Пролєтаріят сьогодні
Марксизм — це філософія робітничої кляси. Саме з пролєтаріятом Маркс пов’язував перехід людства до соціялізму, саме наймані робітники покликані, на його думку, знищити капіталізм. Водночас можна почути, що чисельність робітничої кляси у світі зменшується, відповідно, вона втрачає свою соціяльну ролю. Виходячи з цього, деякі ліві теоретики говорять про втрату нею революційної ініціативи, яка буцімто переходить чи то до студентів, чи то до люмпенів, чи то до окремих пригноблених соціяльних ґруп (так званих «ґруп за ідентичностями» — жінок, гомосексуалістів, національних і реліґійних меншин тощо). Таким чином клясова боротьба підміняється відстоюванням прав окремих ґруп чи навіть індивідуумів, грань між соціялізмом та лібералізмом стирається.
Насправді все не зовсім так. З одного боку, провідні корпорації у межах капіталістичної світосистеми переносять виробництво у бідні країни — і там промислова робітнича кляса швидко зростає. З иншого — ріжноманітні сектори економіки, які раніше були некапіталістичними, тепер повністю захоплені капіталом, відповідно, їхні працівники пролєтаризуються. Справа в тому, що до другої світової війни переважна маса робітничої кляси була зосереджена у промисловості, будівництві та транспорті. Такі галузі, як роздрібна торгівля, освіта, лікарні й аптеки, громадське харчування, відпочинок і розваги, спорт знаходилися або у руках дрібних родинних підприємств, або у руках осіб «вільних професій». Сьогодні все радикально змінилося: велетенські супермаркети, мережі ресторанів «швидкої їжі», фармацевтичні ґіґанти, вищі школи, нічні клюби та дискотеки, професійні спортивні клюби, фітнес-центри, книговидання, мода, шоу-бізнес — усе це стало місцем вкладення величезного грошового капіталу. Ці маси капіталу вимагають прибутку, а значить, аби створювати необхідну додаткову вартість, вимагають і відповідної кількости робочої сили.
Зовні все може виглядати традиційно і навіть патріархально (одеський ринок «7-й кілометр» виглядає майже так само, як і 100 років тому). Але всередині все змінилося. Дрібних виробників тут майже немає, а господарі великих партій товару або скупники вже не стоять за прилавком самі — вони наймають для цієї роботи продавців. Так само найманими працівникам є носильники, водії, прибиральники, охоронці тощо.
Звичайно, у кожному конкретному випадку необхідно деталізувати, хто належить до робітничої кляси, а хто ні. Наприклад, у київському клюбі «Динамо» професійні футболісти не є робітничою клясою, але ті, хто відповідає за функціонування стадіону та інфраструктури клюбу, обслуговуючий персонал — безсумнівно, робітники.
Крім того, виникають нові галузі (і, відповідно, нові потреби), що пов’язані зі сферою «високих технолоґій» — Інтернет, мобільний зв’язок, комп’ютери, проґрамування, ігри. І тут теж необхідна робітнича кляса, інакше не буде ніякого прибутку. Нехай цей пролєтаріят не стоїть у спецівці біля верстату, а сидить у білій сорочці за монітором комп’ютера, але сутність від цього не змінюється.
Марксизм і анархізм
«Червневими днями всі кляси й партії об’єдналися до партії порядку проти пролєтарської кляси, як партії анархії, соціялізму, комунізму», — писав Маркс про революцію 1848 року.[4] Тобто, слова «комунізм», «соціялізм» і «анархія» були для основоположника марксизму синонімами. Адже комуністичне суспільство — це суспільство безклясове, а значить — і бездержавне. Держава, за Марксом, — це не якась самодостатня, майже містична субстанція, «втілення духу нації», як уявляється консерваторам і фашистам. Держава — це лише апарат управління правлячої кляси. Відповідно, відмирання кляс означає і відмирання держави. Диктатура пролєтаріяту і є насправді державою, що відмирає (за Марксом, будь-яка держава — це диктатура панівної кляси, але за умов диктатури пролєтаріяту панівною клясою стає переважна більшість населення). Таким чином, з приводу остаточної мети — ліквідації держави, між марксистами й анархістами істнує повна згода.
