурсів і розмір національного доходу. Він запровадив поняття «ефективний попит», який вважав головною умовою зростання національного доходу й зайнятості.
Отже, всі названі вчені розглядали добробут як суму кількісних, таких, що піддаються виміру, корисностей для всіх індивідів і суспільства. Відповідно, оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, який максимізував добробут. Вони ігнорували проблему порівняння корисності для різних людей, а також не вивчали питання про порівняння різних оптимумів, пов'язаних з різним розподілом доходів.
В. Парето (1843-1923) у своєму «Підручнику політичної економії» (1906) не тільки відхиляв кількісну корисність, а й обмежував свій аналіз жорсткими умовами, вважаючи, що єдиними змінами, які можуть оцінюватися, є ті, які роблять усім або добре, або зле, або ті, які роблять краще хоч би одній людині, не роблячи гірше будь-кому іншому. Поліпшення чийогось добробуту за рахунок когось іншого не може оцінюватися в кількісних одиницях корисності. В. Парето сформулював принцип, відповідно до якого максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві. Поліпшення за Парето - це розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується.
Н. Калдор (1908-1986) і Дж. Хікс (1904-1989) запропонували принцип компенсації, відповідно до якого зміна економічних умов збільшує суспільний добробут у тому разі, коли індивіди, що отримали певний виграш, можуть компенсувати збиток тим, хто його зазнав, але при цьому залишитись у виграші. У такому разі можливість компенсації розглядається як умова, достатня для того, щоб розглядати економічні зміни як зростання багатства суспільства. Оскільки збільшення корисності одних перевищує збитки інших, то це означає зростання сумарної суспільної корисності, що є суттю цього критерію.
Крім ефективності, існує проблема рівності - справедливості розподілу благ між різними групами покупців і продавців. Оцінювання рівності виявляється більш складним, ніж оцінювання ефективності.
Вивчаючи вплив оподаткування на економічний добробут, А. Маршалл дійшов висновку, що введення податку означає збільшення ціни для покупців і зменшення ціни для виробників, що веде до скорочення випуску й споживання продуктів, тобто розмір ринку стає меншим за оптимальний. Податки не дозволяють покупцям і продавцям отримувати вигоду з торгівлі - це джерело безповоротних втрат суспільства. Отже, вплив податків на стимули призводе до зниження ефективності розподілу ресурсів.
Ф.Т. Еджуорт вивчав поняття узагальненої функції корисності. Він підійшов до аналізу споживчої поведінки з точки зору ординалістської теорії, запропонував використання кривих байдужості, за допомогою графічної побудови проаналізував двосторонній конкурентний обмін та оптимальність розміщення двох обмежених за обсягом благ (ресурсів) між двома індивідами (фірмами) й дійшов висновку, що розподіл продуктів тоді є ефективним, коли весь обсяг продукції поділяється між споживачами так, що неможливо поліпшити стан одного, не погіршивши стан іншого.
А. Бергсон у 1938 році розробив функцію загального добробуту, дотримуючись думки, що вона формується вищим авторитарним органом. А. Бергсон і П. Самуельсон (1915) запропонували функцію добробуту, за якою суспільний добробут визначається добробутом окремих членів суспільства. Вони вважали, що слід розраховувати внесок кожної індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, тобто порівнювати корисності, отримані різними особами.
Проблема добробуту завжди пов’язувалась з проблемою справедливості, а проблема справедливості - з розподілом і перерозподілом доходів.
Наведемо ще один приклад - неможливість раціонального узгодження інтересів, що названо «теоремою неможливості». «Теорема неможливості» означає, що будь-який колективний вибір, який відповідає вимогам повного впорядкування, транзитивності, універсальності, Парето-сумісності й незалежності від інших альтернатив, перетворює одного індивіда в диктатора, тобто суспільний вибір не може бути одночасно й раціональним, і демократичним.
К. Ерроу пропонує вибрати певний варіант використання бюджету з декількох. К. Ерроу називає вимоги, які будуть задовольняти правила суспільного вибору: 1) має бути така альтернатива, яка задовольняє переваги більшості членів суспільства. Якщо всі надають перевагу одній альтернативі, то вона і є суспільним вибором (аксіомою одноголосності); 2) аксіома незалежності: якщо суспільство надає перевагу альтернативі А, а не Б, то це стосується лише альтернатив А і Б, а не інших можливостей. Раціональний компромісний вибір є неможливим [6].
2. Вплив теорії добробуту на соціально-ринкову економіку
Довгий час існувала думка, що рішення, які ухвалюються окремими політиками, політичними або державними організаціями, мають приносити максимальну користь суспільству. У. Вексель у 1897 році вперше визначив політику як взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами. Пізніше цю думку було відображено у теорії суспільного вибору, представником якої був Дж. Бьюкенен. Він досліджував шляхи обмеження державного регулювання, вважаючи, що суспільний вибір - це політичний ринок, на якому взаємодіють політики, виборці та державні чиновники. Продавцем виступає політик, покупцем - виборець, а держава має виконувати посередницькі функції. Політики пропонують пакети різних програм, а виборці, коли вони вибирають одну із цих програм, розплачуються своїми голосами. Купівля-продаж передвиборних програм становить суть сучасної представницької демократії. Ринок працює погано, але це не означає, що держава буде «працювати» краще. Конкуренція політиків за голоси виборців веде до посилення втручання держави в економіку. Через державні програми відбувається перерозподіл доходів від різних груп населення на користь середнього класу, а невеликі, але тісно згуртовані політичні групи беруть верх над широкою, але розсіяною більшістю.
На думку Дж. Бьюкенена, на цих ринках існує різниця у мотивах поведінки, а головне - «неоднакова структура» ринкової й політичної систем. Політичні рішення - це вибір альтернативних варіантів (як і на товарних ринках). Такий обмін є не зовсім раціональним, адже частіше податки сплачують одні, а блага за рахунок податків отримують інші. Лише на політичному ринку замість принципу «один долар - один голос» діє принцип «одна людина - один голос».
Отже, економічна теорія добробуту стала поступово трансформуватись у теорію суспільного вибору, в рамках якої здійснюється позитивний аналіз того, як формуються й реалізуються різноманітні суспільні переваги. Ця проблема економічної науки має тісний зв'язок з теорією держави й права, правилами голосування, поведінкою виборчій тощо.
Дж. Бьюкенен досліджував проблему вибору такого механізму, який би мінімізував негативні наслідки перерозподільних процесів і максимізував позитивні. Держава у Дж. Бьюкенена виступає у вигляді «держави, що передає». Ця функція виявляється у політиці перерозподілу доходів. На його думку, інститути мають існувати для того, щоб реалізувати особисті цілі індивідів. Отже, основним джерелом перетворень є людина, а індивідуальний добробут стає фундаментальною проблемою соціально-економічного розвитку.
А. Сен, аналізуючи механізми державного вирішення соціальних проблем, зауважував, що вони, як правило, не дають бажаних результатів. На його думку, головною проблемою теорії добробуту в умовах ринку є проблема оптимізації, яку розуміють як максимальну продуктивність затрат праці, що досягається при раціональному використанні ресурсів.
Дослідження змінення підходів до проблеми добробуту дає можливість стверджувати, що найбільш загальними цільовими цінностями соціальної системи є:
ефективність, як стверджував Парето;
справедливість як рівність можливостей;
розподілені цінності;
рівномірність розподілу доходів;
соціальний добробут.
Їх реалізація має забезпечувати організаційну ефективність розвитку суспільства, що визначається рівнем та якістю життя його членів, їхньою соціальною безпекою, а також створенням умов для еволюції людини, суспільства й природи [6].
|