Курс лекцій Тема 1: Філософія, її предмет і роль в суспільстві


НазваКурс лекцій Тема 1: Філософія, її предмет і роль в суспільстві
Сторінка6/16
Дата21.03.2013
Розмір2.36 Mb.
ТипКурс лекцій
bibl.com.ua > Філософія > Курс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Тема 8: Українська філософія.

Мета:

  • Пізнавальна: познайомитись з основними напрямками, поняттями та специфікою української філософії.

  • Виховна: виховати висококультурну особистість.

  • Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План:

  1. Особливості української філософської думки.

  2. Основні періоди розвитку філософії в України

  3. Філософські ідеї Г. Сковороди.


Українська філософія є невід'ємною частиною національної культури, виявом народного духу. Із зростанням духовної сили народу, його націо­нальної самосвідомості, виникає потреба в осмисленні самого феномену української духовності, а відтак - і в звернені до історії філософії України, до її філософської традиції.

Для розуміння української філософії потрібно починати з огляду тих етнічно-культурних підвалин, на яких ця філософія виростає. Ці підвалини можна назвати «народним світобаченням», «етнічною ментальністю», «ду­хом народу» тощо. На думку Чижевського, народний характер і світогляд «виявляється в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно». Безумовно, народний характер не є чимось незмінним. Тим не менше є певні усталені елементи етнічної ментальності, які накладають свій відбиток на сам стиль мислення, на спосіб філософування в певній культурі.

Особливості світобачення та духовності українського народу зумовлені багатьма чинниками, серед яких можна назвати і природне середовище з його краєвидом, і геополітичне розташування України, і характер родинних стосунків зі специфічними рисами побуту, і драматичні події історії, і специфіка культурних процесів і та ін. Весь комплекс різноманітних чинників зумовили неповторний характер української ментальності, сам тип українця та його культури.

Дослідники найчастіше називають основною і визначальною рисою української культури її «межовий характер». Україна з її культурою і духовним складом виступає як «кордонна цивілізація». Ще В. Липинський стверджував, що духовна сутність України - це синтез Заходу і Сходу. Україна та її культура формувалися в «точці перетину» не тільки Заходу і Сходу, але й Півночі і Півдня (шлях з варягів до греків), культури лісу і культури степу, Римської та Візантійської цивілізації, землеробського і козацького стилю життя, фольклорно-язичницької і християнської культури тощо. «Межовий» характер української культури виявляється в її відкритості, у вмінні і здатності «почути іншого», органічно включити в себе досягнення інших культур, бути тлом взаємодії та діалогу різних культур. «Культура толерантності», якою є українська культура, зумовила і таку типову рису українського характеру, як неагресивність, довірливість, дух терпимості, відсутність національної зневаги. Дослідники вказують і на такі рисці українського менталітету, як естетизм, ліризм, емоційно-чутливий характер (кордоцентричність), індивідуалізм, волелюбність, демократизм в суспільному житті, шанобливе ставлення до природи тощо. Разом з тим зворотнім боком толерантності виявилися покірливість долі і комплекс неповноцінності, «провінційності», а волелюбність часто межувала з готовністю до анар­хічних настроїв і схильністю до крайностей. Усі ці типові риси української ментальності обумовили і характерний тип філософування в Україні.

Д. Чижевський, відомий історик філософії України, представник Київ­ської філософської школи, який жив і працював в умовах еміграції, окрес­лив специфіку української філософії і визначив її характерні риси.

Основною особливістю української філософії є її гуманістична, ан­тропологічна спрямованість. Проблеми людини, її внутрішнього, духов­ного світу, морально-етичні питання завжди були тут центром філософської проблематики. Гносеологічні проблеми, навіть в класичний період розвитку української філософії ХVIII-ХІХ століть, не привертали особливої уваги. У цьо­му вбачають недолік української філософської думки, оскільки філософія є, насамперед, раціональним способом вирішення світоглядних проблем. Доб­ре розроблена логіка і гносеологія - її неодмінна ознака.

Західноєвропейська філософія з її еталоном наукового мислення була націлена на пошук і досягнення істини абстрактно-логічним шляхом, за допомогою розвиненої системи філософських понять та категорій. Українська філософія була спрямована не стільки на досягнення абстрактних істин про сутність буття, скільки на пошук правди і мудрості, на пошук відповіді на питання «як жити». Така практично-моральна орієнтація української філо­софії викликала появу своєрідної традиції, яка набула назви «філософія серця» (різні її аспекти розглядалися в творчості Сковороди, Гоголя, Юркевича, Куліша та ін.). Сутність цієї традиції полягає в прагненні віднайти більш глибокі підґрунтя людського душевного життя, ніж рівень розуму.

Саме «серце», з якого народжуються почуття, емоції, переживання, є дійсним осередком людської душі, а не холодний розсудок, не безсторонній інтелект. З «філософії серця» випливає і своєрідна гносеологічна позиція, яка оцінює емоції, почуття як шлях пізнання (така точка зору притаманна Гоголю, Юркевичу).

Характерною рисою української філософської думки є релігійне забрв­лення, належність переважної більшості вчень до релігійної філософії (Сковорода, Гоголь, Юркевич, представники Кирило-Мефодіївського товариства, традиції Київської релігійно-філософської школи).

Важливою рисою української філософії є естетичний спосіб філосо­фування, тобто вияв філософських пошуків і філософських ідей в формах, які торкаються не лише розуму, але й серця людини. Сполучення філософських ідей з художньою виразністю, з символічно-образними формами було обумовлено високим рівнем філософічності всієї української культури і особливо - літератури. Поява професійної філософії в Україні датується VII ст., але і до, і після того значний внесок в українську філософію був зроблений письменниками, поетами, публіцистами (можна згадати імена Сковороди, Гоголя, Шевченка, Куліша, Франка, Хвильового тощо). На ду­мку Д. Чижевського, українська філософія зазнала особливого впливу з боку антично-візантійської культури, культури бароко і романтичної культурної традиції. Сучасні дослідники, зокрема В.С. Горський, вважа­ють, що саме ці три типи культури доцільно покласти в основу періодизації української філософії.

Перший період розвитку української філософії - князівська доба, починаючи з часів християнізації Київської Русі і закінчуючи втратою не­залежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філо­софія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної куль­тури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української ду­ховності, що складався з сукупності релігійних (богословських), філософсь­ких, етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична спадщина і патристика (твори отців церкви - Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.). Крім перекладів біблійних книг, античних, візантійських, болгарських авторів, творів отців Церкви та їх тлумачень, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі. Серед них потрібно назвати «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Житіє Феодосія» Нестора, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського та інші.

Релігійно-етична проблематика стає основною у цей період. Філософські роздуми торкаються проблеми знання і мудрості, осмислюється роль книжного слова, вміння перекладати і тлумачити текст Святого письма і твори отців церкви. Значна роль у розробці етичної проблематики належить так званій агіографічній літературі (життєпис святих). У численних «Петериках», «Житіях святих» формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу (любові, милосердя, внутрішньої гармонії і миру, терпимості та ін.). Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу і своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттями плоті і душі, тіла і духу.

За часи Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності («закону») та свободи («благодаті»).

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козач­чини (ХVІ-ХVIII ст.). Це так званий період бароко в українській культурі.

Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю харак­терним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звич­них уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення сим­волічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури бароко стає «героїчна особа».

За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтенси­вності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українсь­кому національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовної традиції, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф.Прокоповича та ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з дія­льністю Києво-Могилянської Академії

З кінця XVI століття в Україні значно пожвавлюється культурне життя, зміцнюються зв'язки з Західною Європою. Поширюється релігійна бороть­ба: спочатку з протестантським рухом, а пізніше - з католицизмом. З боку православ'я опір чинять так звані братські організації, теологічні школи, найвпливовішими з них були Острозька і Київська. Виникає плеяда письменників-полемістів (Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зізаній, І. Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики католиць­ких догматів і схоластики.

Київська братська школа під керівництвом митрополита П. Могили стає вищим навчальним закладом (1632 р.), пізніше набувшим статусу Академії. Професорами Академії були: С.Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С, Кулябка, І. Гізель, Г.Щербацький та інші.

У діяльності Києво-Могилянської академії вирізняють два етапи. Перший етап охоплює час від заснування до кінця XVII ст. Це був період від­межування філософії від теології, від суто богословських проблем. Під впливом схоластичної західної традиції вперше привертається увага до формальної логіки як способу філософування. Література європейського відродження дала поштовх для розробки натурфілософської традиції пан­теїзму. Патристична спадщина та ідеї ренесансного гуманізму сприяли роз­робці морально-етичної проблематики, в якій людина мислиться як «мікро­косм» у «макрокосмі» Всесвіту. Другий етап - XVIII ст. - позначений впли­вом західноєвропейської філософії Нового часу і раннього Просвітництва.
Натурфілософія, теорія пізнання, логіка стають основними проблемами в курсах професорів Києво-Могилянської академії. Утверджується ідеал са­модостатності природи, що розвивається за власними законами (деїзм),особливий інтерес привертають гносеологічні проблеми природознавства. Поняття матерії, руху, простору і часу розглядаються тут з позиції механіс­тичної концепції. Релігійне спрямування у викладанні курсів Києво-Могилянської академії поєднувалося, разом з тим, з критикою середньовіч­ної схоластики і з певними елементами вільнодумства. Етико-гуманістична проблематика (проблеми сутності людини, місця її у Всесвіті, сенсу людсь­кого існування, проблема свободи волі, блага і щастя, питання людської
доброчинності), розроблялася з позиції гуманізму, релігійної толерантності та демократизму. У межах традиції Києво-Могилянської академії виникає філософська концепція її вихованця - Г. Сковороди.

Третій період української філософії визначається як філософія пе­ріоду романтизму (XIX - поч. XX ст.). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Не менше значен­ня має у цей період і екзистенціально-антропологічна проблематика. Духов­ну атмосферу України цього періоду обумовили дві впливові європейські культурні традиції - просвітництво і романтизм, причому саме романтична течія стала домінуючою, оскільки вона найбільше відповідала самій сутності української духовності.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минулого нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складному механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявом людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.

Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності божес­твенного і демонічного, звертає увагу не тільки на розумність і доброту як «природні» властивості людини, але й на темні, ірраціональні сторони її душі. Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, - всезахоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.

Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова. Особливістю українського романтизму стає його зв'язок з «філософією на­ціональної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати ан­тропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства.

Антиромантична, просвітницька течія XIX ст. не породила такої мо­гутньої плеяди видатних діячів культури, як романтизм (що свідчить про її меншу співзвучність українській ментальності). Одним з представників просвітницької течії, якому належить значний внесок в історію філософсь­кої думки України, став М. Драгоманов. Витоки творчості Драгоманова знаходяться саме у романтичній традиції, але згодом він розриває з роман­тизмом, переходить на позиції європейського позитивізму і раціоналізму, негативного ставлення до релігії, на позиції лібералізму і, за словами Д. До­нцова, космополітизму. Позитивістською була і філософська позиція І. Франка. В цілому, саме з просвітницько-позитивістською ідеологією, що поширюється у другій половині XIX ст., Д. Чижевський пов'язував «піду­пад» і зниження думок, «розпад і роздріб потоку філософічної думки».

Початок періоду романтизму в українській філософії був пов'язаний з виникненням перших університетів (у Харкові, Києві, Львові), з поширен­ням через них ідей французького та німецького просвітництва, а також – німецького романтизму. Найбільш значним центром філософської думки першої половини XIX ст. стає Київська духовна академія, а пізніше - Київський університет, в яких формується Київська релігійно-філософська школа (її представниками були С. Гогоцький, О. Новицький, П. Юркевич та ін). П. Юркевич став одним з найвидатніших постатей філософії періоду романтизму. Він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Юркевич створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особистості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продов­женням ідей Юркевича стала екзистенційна Київська школа кінця XIX -поч. XX століть, яка представлена іменами М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зінківського та інших.

Перша спроба розробки філософії української ідеї належить представ­никам Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847рр.) М. Костромарову, П. Кулішу і Т. Шевченкові. В ідеології Кирило-Мефодіївців злили­ся на думку Чижевського, романтична традиція, національно-політичний радикалізм і віра в можливість перебудови всього життя на основі христи­янських принципів.

Громадянський рух другої половини XIX століття сприяв філософській творчості багатьох діячів української культури - О.Потебні, М. Драгома­нова, І.Франка, трохи пізніше - Б. Кістяківського, В. Вернадського, М.Грушевського, В. Винниченка та інших. Свій внесок у філософську думку на межі ХІХ-ХХ ст. зробили представники української еміграції - Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський.

Творчість Г.С. Сковороди (1722-1794 рр.) - філософа, поета і мандрі­вника, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 ро­ків він став студентом Київської академії, певний час пробув у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патристичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років, літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книга Асхань», «Жена Лотова», «Потоп змиїн» та інші).

Шляхом життя Сковороди було вчителювання, він став народним вчи­телем у найглибшому значенні цього слова. Не будучи ченцем, він стає носієм кращих якостей чернецтва. Абсолютна злиденність і безпритульність, пісництво, моральна чистота, любов до людей, простота у всьому, життя в Богові - це був життєвий шлях Сковороди. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав». Любов до Бога стала основою його існування і творчості.

У центрі уваги філософії Сковороди - релігійні і моральні проблеми, які він викладає мовою образів, символів, метафор. Методом розгляду цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, протиріч, антитез (тому цей метод називають антитетичним). Для Сковороди весь світ є наскрізь пронизаним протилежностями (життя - смерть, світло - тінь, безглуздя - мудрість, плач - сміх, безчестя - слава, лютість - милість, початок - кінець тощо). Злиття протилежних ознак в світі є символом його колового руху. Усе в світі рухається між протилежностями у колі, початком якого є відпадання від Бога, а кінцем - повернення до нього.

Сковорода не створює теоретично оформленого і систематизованого вчення. Саму філософію він розумів як «практичну» філософію, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія», - стверджував Сковорода.

Провідними ідеями Сковороди стали:

  • вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

  • вчення про три світи, які складають все існуюче;

  • ідея подвійної природи трьох світів;

  • «філософія серця» як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

  • етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної» праці.

На думку Сковороди, по своїй любові до людини Бог дав їй все необ­хідне, причому все, що потрібне, зробив легким, а важке - непотрібним. Найбільш потрібним для людини є щастя, «мир душевний». Щастя - до­ступне всім, воно полягає в пізнанні самого себе як образу Божого. «Пізнай себе», «поглянь у себе» - стає центральним мотивом філософії Сковороди.

Усе створене Богом можна визначити як три світи, гадав Сковорода. Перший є загальний світ, «де живе усе породжене», «він складається із не­зчисленних світів і є великий світ» - макросвіт. Другий світ - мікрокосмос, людина. Третій світ - символічний світ Біблії. Символи Біблії «ведуть дум­ку нашу до розуміння вічної натури».

Кожен з трьох світів, за Сковородою, складається з двох «натур», тобто має подвійну природу: одна - видима (матеріальна), друга - невидима (бо­жественна). Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще. Сковорода приєднується тут до ідеї ренесансного пантеїзму - ототожнення Бога і природи, «розчинення» Бога у світі. Макросвіт за зовнішньою матері­альною «оболонкою» приховує внутрішній, божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але й, разом з тим, правдиву, дійсну природу - людину як образ і подобу Божу. За мертвою буквою Біблії, за «видимою натурою» тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює своє вчення про «серце», як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце - «безодня» людської душі, через яку відкривається божественна «безодня». «Безодня кличе безодню», через пізнання себе людина пізнає Бога, любов до Бога є одночасно любов до себе. Тому символом людини, що пізнала себе і Бога, є Нарцис, він любить себе самого - отже, він любить Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Серце - символ того, що називається душею, осереддям людського в людині, її таємничою, непізнаваною сутністю.

Разом з тим людське серце виступає інструментом пізнання, саме у се­рці повинні з'єднатися розум і віра, розум і воля людини. Мета самопізнання - розумом осягнути, а волею наблизитися до Бога, до істини. «Сердечне» пізнання як пізнання правдиве, здійснюється через символи і образи. Вони наповнюють формальні «схеми» розсудку розумінням прихованої сутності.

Етичне вчення Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дій­сної Людини, до щастя, до «обоження», до уподоблення Богу. Людська доля залежить від її природних нахилів, а тому у кожній людини є нахил до «сродної» собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потріб­но, додержуватися правила про «сродність», жити у злагоді з індивідуаль­ним характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності. Усі люди - лише «тінь» справжньої Людини, усі рівні перед Богом. Разом з тим, всі - різні, тому що мають свою власну «натуру». Сковорода ілюструє цю ідею символом: Бог уподібнюється фонтану, що заповнює водою різні по­судини за їх обсягом; «менший посуд менше має, але в тому є рівний біль­шому, що однаково є повний». Мета всіх людей єдина - наближення до Бо­га, але кожна людина має свій шлях до цього, своє призначення.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

І. Вступна частина Тема Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві
Різноманітність тематики цих роздумів обумовлена загальною орієнтацією, самовизначенням людини у світі, її світоглядом
ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ
Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для...
Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв
Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів...
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ...
Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів...
1. Сутність принципи і роль страхування
Говорушко Т. А., Еш С. М., Дем’яненко І. В., Г.І. Лановська. Страхування. Курс лекцій для студентів спеціальності «Фінанси» денної...
Курс лекцій Розділ 2: підрозділ 3: тема 13
Тема 13. Виробнича потужність – як узагальнення ресурсного потенціалу підприємства
Курс лекцій Розділ : Тема Тема 14
Модель визначення впливу ринкової стратегії на прибуток [ PIMS ] та ВОСС аналіз
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ...
Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с
Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення
Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим»...
Курс лекцій. ВСТУП   ТЕМА 7 КРИМІНАЛЬНО
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка