Троцькізм
Аналізуючи те, що відбулось у СРСР, Троцький прийшов до висновку про бюрократичне переродження робітничої держави. Він і його послідовники, такі як Ернест Мандель (1923-1995), сформулювали марксистську теорію бюрократії — що це таке, звідки вона виникає, в чому відмінність між бюрократією радянською та бюрократією у капіталістичних країнах. Знов-таки, окремі думки з цього приводу є вже у клясиків. Маркс писав про ролю й місце бюрократії в суспільстві. Енґельс припускав можливість виродження робітничої партії, якщо вона відірветься від мас. Небезпека термідору, тобто контрреволюції, що виростає з самої революції, турбувала Лєніна. Таким чином, вихідні ідеї Троцького та його прихильників не були принципово новими, але висновки їхні стали творчим розвитком клясичного марксизму.
У радянській науці для позначення поглядів Троцького використовувався термін «троцькізм», який мав би підкреслювати їх неправильність, єретичність по відношенню до «правильного» радянського марксизму. Взагалі-то, це слово вигадав кадет Павєл Мілюков (1859-1943) у 1905 році; всередині більшовицької партії воно практично не вживалося. Воно було реанімовано Йосифом Сталіним, вульґаризатором марксизму і вождем нової партійної бюрократії, під час внутрішньопартійної боротьби 1920-х років, коли «троцькістами» почали називати опозицію бюрократичному курсу. Сталіністи прагнули показати, що саме вони є справжніми марксистами і лєнінцями, а їхні противники підміняють марксизм «троцькізмом». Спочатку опозиціонери протестували проти такої назви, але потім — як це часто трапляється в історії політичної боротьби — почали з гордістю її носити.
Ролю Троцького і троцькістів в історії революційного марксизму важко переоцінити. В умовах сталінських фальсифікацій вони зберегли чистоту марксистського вчення; в умовах чисельних зрад інтересів робітничої кляси радянською бюрократією вони зберегли його честь. Прихильник лівої опозиції, письменник Віктор Серж (1890-1947) писав: «Треба, щоб хтось не зраджував. Ослабнути, зректися, вчинити всупереч собі, зрадити може багато хто, але не все втрачено, поки хтось залишається не схиленим. Усе врятовано, якщо це найвеличніший. Той, хто ніколи не здавався і ніколи не здасться, незважаючи на інтриґи, страх, обожнення, образи і навіть втому. Ніщо не може відділити його від революції, переможної або переможеної, овіяної леґендами і червоними прапорами, революції, що наповнює під звуки похоронних маршів братські могили своїми загиблими, або бережеться у серцях небагатьох по розкиданих у снігах в’язницях. І нехай потім він помиляється, нехай буде непоступливим і владним, це майже не рахується. Головне — бути вірним».[2]
Західний марксизм
Поки у Радянському Союзі марксистська думка фальсифікувалась і вихолощувалась, на Заході тривали дискусії, народжувались і заперечувались нові ідеї. Виник так званий «західний марксизм». Якщо сам Маркс приділяв основну увагу економічним законам капіталізму, то «західні марксисти» зосереджувалися на питаннях психолоґії, культури, політичної боротьби. Але ніякого протиріччя тут немає. У 1932 році були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 року» — забута, невідома до того широкому загалу праця молодого Маркса, в центрі якої стоїть не питання капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» та инших пізніших його творах, але проблєма відчуження і перспектива його подолання у процесі революційної практики. Виявилося, що Маркс — не тільки економіст, але й філософ-гуманіст, і саме ця сторона його спадщини звертала на себе увагу «західних марксистів».
Одним з найбільш відомих і популярних з них є засновник Італійської Комуністичної Партії Антоніо Ґрамші (1891-1937). З поразкою робітничого руху в Европі, відливом революційної хвилі та постанням фашизму в 1920-ті він задався питанням, чому робітнича кляса не завжди виступає у ролі революційної сили і навіть капітулює перед фашистською ідеолоґією. Теоретична робота призвела його до створення нової інтерпретації поняття «громадянського суспільства», відомого з початку XIX ст. У своїх «В’язничних зошитах», що він їх вів у фашистській тюрмі з 1926 року до самої смерті, Ґрамші дійшов висновку, що буржуазія не може керувати суспільством за допомоги одного тільки державного примусу. Через систему освіти, культуру, засоби масової інформації та инші інститути громадянського суспільства вона нав’язує свої цінності, свої погляди та ідеолоґічні настанови, які через їхню часту повторюваність та повсюдність сприймаються суспільством як загальні, природні, єдино можливі, як здоровий глузд. Це явище Ґрамші назвав «геґемонією». Відповідно, революціонери-марксисти повинні завоювати геґемонію у громадянському суспільстві, що є передумовою для завоювання міцної й авторитетної політичної влади. Завойовується вона у тривалій «позиційній війні» в царині культури й ідеолоґії, що передує рішучій розв’язці — збройному повстанню й революції. Згодом теорія геґемонії була використана деякими опортуністичними лідерами постсталіністських партій для виправдання відмови від революційної стратеґії на користь виключно мирної парляментської боротьби (так званий «еврокомунізм»). Одначе цей факт жодним чином не перекреслює цінність внеску Ґрамші у революційний марксизм.
Ґрамші критикував перебільшення значення економіки і застерігав від прийняття тієї точки зору, що економіка є єдиним вирішальним фактором в історії. Він наголошував на тому, що культурна геґемонія має не менше значення для утримання буржуазії при владі, ніж її економічне панування. Економічний детермінізм, що на практиці проявлявся у відокремленні економічної боротьби від політичної, він вважав наслідком спрощеного розуміння історичних закономірностей та недооцінки ролі в історії людської волі.
Розмірковуючи над ролею, що її відіграє у суспільстві інтеліґенція, Ґрамші ввів у марксистську теорію поняття «орґанічної інтеліґенції», яку він протиставляв інтеліґенції традиційний, що вона сприймала себе — помилково — як окрему клясу. Орґанічна інтеліґенція є найактивнішою частиною кляси, що, в противагу традиційній інтеліґенції, не просто вивчає і пояснює суспільне життя «за наукою», себто так, аби таке пояснення сприяло збереженню статусу-кво (майнової та правової нерівности, поділу на буржуазію та пролєтаріят, гнобителів і пригноблених), а висловлює настрої та досвід, що їх трудові маси не спроможні висловити самі. Орґаніцазійною формою орґанічної інтеліґенції є комуністична партія, в якій відбувається її відбір. Ґрамші вважав, що всі люди є інтеліґентами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретичну роботу з практичної боротьбою за інтереси своєї кляси.
Инший відомий «західний марксист», угорець Дьйордь Лукач (1885-1971) назвав комуністичну партію формоутворенням пролєтарської свідомости, себто практичним втіленням прагнень пролєтаріяту в процесі усвідомлення себе та своїх клясових інтересів. Також він розробив питання особливої ролі пролєтаріяту в русі історії та наново сформулював поняття ортодоксального марксизму. В статтях своєї збірки «Історія та клясова свідомість» (1923) він відстоював ту позицію, що через своє особливе положення в суспільстві пролєтаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну ролю революційного суб’єкту. Клясова свідомість не дається робітникові при народженні, а здобувається у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеолоґії. Всі инші суспільні кляси приречені на хибну свідомість, яка утримує їх від розуміння тотальности історії та створює ілюзію вічности й універсальности окремого історичного етапу, наприклад, капіталізму. Носії хибної свідомости сприймають капіталізм як щось природне й об’єктивне, тим часом це всього лише минущий історичний епізод. Ортодоксальним марксизмом Лукач називав не вірність доґмі, не некритичну віру в ту чи иншу тезу, не збереження традицій, а наукове застосування і розвиток марксистського методу (діялектичного матріялізму).
Одним з найбільших його внесків в марксистську філософію стала розробка поняття «уречевлення», що є результатом перетворення людських властивостей, стосунків та дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що вони відокремлюються від людини й починати керувати її життям. Уречевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Воно призводить до того, що люди починаються сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти. Так в робітникові перестають бачити людину, а бачать тільки працю чи навіть просто руки.
Член спочатку Незалежної Соціял-Демократичної, а пізніше Комуністичної партії Німеччини, Карл Корш (1886-1961) виступав проти представлення матеріялістичного розуміння історії в якости «науки», яку не обов’язково пов’язувати з клясовою боротьбою пролєтаріяту. Попри протиставлення «наукового соціялізму» соціялізму утопічному, марксизм не є наукою в буржуазному розуміння цього слова. Марксова система призначена не збагатити буржуазну філософію, історію чи соціолоґію новими відкриттями, а критикувати буржуазну теорію і практику з метою пошуку шляху радикальної зміни матеріяльних умов та соціяльних відносин, що їх буржуазна наука і філософія відображають. Що не означає що філософію взагалі та філософську складову марксизму зокрема треба іґнорувати. Навпаки — боротьба проти буржуазного суспільства є також і філософською боротьбою, під час якої революційна філософія грає свою важливу ролю у зміні світу.
Корш одним з перших звернув увагу на селянський характер Російської революції, а також на те, що в Радянському Союзі марксизм як ідеолоґія постав на службу немарксистській практиці побудови сучасної капіталістичної держави. Тому, що «початкове нагромадження» капіталу та експлоатація пролєтаріяту відбувались без відмови від марксистської ідеолоґі, не слід було дивуватися, вважав німецький комуніст, адже і за капіталізму пануюча ідеолоґія не відображає дійсно істнуючих умов, а тільки маскує їх. В тому власне полягає її завдання — покривати та виправдовувати неприйнятну суспільну практику (ще Маркс і Енґельс називали ідеолоґію «хибною свідомістю»).
Прагнення доповнити марксизм вченням про окрему особистість висловлював французький філософ-екзистенціяліст Жан-Поль Сартр. Серед питань, що займають його увагу — місце особистости у світі, свобода і несвобода, відчуження. Серед иншого, Сартр розмірковував над ролю інтеліґенції у революційному процесі. Він розріжняв інтелектуала революційного та буржуазного. Останній — це просто «технік практичного знання», що обслуговує істнуючу капіталістичну систему. Революційний інтелектуал, натомість, має не тільки певний набір знань, але й етичні норми, соціяльний обов’язок — саме вони штовхають його на шлях соціяльної революції.
Ернесто Ґевара, кумир молоді, чиє обличчя можна побачити і на прапорах латиноамериканських повстанців, і на футболках студентів-мажорів, як вже зазначено, був не тільки героїчним партизаном, але й марксистським теоретиком. Він аналізував шляхи революційної боротьби у країнах «третього світу», співвідношення між пролєтаріятом, найбіднішим селянством та національною буржуазією. Особливо займали його питання ролі особистости у революції, революційної моралі. Яким має бути революціонер? — відповідь на це питання Че давав як у своїх статтях і листах, так і самим своїм життям. Займаючи державні посади на Кубі, він багато міркував над перспективами соціялістичного будівництва, вивчав досвід СРСР, і, навіть не будучи знайомим на той момент з троцькістською літературою, прийшов до висновків, дуже схожих на ті, які зробив свого часту Троцький: суспільний лад СРСР є «гібридний», що перегукується з визначенням Радянського Союзу як «деформованої робітничої держави». Жан-Поль Сартр назвав Ґевару «найдосконалішою людиною нашої доби», і з цією характеристикою важко не погодитися. Тому не дивно, що його образ намагаються привласнити і сталіністи, і соціял-демократи, і навіть буржуазні політикани на кшталт ґрантоїдів з української «Пори». Тим важливіше для нас, революційних марксистів, захищати справжнього Че та його спадщину.
Значний вплив на «західний марксизм» справила революція у психолоґії, пов’язана з іменем Зіґмунда Фройда (1856-1939). Сам Фройд марксистом не був, багато в чому помилявся, недооцінював значення соціяльного фактору. Проте саме він відкрив феномен несвідомого, заклавши фундамент для подальших досліджень. Праці Фройда від самого початку викликали неабиякий інтерес серед марксистів. Вже Троцький у листі Івану Павлову (1849-1936) від 27 вересня 1923 року намагався захистити його від вульґарних матеріялістів. Нарешті представники Франкфуртської школи соціяльних досліджень надали відкриттям Фройда марксистську інтерпретацію. Наприклад, Еріх Фромм встановив зв’язок між суспільними відносинами та характером людини (соціяльний характер), визначив соціяльну природу неврозів та охарактеризував капіталістичне, буржуазне суспільство як хворе, побудоване на хибних потребах і хибних цінностях, на відчуженні. У своїй чудовій книзі «Втеча від свободи» (1941) Фромм розкриває соціяльно-психолоґічні передумови фашизму. Инший представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе (1898-1979) показав, як панівна кляса буржуазного суспільства, нав’язуючи особистості хибні потреби, перетворює її на «одновимірну людину», позбавлену критичного ставлення до оточуючої дійсности. В цілому дослідження цих теоретиків продовжують традицію, закладену творами молодого Маркса, хоча не можна не зауважити, що вони припускалися низки суттєвих помилок. Так Фромм вірив у можливість подолати хвороби суспільства реформістським шляхом, а Маркузе перебільшував силу контролю буржуазної системи над особистістю.
На початку 1960-х Маркузе дійшов висновку, що робітнича кляса промислово розвинених країн втратила свій революційний потенціял, і роля революційного аванґарду перейшла до соціяльних ґруп, не вбудованих чи погано вбудованих в буржуазне суспільство, — студентів, безробітних, чорношкірих мешканців ґетто, люмпен-пролєтарів. Він, щоправда, утримувався від проголошення появи «нової революційної кляси», як це інколи можна почути від його критиків: таке формулювання домислили за Маркузе студенти — його послідовники. Події 1968 року у світових столицях примусили Маркузе переглянути свої погляди на ролю студентства і пролєтаріяту. У нарисі «Контрреволюція і бунт» (1972) він розглядає молодіжний рух не як аванґард, але як детонатор — як малий мотор, що заводить великий мотор робітничої боротьби. Подібні думки підтверджуються і нещодавньою практикою — згадаймо хоча б події грудня 2008 року у Ґреції, коли протест молоді проти поліцейського свавілля послугував поштовхом до загальнонаціональних робітничих страйків.
Ще один внесок Маркузе у теорію революційного марксизму — поняття «превентивної контрреволюції». Правлячі кляси, стверджував він, розуміючи можливість революційного вибуху, можуть розпочати контрреволюцію ще до того, як почнеться революція. Нарешті, Маркузе цікавило значення нових технолоґій з точки зору соціялістичної перспективи. Нова технолоґічна революція, писав він, одночасно створить нові форми відчуження, дасть буржуазній державі та корпораціям нові механізми контролю, але ті ж самі технолоґії відкривають і нові перспективи для визволення. Зауважте: це писалося до появи інтернету та мобільних телефонів!
Натхненний ідеями Франкфуртської школи, досвідом Китайської революції та прикладом Че Ґевари рух «нових лівих» 1960-х років зробив свій внесок у революційний марксизм. «Нові ліві» дуже гостро поставили питання культурної альтернативи буржуазній геґемонії, сформулювавши теорію контркультури. Власне кажучи, важливість культури розуміли і Маркс, і Лєнін, і Троцький, а Ґрамші стверджував, що культурна боротьба є не просто відображенням клясового протистояння, але одним з головних фронтів цього протистояння. Контркультура «нових лівих» — це не просто небуржуазна, альтернативна буржуазній культура, це — культура принципово антибуржуазна. Дійсно, багато музикантів, кінорежисерів, письменників висунулись у перші ряди пропаґандистів соціялістичних ідей. Водночас переоцінювати значення контркультури не слід. Як цілком справедливо попереджав Маркузе, «якщо контркультура не буде пов’язана з революційною політичною практикою вона виродиться… у втечу від дійсности»[3]. Інтеґрація вчорашніх бунтарів в шоу-бізнес — наочне тому підтвердження.
Инше питання, яке поставили «нові ліві» — питання емансипації. Тобто, визвольна, лібертарна складова була притаманна марксизму завжди. Саме революційні соціялісти чи не першими поставили вимогу рівноправ’я жінок (святкування 8 березня було запроваджено II Інтернаціоналом), боролися за права національних меншин. Для «нових лівих» емансипаційна практика стала особливо важливою. Вони визнали специфічні інтереси за жінками, національними, расовими, сексуальними, культурними меншинами й розпочали активно з ними працювати. Цей напрямок роботи для лівих надзвичайно важливий. Разом з тим слід пам’ятати, що емансипаційна складова має бути пов’язана з трудовою, клясовою проґрамою, адже саме в експлоатації людини людиною і полягає першопричина фізичного та морального пригноблення у суспільстві. Саме тому боротьба проти антигуманної капіталістичної системи може бути тільки солідарною, а становлення руху пригноблених меншин має бути пов’язане зі становленням робітничого руху, маючи у ньому незалежний, але орґанічний і солідарний голос.
Революційна хвиля 1960-х років спричинила виникнення цілої низки нових соціяльних рухів, серед яких особливе місце займає еколоґічний. Як ми знаємо, прагнення прибутку за будь-яку ціну, притаманне капіталістичному суспільству, у другій половині ХХ століття зробило реальністю загрозу еколоґічної катастрофи планетарного масштабу. Ця обставина зумовила опозиційний характер «зеленого» руху й зробила його союзником лівих сил. Поширення марксистських ідей серед «зелених» з одного боку, і поширення еколоґічних ідей серед марксистів з иншого, породили таке явище, як екосоціялізм. Його ідеолоґи (Андре Горц (1923-2007), Мюррей Букчін (1921-2006)) стверджують, що руйнування довкілля є невипадковим, воно є питомою рискою капіталізму, а отже — не може бути реформованим. Відповідно, боротьба за збереження екосистеми Землі — це боротьба за соціялізм. Ні в кого у марксистському середовищі сьогодні не викликає сумнівів, що соціялістичне суспільство мусить бути еколоґічно відповідальним. Зрештою, це питання виживання самої людської цивілізації.
Якщо представників Франкфуртської школи та «нових лівих» турбував здебільшого антрополоґічний, людський вимір марксистського вчення, то французького філософа Луї Альтюссера (1918-1990) марксизм цікавив і як наукове явище. Зокрема він заявляв, що Маркс став відкривачем цілого нового континенту в науці — континенту історії, і відкриття це сталося, коли Маркс облишив ідеалістичну діялектику та абстрактний гуманізм своїх ранніх творів і в розумінні історії став на клясові позиції. Цю зміну в методі пізнання Альтюссер назвав «епістемолоґічним розривом». Марксу він приписував «теоретичний антигуманізм» і виступав проти захоплення багатьма марксистами у 1950-60-ті поняттями «соціялістичний гуманізм», «свобода особистости», «гуманізм особистости» тощо. В умовах незавершеної боротьби пролєтаріята проти буржуазії прийняття на озброєння цих понять він вважав відкочуванням до іделоґії буржуазних революцій, коли буржуа придавали своїм власним вимогам форму вимог універсальних, з тим, аби привернути на свій бік тих самих людей, котрих вони пізніше визволяли лише для того, щоб експлоатувати. На початку 1970-х французький філософ звернувся до проблєми ідеолоґії. Для її розв’язання він увів поняття «ідеолоґічних державних апаратів», що працюють над підтриманням тієї чи иншої ідеолоґії у суспільстві. Ідеолоґічні утворення (ідеї, думки, світогляди) істнують не тільки у свідомості — вони постійно підтримуються та відтворюються через соціяльні інститути: як державні (армія, поліція, правова система), так і безпосередньо з державою не пов’язані (родина, система освіти, церква, заклади культури). Філософію Альтюссер розглядав як поле клясової битви — тільки не у сфері практики, а у сфері теорії.
Ще один напрямок «західного марксизму» — це так звана світосистемна аналіза. Його представники (Іммануїл Валлерстайн (народ. 1930), Самір Амін (народ. 1931) та инші), спираючись на лєнінську теорію імперіялізму й нерівного розвитку, розглядають сучасний капіталізм як світосистему, в якій накопичення капіталу в центрі (в розвинених капіталістичних країнах) відбувається значною мірою за рахунок експлоатації периферії («третього світу»). З їхньої точки зору, буржуазна система паразитує на периферійних країнах, перетворюючи їх на джерело сировини, дешевої робочої сили, звалище для застарілих технолоґій, свідомо гальмуючи при цьому їхній розвиток, консервуючи (а інколи навіть штучно насаджуючи) економічно відсталі механізми та інститути.
Доволі ориґінальну інтерпретацію марксистської теорії пропонує угорський філософ та економіст Іштван Месарош (народ. 1930). Сам він визначає свої погляди як «постмарксизм». Капітал, на думку Месароша, це орґанічна система соціяльного метаболізму, всередині якої істнує ціла низка суттєвих суперечностей, що зумовлюють її минущий характер. Відповідно, капіталізм не може бути вічним і незмінним. Нашу добу Месарош розглядає як час поглиблення кризи капіталізму, пов’язаної з досягненням ним своїх меж. Звідси протиріччя між транснаціональним капіталом і національною державою, загострення еколоґічних проблєм, структурне безробіття, нездатність здійснити емансипацію жінок, національних меншин та инших ґруп. Природа цієї кризи, що вона триває, на його думку, вже більше тридцяти років, відріжняється від звичайних циклічних криз капіталістичного виробництва, — сьогоднішня криза є структурною. Саме вона підштовхує сучасний імперіялізм до посилення авторитаризму та експансії. За Месарошем, капітал має жорстку ієрархію та командну структуру й потребує контролю, забезпечити який стає все важче і важче. Отож, на часі — соціяльна революція.
Наприкінці 1990-х років просто на наших очах розгорнувся новий ґлобальний лівий рух. Малоосвічені журналісти обізвали його «антиґлобалістським», хоча самі його учасники це визначення ніколи не вживають. Більш того, воно неправильне, бо учасники руху не виступають проти ґлобалізації як такої. Навпаки, вони активно користуються ґлобальними комунікаціями, координують свої дії на міжконтинентальному рівні, зрештою, є послідовними та переконаними інтернаціоналістами. Рух виступає проти капіталістичної ґлобалізації згори, вигідної тільки транснаціональним корпораціям, ґлобалізації, яка робить багатих ще багатшими, а бідних ще біднішими. На противагу їй висувається ґлобалізація знизу, вигідна більшості населення планети. Тому правильніше було б назвати цей рух «альтернативним ґлобалізмом», «альтерґлобалізмом». Він досить ріжнорідний за своїм соціяльним складом, за ідеолоґією, в ньому є радикальне (революційне) та помірковане (реформістське) крила. Водночас не викликає сумнівів, що усе це було б неможливим без традиції революційного марксизму. Саме революційні марксистські орґанізації, їхній кадровий потенціял і консолідована соціялістична позиція стали ключовим елєментом в об’єднанні безлічі робітничих, молодіжних, еколоґічних та правозахисних ініціятив у те, що ми називаємо «альтерґлобалістським рухом».
|