11. Іван Керницький «Різдвяна казка»
На місто Нью-Йорк опустилася Різдвяна ніч. Малий Василько спав біля ялинки, і ялинка спала. Погасли електричні лампочки, і штучний сніг, наче справжній, сріблився на зелених віттях, і мерехтіло в темряві ночі "янгольське волосся".
Так, Василько спав і ялинка спала, та не спали Василькові іграшки, нагромаджені під ялинкою. Тільки-но дзиґар на стіні вибив дванадцяту годину ночі, як всі іграшки ожили й зібралися, ніби на віче чи на якісь збори. Індіанці, ковбої, матроси, летуни, парашутисти, словом - ціла армія обступила довкола, розглядаючи з усіх боків справжню невидальщину - запорозького козака!
Правду кажучи, був це не козак, а маленький козачок, подарунок Василькові від тітки з Філадельфії, що сама його вшила, вбрала, причепурила. У смушевій шапці з довгим червоним шликом, в синьому жупані і широких шароварах, з шаблею при боці, гордо взявшись запівбоки, - козачок цей, хоч і невеликий зростом, виглядав дуже завзято: не займайте мене, мовляв, та не ставайте впоперек дороги. Бо не з Грицем справа!
Першим відважився заговорити до нього славний на весь світ ковбой Рой Роджерс:
- Здоров, приятелю! Скажи нам, звідки ти взявся, такий бравий? Чи ти, бува, не з Індії або з Арабії?..
- Я - козак з України! - відповів малий запорожець.
- О-о! З України! - загомоніло братство. - А яке твоє ремесло? Яка професія?
Козачок ударив рукою по шабельці:
- Козаки - це були лицарі, що обороняли свою землю, свою віру і свій нарід від лютих ворогів. А в мирний час господарили, сіяли хліб, вудили рибу, полювали на звіра...
Тут втрутився в розмову богатирський ватажок могіканів Соколине Око:
- Ти сказав, білий брате, що твої предки-козаки полювали на звіра - значить, вміли влучно стріляти з лука, кидати списа?
- Ти вгадав, достойний ватажку!
- А може, й ти, білий брате з України, одідичив це вміння по твоїх предках?
- Твоя правда, брате.
- Гаразд. Перевіримо, чи слова твої не підшиті вітром, чи язик твій не любить самохвальби. Бачиш он, на вершку ялинки, того смішного Паяца, що має голову з видутого яєчка?
- Бачу, достойний ватажку.
- Ось тобі лук і стріла; як поцілиш першим пострілом йому в голову, тоді всі скажемо, що твої предки-козаки були добрі вояки.
Взяв наш козачок лука і стрілу та й каже всьому добірному товариству:
- Згода, друзі, я погоджуюсь, але шкода мені стріляти в голову Паяцові, нищити Василькові таку гарну забавку. Он там, трохи вище над Паяцом, висить позолочений горішок. Хочете, я зніму його стрілою?
- Ой, не втнеш, брате, такої штуки! - Похитав короною з пір'я ватажок могіканів.
- Побачимо!
Прицілився козачок, нап'яв лука - фіііть! - свиснула стріла, зашуміла поміж галузками і позолочений горішок - цок! - упав на підлогу, просто під ноги Великому Ватажкові індіанців.
- Славно! Славної - загомоніло товариство, заплескало в долоні.
А король ковбоїв Рой Роджерс підійшов до козачка, на знак поваги потиснув йому руку і сказав:
- Дорогий друже з далекої України, приймаємо тебе з відкритими обіймами до нашої громади. Шануємо тебе за те, що маєш не лише влучне око, а й шляхетне серце. Ти не хотів нищити дитячої забавки, значить - вмітимеш пошанувати і чиєсь життя, а це найбільша чеснота кожного лицаря.
- Слава! Слава бравому козакові з України! - гукнули індіанці, ковбої, матроси, летуни та інші славні вояки і, взявши козачка до гурту, пішли колесом довкола ялинки, співаючи знану в усьому світі українську колядку:
"Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка..."
А малий Василько спав коло ялинки, усміхаючись крізь сон. Може, йому снилась Різдвяна казка?..
12. Василь Тибель «Не розбивна чашка»
Нова, розмальована яскравими квітами чашка дуже пишалась собою. Її тільки-но розпакували і урочисто виставили на кухонну полицю.
- Ой, яка вона чудова! Аж в очі ріже від яскравих фарб і лакованих боків. – Чайні ложечки плескали від захвату в долоні. Вони завжди були ладні вихваляли будь-кого, хто заново з’являвся на кухні.
- Справді, гарна, - скромно похвалила чашку, глибока порцелянова тарілка, що була мабуть самою довгожителькою серед кухонного посуду. Її подруги вже давно; або розбились, або були позичені сусідам і так і не повернулись.
- Звичайнісінька, собі чашка, тільки нова, - пробулькотав чайник. Він завжди булькав, випускав пару і був невдоволений. Добитись від нього похвали, хоча б такої, це вже щось значило.
- Я не проста чашка, а з дуже міцного матеріалу. Я чашка-нерозбивашка, - похвалилась перед товариством нова чашка.
- Як чудово, як чудово, - заторохтіли знову ложки.
Чашка ще більше запишалася. Та й було з чого пишатись. Нова чашка скоро стала улюбленицею господині. Та завжди брала її першою з полиці коли наливала чай, чи розливала по чашкам молоко. Чашці-нерозбивашці здавалось, що на кухні немає нікого важливішого за неї. І навіть робітниць каструль, які щоденно трудились, варили смачні обіди, вона вважала другорядними, трохи нижчими від себе.
Та якось на кухню прийшли майстри і замінили стару закіптюжену газову плиту на нову. Плита була новісінька, блискуча. Всі жителі кухні були в захваті від неї. Навіть буркучий чайник, намагався вилити якнайменше кип’ятку на її поліровані, блискучі боки. А каструлі, так ті прямо тамували подих, щоб не розприскати борщу на поверхню плити. Господиня щогодини витирала найменші крапельки жиру з блискучої поверхні.
- Подумаєш блискуча. Я те ж не менш її блищу. – Чашка- нерозбивашка підставила свої глазуровані боки під промінець сонця, що заглянув в кухонне вікно. Та всі так були захоплені плитою, що на чашку не звертали уваги.
- Ах так! Я ще побачу, хто тут головніший? – закотила губу чашка.
В той день господиня навіть не взяла чашку в руки, щоб налити чаю.
Чашка в усьому винила нову плиту, затамувала на неї злобу і вирішила відомстити.
Коли господиня відчинила кватирку, щоб провітрити кухню, чашка ніби ненароком, від протягу, впала з полиці прямісінько на поливаний бік плити.
- Ой, лишенько! - сплеснула руками господиня. – Моя нова плита. Я ще й нею не натішилась, а вона вже надщербилась і на самому видному місті.
- Дивіться, це вона навмисне зробила! – вигукнула найстарша із тарілок.
- Та, ні, це все протяг. Якби я хотіла, то стрибнула б просто на середину плити. Я ж все рівно нерозбивна чашка.
Господиня підняла чашку і поставила на місце: - Добре, хоч чашка не розбилась.
І від цього зауваження чашка знову запишалась. Чайні ложечки зустріли її як героїню.
- Вона нічого не боїться, вона така смілива. Чашка знову було в центрі уваги, усі говорили про неї. Одні звинувачували її в навмисному замаху на плиту, інші захищали. Господиня знову поставила її на видне місце і кожен день наливала в чашку чай. Та все змінилось наступного дня. Приїхала на канікули дочка господині і привезла мамі подарунок. Коли розпакували згорток, то звідти визирнула блискуча вкрита позолотою фаянсова чашка. Всі аж ахнули. Такої красивої і зручної чашки на кухні, ще не було. Господиня і всі члени її сім’ї йшли на кухню першими, щоб взяти собі нову чашку і першими налити в неї чай. Нерозривну чашку брали в останню чергу.
- Ну й що, що позолочена. Я от ніколи не розбиваюсь. – та ніхто не чув нашої чашки. Всі полюбили і потоваришували з новою фаянсовою. Буркучий чайник з задоволенням наливав до неї кип’ятку. Заздрість опанувала душею нерозривної чашки. Вона просто зненавиділа нову чашку, хоча на людях вдавала її подругу. Нова фаянсова була настільки наївна, що вірила нерозбивній чашці, рахувала її своєю товаришкою і завжди стояла разом з нею на полиці.
І от в один день, коли нерозривну чашку ніхто не взяв навіть в руки, не те щоб налив в неї чаю, а фаянсова не сходила з стола, вона вирішила помститись. Дочекавшись, коли фаянсову знову поставлять біля неї. Не розбий-чашка тихенько, щоб ніхто не чув прошептала її на вухо:
- Ти коли-небудь пробувала з полиці стрибнути на підлогу?
- А, для чого?
- Це так прикольно. Ти летиш в повітрі, а вітерець свище тобі в вушко.
- Справді? Я ніколи не стрибала. Але ж я можу розбитись.
- Що ти. Я от скільки стрибала і нічого. Спитай чайних ложечок.
Чашка вже встала на край полички, але потім зупинилась.
- Ні, я боюсь, тут високо.
- Стрибай! – просичала нерозбивна чашка і підштовхнула свою подругу. Та не втримала рівноваги, впала на підлогу і тільки осколки розлетілись по кухні. Щоб не викликати підозри в злих намірах, нерозривна чашка і собі стрибнула вниз. Але впала не так вдало, як минулого разу, біля самого вушка відбився шматок і чашка надщербилась.
- Що ж це за лихо, - бідкалась господиня. – Вже вдруге падають чашки і так невдало. Вона зібрала шматки фаянсової чашки, а надщерблену поставила знову на місце. Чашка тріумфувала, на кінець вона позбулась своєї суперниці.
- Мамо, що це в вас за тарарам на кухні? – підійшла дочка господині.
- Та ось твоя чашка розбилась. А ця надщербилась, уже не буде і чаю з чого попити.
- Не хвилюйтесь, в мене є цілий набір. А надщерблену викиньте.
Дочка взяла надщерблену не розбий-чашку і викинула в сміття.
- Я завжди казав, - пробулькотів чайник, наливаючи кип’яток в нову чашку. – Ніколи не пишайся собою так, щоб завдати шкоду іншим, а то сам собі ще більше зашкодиш.
Коли виносили сміття, чайні ложечки вже брязкотіли від захоплення новою чашкою.
|