Є. А. Подольська Кредитно-модульний курс з філософії
|
|
Скачати 1.31 Mb.
|
|
Римський, перший ректор Харківського університету, у своїх працях «Умослов'я, або Розумова філософія», «Введення до кола словесності», «Наука віршування», «Про пізнання, що властиве уявленню» захищає матеріалістичну теорію пізнання. Він визнавав первинність матеріальної природи щодо людської свідомості. На його думку, будь-яке пізнання розпочинається з почуттів. Зацікавленість, користь і необхідність змушують людину заглиблюватися у пізнання оточуючих речей. Природа у своїй великій різноманітності подібна до багатої за змістом книги, з якої людина здобуває знання, збагачуючи свій розум. Неабияки внесок зробив харківський професор у розвиток мов. Він вважав, що багатство мови багато в чому залежить від рівня розвитку науки, філософії, літератури, а також від відмітних рис кожного народу. Мова є одне із необхідних знарядь взаємозв'язків людей. /. Тимковський у своїх працях заперечує розрив сутності і явища, критикує агностицизм. Просвітники-ідеалісти Т. Степанов, О. Духнович, розглядаючи гносеологічні проблеми, обґрунтовували, насамперед, єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні, критикували абсолютизацію як «досвідного», так і «теоретичного» знання. Духнович у розумінні сутності людини переходить від телеоло-гізму до раціоналізму, утверджуючи визначальну роль ідей у розвитку суспільства. Не Бог визначає життя людини, а її розум, що залежить від виховання. У розробці проблеми походження людини і суспільства Лан-ге, Воронов, Тимковський спиралися на ідеї французьких просвітників, зокрема на теорію «природного права» і «суспільного договору». Посилаючись на подвійну природу людини (фізичну і духовну), вони, одначе, на відміну від тих ідеалістичних просвітників, що вважали духовну природу божественною, називали духовність природною, що може виявлятися лише у суспільстві. У другій половині XIX ст. офіційно пануючим напрямком філософської думки на Україні був ідеалізм. Його сповідували професори філософії Київської духовної академії, Київського, Харківського, Одеського університетів та інших навчальних 228 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи закладів, такі як Юркевич, Грот, Козлов, Лесевич, Ліницький та інші. "Одні з них пропагували об'єктивний ідеалізм православно-релігійного характеру, інші схилялися до неокантіанства, махізму, позитивізму. Вони заперечували матеріалістичне вчення про об'єктивність законів природи, часу та простору. Принцип причинності вони підмінювали телеологією, покладаючись лише на розум та волю творця. Наприклад, М. Костомаров розглядав усі явища матеріального світу як втілення Божої ідеї, а пізнання розумів як розкриття духовного у фізичному. П. Ліницький виступав з критикою матеріалізму, обмежував предмет філософії теорією пізнання, а завдання філософії вбачав у виділенні та відмежуванні того, що притаманне суб'єкту пізнання, від того, що належало об'єкту. Але ж незважаючи на те, що у філософії України домінували ідеалізм і релігія, вже в першій половині XIX ст. зміцнюються позиції матеріалістичної філософії. Матеріалістичні ідеї у деїстичній формі розвивають Любовський, Якоб, Лодій. У другій половині XIX ст. у зв'язку з філософським осмисленням розробок природознавців матеріалістична лінія набула сили і обгрунтування. Одна з важливих особливостей розвитку матеріалістичної філософії на Україні у XIX ст. полягала в тому, що через обмеження, а то й пряму заборону викладання її у вищих учбових закладах матеріалістичні погляди пропагувалися у певній частині праць природодослідників-матеріалістів - математиків, фізиків, хіміків. Саме через це природничо-науковий матеріалізм посідає таке почесне місце в історії матеріалістичної філософської думки в Україні. 4.6. Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини ХІХ-ХХ століття Поряд з творами передових мислителів, що розповсюджувалися університетськими філософами, окремими кафедрами вузів та літературно-науковими журналами («Украинский вестник»), певне значення у поширенні та пропаганді ідей філософсько-соціологічного характеру мала усна поетична творчість 229  Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»    українського народу і ті нечисленні твори, що належали вільнодумцям з глибин народних мас.