В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Скачати 8.29 Mb.

Назва	В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
Сторінка	8/54
Дата	16.03.2013
Розмір	8.29 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 54

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів І духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

творення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійни-ки, соціалісти-роволюціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-телеграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинуватив гетьманський уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпорядків, встановити тверду владу, засновану на довір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Український національний союз» і його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 вересня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у боротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зовні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозуміння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національного Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім революцією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український національний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, визначив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна була відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До ії складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. В ніч з 14 на 15 листопада 1918 р.

кі

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

з

'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадського проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» — недійсним.

Далі події розвивалися так. Д. Дорошенко згадус: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена сама по собі і скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»¹.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його дипломатія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не можна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А.Де-нікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повстанців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозуміло, що гетьмана вже ніщо ж? врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення від влади, яко він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпочався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим

Пошуки «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гасла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, — говорилося у її першому зверненні, — а Українські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної назви— «Директорія Української Народної Республіки»².

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді аналогій з Великою французькою революцією. Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним складом.

¹ Дарошенко Д. Історія України 1917—1920 — Ч 2 — С 422

² Пааленко Ю., Хромов Ю, Українська державність у 1917—1919 рр. Історико-гене-
тичний аиаліл К. 1995. — С. 198—199

86

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Н

а відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і неподільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була вирішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій правовий статус, особливо компетенцію і повноваження, урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, нарешті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроблено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на основі прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справами, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Головного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окреслених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Директорії. Остання як революційний орган з диктаторськими правами була органом верховної влади і виконувала безроздільно законодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удосконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листопада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка-бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 грудня була прийнята постанова про створення при Директорії «відділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хліборобства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, який, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». Па канцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що поступали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася

87

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.>

в

ся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

Ситуація, що склалася, примусила Директорію вдатися до конкретних дій. 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді розміщувалася штаб-квартира Директорії, відбулася Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь деякі українські партії, зокрема, есери, соціал-демократи, соціалісти-самостійники та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи розвитку української державності.

Водночас Директорія опинилася перед альтернативою; або обрати «європейську» модель державного устрою, пов'язану із принципом розподілу влади, розвитком парламентаризму (в українському контексті — скликання Установчих зборів), або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і «республіки Рад». У результаті намітився компроміс, який задовольнив усіх, тобто обрали «третій шлях», який полягав у прагненні створити вертикаль трудових рад: на місцях — губернські і повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Але минуло майже два тижні, поки цей «трудовий принцип», а з ним і головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня.

У цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони були досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спекуляцією, «кращі форми соціальних реформ, що досягалися світовою, особливо західноєвропейською, трудовою демократією», «національне примирення і дружнє об'єднання трудової демократії усіх націй, які заселяли українську землю»), особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе «верховною владою», уповноваженою «силою і волею трудящих класів України» і знову підтвердила свою тимчасовість: «Отримавши на час боротьби силу і право управління державою з першого джерела революційного права — трудового народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудовий принцип», узгоджений на вінницькій нараді. Зокрема, зазначалося, що влада в УНР «повинна належати тільки класам працюючих — робітникам і селянам, тим класам, які завоювали цю владу своєю кров'ю, а класи «нетрудові», експлуататорські, які годуються працею класів трудових, які знищували край, руйнували господарство і відмітили своє правління жорстокостями і реакцією, не мають права голосу в управлінні державою».

88

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

С

лід нагадати, що трохи більше року до цього М. Грушевсь-кий на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя: «Рівне виборче право повинні мати пани й мужики, багачі й робітники, освічені і прості, чоловіки й жінки, якого б хто не був народу й віри — усім рівне право. Всім повинен бути доступ до виборних урядів, хто тямущий й може його здійснювати»¹.

Однак ситуація різко змінилася і, програючи активній, наступальній більшовицькій пропаганді, Директорія змушена була вдатися до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуація. Москва звинувачувала Директорію у «буржуазно-націоналістичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі. Декларація Директорії офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, якому передавалися «всі верховні права і право повновладно вирішувати всі питання соціального, економічного і політичного життя Республіки». Однак, і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг обиратися, як прямо визнавалося в Декларації, «за удосконаленою формою виборів, дотриматися якої зараз неможливо». Хоча проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антиге-тьманської коаліції українських партій.

