Чим поганий капіталізм?
Ну добре, скаже «рожевий» ліберал або соціял-демократ. Марксизм зробив свій внесок у скарбницю світової науки і культури, показав протиріччя «дикого капіталізму», зрештою, натхненні марксистським вченням трудящі змогли добитися суттєвого покращення свого положення. Але все це вже у минулому. Сучасний світ мало нагадує той, в якому жили Карл Маркс і Фрідріх Енґельс (1820-1895). Теорія клясової боротьби застаріла. Візьмемо сучасну Европу. Демократичні права і свободи, дієві соціяльні ґарантії, високий рівень життя… Так чим поганий сьогоднішній капіталізм?
Відповідаємо: тим, що капіталізм сьогодні, як власне й вчора, як економічна система ґрунтується на приватній власності й експлоатації людини людиною. Як у минулому імущі кляси багатіли за рахунок володіння землею, маєтками, кораблями, рудниками, майстернями та рабами, так само і сьогодні приватна власність на засоби виробництва дозволяє капіталістам експлоатувати працівників заради нескінченного нагромадження капіталу.
Щоправда, у порівнянні з минулими епохами (економічними формаціями) є одна суттєва відмінність. У середні віки селянин або ремісник були власниками хоч і невеликого, але все ж таки свого господарства, на основі чого могли — нехай у більшости випадків суто теоретично — розбагатіти. Найманий робітник (пролєтар) не має иншого «капіталу», крім своєї робочої сили, яку він вимушений продавати, а не продаючи її, він ризикує померти з голоду, роботодавцю — власнику засобів виробництва. Отримуючи зарплату, він не розбагатіє ніколи.
На ринку капіталіст і робітник укладають ніби рівноправну угоду — один купує, а иншій продає. Проте насправді її умови завжди нерівні й невигідні для робітника: аби отримувати прибуток, капіталіст не доплачує робітникові частину його реальної заробітної платні. Ця неоплачена, безкоштовна праця утворює додаткову вартість, частиною якої є і прибуток, що вона становить джерело капіталістичного нагромадження. Звідси — клясове протиріччя між пролєтаріятом (робітничою клясою) і буржуазією (капіталістичною клясою), яке неможливо прибрати: робітник прагне продати свою працю за її повну вартість, але це означає зведення до нуля вигоди капіталіста; відтак, він прагне отримати максимальний прибуток за рахунок найманої праці. Чи можливий вихід з цього протиріччя (яке ще називають «антаґонізмом»)? За умов збереження приватної власности — ні. Рівень експлоатації (розмір додаткової вартости) може змінюватися, але сама експлоатація ніколи не зникає.
Наймана праця, на відміну від праці вільного селянина або ремісника, є відчуженою. Це означає, що робітник не може ані розпоряджатися продуктом своєї праці (адже працівник заводу з виробництва, наприклад, телевізорів все одне купує телевізор у маґазині), ані контролювати виробничий процес. Основний конфлікт капіталістичного суспільства полягає у протиріччі між суспільним характером праці та приватною формою привласнення її результатів.
Названі вище протиріччя капіталістичного способу виробництва спричиняють цілу низку руйнівних наслідків. Оскільки стимулом і мотивом життєдіяльности капіталізму є прибуток, тоді як задоволення потреб суспільства виступає у другу чергу, то лоґіка капіталізму стає лоґікою війни. Війни всіх проти всіх — гонитви за прибутком за будь-яку ціну. Капіталісти та їхні уґруповання конкурують між собою за ринки збуту, ресурси, політичний вплив. Робітники ж конкурують на ринку праці, забезпечуючи таким чином найкращі умови для власної експлоатації. Транснаціональні корпорації у гонитві за прибутком руйнують традиційні суспільства, живі культури, еколоґію, підривають суверенітет національних держав, сприяють ліквідації політичних і соціяльних прав трудящих. При цьому лоґіка «вільної конкуренції» призводить до того, що все вирішують короткотермінові інтереси капіталістичних гравців. Вигода має бути отримана тут і зараз, незалежно від того, до яких наслідків це призведе у майбутньому. Еколоґічно чи соціяльно відповідальний буржуа у рамках такої системи завжди буде невдахою. Тому не інакше як наївними слід вважати, наприклад, надії «зелених» на вирішення еколоґічних завдань людства без зміни системи соціяльно-економічних відносин.
Істнування безлічі конкуруючих між собою та непідконтрольних суспільству «господарюючих суб’єктів» (так звана «анархія виробництва») неминуче веде до руйнівних економічних криз. Про те, що це таке, зайве розповідати, адже кожен з нас в останні роки добре відчуває це на собі.
Вбогість, безробіття, нерівність і гноблення залишаються сьогодні долею переважної більшости населення земної кулі. Так, середній рівень життя у Західній Европі або США доволі високий, але це забезпечується за рахунок нещадної експлоатації трудящих у недорозвинених країнах (так званому «третьому світі»), куди західні компанії переносять свої виробництва, а разом з ним імпортують у ці країни чисельні еколоґічні та соціяльні проблєми. Допоки істнує капіталізм, бідність і гноблення нікуди не дінуться; хоча рівень розвитку світових продуктивних сил цілком достатній, щоби покінчити з ними — треба лише звільнити ці продуктивні сили з-під влади капіталу. Безодня між найбагатшими та найбіднішими сьогодні, на початку ХХІ століття, ширша, ніж за всю попередню історію людства. Причина цього розриву — протиріччя капіталізму, які не можуть бути вирішені інакше, ніж через знищення самого капіталізму.
В умовах велетенської технолоґічної потуги, якої досягло людство на початок ХХI ст., збереження «вільної» економіки, що не піддається контролю та реґуляції, «економіки казино», загрожує самому істнуванню земної цивілізації. Жадоба капіталістичних хижаків не зупиниться ні перед чим: у несамовитій гонитві за прибутками вони вже двічі кидали людство у криваві бойні світових воєн. Соціяльна, еколоґічна, воєнна катастрофи при збереженні нинішнього стану речей не тільки вірогідні, але й — як би боляче не було це визнавати — невідворотні. Єдиний спосіб запобігти їм — створити принципово иншу, керовану суспільством, некапіталістичну економіку, спрямовану не на безперервне накопичення капіталу, а на задоволення справжніх потреб людини. Сьогодні, можливо, як ніколи раніше, актуальними є слова німецької марксистки Рози Люксембурґ (1871-1919): «Соціялізм або варварство!».
|