Проте історія взаємовідносин двох течій соціялістичного руху — марксистської та анархістської — починаючи з часів І Інтернаціоналу, сповнена протиріч, конфліктів, взаємних обвинувачень і образ. Анархістська програма передбачає ліквідацію держави тут і зараз, «із сьогодні на завтра». Саме держава часто розглядається як головне джерело експлоатації та відчуження, а значить, боротьба з державою — головна мета. Звідси — неможливість використання ніяких істнуючих державних інститутів у революційних цілях. Відповідно, анархісти заперечують необхідність політичної боротьби, політичних партій тощо.
Марксисти погодитися з цим не можуть. Держава відмирає не миттєво. Відмирання держави — це досить тривалий процес. Йдеться не про те, щоб таке відмирання проголосити, але про те, як зробити це реальністю. Шлях до цього — поступове передання державних прерогатив орґанам самоорґанізації населення, усуспільнення адміністративних функцій, радикальна зміна суспільного розподілу праці тощо. Усього цього не можна досягти за один день, вольовим рішенням революційної орґанізації. Перемога революційних сил у збройній боротьбі проти контрреволюції ще не означає перемоги в цілому — це лише початок безперервної революції. Марксист не відмовляється від використання істнуючих державних інститутів (наприклад, парляментської трибуни — вчитися використовувати її закликав ще Маркс), водночас — не робить з них фетишу. Обрання соціялістичних депутатів до парляменту — не самоціль, але один із шляхів революційної пропаґанди. Саме так, наприклад, використовували трибуну Державної думи більшовики. Крім того, соціялізм не падає з неба — він виростає з наявних протиріч капіталізму. Відповідно, у сьогоднішній буржуазній демократії визрівають елєменти майбутньої демократії пролєтарської — робітничі партії, профспілки, ріжні форми самоорґанізації.
Отже, розбіжності між марксизмом і анархізмом істнують, і досить суттєві. Та попри все анархісти й марксисти знову й знову стають союзниками у спільній антикапіталістичній боротьбі. Під час громадянських війн у колишній Російській імперії та в Іспанії, в антифашистському Опорі часів другої світової війни та на паризьких барикадах 1968 року вони не тільки опинялися поруч і билися пліч-о-пліч. Анархісти часто «червоніли», а марксисти бачили у них своїх товаришів, зокрема у боротьбі проти сталіністів, теж нібито «червоних». Адже головна лінія фронту все ж таки проходить не між ріжними таборами революційного руху, але між працею і капіталом, пригнобленими та гнобителями, якими б масками ці останні не прикривалися. Тому анархісти й марксисти, не відмовляючись від своїх переконань, ведуть діялоґ, основою якого є те спільне, що їх об’єднує: неприйняття будь-якої експлоатації та нерівности, заперечення капіталізму, прагнення нового, справедливого суспільства.
В ході такого діялоґу мало місце й зближення ідеолоґій. Велике зацікавлення з боку анархістів викликали, наприклад, праці Рози Люксембурґ, в яких пропаґується самоорґанізація мас. Лєнінська праця «Держава і революція» (1917) робить наголос на зруйнуванні старої бюрократичної державної машини й на нових формах самовизволення, що виникають в ході революції. Починаючи з 1960-х років, під впливом руху «нових лівих», що спирався на марксистську аналізу суспільства й водночас зазнав величезного впливу анархістської традиції, робляться спроби анархо-марксистського синтезу. Наприклад, француз Ґі Ернест Дебор (1931-1994), один з провідних теоретиків «ситуаціоністів», сприймав буржуазне суспільство в першу чергу не як машину примусу чи систему споживання, але як систему продукування видовищ — «суспільство видовищ». Відповідно, політична боротьба втрачає будь-який сенс, адже вона — всього лише ще одне видовище, частина спектаклю, покликана відволікти трудящих від справжніх проблєм. Звідси — цілком анархістські висновки: непотрібність партій та орґанізацій, відання переваги стихійній дії з метою створення революційних «ситуацій». Поєднання анархістських і марксистських ідей у ріжних формах проповідували також Даніель Ґерен (1904-1988), Антоніо Неґрі (народ. 1933), субкоманданте Маркос (народ. пр. 1957) та инші.
|