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Декларацію Директорії «тимчасовою конституцією», вона все одно не виходила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції і повноваження Директорії тільки «вгадувалися» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робочої політики», або з того, що вона повинна була розробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна зробити висновок, що Директорія як «верховна влада» бере на себе й керівництво владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утворення якої вже сповіщала Декларація. У день проголошення Декларації Директорія своїм «Наказом» затвердила Раду народних міністрів у складі 18 осіб: головою Ради народних міністрів і міністром іноземних справ став В. М. Чехівський.

Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне втілення в життя великих завдань», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що

Грушелський М. Хто такі українці і чого вони хочуть' — С 10.

89

ИозОїл 2. Українська національнії державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів (наприклад, а одного боку, Директорія мала право безпосередньо втручатися у сферу виконавчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів також мала певні законодавчі функції) неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь.

Слід брати до уваги і чинник воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Протистояння між ними (В. Винни-ченка і С. Петлюри) різко загострилося напередодні відкриття Конгресу трудового народу України.

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919 р. (існують різні версії щодо самого дня відкриття Конгресу — називають 22 і 23 січня. В принципі, кожна з цих дат може вважатися правильною, бо напередодні розпочалися міжфракційні консультації та засідання «Ради старійшин»).

За Інструкцією для виборів до Конгресу трудового народу України (це офіційна назва), затвердженої Директорією 5 січня 1919 р., обиралися 593 делегати, у тому числі 65 — від Західно-Ук-раїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Конгрес прибуло близько 400 делегатів.

Делегати на Конгрес обиралися за куріальною системою — від селян — 377, робітників — 118 і «трудової інтелігенції» — 33. Причому нерівномірним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їздах, а робітники і «трудова інтелігенція» — тільки на губернських. Крім того, враховуючи «значні заслуги робітників залізниць і пошт у часи боротьби з гетьманщиною», передбачалося окреме представництво Всеукраїнського з'їзду залізничників (20) і Всеукраїнського з'їзду поштовиків (10). Отож, представництво від цих двох професійних груп практично дорівнювало представництву усієї «трудової інтелігенції України». При цьому саме визначення того, хто, власне, до неї належить, було нечітким і незрозумілим: «працюючі на ниві народної освіти і службовці народних кооперативів, земських і міських самоврядувань та інших установ державних, громадських і приватних»'.

Слід врахувати й чинник часу. Час, відведений на вибори делегатів Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції

¹

ЦІаповал М Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 192В. — С 128

и

про вибори 5 січня до відкриття Конгресу 22 січня — викликає певні сумніви.

І все-таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарламентом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був урочисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР.

Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він (на жаль) був останнім акордом молодого українського парламентаризму, який розпочав шлях від Центральної Ради й обірвався, не встигнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози воєнної диктатури в Україні було реалізовано спробу демократичного вибору, широкого обговорення альтернативних варіантів державного будівництва. Інша справа, що класичні парламентські форми роботи Конгресу — процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, міжфракційна боротьба поряд з відсутністю реальних важелів управління викликали роздратування у суспільстві.

Під час роботи Конгресу висловлювалися різні, інколи полярні пропозиції — від передачі влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної влади» або стандартного європейського варіанта. Але наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було прийнято «Закон про форми влади в Україні», позитивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР — з листопада 1917 р. — у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Універсали Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначив засади державного устрою і все-таки набув чинності (на відміну, наприклад, від Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, бо готувався поспіхом під час засідань Конгресу на підставі деяких фракційних резолюцій. Звідси і наявність у ньому декларативних положень, наприклад подяка Директорії за її велику роботу «по визволенню українського народу» або «рішучий протест проти посягань на сність, самостійність і незалежність Української Народної Республіки».

91

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

5 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Цим законом підтверджувався статус Директорії як «верховної влади», щоправда, тимчасової — «до скликання наступної сесії Трудового Конгресу», а також визначалися її повноваження видавати закони, які підлягали ухваленню «найближчою сесією» того ж самого Конгресу.

Відповідно до цього закону виконавчу владу уособлювала Рада народних міністрів, яка затверджувалася Директорією і відповідала перед нею «в часи перерви сесії Конгресу». Проте, окрім цього положення, більше ніщо не конкретизувало повноваження уряду. Якщо ж урахувати і правову невизначеність статусу Директорії (з тексту закону не зрозуміло, чи обмежується її «верховна влада» тільки законодавчими функціями), то стає очевидним, що давня проблема розподілу «сфер впливу» між Директорією і Радою народних міністрів залишилася невирішеною.

У не менш невизначеному становищі опинилися також і Конгрес трудового народу (із закону випливало, що він буде працювати сесійно), та Президія Конгресу (не були окреслені її функції у міжсесійний період). Єдине відносно конкретне положення стосувалося організації шести комісій (з числа делегатів): 1) оборони Республіки, 2) земельної, 3) бюджетної, 4) іноземних справ, 5) продовольчих справ і 6) культурно-освітньої. Планувалося також створення «конституційно-адміністративної» комісії для «підготовчої роботи по виборах до Всенародного парламенту». Кожна комісія «повинна була спостерігати за роботою одного або кількох міністерств». Наприклад, комісія з оборони — за міністерствами військовим, шляхів, пошт і телеграфів, бюджетна — за міністерствами фінансів, торгу і промисловості, державного контролю. Це відразу ж викликало незадоволення виконавчої влади, бо з'явилося роз'яснення, що «комісії створені виключно для полегшення законодавчої діяльності».

А головне — закон відбивав дуалізм позиції Директорії й українських партій у визначенні стратегічних орієнтирів державного будівництва. З одного боку, Конгрес висловився проти «організації робітничої диктатури» і за «демократичний лад в Україні», доручивши своїм комісіям і уряду «підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Республіки». З іншого боку, він не відмовився від «трудового принципу», вирішивши, що місцева адміністрація повинна «працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників».

92

Окрім закону про владу, Конгрес ухвалив також Універсал до українського народу, в якому практично повторювалися положення закону, і ноту до народів світу. Але доля розпорядилася інакше: Конгрес вже ніколи більше не збирався. 2 лютого 1919 р. Директорія й урядові установи вимушені були залишити Київ і перебазуватися до Вінниці.

Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про забезпечення стабільного і перспективного державного будівництва. Йшлося про виживання і вирішення проблем, успадкованих від дуже короткого відносно мирного періоду: пошук виходів з глухого кута, в якому опинилася Директорія внаслідок компромісного прийняття «трудового принципу»; спроби подолати розбіжності між Директорією і Радою народних міністрів і, нарешті, розв'язання колізій між самими членами Директори.

Між «трудовим принципом» і «європейським зразком». У Вінниці 8 лютого 1919 р. відбулася чергова Державна нарада. Від попередніх вона відрізнялася тим, що у її роботі, крім представників українських політичних партій, брали участь і деякі члени комісій Конгресу трудового народу України, а проблема, винесена на обговорення, торкалася зовнішньополітичної орієнтації УНР. Результатом наради було рішення про переговори а Антантою, що, у свою чергу, призвело до виходу Винниченка 9 лютого зі складу Директорії (незабаром він взагалі виїхав за кордон) і до відставки прем'єра В. Чехівського, а потім і всього уряду.

13 лютого Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі я С. Остапенком, а наступного дня — тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці». Відповідно до цього закону, метою якого було урегулювання відносин між урядом і Директорією, законопроекти готувалися «зацікавленими» міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради народних міністрів або Кабінету (до складу цього органу — свого роду «президії» Ради народних міністрів — входили міністри іноземних справ, внутрішніх справ, військових справ, земельних, народного господарства, фінансів, а також з дорадчим голосом — Державний секретар і Державний контролер). У разі їх схвалення законопроекти остаточно редагувалися у Державній канцелярії, потім вносилися на розгляд Директорії, а після її «письмового затвердження» набували чинності.

Звичайно, появу цього закону можна розцінити як позитивний факт, але деякі положення породжували нові суперечності. Так, зо-

»3

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

к

рема, передбачалося, що «у надзвичайних ситуаціях закони і постанови можуть видаватися без попереднього рішення Кабінету або Ради народних міністрів». Але якщо брати до уваги чинник воєнного часу, коли майже всі обставини — «надзвичайні», то у такий спосіб законотворчі повноваження уряду практично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалася можливість членів Директорії втручатися у повсякденну діяльність Ради народних міністрів та окремих міністерств.

Відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі розбіжності між різними політичними силами щодо перспектив облаштування української державності, які так і не подолав Конгрес трудового народу, разом з пошуками зовнішніх союзників зумовлювали дивовижний правовий нігілізм уряду і таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. У той момент це влаштовувало обидві сторони. Проте стрімка зміна ситуації на фронті вносила свої корективи у плани тодішніх політиків, і вже 6 березня 1919 р. розпочалася евакуація Директорії з Вінниці у напрямку Проскурова. Упродовж цього місяця сталося кілька подій, що мали велике значення з погляду розвитку процесу побудови держави.

Ще у період евакуації у Вінниці відбулася нарада двох «правлячих» партій — есерів і соціал-демократів, які склали загальну доповідну записку про ситуацію в Україні. Дві основні позиції цієї записки заслуговують на увагу — вимога негайно припинити переговори з Антантою і розпочати пошуки взаєморозуміння з радянською Росією, а також заклик до «проголошення влади в Україні у формі влади рад», щоправда, «не як принципу найкращої організації влади працюючих, а тільки як факту нашої дійсності». У записці констатувалося, що «під впливом більшовицької агітації українські селяни і робітники стали пасивними, тому відмовляються від боротьби з більшовиками, або навіть зовсім переходять на їхній бік».

Водночас відбулася нарада Січових стрільців, які тоді розташовувалися під Проскуровом. У результаті з'явилася їхня Декларація, в якій ішлося про «підтримку радянської влади на місцях, якщо вона забезпечить злагоду і порядок»'.

Зростаюче і загрозливе незадоволення політикою Директорії змусило її вжити традиційні кроки — скликати 11 березня чергову Державну нараду, яка ще раз зафіксувала суттєві політичні розбіжності. Петлюра, зокрема, висловився за трудові ради, «прем'єр Остапенко категорично проти. Нарада так нічого й не вирішила, за-

¹ Життя Поділля. — 1919 — 21, 23 берез. 94

$ 3. «Друга' Українська Народна Республіка (період Директорії)

л

ишилася без відповіді записка двох партій, а наступ більшовицьких військ знову рішуче вплинув на хід подій. 18 березня 1919 р. Директорія виїхала 8 Проскурова. Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, решта членів Директорії, зокрема Андрієвський, — у Станіславі.

Фактично припинив своє існування уряд, а під «юрисдикцією» УНР залишилася територія між лінією Сарни-Проскуров-Могилів над Дністром і річками Збруч і Буг.

За таких умов центром українського політичного життя раптово став Кам'янець-Подільський. Місто перетворилося в центр опозиції до тодішнього уряду.

У другій половині березня кам'янецька опозиція перейшла до реальних дій. її «трудовий конгрес» (хоча під час обговорення цього питання зазначалося, що «немає представництва робітників») прийняв резолюцію, в якій висловив своє ставлення до поточного моменту: «Україна є самостійною і незалежною Республікою, у якій вся влада належить об'єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів за принципом пропорційності»¹.

На фоні паніки, що виникла в Кам'янці, над яким нависла загроза, за відсутності вищого керівництва і швидкої «совєтизації» населення «ліва» частина української демократії (за свідченням Винниченка) разом з місцевим Трудовим конгресом, спираючись на кам'янецький гарнізон, створила Комітет охорони республіки. Його очолив колишній голова Ради народних міністрів Чехівський. 22 березня 1919 р. Комітет оприлюднив своє звернення, в якому пояснив причини свого створення — «в виду дезорганізації державного апарату і можливих внаслідок цього безпорядків і порушень спокою» «тимчасового представництва центральної влади Республіки». У зверненні Комітету практично були відтворені основні положення резолюції повітового Трудового конгресу про рішучий поворот політики УНР у бік пошуку взаєморозуміння з більшовиками і державного будівництва на «радянському ґрунті». Грушевський відмо-мюся увійти до складу Комітету, пояснюючії своє рішення необхідністю виїзду за кордон. Однак тоді ж, 22 березня, його обирають почесним співголопою конгресу, а напередодні на шпальтах місцевої газети він надрукував привітання Комітету, де констатував «параліч центру» і підкреслив, що немає нічого «небезпечнішого, ніж очікувати» якихось інструкцій і розпоряджень, а також наголосив, що «у тій важкій, критичній обстановці, у якій ми перебуваємо, усе

¹ Життя Поділля. — 1919 — 22, 23 берез.

2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

спасіння у самодіяльності дрібних клітин нашого національного організму»¹.

Діяльність Комітету розпочалася дуже активно — були призначені комісари усіх міністерств, припинена евакуація. Однак сил у нього було замало, щоб утримувати ситуацію під своїм контролем. До того ж програма Комітету викликала негативну реакцію тих сил, які інакше уявляли собі орієнтири української політики.

Тим часом на фронті встановилася певна стабілізація, і після переговорів з Директорією, прагнучи уникнути кровопролиття, 28 березня 1919 р. Комітет заявив про свою самоліквідацію.

Слід зазначити, що є різні оцінки ролі Комітету охорони республіки. Винниченко, наприклад, вважав, що в умовах «безладдя і безсилля отаманської влади» це була реальна спроба змінити ситуацію на краще, його опоненти для характеристики цієї події використовують лише один термін — «переворот». Проте незалежно від подібних полярних оцінок безспірним є факт: виступ у Кам'янці потягнув за собою різке «полівіння» тодішнього політичного курсу. Як зазначив сам Петлюра у ході міжпартійних консультацій, що відбулися у Рівному в перших числах квітня, «утворення соціалістичного уряду — завдання моменту».

Ці партійні консультації цікаві ще й тим, що показують позицію деяких партій, передусім у питанні реформування самої Директорії та уряду. Так, 5 квітня українські есери і соціал-демократи, які, власне, й ініціювали реформування нового уряду, виробили спільні вимоги до Директорії. Відповідно до цих вимог вона могла ухвалювати закони тільки після їх прийняття Радою народних міністрів, а «повноправний кворум» для прийняття рішень мав «складатися з трьох членів». Спеціально зазначалося, що «у сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через певні міністерства». Що стосується уряду, то призначення «прем'єр-міністра здійснюється «за згодою» політичних партій, і прем'єр «у взаєморозумінні» з ними формує кабінет.

Тоді ж у Рівному відбулася чергова Державна нарада — вона завершила череду подібних заходів на цьому часовому відрізку. Наступна нарада була скликана тільки восени і стала останнім зібранням, на якому хоча б якусь роль відігравали члени комісій Конгресу трудового народу, у подальшому вони зійшли з політичної сцени. Знову обговорювалася проблема трудових рад і знову обговорення закінчилося практично безрезультатно.

Нарешті, після інтенсивних дебатів 9 квітня 1919 р. було затверджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, а 12 квітня він оприлюднив свою Декларацію. У ній підкреслювався соціалістичний характер уряду і те, що у внутрішній політиці він «буде прагнути до зміцнення демократичного ладу, і в першу чергу будуть вжиті самі енергійні заходи, щоб скрізь організовувалися робітничо-селянські трудові Ради для контролю за діяльністю місцевих властей»¹.

За тих умов більшість положень Декларації мала пропагандистський характер. Втім, є й інша, досить авторитетна думка І. Мазепи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії та уряду 27 квітня у Здолбунові, де практично вперше після проголошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів.

Однак можна тількіи гадати, чи вдалося б тоді досягти певної стабілізації: 29 квітня командувач Південно-Західного фронту В.Оскилко зробив спробу «правого» заколоту. У наказі «Військам Української Республіки» він проголосив, що «усунув зрадницький уряд і вступив у командування усіма збройними силами придніпровської України».

За переворотом Оскилка стояли політичні сили, що утворювали «правий табір», зокрема українська партія соціалістів-самостій-ників. На відміну від діячів «лівого табору» у Кам'янці, Оскилко жодним словом не згадав про трудові ради, а навпаки — на противагу <�радянському принципу» видав спеціальне звернення «До губернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до місцевого самоврядування», яке містило вимогу «обрати негайно голову Директорії з правами тимчасового президента республіки» і обіцянку «при першій можливості скликати народне представництво з правами установчих зборів». Отже, впродовж одного місяця сталися дві події, що вочевидь продемонстрували наявність глибокого розколу у підходах українських політичних сил до вибору моделі державного устрою.

