|
|
Скачати 252.93 Kb.
|
| Дезертири, запряжені в ярма замість коней, орали землю, проклинаючи свою долю. їх поганяв староста Мина Товченик. Олеся просила батька заступитися за людей, але він суворо відповів: «Якщо не хочуть орати, нехай ідуть боротися з ворогом, гнати його зі своєї землі». Раптом хтось постукав, увійшло двоє незнайомих людей. Запорожець став пошепки з ними розмовляти про щось. Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, але хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нічого і не міг добитися. Все мовчало... Він прийшов до Запорожця і став розпитувати, де ж дівається хліб і молоді хлопці з села. Сказав, що доведеться вішати. Лаврін, бажаючи врятувати людей від цього, склав список молоді, яку німці можуть відправити до Німеччини на оборонні роботи. На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі за несправедливість, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів. Він намагався доказати, що не вірить Запорожцеві, бо в списку для відправки Олесі немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що помилково не вписав дочки, пожалів, але тепер просить внести і її прізвище, адже «сила прикладу — велике діло». Заброда вважав себе переможеним. У хаті старости крик і плач. Олеся не вірить, що і її записано самим батьком. Мати у розпачі. У хату зайшов Мина Товченик, і Запорожець передав йому листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей. Тетяні, дружині, звелів провести дочку на станцію і не вертатися більше додому, бо всяке може трапитися. Мина Товченик прийшов додому, пообідав, а синові, поліцаю Устимові, звелів запрягти коня. Жінка спитала, що це у нього за папір у шапці. Сина та його товариша зацікавило, куди це Мина зібрався. Непомітно вони викрали листа і залишили оселю. Олеся прощалася з матір'ю, відчуваючи, що це назавжди. Тетяна За-порожчиха тужила і говорила, що молитиметься за доньку «зорями вечірніми і ранешніми», просила завжди вірити й надіятися, що б не трапилося. Волали з розпачу люди, грав оркестр. Поїзд рушив. До Запорожчихи підійшов поліцай Іван Гаркавенко і сказав їй, щоб вона тікала, бо заарештовано її чоловіка. Коли перед фон Краузом поставили побитого і знесиленого Лавріна Запорожця, він оскаженів від люті і спитав: «Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?» Лаврін зізнався, що він просив партизан знищити по дорозі охорону і забрати до себе молодь. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка виїхали до Германії, хата його спалена, а жінка вбита. І спитав, чи він нещасний, страждає? Запорожець сказав, що ні, він просто ненавидить фашистів. Фон.Кра-уз запропонував по-доброму повідомити про місцезнаходження партизан. Тоді його не мучитимуть, і його відправили на ніч за дріт. Табір німці зробили у проваллі за селом. Під осіннім холодним небом він здавався кладовищем розритих могил. Хоч невільники позалазали в нори і клацали зубами від холоду, над табором лунала пісня про чайку—небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі. За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край... Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш. Просила з'їсти самому, щоб уранці бути сильнішим. Левчиха вибігла з кущів, хотіла покласти клунок, але тут пролунав постріл вартового, і жінка впала мертва. Лаврін хотів дотягтися до вузлика, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це він убив жінку, але той відмахнувся. Що там Левчиха, йому ось «давнього свого друга» жаль. Адже під муками він розкаже все, але буде пізно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврін відповів, що він на ньому землі собі не заробить. І чоловіки кинулись один на одного через колючий дріт. Зчепилися і душили один одного, виказуючи свої давні кривди і ненависть. Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В'язень був майже на волі. Але з—піддерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати. Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли. Коли втікачки зовсім вибилися із сил, вони стали і підняли руки вгору. їх знову відправили поїздом у неволю. На одній станції їхній ешелон став поряд з іншим, у якому теж везли полонених чоловіків. Один парубок жартома зачепив дівчат, але Христя обрушила на нього такий потік свого гніву й болю за те, що їх віддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерів від несподіванки. Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жінки і виконати його: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по—німецьки, нізащо!» Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олеся не вміла плавати. її схопили жандарми. Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жителів. «Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати». Але ось у спалене село в'їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником, подібним до прадідів своїх, ім'я яких він носив. «За його голову покладена була фашистами висока ціна». Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рідного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Підійшов командир до погреба, відчинив ляду і погукав. До нього обізвалася мати, яка лежала серед трупів. Обізвалася — і вмерла. На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів від жаху. У місто ввірвався загін Романа Запорожця. Вороги тікали, відстрілюючись, а молодь приєднувалась до партизанів. У рівчаку за селом п'ятеро поліцаїв пили горілку і думали, що їм ро; битидалі. З німцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанів. До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина—поліцая, бо пропаде. Сам він боїться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Обіцяв він чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спині. Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очі людям. Вони згадали вбитих рідних, спалені хати, себе — загнаних облавами фашистів — і кинулись бити поліцая. Потім звели рушниці... Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: «Щоб судили по закону народного лиха». Партизани лютували. Лаврін Запорожець побачив свою смерть і промовив: «Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?» «Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!» Згодом почулися голоси. Це були партизани з—за Дніпра. Командував ними Роман Запорожець. Він запитав, що це піддеревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний. У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торкалися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза. Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка. Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю. До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Олеся плакала і розказувала про тиху річку, верби, лілеї. Раптом почувся дзвінок. Дружина фон Крауза і невістка кинулися в недоброму передчутті. Це був лист про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. «Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. ...Найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі». Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на колишньому їхньому подвір'ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали. Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати. Христя перепливла річку і впала напівмертва. А потім уже пригадує себе гарно вдягненою на вулиці невеликого міста. До неї підійшла зла німкеня і вдарила по щоці. Потім ударила смаглявого офіцера... Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише «загинулі та вцілілі». Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. «Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації...» Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: «Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!» Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча...» Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного. Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: «Партизани!» А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини. Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. «..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин...» Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові»? І сказала, що пам'ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш. Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні. Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом. І додала, що у неї інша вдача — вона м'яка, не войовнича, зло в ній не тримається, вона все прощає. І подруги розійшлися своїми дорогами. Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І «багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські». «Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости. Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю. Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай». Літній селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. «Плач і відчай ». Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній Армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: «Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?» Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: «Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним». Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли селянинові накинули петлю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани і врятували його. |
|
ПРАВИЛА КОНКУРСНОГО ВІДБОРУ ДО АКАДЕМІЇ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК Академія внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України – один із найстаріших військових навчальних закладів нашої держави.... |
УРОК ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ «В МОЇЙ ДУШІ СПІВАЄ СОЛОВЕЙ…» Важко назвати куточок землі, подібний до Полтавщини, на літературному небосхилі якого сяяло б стільки зірок різної величини: Маруся... |
|
ЗАТВЕРДЖЕНО У Бойовому статуті Сухопутних військ, частина ІІІ (взвод, відділення, екіпаж танка) викладено основні положення підготовки та ведення... |
ЗАТВЕРДЖЕНО У Бойовому статуті Сухопутних військ, частина ІІІ (взвод, відділення, екіпаж танка) викладено основні положення підготовки та ведення... |
|
ІЖАКЕВИЧ ІВАН СИДОРОВИЧ Народився 18 січня 1864 року в сім’ї збіднілого селянина села Вишнополя. Батько Сидір Радіонович, мати -Марія Аксентіївна. В їх сім’ї... |
Viktor Kharchenko, b. January 21, 1921, on a Коли приїхали туди в ті бараки, то мій батько теж в скорості помер. Один що з голоду, а друге, так як говорили дорогою, що добрих... |
|
Anonymous female narrator, b. 1902 in Voronezh, daughter of mechanical engineer who retired to a Києва. Не знаю чому. Ну й ми приїхали до Києва 17-го вересня 17-гого року. Ми приїхали в Київ. Я ще ходила до гімназії. Я маю двоюрідну... |
1. Розвиток літ жанрів на поч. 20 ст. Нові імена в укр літературному процесі Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий і поруч з ними на сцену... |
|
Т еліга Олена Іванівна Мати її була дочкою православного священика. Батько — Іван Опанасович — знаним фахівцем, гiдротехнiком-практиком, працював на головних... |
«Початок» (1: 1а) Приготуй шлях у своєму серці Сила його хрещення була у згоді з його праведністю (Августин Гіппонський). Господь Ісус приймає хрещення від Івана, одного зі Своїх... |