Сергій Подолинський визнавав матеріальну єдність світу і вічність Всесвіту. У природі, вважав він, існують тільки ті сили, що наукою зводяться до різних форм руху матерії. Як матеріаліст Подолинський надавав великого значення закону збереження і перетворення енергії, еволюційній теорії Дарвіна, засуджував мальтузіанство. Він виступав проти реакційних ідеологів, що пропагували «корисність» війни, був пов'язаний з утопічним соціалізмом та народництвом. Майбутнє суспільство уявляв як федеративний союз окремих громад, що мають самоврядування. Поет, байкар та мислитель Павло Грабовський засуджував експлуатацію та грабіжницьку політику стосовно селянства, виявляв класові антагонізми в українському суспільстві, критикував ідеалістичні абстракції, релігійні погляди, позитивно оцінював англійський та французький матеріалізм. Явища природи та суспільства він розглядав у постійному розвитку. Історію розумів як закономірний процес поступового руху.  Іван Франко був переконаний в однобічності як матеріалізму, так і ідеалізму, авторитетом для нього в царині філософії є «позитивна філософія, що базується на найцікавішому природному знанні». Сам Франко визначає свою світоглядну позицію як раціоналізм, тобто такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти позитивних наук вважаються достатнім підґрунтям для їх існування і розвитку. На думку Франка, матерія є первинною, а свідомість - вторинною. Попри всю свою різноманітність природа - єдина, у ній відбувається лише перехід однієї форми матерії в іншу. Визначаючи якісну різницю між органічним та неорганічним світом, Франко показував їх єдність. Для пояснення явищ природи не потрібно залучати жодні надприродні містичні сили, бо вона підкоряється об'єктивним законам розвитку. 230 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи Франко виступав проти твердження ідеалістів про незалежність людської свідомості (душі) від матерії (або тіла), доводив, що індивідуальна свідомість (одиниця) передує колективній свідомості (здруження), що свідомість є наслідком діяльності центральної нервової системи. У матеріалістичному дусі вирішував Франко і питання про пізнаванність світу. Пізнання він розумів як відображення зовнішнього світу людини, засуджував агностицизм. У працях «Що таке прогрес?», «Роздуми про еволюцію в історії людства» він намагався простежити розвиток від живої природи, від простих частинок живої матерії до людини. Ідею розвитку він поширював і на суспільство, де один суспільний лад змінюється іншим, більш прогресивним. Франко визнавав об'єктивну закономірність суспільного розвитку. Історія, писав він, «має свої закони, по яких котиться вічно і неоглядно». Він засуджував суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристичні погляди на історію суспільства як наслідок діяльності видатних осіб. Творцями історії Франко називав трударів. В умовах соціального й національного гноблення населення України Франко спрямовує свою діяльність на підвищення національної самосвідомості народу. Він хотів бачити Україну серед розвинених висококультурних націй Європи. Слід зазначити, що приділяючи велику увагу національному питанню у розвитку суспільства, Франко ніколи не протиставляв українську націю іншим, у його творчості й натяку немає на якусь її «винятковість» або «місію». Моральним ідеалом для Франка є всебічно вихована особистість, її повна свобода. Заперечуючи «будь-яку владу людини над людиною», він стверджує природне прагнення людини до добра. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризують моральний прогрес. Характерними особливостями світогляду Лесі Українки є віра в пізнавальні можливості розуму, історичний оптимізм. Визнаючи матерію первинною, незалежною від людей і людського «Я», Леся Українка вважала свідомість, дух вторинним, залежним від матерії. Причому свідомість породжується матерією, є її продуктом. Вона відкидає релігійно-ідеалістичне вчен- 231      Є.Л. Подольська «Кредитно-модулъний курс з філософії...ня про «божественне» походження свідомості, про Бога як першооснову всього існуючого. Поглядам Лесі Українки властиві елементи діалектики, яку вона розглядала як метод підходу до вивчення явищ світу, метод розкриття істини шляхом суджень і пізнання. Обґрунтовуючи, наприклад, в роботі «Стародавня історія східних народів» єдність мови і мислення, письменниця показує її нерозривний зв'язок з трудовою діяльністю людей. Взаємний зв'язок явищ дійсності, на думку Лесі Українки, обумовлюється тим, що одні явища виступають як причина, а інші - як наслідок. Кожний попередній ступінь суспільного розвитку є, за твердженням письменниці, причиною подальшого, більш високого етапу розвитку суспільства. Леся Українка стверджувала: матерія, що є об'єктивною реальністю, існує вічно, знаходиться в безперервному русі і якісному змінюванні. Це означає, що вона розвивається за своїми законами, незалежними від людини і людства, і тому для її пояснення не потрібно залучати ні містику, ні інші вигадки метафізиків та ідеалістів. Пізнавання навколишнього світу є, на думку Лесі Українки, процес відображення в свідомості людини предметів і явищ матеріальної дійсності. Правильність наших знань про навколишню дійсність, вірогідність теорій контролюється життєвою діяльністю людей. Трудова діяльність не тільки перевіряє правильність теорій, а є і початком пізнання. Письменниця доводить, що у кайдани рабства заковано дух народі/, що раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невільника і навіть не протестує. Рабство свідоме - рабство найганебніше. Вона вірить у нездоланність людського духу, у визволення від рабства, покладаючи надії на соціальне і національне визволення саме українського народу. Вирішальна умова створення невмирущих художніх цінностей, на думку Лесі Українки, полягає в соціальній активності, свідомій цілеспрямованості, поєднанні особистого з суспільним. Вона вказу-вата на вічну суперечність між високими покликаннями людини і тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Мистецтво має відображати реальність. Одним з головних ес- ZY2 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи тетичних принципів Леся Українка вважала народність, вбачаючи її в тому, щоб заглибитись в сутність народного життя, в буття і психологію трудящих. Народним вона вважала таке мистецтво, котре відображає дійсне життя, інтереси, прагнення, ідеали широких трудових мас. Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є гармонійне поєднання поетичної мрії і правди життя в єдину гармонію. Справжній художній твір має бути «з тілом і кров'ю, з серцем і душею». Оскільки форма не є чимось байдужим до змісту, а сила і виразність змісту перебувають у прямій залежності від форми, то особливого значення набувають зусилля митця щодо втілення змісту в адекватну форму. Прийшовши до марксистського розуміння розвитку суспільства, Леся Українка єдиним засобом знищення експлуататорського ладу вважала соціальну революцію, була переконана в тому, що мирною проповіддю нічого досягти не можна. Основний лейтмотив творів М. Куліша - «мир у людях і людяність». Експресіонізм і актуальність піднятих проблем, абсурдна дійсність нової соціальної системи і нестримне прагнення до її вдосконалення, моральна чистота людини й моральна потворність системи - типові риси Кулішевих п'єс. За символічною насиченістю творів, філософським узагальненням образів твори М.Куліша близькі до новел В. Стефаника. Для «малої» людини Стефаника на перше місце висуваються не духовні, а «брутальні вимоги», у його новелах діти також часто постають як концентроване вираження безвинного страждання людини. Буття людини наповнюється змістом саме через дію. Через справу воно досягає гармонії зі світом. Праця і свобода, на думку письменника, нерозривні, тому свободу він не відділяє від причетності людини до світу речей. Тільки із втратою своєї справи, зв'язків із іншими людина втрачає свою свободу. Без переживання дійсності свого життя, що є щоденною справою, немає справжньої свободи. У новелі «Новина» смерть як наслідок вчинку підкреслює значущість життя окремої людини, бо виявляє межі людського буття, його можливості і мету. Смерть як вихід із ситуації дисгармонії «малого» і «великого» світів, незалежно від причин і характеру, є неминучістю, вели- 233  Є.А. Подольська «Кредитно-модулъний курс з філософії...»     ким горем і водночас піснею життя, вираженням того, що істинність буття в гармонії.Таким чином, в українській філософії XIX - початку XX ст. і у теоретичній філософи, і у природознавстві, і у літературі на перший план висуваються науково-освітні проблеми, питання сенсу людського життя, наукової та практичної діяльності.  Наприкінці XIX - на початку XX ст. великого поширення в Україні набувають ідеї екзистенціалізму і так звана «нова релігійна свідомість». Микола Бердяев утверджує безумовність свободи, її примат над буттям (і Богом) і з цього наслідок -непїдвладність людини божественній волі, говорить про відсутність Бога в світі. Рис.39. Микола ,-, * s Вер0„1в 3 головною темою - проблемою особи - пов'язана увага Бердяева до філософії історії. Бердяев не визнає за історією проіресивного руху, вважаючи, що її шлях - це відкриття протилежностей добра та зла і трагічна боротьба між ними, що закінчується виходом в «метаісторію» («царство Боже»). У сучасності Бердяев знаходить ознаки «вар-варизаціг» європейської культури, початок її стосунків, що пов'язані з народженням «масової культури». Бердяев був одним з перших критиків сучасної цивілізації як цивілізації технічної, що з'явилась внаслідок «панування буржуазного духу». Бердяев закликав до «врятування» через індивідуальний творчо-моральний акт (жертовність любові тощо) до «персоналістичног революції» замість соціальної. Ідейний ворог Жовтневої революції (і будь-якого соціально-політичного перевороту взагалі), Бердяев у книзі «Філософія нерівності» схильний до виправдання жорстокості «органічного» історичного процесу, порушенням якого вважає революцію. Однак у подальшому виправдання історичної дійсності як розумної і необхідної він став вважати злочином; залишаючись ідеологом «аристократії духу», прагнув звільнити своє розуміння аристократизму від усіляких станово-ієрархічних характеристик (праці «Про рабство і свободу людини», «Самопізнання»). 234 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи Релігійна філософія М. Бердяева була однією зі спроб пристосувати християнство до сучасності, подивитися на соціальні суперечності двадцятого сторіччя з релігійних позицій. Розглядаючи історію першої в світі соціалістичної держави, де церква і релігія позбулися своєї панівної ролі, а розповсюдження наукового атеїзму загострило і поглибило загальну кризу християнства, він зрозумів, що християнська релігія втрачає свій вплив на сучасну людину, яка вирішила влаштувати своє щастя на землі без Бога, без допомоги потойбічних сил без надії на безсмертя. Релігійна філософія Бердяева протиставила ідеалам комунізму релігійні «цінності». Джерелом стихійно-атеїстичної свідомості, згідно з Бердяє-вим, є неправдива людська віра в Бога. Йому здається, що заперечують не релігію, не Бога взагалі, а лише неправдиву ідею Бога, звідси суд не над Богом - суд над людським перекрученням, спотворенням образу Божого. Бердяев заперечує традиційно-теологічне вчення про Бога, бо воно, на його думку, недостатньо розкрило християнську антропологію. Він вважає, що в процесі історії християнство зазнало перекручень, отже, було змінено саму ідею Бога. Філософ робить висновок, що ідея Бога повинна бути очищена від перекручень, і хоче повернутися до первісних засад християнства. Бога не можна розглядати за аналогією з природою, суспільством, людиною. Бога можна розглядати тільки за аналогією з внутрішнім духовним життям людини, яке начебто не має ніякої постійної сутності, жодних констант. Про Бога, таким чином, нічого не можна сказати визначеного. Бог є таємницею. Бердяев заперечував розуміння Бога як керівника і промис-лителя, вважаючи, що Божий промисел можна зрозуміти тільки в духовному сенсі. У священному письмі є два аспекти Бога - Бога як сили, влади, судді і Бога як любові, жертви, надії. В сучасних умовах, вважав Бердяев, «тільки новозаповітішй аспект Божества як любові і врятування здається прийнятішм». Релігійний філософ не уявляє собі існування людства без Бога: «Якщо розділити і розірвати Бога і людину, то все заглиблюється у пітьму і викликає жах». Християнський екзистенціалізм М. Бердяева постає як 235   Є.А. Подольська «Кредитно-модульний курс з філософії...»заклик до співпраці з Богом, бо лише релігія може дати задовільне вирішення тих болючих проблем, які стоять перед сучасною людиною. Сергій Булгаков зазначає, що релігія є фермент суспільності, той «базис», на якому здіймаються різноманітні надбудови. Релігія є універсальний єднаючий початок, людина є істотою суспільною лише настільки, наскільки вона є «істотою релігійною». Мислитель був представником релігійно-ідеалістичної метафізики всеєдності, засновником якої в XIX ст. був Володимир Соловйов. Проблема онтологічного початку в бул-гаківській філософській системі пов'язана з висвітленням питання про абсолют або божественне ніщо: «Про абсолютне не можна сказати, що воно є, також не можна сказати, що його немає: тут замовкають людські слова, залишається тільки філософсько-містичний жест...» Абсолютне - це не Бог, а «трансцендентний фон Бога», божественне ніщо; небуття є лише супутник буття, а ніщо - тінь і як самостійне поняття зовсім не існує. Суттєвим компонентом системи Булгакова є вчення про слово, думку і мову. Слово, згідно з Булгаковим, - це світ, бо це «він себе думає і говорить», але світ не є слово, вірніше, не є тільки слово, бо є ще буття безсловесне. Слово - космічне у своєму бутті, бо належить не тільки пізнанню. У «Філософії християнства» Булгаков зробив спробу дати релігійне обгрунтування взаємовідносинам людини і світу як об'єкту трудової діяльності. Внутрішній зв'язок людини і світу, створеного Богом, мислиться ним перш за все як світова душа, що переходить в Софію - «премудрість божу», яка, у свою чергу, виявляється в світі і людині, роблячи їх причетними до Бога. Основним фактом людського існування у світі для Шес-това виступає трагізм життя, шо спричиняється неминучістю смерті на землі, безглуздістю і випадковістю її настання. Він сформулював своєрідну «філософію трагедії», згідно з якою не слід тікати від трагізму буття або закривати на нього очі: трагедію належить стоїчно зустрічати віч-на-віч. Шестов обстоює «божественну» основу буття. Його Бог - це старозавітний, жахаючий Бог. 236 Модуль І. Покликання філософії та їі культурно-історичні типи Цікаву сторінку в історії філософської соціологічної думки України XIX ст. становлять погляди діячів так званих громад, до складу яких входили різні за характером своїх ідейно-політичних позицій представники інтелігенції.  Олександр Потебня намагається вирішувати питання про ставлення мови до мислення. Він доводить хибність теорііі свідомо-умисного створення мови і її божественного походження. Думка, діяльність цілком внуг-рішня і суб'єктивна, в слові стає чимось зовнішнім і відчутним, стає об'єктом. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктив- J J l • Рис.40. О.іексапдр ності. Мова - необхідна передумова думки штевня окремої людини, навіть, коли вона перебуває в повному відлюдді. Мова - це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому. У слові людина усвідомлює свою думку. Слово в однаковій мірі належить і промовцю, і слухачу, воно має певний сенс. Потебня наголошував невичерпності, нескінченності природи. Матеріалістична лінія у Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних витоків мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності. Він дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивує свою думку і, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою і надавати обробці цю думку» [ЗО]. Вивчаючи історію мови, засновник Харківської лінгвістичної школи підкреслював думку про те, Що мова як суспільне явище перебував у постійній змінюваності і розвитку. Однією з фундаментальних ідей філософії слова О. Потебні є думка про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. Друга плідна думка - про вплив мови на міфологічні/ свідомість. Внаслідок наукового студіювання Потебня приходить до висновку, що міфологічне мислення на певному щаблі розвитку єдино можливе, необхідне, воно формальне, тобто не включає жодного змісту: ні релігійного, ні філософського, ні наукового. Мова є головний і першообразний засіб міфологічного мислення. Міф - вихідний пункт, початок всієї подальшої еволюції духовності: міф - поезія - проза. 237    Є.А. Подольська «Кредитно-модульний курс з філософії...»Потебня досліджує питання у співвідношенні віри і знання. Віра стає неправдою, коли силкується зберегти панування у тих сферах, де може дати відповідь знання. Вихідним пунктом є знання і метою - знання. Віра потрібна для розуміння, сама є до певної міри розуміння. Наукові здогадки і припущення, які близькі до віри, існуватимуть завжди, тому ми не можемо уявити собі часу, що збіднів би на завдання. Ще важче можна уявити собі наукову будову, котра була б завершена раз і назавжди. Народ творить мову. Мова народжує народний дух, народний дух - національну ідею, національна ідея - національне прагнення, воно - національну волю і дію. Мова є не тільки одна із стихій народності, але й її найдосконаліше єство. Тому сформульована вченим проблема «мова і народ» має виняткове значення для розвитку української держави як єдиної підвалини у здійсненні національної ідеї. Ті нації, котрі втрачають рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, завжди йдуть «на помочах» і тому не виявляють ініціативи, цієї важливої умови духовного і матеріального поступу, взагалі. Вчений рішуче протестує проти Указу 1876 року, внаслідок якого українська мова і українська нація опинилися під тягарем смертного присуду. Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в такій зміні народного життя, коли традиція народу, яка закладена передусім у мові, переривається до такого рівня, що постає лише другорядним чинником перетворення. Україна завжди була ареною боротьби між Заходом і Сходом у національному питанні, тому конкретними формами денаціоналізації в Україні постали, з одного боку, колонізація, а з іншого - русифікація. Потебня робить висновок, що денаціоналізація прирікає народ на неповне користування готовими засобами виховання, засвоєння та впливу, на ослаблення енергії думки, на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими; на дезорганізацію суспільства, аморальність. Денаціоналізація призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань. Потебня дійшов висновку, що двомовність гальмує поступ дитини в шкільній науці, тому що здорове засвоєння чужих мов Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи повинне випливати з потреб практичних (таких цілей у ранньому віці немає). Мати повинна говорити з дитиною рідною мовою. Це, на думку Потебні, буде найліпша підготовка до життя, найраціональніша підготовка мислення вченого чи практичного діяча. Для усвідомлення позасвідомих підвалин української національності треба, насамперед, добре пізнати і засвоїти українську мову. Світогляд Михайла Драгоманова базувався на ідеї поступу, яку він вважав за найвищий здобуток європейської науки. Метою цього поступу є здійснення ліберальних та соціалістичних ідеалів, а найвищим ідеалом, до якого усе людство має прийти у сфері суспільного, політичного ладу, є «безначаль-ство», тобто добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу у суспільному житті. Шлях до цього ідеалу - федералізм із властивою для нього децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Драгоманов був соціалістом, і в основу свого вчення вкладав мужикофільство, що прагнуло винайти такий суспільний лад, у якім би кривда була зведена до мінімуму. Основною одиницею своєї будови вважав громаду як найменшу суспільно-політичну організацію. Він вважав, що формування «громадів-ництва» спирається на основні права людини: свободу думки і слова, зборів та коаліції, толерантність до політичних та релігійних переконань. На противагу усякому слов'янофільському містицизму і соц-іал-демократичному фаталізму Драгоманов висунув принцип культурності і освіти. Він заперечував утопічну теорію загальної соціальної революції. На публіцистичному рівні він виступив як державник, що в національній державі визнає духовне та політичне верховенство однієї нації, а прагнення інших націй вимірює потребами усієї держави. В основу майбутнього державного устрою він не наважився покласти національний принцип, а намагався замаскувати його принципом обласних автономій. В'ячеслав Липинський вихідною точкою політичної програми вважає боротьбу за державний суверенітет українського народу по всій Україні. 239   Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософи...»Будь-яку виборну владу репрезентує політик, котрий по-мірковує тільки про наступні вибори; той же, хто стоїть понад виборами, понад різними партіями,- державний муж: тільки він дбає про майбутнє, тільки він зацікавлений у зростанні, у зміцненні держави, і тільки він бере на себе за цю державу не тимчасову, а постійну, аж до смерті і по смерті, перед своїми нащадками відповідальність. Липинський робить висновок, що саме відсутність абсолютної монархії на терені України спричинила те, що протягом сторіч власна державна організація не була сформована. Монархіст Липинський вбачив у Хмельницькому першого українського монарха, що створив українську гетьманську династію. Але всі зусилля Богдана наперед були приречені, тому що монархічної традиції на той час в Україні не існувало, син Хмельницького загинув, кожного гетьмана старшина хотіла тільки обирати. На цій підставі народницька школа, особливо Гру-шевський, бачили в гетьманах запорізького війська президентів республіки, а Липинський у декотрих з них угледів риси абсолютного монарха. З монархічної теорії Липинського, що спиралась на українську історичну базу, органічно випливає ще один аспект його історіософії - культ сили і великої людини («Листи до братів-хліборобів»). У центрі його філософії історії стоїть «велика людина», «потужній, Богом посланий» гетьман Богдан Хмельницький з його жадобою влади, бажанням панувати, нещадний у війнах, хитрий у переговорах, «Сила й авторитет - дві прикмети, без яких не може звільнитися в нації провідна об'єднавча та організуюча її групи влада». Липинський ставить знак рівності між державою і національною приналежністю. Це означає, що постійні мешканці української землі без огляду на їх соціальну належність, віросповідування, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість мають бути повноправними громадянами Української держави. У поглядах на проблему нації та держави Липинський суттєво розійшовся з Д. Донцовим. Якщо перший йшов «через державу до нації» (спочатку формується держава, потім - на- 240 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи дія), то другий - «через націю до держави», перший був прихильником консервативної думки, другий - революційної. Дмитро Донцов будує новий націоналізм як світогляд українського народу, котрий визнає ідею нації, тобто ідею людської спільноти, що повинна бути організованою в окрему політичну одиницю за принципом волі. Воля, згідно з Донцовим, є одним із численних проявів душі. Найважливіша основа національної ідеології - воля нації до життя, влади, експансії (експансія притаманна поняттю нації). Донцов стверджує, що із занепадом абсолютизму в Росії не зникла її загарбницька імперська політика, за нових умов її продовжили більшовики, Червона армія. Філософія нації повинна зміцнювати її волю до життя, до влади, що є першою підставою до націоналізму. Другою такою підставою до національної ідеї здорової нації має бути те прагнення до боротьби, те усвідомлення її кінцевості, без якої неможливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї. Третя підстава - бездискусійне визнання правдивості оголошеної ідеї, абсолютна віра в неї і надія на здійснення. Наступна, четверта підстава - нетолерантність, фанатизм, до якого Донцов додає ще одну прикмету - «аморальність», що означає підпорядкування особистого загальним, часто жорстоким моральним вимогам. П'ята підстава, за Донцовим, - право нації на самовизначення: не кожна нація, іцо «має» це право, має його в дійсності. Шостою вимогою вольового націоналізму є діяльність активної меншості, без якої жодна нація не повстає. Для Донцова нація - самодостатня цінність, а держава - інструмент її захисту. Політична філософія Донцова є прикладом поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Українській ідеї, на думку Донцова, бракує саме того, до чого горнуться підсвідоме маси, що власне і є суттю ідеї,- інстинкту панування, влади, державного насильства, бажання вести за собою, упоряд ковувати життя, хоч би й силою. Українство мусить усвідомити, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою, вик лючити будь-яку іншу (бути над «людяністю»). 16м" 241     Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»Зміст української ідеї Донцов викладає у праці «Націоналізм». Він пише: «Коли Україна хоче вийти із стану провінції, мусить витворити собі, крім волі до влади, ту велику всеобій-ману ідею... Такою ідеєю може стати в нас ні всеосвітянська, ані соціальна, а лише національна ідея, що має відверто оголосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, - так, як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію... Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти -повинна перейнятись поняттям влади над людяністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України порівняно з її теперішнім станом». Дмитро Чижевський обстоював «романтичний» (а не раціональний) підхід до проблеми нації та національності. На націю, як і на філософію, можна дивитися як на духовне інобуття народу. Перебіг філософської думки він розглядав як ніби перехід від однієї часткової правди до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. Розвиток філософії і полягає у цих моментах синтезу, тобто дійсно є рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу. Таким є рух цих протилежностей і в межах кожної національної філософії, яка визначається, по-перше, формою прояву філософських думок, по-друге, методом дослідження, по-третє, базовою системою філософії. Чижевський підкреслює, що в історії розвитку філософії ще не траплялось такого, щоб «великий філософ» - чи то українець, чи то представник іншої слов'янської нації - утворив синтез світового значення, тобто, щоб його концепція була вихідним пунктом подальшого філософського розвитку філософії у світовому масштабі. Можна говорити про «українського Канта» - Григорія Сковороду, про «російського Ніцше» -Костянтина Леонтьева, про Гоголя або Юркевича як типових представників національного характеру. Але нікому з них не вдалося свої особисті думки прищепити світовій душі. Слов'янській, зокрема українській філософії, як зазначає Чижевський, треба ще чекати на слово «великого філософа». 242 Модуль І. Покликання філософії та їі культурно-історичні типи  Володимир Вернадський дійшов висновку, що «визнання безсмертя душі можливе і за атеїзму. Воно потрібніше для людини, ніж визнання існування Бога». Людина шукає такого сенсу життя, в якому скінченність не поглинала б нескінченне, а навпаки, переходила б у нього. Вона шукає неперервності існування, особистої ВІЧНОСТІ І беЗСМерТЯ. БЄЗ ОСобиСТОЇ ВІЧНОСТІ Вернадський вічність Бога та Всесвіту не є для людини цінністю. Отже, найістотнішою в релігії є віра в особисте безсмертя, яка може бути реалізована і через віру в Бога. Філософія, згідно з Вернадський, відігравала і відіграє величезну роль: вона виходить із сили людського розуму і людської особистості і протиставляє їх отому затхлому елементу віри й авторитету, котрий малює нам будь-яка релігія. Вчення В. Вернадського про ноосферу базується на таких засадах: людство стало єдиним цілим, потужною геологічною силою, тому перед ним постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства як єдиного цілого; перетворення засобів зв'язку та обміну дає людству змогу стати єдиним в економічному та інформаційному відношенні; відкриття нових джерел енергії; піднесення добробуту населення; рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри та віросповідання; виключення війни з життя суспільства. Отже, ноосфера, на думку Вернадського, - це нова геологічна оболонка Землі, що створена на наукових засадах, адже наукова думка охоплює всю планету, бо скрізь споруджуються численні центри наукової думки і наукового пошуку. На думку мислителя, народ мусить зрозуміти, що, по-перше, держава існує для громадян, а не громадяни для держави. Звідси обстоювання її прав. По-друге, держава є об'єднанням людей, котрим надана найвища можливість усвідомлювати себе, розвивати свій розум і діяти відповідно до свого розуму. Уряд, яким би. він не був, є лише ставлеником громадян і повинен діяти за їх участі і контролю. Свобода полягає в тому, щоб 16* 243    Є.А. Подольсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»державу як інститут, що стоїть над народом, перетворити в орган, який цілковито підпорядкований народові. Вернадський був автономістом, вірив в те, що Великоросія може відмовитися від традиційної політики. Він вважав, що продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразки безправ'я і свавілля, котре паралізують будь-який успіх прогресивних починань. Вчений вважав, що надати свободу українській культурі вимагають саме інтереси російської справи, що зберегти українців як росіян (характерний погляд автономіста) Росія може, лише перейнявшись їх національно-культурним образом як українців. Аналіз розвитку філософської думки в Україні показує, що український народ, разом з іншими народами стояв у колиски євро.пейської цивілізації, а Україна є однією із спадкоємниць ідейної спадщини античного світу. На першому етапі свого розвитку (X-XV ст.) вітчизняна філософія робила перші самостійні кроки, засвоюючи досягнення античної, візантійської культури. І хоча в цілому філософська думка України розгорталась у межах релігійного світогляду, за релігійною оболонкою пробивались сильні і самобутні ідеї. На другому етапі свого розвитку (XV-XVIII ст.) філософська думка України набуває національно-регіонального характеру. Теоретичні ідеї вітчизняної філософії визрівають, засвоюючи ідеї західно-європейського Відродження і Просвітництва. З'являються самобутні вітчизняні філософські школи, відкриваються навчальні заклади. Для цього періоду характерним є ідейно-філософський взаємовплив і взаємозв'язок трьох братніх західнослов'янських народів. У третій період (ХІХ-ХХ ст.) вітчиз-' няна філософія починає розвиватися у загальному руслі європейської фіюсофії. Філософи України намагалися знайти відповідь на кардинальні питання історії людства. Особливого значення надавалось таким питанням, як питання про загальні причини, шляхи, рушійні сили і тенденції історичного процесу, суспільний ідеал, духовні засади особи, місце національного у системі соціальних взаємовідносин. 244 Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи СЕМІНАР № 4 Особливості та основні етапи розвитку вітчизняної філософської думки |
Схожі:
| КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС В.І. Штанько, Н. В. Чорна, Т. Г. Авксентьєва, Л. А. Тіхонова. Політологія: кредитно-модульний курс. Навч посібник. –, 2010.– 368... |
Л. В. Борисова «Управлінське документування: Кредитно модульний курс» Білобровко Т.І. «Управлінське документування: Кредитно – модульний курс»: навч метод посібник / Т.І. Білобровко, Л. В. Борисова;... |
| Кредитно модульний курс з освітнього менеджменту Навчальний посібник Переяслав Хмельницький 2008 Білобровко Т. І. Кредитно – модульний курс з освітнього менеджменту: навч посібник / Тетяна Іванівна Білобровко. Переяслав – Хмельницький,... |
Досвід НТУ „ХПІ” з втілення кредитно-модульної системи організації... О — аудиторні заняття; М — модульний контроль; 3 — заліковий тиждень; С — екзаменаційна сесія |
| МОДУЛЬНИЙ КУРС предмета «ОСНОВИ ОХОРОНИ ПРАЦІ» для студентів спеціальностей:... Даною методичною розробкою передбачається розбивка курсу «Основи охорони праці» на 4 самостійних модулі |
Становлення китайської філософії Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як... |
| Закони діалектики Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії |
Д І ЛОВАУКРА Ї НСЬКАМОВ А КУРС ЛЕКЦІЙ Навчально-методичний посібник Рекомендовано до друку кафедрою українознавства та філософії, методичною радою будівельно-гідромеліоративного факультету Херсонського... |
| 1. Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія. Предмет філософії Наївний матеріалізм у філософії стародавньої Греції і Риму. Персоналізм М. О. Бердяєва |
«ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ» ПОЛОЖЕННЯ про кредитно-модульну... Положення про кредитно-модульну систему організації навчального процесу в ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (далі... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua