Марксизм і національне визволення
У 1869 році у соціялістичному русі розгорівся скандал. На шпальтах женевської ґазети «Égalité» прихильники анархістського ватажка Міхаїла Бакуніна (1814-1876) звинуватили К. Маркса й Ґенеральну раду Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу) в тому, що вони буцімто занадто захопилися ірляндським питанням і намагаються нав’язати його міжнародному робітничому рухові на шкоду інтересам пролєтаріяту. І дійсно, національне питання від самого початку перебувало під прискіпливою увагою марксистських теоретиків. Тут варто відзначити, що невід’ємною складовою марксистського світогляду є заперечення будь-яких проявів і форм національної нетерпимости, національної виключности, шовінізму, расизму та ксенофобії. Буржуазному націоналізму, прагненню капіталу розділити робітничу клясу на ізольовані національні загони, нацькувати трудящих ріжних національностей одне на одне, марксисти протиставляють пролєтарський інтернаціоналізм, висловлений у знаменитому гаслі, що його викинули Маркс і Енґельс ще у 1848 році: «Пролєтарі всіх країн, єднайтеся!» Відповідно, соціялістична, революційна і демократична політика не може ґрунтуватися на запереченні, придушенні, забороні чи обмеженні прав національностей на самовизначення й власний самостійний розвиток. Саме виходячи з цього, очолюваний Марксом і Енґельсом І Інтернаціонал приділяв таку велику увагу національному визволенню пригноблених народів, зокрема, польського та ірляндського. Лєнін відзначав: «Політика Маркса і Енґельса в ірляндському питанні дала визначний взірець, що й нині зберігає величезне практичне значення, взірець того, як повинен ставитися пролєтаріят націй-гнобителів до колоніяльних рухів».[5]
Серед марксистів істнує декілька точок зору щодо того, як розвиватимуться національні відносини у майбутньому. Лєнін, Кауцький, Паннекук та инші вважали неминучим майбутнє злиття всіх націй в універсальній спільній соціялістичній культурі. Саме з цих позицій чимало марксистів, наприклад, пропаґували поширення нової загальнолюдської мови есперанто (український комуніст, народний комісар внутрішніх справ, юстиції й освіти Микола Олексійович Скрипник (1872-1933) називав її «латиною пролєтаріяту»). Представники иншої течії вважали, що матиме місце вільний розвиток всіх національних культур в об’єднаній вселюдській спільноті. Так, Троцький у 1915 році писав: «Нація — активний і постійний фактор людської культури. А за соціялістичного ладу нація, звільнившись від кайданів політичної та економічної залежности, буде покликана грати фундаментальну ролю в історичному розвитку». Нарешті, третя позиція була намічена одним з лідерів єврейської робітничої партії Бунд Володимиром Медемом (1878-1923). Її можна умовно окреслити як «національний нейтралітет». Медем стверджував, що неможливо передбачити, чи призведе майбутній розвиток до асиміляції єврейського народу чи ні, але в будь-якому разі соціялісти не повинні ані гальмувати, ані підштовхувати цей процес. Якщо таку позицію узагальнити й віднести до всіх національностей, то можна розвинути ориґінальну й новаторську концепцію.
Події, що розгорнулися у світі після першої світової війни (розвал Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, розгортання масової антиколоніяльної боротьби у країнах Азії та Африки) показали, що рух за національне визволення перетворюється на грізну силу, не рахуватися з якою революційні соціялісти не можуть. Ще раніше Лєнін висуває принцип права націй на самовизначення. До будь-якого намагання замовчувати або іґнорувати проблєми пригноблених національностей, він ставився як до прояву великодержавного шовінізму — для нього не істнувало «аристократичних» і «неісторичних» націй. За словами Лєніна, наприклад, український соціял-демократ може бути прихильником самостійности, федерації або повного об’єднання з Росією — це його право, але російський соціял-демократ зобов’язаний визнавати право України на відокремлення, інакше він виступатиме як шовініст. З лєнінським принципом самовизначення не погоджувалась Роза Люксембурґ. Вона відмовляла у підтримці національним рухам, зважаючи на їх здебільшого непролєтарський характер. Створення національних держав малих народів, на її думку, в умовах імперіялізму — неможлива утопія, а в умовах соціялізму — поступка реакції, враховуючи дрібнобуржуазну природу національно-визвольних рухів. Подальший розвиток подій довів, що правим у цьому питанні виявився все ж таки Лєнін.
Створений 1919 року III (Комуністичний) Інтернаціонал оголосив про підтримку революційної боротьби народів колоніяльних і залежних країн проти імперіялізму. Така боротьба розглядалася як складова частина світового революційного процесу. Адже і експлоатація пролєтаріяту у розвинених капіталістичних країнах, і консервація відсталих феодальних відносин у колоніях — це два шляхи отримання надприбутків імперіялістичних монополій, тісно пов’язаних між собою. Анґлійський або німецький робітник, так само як індійський або китайський селянин протистоять не тільки національній буржуазії своєї країни, але й усьому світовому імперіялізмові. Таким чином, неможливо знищити колоніялізм без знищення експлоатації пролєтаріяту й навпаки. Проблєма справжнього національного визволення у добу імперіялізму — це проблєма безперервної революції. Національна буржуазія не здатна забезпечити дійсної незалежности своїм країнам і зрештою йде на поступки імперіалізмові; «незалежність» виявляється формальною, паперовою. Доля вчорашніх колоній — наочне тому підтвердження. Ще наприкінці ХIХ століття видатний ірляндський революціонер Джеймс Конноллі (1868-1916) попереджав: «Навіть якщо завтра ви проженете анґлійську армію й піднімете над Дублінським замком зелений прапор, поки ви не збудуєте соціялістичну республіку, ваші зусилля будуть марними. Анґлія продовжуватиме панувати над вами. Вона пануватиме через своїх капіталістів, через своїх землевласників, через своїх фінансистів, через всю сукупність комерційних й індивідуалістичних установ, що вона насадила її в нашій країні й змастила слізьми наших матерів і кров’ю наших мучеників.»[6] Тільки пролєтарська революція здатна реально вирішити національне питання.
