|
|
Скачати 4.37 Mb.
|
| Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати на базі виробництв, які визначають науково-технічний прогрес, технопарки, тобто острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів — створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку. Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво. Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для створення науково-технологічних зон підходять райони субтропічного клімату. Перша така зона була створена в СИГА неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону — кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліко-нові гори, Сіліконова рівнина, Тех-Айленд та ін. Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщується декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв. Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. По-перше, прискорений розвиток наукомісткого сектора економіки кладе підвалини економіки XXI ст. По-друге, темпи зростання фондовіддачі й продуктивності праці у високотехнолопч-них галузях у 3—10 разів вищі, ніж в обробній промисловості (за даними США). По-третє, збільшення випуску продукції у галузях високих технологій й дедалі ширше її використання в інших царинах економіки дозволяють і там багаторазово підвищувати ефективність виробництва. В США на базі Гарвардського університету та Масачусет-ського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шоссе—128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже ЗО науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та ін. В Європі вони створені у Великобританії — навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем. У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту Є ще "Дорога високої технології", "Техноузбережжя" та ін У ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці. В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни. Країни НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. Поруч із столицею Тайваню — Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мі-кроелектроніки, комп'ютерів, бютехнолопі, напівпровідників. Всього в країнах НІК нараховується понад 10 технопарків: у Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та ін. Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання. В Японії створений технополіс в м. Цукуба під Токіо; у Франції — м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології. На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздат-ності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, бютехнолопі Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнолопчних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації. Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість: — максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП; — сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості; — рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку; — розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії. "Мозковий центр" технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій ("ноу-хау"). У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса — Миколаїв — Херсон, Львів — Івано-Франківськ — Чернівці. Технопарк Українського Причорномор'я може включати науково-технічний та виробничий потенціал трьох найбільших приморських міст України: Одеси, Миколаєва й Херсона (20 вузів, 35 середніх навчальних закладів, ЗО професійно-технічних училищ, 150 науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро). У регіоні є умови для створення "м'якої" інфраструктури, де працюватимуть висококваліфіковані кадри вчених та інженерів. Фінансові фонди технополісу можуть формуватися коштом міжнародних кредитів, місцевих податків та комерційних внесків підприємств. Основні напрями розвитку 1. Машинобудування: — суднобудування й судноремонт. Спеціалізація: будівництво науково-дослідних суден, суден для видобування ресурсів на морському шельфі, танкерів; — приладобудування; — холодильне устаткування, глибока переробка нафти. 2. Медицина: — офтальмологія. Методи лікування очних хвороб, створення штучних кришталиків; — терапія. Одержання нових лікувальних засобів, сироваток, протиопікових засобів, транквілізаторів, приладів для магнітотерапп; — курортологія. Методи лікування остеохондрозу, гінекологічних захворювань за допомогою грязелікування, гелю- та бальнеотерапія. 3. Морегосподарський комплекс: — проектування портів, терміналів; — видобування й відтворення морських природних ресурсів. 4. Сільськогосподарське виробництво: — селекція нових сортів винограду, плодоовочевих, зернових і технічних культур Районування нових сортів Застосування нових продуктів рослинництва для кормовиробництва (рапс, топінамбур тощо); — розробка технологій виробництва екологічно чистих харчів. 5. Екотехніка та охорона довколишнього середовища: — розробка засобів очищення рідких, твердих і газоподібних викидів, заміна прісного водопостачання морським, розробка економічного механізму захисту природи. Випуск екотехніки на підприємствах технополісу. 6. Підготовка наукових та науково-технічних кадрів у НДІ, вузах, конструкторських бюро та академічних інститутах технополісу: — навчання студентів у вищих та середніх освітніх закладах; — аспірантура й докторантура; — стажування й підвищення кваліфікації; — експертиза наукових і практичних розробок; — спільні наукові розробки з подальшим впровадженням їх в Україні або за її межами. Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5. 2.5. ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ Економічний район — це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки: — спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами); — комплексність — у широкому розумінні — як взає-мопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району; — керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взає-мопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством. Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси. Основи економічного районування України — а спочатку це було фізико-географічне районування — створювалися досить давно. З цілковитою певністю ми можемо говорити про XV ст. Серед учених подибуються спочатку польські вчені, котрі так чи інакше були пов'язані з Україною, як-то Ян Длугош (1415—1480), а згодом ми зустрічаємося з іменами багатьох славетних європейських вчених, наприклад Меркатор, Ортелій. Саме Меркатор, до речі, винайшов і термін "атлас" для зібрання мап, або карт, а Ортелій у своєму "Theatrum orbis terrarum" (примірник, який зберігається у столичній академічній бібліотеці, датується тепер 1570-м роком) подав перший взірець географічного атласу в сучасному розумінні. Після Меркатора до справи прилучилися таки фірми, як Гондіус, Янсон та ін. За давнини найліпшим географічним описом вважався твір згаданого Яна Длугоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, — йдеться про "Tractatus de duabus Sarmatiis". З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. Серед засновників районування був І. Кирилов (1689— 1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686—1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711—1765) запровадив у Росії термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. К. Гер-ман (1764—1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги — західні й східні, — Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір. 1834 року в "Земледельческой газете" з'явилося районування за смугами з урахуванням занять населення та сільськогосподарської спеціалізації: 1) льодовита смуга; 2) смуга тундр; 3) смуга лісів і скотарства; 4) смуга рільництва та ячменю; 5) смуга жита й льону; 6) смуга пшениці й фруктів; 7) смуга кукурудзи й винограду; 8) смуга масничних дерев, шовку, цукрової тростини. 1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Роси. Територія поділялася на шість "країв", що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2) промисловість взагалі (Підмосков'я); 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Роси), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ). П. Семенов-Тянь-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським. У 20-ті роки в Радянській Роси економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом ГОЕЛРО. Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві райо-нотвірні засади — економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей. Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат. Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району. Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Коло-совський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв — енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК — здатність формувати економічний район, ЕВЦ — спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування. |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ... Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Метод вказівки до вивч дисципліни та викон контрол роботи для студ напряму... |
Роль демографічних передумов у розміщенні продуктивних сил. Сучасна... Фічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але... |
| Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил Взаємопов’язаність елементів регіонального господарства в економічній системі називається комплексністю |
Законом. РПС Вплив економічних передумов на розвиток регіонів і розміщення продуктивних сил. Теорії і моделі економічного розвитку |
| 35. Агропромисловий комплекс України: галузева структура і особливості... Форми територіальної організації АПК. АПК багатогалузевий комплекс, який включає в себе всі галузі вир-ва, які інтегруючись спільно... |
Б економічний закон; в продуктивні сили; г виробничі відносини. Яке... До якої групи методів політекономії належать аналіз та синтез, індукція та дедукція, аналогія, гіпотеза, доказ? |
| РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ Питання Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні стало головним на засіданні... |
Ігнатенко Олена Володимирівна, ст гр. ФК-11-1 Власність та підприємницька діяльність Однією з найважливіших, найактуальніших в теоретичному і практичному аспекті економічних і політичних проблем є проблема власності.... |
| Форми державного устрою Форма державного устрою Форма державного устрою — це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого... |
Економіко-математичні моделі та інформаційні технології в дослідженнях... Анотація. Дослідження людських ресурсів завжди актуальні, оскільки їх розвиток відбувається практично безперервно. Вирішенню питань... |