Хроніки Маркса
У покоління, що здобуло освіту за часів СРСР, марксизм обов’язково асоціюється з казенним «марксизмом-лєнінізмом», зубрінням цитат, ритуальним повторенням словесних формул, над значенням яких мало хто замислювався. Чи про такий марксизм говоримо ми? Звичайно ж, ні. Всесвітньо відомий революціонер-практик і маловідомий революційний теоретик Ернесто «Че» Ґевара (1928-1967) свого часу обурювався, що ролю «Капіталу» починає відігравати підручник (іспанською ефектніше: «no “Das Kapital”, sino el manual»), і наголошував: марксизм не можна механічно завчити як певний набір «вічних істин», але слід розуміти як підсумок довгого процесу людського пізнання, що постійно оновлюється.
Воістину історичним стало знайомство — вони познайомились у паризькому журналі «Франко-німецькі аннали» — Маркса у 1844 році з Енґельсом, який незалежно від майбутнього друга розробляв економічні питання. Його нарис «Становище робітної кляси в Анґлії» (1844) Маркс назвав ґеніяльним. Їхня дружба була так само міцною, як і продуктивною. Основоположники соціялістичної науки — Маркс і Енґельс — відкрили закономірності розвитку суспільства, сформулювали основні поняття, продемонстрували, що таке капіталізм і як він функціонує, вказали можливі альтернативи.
Працювали вони, звичайно, не посеред пустелі — спирались на останні на той час досягнення в ріжних галузях знань (за словами самого Маркса, він «стояв на плечах титанів»). Так основними складовими частинами Марксової системи стали німецька клясична філософія (в першу чергу діялектика Ґеорґа Геґеля (1770-1831) і матеріялізм Людвіґа Фоєрбаха (1804-1872)), анґлійська політична економія (особливо аналіза капіталістичного господарства Дейвидом Рікардо (1772-1823)) і французький утопічний соціялізм (реформаторські ідеї Анрі Сен-Сімона (1760-1825) і Шарля Фур’є (1772-1837)).
Сьогодні заслуги двох друзів-мислителів не наважується заперечувати навіть буржуазна наука (звичайно, якщо це чесна буржуазна наука, а не наукоподібні спекуляції).
Від початку вчення Маркса було дуже динамічним, воно пропонувало своїм послідовникам знаряддя — метод діялектичного матеріялізму — для аналізи процесів, що відбувалися у суспільстві. Згодом італійський марксист Антоніо Лабріола (1843-1904) скаже, що марксизм — це філософія практики. Якщо точніше — зброя клясової боротьби пролєтаріяту.
Проте помер Маркс, пізніше пішов з життя Енґельс, а їхні учні (німець Карл Кауцький (1854-1938), росіянин Ґєорґій Плєханов (1857-1918) та инші) дуже добре прочитали та навіть вивчили, але, нажаль, не завжди зрозуміли те, що створили у теоретичній царині основоположники. На будь-яке запитання вони відповідали цитатою з Маркса, перетворюючи живе вчення на суху доґму. Не дивно, що більшість епіґонів згодом скотилися до опортунізму, а деякі з них, такі як провідник німецької соціял-демократії Едуард Бернштайн (1850-1932), взагалі розпочали ревізію марксизму. Потрібний був ґеній Владіміра Ілліча Лєніна (1870-1924), аби повернути вченню первісну динаміку.
Більшовизм
Лєнін жив у відсталій, аґрарній, напівфеодальній країні, де пролєтаріят складав мізерну частку населення, а Маркс писав про індустріяльну Анґлію. Відтак, готових відповідей на питання, що постали перед Лєніним, у «Капіталі» не було. Марксисти-доґматики зробили з цього висновок, що пролєтарська революція у Росії неможлива; треба чекати, поки відімруть феодальні порядки, буржуазія здійснить буржуазну революцію, і Росія наздожене Захід, ставши нормальною капіталістичною країною. Проте життя показало, що все відбувається не зовсім так.
Російський капіталізм доволі орґанічно поєднався з пережитками феодалізму, а російська буржуазія виявилась аж ніяк не революційною і чудово ужились з самодержавством. З точки зору доґматиків ситуація безпорадна. Лєнін же не був доґматиком, він не шукав готових відповідей, але діяв, суворо дотримуючись Марксового вчення. Саме тому ми вважаємо його одним з найбільших теоретиків марксизму. Виходячи з марксистського вчення та конкретно-історичних умов Російської імперії, Лєнін дійшов висновку про геґемонію робітничої кляси у буржуазно-демократичній революції, а инший великий революціонер Лєв Троцький (1879-1940) розвинув і популяризував концепцію безперервної (перманентної) революції. Сутність її полягає у наступному. У відсталих і залежних країнах буржуазія не спроможна виконати жодного завдання національної демократичної революції. Ці завдання може вирішити тільки робітнича кляса шляхом боротьби за соціялізм; саме їй призначено вирішити як старі проблєми, які не здатна вирішити буржуазія, так і нові, що виникають на шляху від капіталізму до соціялізму. Таким чином, буржуазно-демократична революція має без будь-якої перерви чи проміжного етапу перерости в соціялістичну, перетворюючись таким чином на безперервну революцію. За Марксом, соціялізм не може бути збудований в одній окремо взятій країні, адже така країна вимушена буде взаємодіяти з капіталістичним оточенням; соціялізм — це ґлобальна система, що йде на зміну капіталізму. Тому безперервна революція може тривати довго, аж до всесвітньої перемоги соціялізму.
Опортунізм европейських соціял-демократичних партій примусив Лєніна замислитися над тим, якою має бути робітнича партія, а практика російської революції породжувала все нові й нові питання: про ставлення до селянства, про право націй на самовизначення, про нову форму пролєтарської демократії — ради робітничих депутатів. Лєнінські праці з цих питань є клясикою марксизму, так само як і твори основоположників. Ще одна визначальна заслуга Лєніна — розробка теорії імперіялізму. Вже у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848) Маркс і Енґельс писали про ґлобальне розширення капіталістичної системи. Проте згодом вони перейшли до розгляду инших важливих питань: загальні принципи та механізми функціонування капіталу. Лєнін, спираючись вже на новий історичний досвід, розвинув та доопрацював думки основоположників щодо імперіялізму.
До цілісної теорії концепції імперіялізму звела Роза Люксембурґ. Згідно з нею, розширення виробництва всередині капіталістичного суспільства можливе лише тоді, коли воно нерозривно пов’язане з розширенням попиту на споживчі товари. Для того, аби капіталістична експансія тривала, необхідна наявність некапіталістичних кляс, які, отримуючи доход поза капіталістичною системою, посилюватимуть платоспроможний попит, купуючи промислові товари, вироблені всередині системи. В Европі доби раннього капіталізму такими некапіталістичними клясами були землевласники й фермери. Після завоювання національних некапіталістичних ринків, капітал, робить висновок Р. Люксембурґ, не міг не кинутися на завоювання нової некапіталістичної сфери — в аґрарні країни Азії та Африки. Розкриваючи механізми сучасного імперіялізму, Люксембурґ відзначала особливу важливість для капіталістичної системи «компенсуючих виходів», представлених, в першу чергу, державними закупками озброєнь. Дуже важливе місце у поглядах Р. Люксембурґ займала проблєма пролєтарської демократії. «Без загальних виборів, без необмеженої свободи друку й зборів, без вільної боротьби думок,» — відзначала вона, — «життя у всіх суспільних установах вмирає, стає лише видимістю життя, де одна лише бюрократія продовжує діяти».[1] Ці слова були сказані у 1918 році. Подальша історія повною мірою довела їхню істинність.
Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Радянському Союзі перемогла контрреволюційна бюрократія, що супроводжувалось знищенням ветеранів лєнінської партії та новим закріпаченням робітників і селян. Тоді й з’явився той самий «марксизм-лєнінізм» (або «радянський марксизм»), який насправді мав набагато більше спільного з поглядами епіґонів-опортуністів II Інтернаціоналу, ніж Лєніна. Власне, у пізній період істнування СРСР взагалі важко говорити про марксизм. Це був радше позитивізм, підфарбований марксистською фразеолоґією. Справжнє марксистське вчення було або загнане у підпілля, або витіснене на узбіччя академічної науки.
|