Протягом всього свого істнування, марксистський рух не тільки надавав підтримку народам колоніяльних і залежних країн в їхній боротьбі за незалежність, але й підтримував справедливі вимоги пригноблених національностей у країнах ядра імперіялізму (ірляндців, басків, курдів, афроамериканців США та инших). Революційні соціялісти не боялися говорити про національні проблєми і в деформованих робітничих державах, в тому числі — у СРСР. У 1939 році Лєв Троцький проголошував: «Питанням першої черги є революційне забезпечення єдности й незалежности робітничо-селянської України, у боротьбі з імперіялізмом, з одного боку, з московським бонапартизмом — з иншого».[7] Прояви великодержавного шовінізму у державах «реального соціялізму» — ще один доказ відсутности в них справжнього соціялізму.
Соціялістичний інтернаціоналізм, очевидно, протистоїть буржуазній націоналістичній ідеолоґії. Але це зовсім не означає, що він заперечує історичні та культурні традиції нації. Свого часу Лєнін казав, що у кожній національній культурі є насправді дві культури. Одна — демократична, проґресивна, революційна, друга — реакційна, шовіністична, мракобісна. І завдання революціонерів у тому, щоби поєднати історичну і культурну спадщину світового соціялістичного руху з тим революційним і визвольним, що є у національній спадщині. Так само, як соціялісти у своїй політичній боротьбі мають враховувати значення конкретних історичних умов, у своїй ідеолоґічній боротьбі вони не можуть іґнорувати національну своєрідність власної культури та історії. Так чинив, наприклад, Сандіністський Фронт Національного Визволення у Нікараґуа, пов’язуючи марксизм з національно-визвольною традицією Авґусто Сандіно (1895-1934), або рух «26 липня» на Кубі, який апелював до спадщини поета і революціонера Хосе Марті (1853-1895).
Поширення марксистських ідей у національно-визвольних рухах стало причиною виникнення особливого, так званого «марксизму третього світу». У ньому питання національного визволення, антиімперіялістичної боротьби грають центральну ролю. Серед його ідеолоґів слід назвати Франца Фанона (1925-1961), вихідця з французької колонії Мартиніка, учасника другої світової війни в Европі та національно-визвольної боротьби в Алжирі. В своїй книзі «Гнані і голодні» (1961) він відстоював необхідність тотального розриву з колоніялізмом, що він має — для повного звільнення (чи одужання, оскільки психіатр за освітою Фанон розглядав колонізованого не тільки як пригноблену, але і як психічно травмовану особистість) — неминуче супроводжуватися насильством. Через насильство пролягає шлях до звільнення й визнання. Своїх бійців революційні ґрупи мають шукати серед селян, оскільки ті живуть за межами колонізованих міст і колоніяльних поселень, а відтак, достатньо незалежні від колонізаторів економічно й ідеолоґічно, аби піднятися на антиколоніяльну революцію. Національна революція, що зупиняється на пів-шляху, не перетворюючись на соціяльну, приречена на поразку. Книга отримала величезну популярність у середовищі «нових лівих» та борців за національне визволення у всьому світі.
У цьому ж напрямку рухалися й афроамериканські лідери США, такі як борець за громадянські права Мелколм Ікс (1925-1965) і засновник леґендарної Партії Чорних Пантер Г’ю Ньютон (1942-1989). «Ми живемо у добу революції, і повстання американського неґра — частина повстання проти пригноблення й колоніялізму, що характеризує нашу добу… Неправильно клясифікувати повстання неґра як просто расовий конфлікт чорних проти білих, або як чисто американську проблєму. Ми радше сьогодні бачимо ґлобальне повстання пригнічених проти гнобителя, уярмлених проти експлоататора», — стверджував Мелколм Ікс.[8] А от слова Ньютона: «Ми спочатку хочемо визволити себе як ґрупу людей. Але це — лише початок нашого визволення. Це лише перший крок. Коли ми його пройдемо, це не означає, що ми вже станемо вільними. Я можу уявити, що в майбутньому чорношкірі протестуватимуть проти структури влади, сформованої чорними. Оскільки все одно залишатиметься обмеження індивідуальної свободи, навіть у суспільстві без каст. Але визволення особистостей можливе тільки після того, як стануть вільними ґрупи».[9]
Ориґінальний варіянт «марксизму третього світу» — це так звана «теолоґія визволення», поширена у країнах Латинської Америки, де населення перебуває під сильним впливом католицької церкви. Її засновником вважається колумбійський священик Камілло Торрес (1929-1966), що вважав вищим сенсом християнського служіння участь у революційній боротьбі пригнічених проти експлоататорів, тому приєднався до партизанського загону й загинув у бою з урядовими військами. Неприйняття капіталізму Торрес і його послідовники виводили з цінностей раннього християнства («Якби Христос прийшов до нашої країни, його б кинули до в’язниці»). Таким чином, участь в революції, на їхню думку — прямий обов’язок справжнього християнина. Але християнство, за словами Торреса, може бути лише стимулом революції, тоді як наукою революції є марксизм. У партизанському наметі отця Каміло зображення Ісуса Христа й Че Ґевари висіли поруч.
|