Спроба заколоту, яку здійснив Оскилко, завершилася повним провалом. Він зумів заарештувати у Рівному майже усіх міністрів, але не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник мусив шукати притулку у Польщі. Однак, незважаючи на те, що виступ Оскилка тривав тільки два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

¹ Життя Поділля — 1919. — 21 берез

•н,

¹ Громада (Кам'янець-ІІодільський). — 1919. — 19 черв.

97

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

3. 'Друга» Українсько Народна Республіка (період Директори)

У перші дні травня Петлюра видав наказ про евакуацію з Рівного до Галичини. Отож, Директорія втратила всю територію Наддніпрянської України. Заколот Оскилка, який у своїх зверненнях прямо заявив про підтримку Андрієвського і Иетрушевича, певною мірою розв'язав руки Петлюрі. У травні з'явився закон «Про зміни у персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набували чинності «тільки тоді, коли у засіданні брав участь Головний Отаман С. Петлюра», а двома днями пізніше — 9 травня — Петлюра був обраний Головою Директорії.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту евакуації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. Насамперед це стосується стратегії державного будівництва — парламентаризм або «трудовий принцип». Залишилося нерозв'язаним питання розподілу компетенції між Директорією і Радою народних Міністрів. Єдине, у чому остаточно окреслилася чітка тенденція, — затвердження не тільки фактичного лідерства Петлюри, а й на законодавчому рівні. Травневі постанови Директорії стали початком режиму його особистої влади.

Ситуація, що склалася, в Україні на початку 1919 р., була дуже важкою і суперечливою, а головне — змінювалася майже калейдоскопічно. Окрім військ УНР і «червоного» Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсіснка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіним. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закарпаття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська захопили Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усе Придніпров'я, Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки дуже швидко опинився у такому самому становищі, як і Директорія.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, взагалі все те, що, за влучним висловом Христюка, становило систему «коміса-родержавства», викликали різке незадоволення населення, яке вилилося у широке повстання проти радянського уряду Раковського.

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а у квітні українські соціалісти-ре-волюціонери і соціал-демократи створили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду (пізніше — Головний повстанський штаб).

У таких умовах сам перебіг подій цілком природно поставив питання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями і Директорією,

98

війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Ка-м'янець-Нодільським, було підписано угоду про спільні дії.

Один з пунктів угоди спеціально наголошував на необхідності «організації місцевої влади на трудовому принципі», оскільки цей принцип був одним з фундаментальних у політичній платформі партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широких верств українського селянства.

Отже, Директорія, прагнучи злагоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме цим шляхом. 2 липня 1919 р. у Кам'янці, що став тимчасовою столицею УНР, відбулася ще одна нарада, на цей раз напівофіційна за участі центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також галицьких соціал-демократів і деяких міністрів. У постановах, прийнятих цією нарадою, передбачалося чотири пункти: найшвидше розробити закон «Про нормування компетенції і взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершити реорганізацію Директорії; утворити «Військову Раду», передусім для контролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; вжити заходів «для найскорішого внесення... закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі».

Однак впливали на політику Директорії не тільки «радянсь-кофільські» тенденції і спроби прийти до згоди з повстанцями. Не менш важливим чинником були відносини з лідерами ЗУНР, які уособлювали зовсім інший напрямок — тоді він вважався «правим».

Принагідно слід звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червня-липня 1919 р. Під ударами поляків виснажена Українська Галицька армія опинилася на шматку території південно-східної Галичини, причому 25 червня Рада держав Антанти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні вказувалося на «необхідність захистити безпеку і власність населення від звірства більшовицьких банд» і в майбутньому його право вільно визначити свою державну належність, але фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. Отже, не маючи сил чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня 1919 р. опинилися перед вибором: або відступати на територію Румунії, або, природніше, — йти на угоду з військами УНР. Га-личанське командування прийняло єдино можливе рішення — направити керівництву УНР телеграму такого змісту: «Галицька Армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками і визволити від них Наддніпрянську Україну. Питан-

ТІ

-утг

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 54

Схожі:

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003	За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації...
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету	За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р	України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,...	І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред...
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук...	Програма науково-практичної конференції Шкільна географічна освіта: проблеми і перспективи ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання