|
|
Скачати 2.36 Mb.
|
|
Тема 10 : Філософська онтологія; проблема буття. Мета:
План лекції:
Онтологія – вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю. Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, відкрити зв’язки, взаємозалежності між ними. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Досить давно філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттєвому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з’являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища та речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Що є безперечно і безумовно існуючим? Філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної сутності речей. Дійсно існуючим є особлива, понадчуттєва реальність, яка недоступна чуттєвому досвіду, але яку можна осягнути розумом. Так виникає метафізика – вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв’язку. Метафізика стала основою філософської онтології. Основними питаннями онтології і метафізики з античних часів були такі питання:
Потрібно зауважити, що існує суттєва відмінність в розумінні онтології східною та західною традицією. Тільки за Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика – відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з «великої порожнечі», з небуття, і все з часом щезає в небутті. У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Онтологія, в тому числі антична, нерозривно зв’язана з пошуком субстанції, субстрату всього сущого. Поняття «субстрат» і «субстанція» мають певні відтінки. Під субстанцією розуміється гранична, не знищувана основа, фундаментальна сутність буття. Субстрат – це вічний «будівельний» матеріал, з якого складається світ. Перші кроки в пізнанні буття були пов’язані зі зведенням субстанції до субстрату, з пошуком конкретного першоелементу світу. Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, воду, вогонь, повітря тощо), пізніше – атоми, найменші і неподільні матеріальні частинки. Одні філософи стверджували, що буття знаходиться у вічному становленні. Тут все виникає і щезає, а тому зворотною стороною буття є небуття, інші філософи заперечували цю думку, наполягаючи на тому, «що буття є, а небуття немає» (Парменід). Буття є єдиним, незмінним і нерухомим, стверджували вони. Крім того, правдива реальність є понадчуттєвим буттям і осягається тільки розумом. Платон висуває думку, що першоосновою світу є понадчуттєвий «світ ідей» , світ певних духовних сутностей. В епоху середньовіччя істинне буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття, вважалося неістинним. Онтологія епохи Відродження повертається до ідеї одухотворення Всесвіту, до природи як справжньої реальності. У період Нового часу утверджується підхід до буття як до субстанції. Підґрунтям світу вважається або єдина субстанція (монізм) – духовна чи матеріальна, або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм). По-різному вирішується і проблема пізнавальності субстанції – від впевненості в можливості пізнання сутності буття до заперечення такої можливості частково або повністю (позиція гносеологічного скептицизму та агностицизму). У філософії XVII-XIX ст. втрачається образ буття спорідненого людині. Якщо в античні часи людина мислилася мікрокосмом, часткою одухотвореного макрокосмосу, «живого» Всесвіту, а в епоху середньовіччя – «образом і подобою» Божою, то в новочасній філософії буття сприймається як об’єкт, що протистоїть людині як суб’єкту пізнання і діяльності. Природне буття в якості об’єкта стає чимось таким, що потрібно підкорити, нав’язати йому свою волю, силою змусити розкрити свої таємниці і використати в своїх цілях – це утвердження ідеї панування над природою. У натуралістичних та матеріалістичних концепціях образом справжньої реальності стає природа як машиноподібна, механічна система з діючими в ній неминучими, «сліпими закономірностями». Духовна реальність не має тут статусу буття, вона є лише вторинним, похідним проявом природного світу. Ідеалістичні концепції Нового часу підґрунтям світу вважали духовну субстанцію. Основну увагу вони приділили проблемі гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості, за допомогою чого, на їх думку, людині відкривається світ правдивої реальності. Ідея єдності буття і знання про нього, впевненість в тому, що буття розкриває себе через людське пізнання, – є традицією європейської класичної філософії. Дійсно існуючою тут є така реальність, що засвідчується розумом. Німецька класична філософія обґрунтувала неможливість побудови онтологічного вчення без його зв’язку з людським пізнавальним досвідом, без зв’язку з гносеологією. Післякантівська філософія другої половини XIX століття втрачає інтерес до онтологічної проблематики. Як довів Кант, питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. А людський досвід не в змозі розкрити сутність речей, їх правдиве існування. Виявилося, що буття не може виступати для людини як «річ у собі», бути об’єктивною, незалежною від інтерпретації реальністю. Людське пізнання ніколи не виходить за межі світу, щоб судити про нього ззовні. Була піддана критиці сама націленість класичної філософської традиції на осягнення правдивої реальності, що існує незалежно від людини. Філософія ХХ століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус справжньої реальності, істинної. Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття «світ екзистенції», «життєвий світ» людини, «світ повсякденності». Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу. Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться до її картини світу. Наукова картина світу пов’язана з необхідністю з’ясувати, що саме існує і в яких формах, а філософія центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу. Буття є єдністю людини зі світом. Філософська онтологія осмислює буття як присутність в світі людини. У сучасній філософії по-різному оцінюється роль та місце людини в світі. Існують принаймні два протилежні варіанти бачення цієї проблеми: світ як ворожа щодо людини реальність та світ як «сродний» людині. Екзистенціалізм підкреслює трагедійність людського буття. Людина закинута в світ, він є чужим і ворожим, сповненим заперечними, нищівними силами. Певні підстави для такого світоуявлення, безумовно, є. Вихідною умовою людського буття є зіткнення буття і небуття. Людина є єдиною істотою в світі, що знає про свою скінченність. Проблема смерті в людському житті, її переживання сповнюють буття людини трагічністю. Інша філософська позиція заснована на ідеї спорідненості людини і світу. Людина вкорінена в глибинну реальність, вона є її способом саморозкриття. еволюція людського знання, творчості, діяльності є еволюцією світового самоодкровення. Адже справжнє буття не є чимось існуючим незалежно від людського буття і прихованим від людини. Правдиве буття є таким, що викликається до життя самим фактом людського існування. Всесвіт здійснює себе через людське буття. Людина не є якимось «стороннім» в світі, існує споріднення людини і Всесвіту. Буття має певну будову, структурну організацію. Згідно з науковою і філософською картиною світу в бутті можна виділити такі форми:
Сучасна наукова картина світу ґрунтується на уявленні про світ як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття. Вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм та рівнів. Як висловився бельгійський вчений І.Пригожин, один з творців теорії синергетики, донедавна наука була наукою про буття і тільки останнім часом вона почала набувати рис науки про становлення. У ній сформувався новий підхід до розуміння світу, нова теорія його самоорганізації, нова світоглядна позиція – синергетика. Природа тут виступає вже не як машиноподібний об’єкт, а як система, що самоорганізується. Так, наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації. Без процесу контролювання смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду, відмирання і утворення нових живих структур). Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуацію вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку, а звідси – є необоротними процесами. В науці ХХ століття закони природи виявилися не жорстко визначеними, однозначно «запрограмованими», «точними», а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, момент несподіваного випадкового вибору, тому вони є проявом певної «свободи». У цьому полягає природна передумова і можливість втручання людини в процеси природного та історичного розвитку. Саме цим обумовлена і необхідність відповідальності людини та людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на необоротні світові процеси. У світі відбувається безперервний процес взаємодії впорядкованості та невпорядкованості, космосу і хаосу. Налагодити зв’язок між космосом і хаосом є призначенням людини в світі. За думкою видатного українського вченого В.І.Вернадського, людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі. Біосфера під впливом людської праці і наукових досягнень поступово трансформується в новий стан – сферу розуму, ноосферу. Французький вчений і філософ Т. де Шарден вважав, що космогенез, процес походження та еволюції Всесвіту здійснюється через одухотворення світу, в якому бере участь людина. Тобто на людину покладено космічну відповідальність за постійне подолання ентропії (ентропія – це процес наближення до стану термодинамічної рівноваги, «теплової смерті», до стану інертної, мертвої матерії; стан максимальної ентропії – це і є смерть), за збереження життя і розуму у Всесвіті. Людині, щоб бути, потрібно постійно долати, переборювати тенденції до небуття. Гуманізм ХХ століття наполягає на тому, що буття самої людини загрожує безоглядне маніпулювання силами природи. Людина повинна взяти на себе відповідальність за життя, турботу про усвідомлене існування у Всесвіті. Простір і час є невід’ємним і найзагальнішими характеристиками буття. Проблеми простору і часу досліджувалися як у філософії, так і в науці. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні простору і часу. Перша з них – субстанційна (Демокріт, Ньютон), згідно з якою простір і час є «порожніми» формами, ізольованими, незалежними від матеріальних об’єктів. Простір у Ньютона – незмінне, нескінченне вмістилище всіх матеріальних тіл. Час – вічна і незмінна тривалість. Простір і час – об’єктивні реальності, які є абсолютними, – вони все в себе вміщують і не від чого не залежать. Друга концепція – релятивна (Аристотель, Лейбніц та інші). За Лейбніцем, ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір – це порядок взаєморозташування тіл, а час – порядок послідовності, зміни подій. Сучасна наука, розвиваючи релятивну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться у взаємозв’язку між собою і з розвитком матеріальних об’єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна. У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв’язок між матерією, розвитком, простором і часом. Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об’єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, нескінченність, симетричність, протяжність. Час є характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об’єктів. Властивостями часу є одномірність, асиметричність, необоротність. Простір і час нерозривно пов’язані з особливостями матеріальних об’єктів, формами існування яких вони є. Тому визначають особливості фізичного, хімічного, біологічного, соціального простору і часу. Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час. Філософський аспект розгляду проблеми простору і часу пов’язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну епоху. Простір і час виступають не тільки формами існування матерії, але і засобами пізнання, формами духовної діяльності, способами визначення та орієнтації людини в історії та культурі. Тема 11. Філософія пізнання Мета:
План лекції:
Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання. Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою - досягнення істини. Предмет теорії пізнання - знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності. Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру. Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт - це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність. «Суб'єкт» у загальному розумінні - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як соціально-історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання – все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер. Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкта і об'єкта має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо). Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання - чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання - емпіричний і теоретичний. Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття –це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття –це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення – це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи - це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання. Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об’єктом, раціональне - відображає загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція. Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття – форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства. Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища – це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність – основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображенням явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання - факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет. Істина у суто гносеологічному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання. Проте в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкта пізнання, по-друге – наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому – суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом; її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, « є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню». Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розвиває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою. Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства. Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності. Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини - постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини. Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією. Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо). З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математичної індукції, у космології – метод радіоактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші. Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істотних ознак характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх. Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі якості предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію. Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз – мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез - зворотний процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета. Метод сходження від абстрактного до конкретного – метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів. Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове. Наукове спостереження - метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах. Експеримент - метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови. Методи аналогії і моделювання - методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта, на інший об'єкт, менш вивчений. Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обґрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище. Метод екстраполяції – метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях. Динамічні і статистичні методи - дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість. Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів. Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів. |
| І. Вступна частина Тема Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві Різноманітність тематики цих роздумів обумовлена загальною орієнтацією, самовизначенням людини у світі, її світоглядом |
ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для... |
| Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів... |
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
| 1. Сутність принципи і роль страхування Говорушко Т. А., Еш С. М., Дем’яненко І. В., Г.І. Лановська. Страхування. Курс лекцій для студентів спеціальності «Фінанси» денної... |
Курс лекцій Розділ 2: підрозділ 3: тема 13 Тема 13. Виробнича потужність – як узагальнення ресурсного потенціалу підприємства |
| Курс лекцій Розділ : Тема Тема 14 Модель визначення впливу ринкової стратегії на прибуток [ PIMS ] та ВОСС аналіз |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
| Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим»... |
Курс лекцій. ВСТУП ТЕМА 7 КРИМІНАЛЬНО ... |