|
|
Скачати 0.55 Mb.
|
| Case History SW46 Anonymous female narrator, b. 1902 in Voronezh, daughter of mechanical engineer who retired to a khutir and died ca. 1906. Narrator and mother moved in 1917 to Kiev, where narrator witnessed the Bolshevik uprising at Kiev arsenal. Narrator provides eyewitness account of revolutionary period in Kiev, describes the persecution of the church in 1918 and the murder of Metropolitan Vladimir, and had a neighbor, Iurovskaia, who claimed to be the sister-in-law of the Iurovskii who was in charge of the execution of Nicholas II. Narrator's son, Sviatoslav, also takes part. In 1929, narrator married biologist and member of the Academy of Sciences, and they were sent to Central Asia, where they remained to 1933, then returning to Kiev, where she saw starving peasants. Narrator's husband was arrested as alleged English spy and sentenced to 8 years in Siberia. The interview will be of considerable interest to those interested in Kiev during the civil war. Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка скажіть коли Ви народилися. Відповідь: В 1902-му році. Пит.: А де саме? Від.: В місті Вороніж. Пит.: А чим займалися Ваші батьки? Від.: Мій батько був інженер-механік, але він вже не працював. То так мали там хутір, і тато мій раніше працював на заводі в Бердянському, а потім кинув і став на хуторі жити. Ну він помер коли мені було чотири роки. І ми трохи пожили там з мамою і переїхали до Вороніжа. В мами було двоє сестер там і мати хрещена. Мама продала хутір і купила в Вороніжі цілий такий комплекс домів. Досить добрий. І так ми жили там. До 17-го року. В 16-му році, мама продала цю хату, а тому що вже в Вороніжі нікого... Померла моя хрещена мати, а друга сестра переїхала кудись, і ми рішили поїхати на Кавказ. То в мами там три брати. Було два війсковиків і один горний інженер. Сестра рідна також за горним інженером була. І ми рішилі туди їхати. І вже наладували один вагон речей і відправили, встигли відправити туди в Тблісі, а другі вже стали накладжувати. Ну і почалися безпорядки. Це вже було - не знаю в якім місяці - може в вересні. Ну й сталі безпорядки в Вороніжі. І мама рішила їхати до Києва. Не знаю чому. Ну й ми приїхали до Києва 17-го вересня 17-гого року. Ми приїхали в Київ. Я ще ходила до гімназії. Я маю двоюрідну сестра так само. Вона до восьмої кляси, а я до п'ятої. Ну й жили. У нас були гроші, ті що дім продали. Мама купила "облігації свободи” Займали ми тільки дві кімнати. Будь-то життя якби було спокійне. І вже це було 18-го року, 19-го січня несподівано в ночі почалася стрільба. Це було перше повстання більшовиків-робітніків Арсеналу. А так, що ми жили на цій самій вулиці, то сразу ці постріли сразу почали летіти на наше приміщення. Вікна повибивали. Постріли були не тільки з рушниць. Син свідки: 3 артилерії також. Від.: Артилерія била. Збила й дах й трубу, побила вікна. Я не знаю скільки це продовжувалося. Ми зразу там в кухні були. Син свідки: В підвалі. Від.: В підвалі. Ми туди кинулися, бо всі вікна вже повибивали. І двері так само. Такий був шум від пострелів, що ми не чули, як двері парадні - вхідні, вони були досить добрі, дубові, дуже гарні - розбили, ми не чули. І вже як в кімнату нам розбили, то ми так само не чули. Син свідки: Тільки увірвалися так. Від.: Увірвалася ціла зграя тих робітників. Почався обшук зразу. Син свідки: Більшовики? Від.: Ну так, більшовики. Стали вибирать те, що потрібно. Син свідки: Подобалося. Від.: Подобалося. До кишені клали і все. То ми так були налякалися. На одній стороні був цей Арсенал, а мешкання оце де ми були - мешкали люди. А тут все Арсенал just напроти нашого дома. Я бачила завжди ці майстерні. Син свідки: А прапорщики де? Від.: А прапорщики були за стіною в нас, за парканом, з другої сторони. Син свідки: Перестрілювалися. Від.: І вони тоді перебігали на цю сторону. На нашу сторону із хати в хату, з хати в хату, через двері, через двері, і так вони добралися до нашого дому. Бо ті також напевно відповідали. Гул такий був страшний, взагалі так було це несподіване. Син свідки: Прапорщики. Від.: Ну так! Син свідки: Ну то ти й кажи ж мама. Від.: Я не бачила нікого; я там і не ходила. Як воно називалося? Син свідки: Школа прапорщиків. Від.: Школа прапорщиків називалося. Син свідки: Забулася. Від.: Так, це перший чин офіцерський - прапорщики. Так! Тут за нашим парканом. І вони туди через наш двір уже були там. Через паркан чи як вони? Я не знаю як було, бо, що вийти неможливо було через ці постріли. Ну й потім вони захватали й почалися разстріли. Так! Куди вони заходили й бачили офіцерів і когось такого непідходжого - вони просто вбивали. Син свідки: Ти ж казала щось винесли потім і... Від.: Не знаю скільки це часу продовжилося, бо що потім прийшов, знаєте, і не пам'ятаю. Ввесь час мінялася влада. То одні - то другі. Шістнадцять разів Київ перейшов із рук в руки. То гайдамаки та йще якісь. Навіть і не чула таких слів. Все таке було просто страшне. Ну й всі хто не приходили - ошуки й разстріли. Все комусь не подобалося. Син свідки: Німецька влада була. Від.: Да! Німецька влада була. Я якраз бавилася на розі, може Ви знаєте таку ігру. Син свідки: Yo-yo таке. Від.: Так з цим, таке на шнурку, так мотаєш а потім, вже забула. І я стояла на розі й бавилася, бо не було дерев, а в нас в дворі було трошки дерев -не було куди кинути. Я бачу, якийсь спів чужий. Іде якесь чи військо, якась група військовиків. Далі не знаю. І чужий якийсь спів - не такий, що знаєте. Думаю, що німці. Значить переменіпася влада. Гетьман прийшов. Ну не знаю вже скільки місяців був. Син свідки: Місяців п'ять, шість. Від.: Уже навіть не пригадую, не пам'ятаю вже в якому місяці сталося. Не пам'ятаю зовсім. Син свідки: Це був квітень. Від.: І після гетьмана знову більшовики, здається. От коли нашу хату розбили, то я вам казала, що нам не було куди дітися. Знайомих мало. Ми тільки три з половиною місяців як приїхали. Так нам предложила доктор моєї гімназії, де я вчилася, що в них є вільне приміщення в підвалі. Ми туда і переїхали. Там в підвалі жили. То вже 50 років тому, тяжко пам'ятати. Хто прийшов? Гетьман був. Ми вчилися і вчили вже в нас в гімназії вже була українська мова. Українська мова. Учителька нам викладала. Ми вчили її щось близько пів року може вчили. І гетьман відійшов уже не пам'ятаю як - чи з боєм чи ні. Не пам'ятаю вже нічого. Напевно. Більшовики приходили, без бою не приходили. Коли ми там були ще й були більшовики, як тільки поприходили, перший раз як води небуло. Мій сусід каже: -Ходім по воду. А коло нас недалеко - квартал - було іподром де перегони були. І ті забори були повалені вже і люди ходили, й прямо можна було йти до Лаври. І рішили йти туди воду взяти, бо пити не було чого. Води не було. У нас не відра; я взяла глечик і пішла. Пішла, приходимо до Лаври. Народу повно! Народу повно! Там в дворі був такий кран, що можна було воду набирати. Маса народу там і кажуть, що владику вбили. Син свідки: У 18-му році вбили владику. Владику Іларія. Від.: Я той вже глечик тримаю, і народу, просто і до церкви. Всі йдуть до церкви. Дійшов я. Син свідки: Владика Володимир. Від.: Владика Володимир. Просто забито. Загально війшла я в церкву. Уже він був одягнутий. Лежав і монах стояв і всі з прикладами. І я зараз пам'ятаю, я приложилася до руки - уява така була ж мертвий, він твердий. А думаю у нього досить повна рука була і рука з верху лежала. І я приложилася - така мяка, мяка. Мене так це здивувало. Я це до цих пір пам'ятаю. Народу було повно. І потім сказали, що його вбили. Навіть показували в якому місці його разстріляли. Там недальоко звідти поставили потім хрест, а потім забрали. Потім хтось ще прийшов. Без кінця хтось приходив. Це, знаєте, просто тяжко пригадати. Син свідки: У 18-му Петлюра й Денікин. Від.: Петлюра й Денікин. Це вже було в серпні, 18-го. Здасться в серпні прийшов Петлюра й денікинці. Вони десь зустрілися, не знаю, на конях десь, загально денікинці. Син свідки: На Кірницях. Від.: Так! Ну й ми сидимо. Коли більшовики наступали й Денікин був, то в наш дім попав вже восьмидільний снаряд. І це стіна перша, що з вулиці ми в підвалі жили, з вулиці, вся завалилася. А хата була один етаж і підвал. А там на горі жив священик. Старенький він уже - може йому 90 років було, й доктор була немолода. Син свідки: Хто та доктор? Донька? Від.: Так! Його донька. Вона лікарем була в гімназії. І ще одна була друга, яка дивилася за ним і просили, щоб він зійшов у підвал, бо безкінцева стрільба була. Він нізащо не хотів! Вони просто на коліна аж плакали. Так привели його. Не встигли спустити і до нас як ударив того восьмидільновий снаряд. Це ж великий уже. І вся стіна рухнула з вуліци. А я потім як вийшла, дивлюся там де його кімната була, священика так якось стіна повернулася і тільки на цьому кінчику трималася і напевно тут чим зачепилася, а тут стояла. Навіть пройті не можна було. Завалилося і не знаю як чим. У нас там жив арсеналець, робітник. Там цей дім, а це двір, а там була маленька така, може три кімнати і кухня. Там був дерев'яний такий флігель. І там жив цей. Я його навіть не знала, й його донька була. Вона в сьому клясу в гіманзію ходила. Він приходить і каже: - Ви тут не можете залишатися. Нема де лягти, нічого. Ну каже: - Ходіть до нас. Там хтось прийшов. У нас піяніно було, піяніно виніс і потім деякі речі, а те нічого не брали, тільки ліжко взяли, щоб спати. І ми там пробули не знаю скільки часу. Пробули недовго. І мамина знайома прийшла і каже: - Ходіть до мене, мій чоловік був полковник. Ми думали, що напевно він заразом з Денікином відступив. Ми перейшли туди. В них гарне приміщення дуже було. П'ять, шість кімнат. Добре жили. А його не було. Ми сперше думали, що він поїхав, а указалося, що він не лишив. А в них там нянька. Напевно діти були. Вона вже стара була. Діти були може і в Києві чи під Києвом, і він туди, залишився там. Син свідки: Пересовувався. Від.: Ну скільки ж часу можна? Так ми сушили картоплю, малоли, трохи муки, не пам'ятаю, навіть каву спекли йому. Також з того такі ліпишки робили, й вона носила. Що їсти нічого не було. Ну потім кожний день почалися обшуки. Тільки три години - вже чоботами стукають. Син свідки: Чотири години ноччю? Від.: Три години ноччю. Кожну ніч як по дзвінку. Знаєте і колотять чоботами. Ну відкривали вони все: - Зброя, зброя! Якщо хтось лежить - все те по кишенях, все по кишенях. Розсовували. Син свідки: Це більшовики? Від.: Більшовікі. Не знаю чому її чоловік той полковник пішов, що він мав, а в нього була бекеша. Такі офіцери насіли. Вони не ходили в сюртуках і не такого фасона як звичайна шинель, вона дуже тепла. А моя двоюрідна сестра висока била. Я їй може до плеча тільки. Вона висока така була, й вона її вмовила, щоб вона винесла їй цю бекешу за ворота, що там хтось візьме і щоб чоловіку. Я не знаю, це могли її заарештувати. Знаєте, навіть і до голови не приходило. Вона одягнула це, пішла, ну туди в місто, а міліціонер забрав. Слава Богу, що її не забрав. Ну прийшла вона вже без цієї бекеші. І ми вирішили, що потрібно іти звідти. Кожний день обшуки. Жах один. І мама знайшла рядом де ми жили перше як ми приїхали, що нам розбили дім, рядом, сусідній. Там знадвору, двох етажний, камяний Дім був. На горі всі вікна повибиті, а там значить мешкали. Був генерал також Снігуровський. Він там мешкав. Зробили і поскільки там дерева булі - як-то не розбили всього, тілько на горі. А дворник жив напроти в горі. Я не знаю скільки там кімнат чи що, а з боку було двоє кімнат с кухнею. Одна була довга така і шкла були там, а ця велика кімната там три вікна мала, і може дві шибки стоять. Решта - нічого. А морозу було. Якраз січень місяць, може 20 градусів целсія. Дуже мороз сильний. Дров нема. Топити нема чим. Ми приїхали туди. Стали всі вікна закривати. Кардоною та подушками. Було темно і все рівно все пропускало. Тільки шкло тримає. А це чим би не загородити деревом, чи що, все пропускало. Хтось дав нам пічку таких розмірів як ця книжка телефона, така на маленьких ніжках, де можна варити, один кружочок тільки. І там така труба вивідна. І цим ми огрівалися. Коли топиться і сидиш біля неї, то ще можливо, а ззаду все вода замерзає. Ходили ми по дрова, купували, може два кілометра. Якась дорога була і там по цій дорозі, ніколи там не були, якісь доми, просто з дощок. Там за Тургенієм, де Лавра, там. Там так оті доми розвалило в повітря. Ну й господарі вже не будуть відставляти цієї халупи. Ну вони стали рубати і люди почали приходити купляти. Там ми йшли, й за рубля вам наложать саночки. І ми почали туди їздити. Сусідка наша була Юровська. Тут жила така з донькою. Донька десь працювала. Чим вона? Машиністка? Я не знаю. Може мала 24, 23 роки. Я не знаю. Син свідки: Середнячка. Від.: Так! Я не знаю ким вона працювала. І та стара також ходила кудись, не знаю. Ну, ми продавали й з цього жили. Мерзли вже так, і не так поняття як ми не позамерзали, не повмерали. Не знаю! Син свідки: Ну ти казала про Юровську. Розкажи! Від.: І от ми пережили вже до Паски. Вже стало тепліше. Вже, знаєте, вже легше стало, вже не мерзли. Ну й якраз був Піст Великій. Ми так у церкві говіли, й тоді поверталися з сестрою. Шли ми вже. Причащалися і посповідалися. Прийшли додому. Там був один офіцер. Він відступав заразом з Денікином. Білий офіцер. І захворів на тиф. І там залишився. І прийшов у Київ. Його сестра там. А його сестра - моя сестра двоюрідна. Після того як її виключили с консерваторії, так вона устроїлася на працю, так називався "дім артистів." Вона там акомпанювала, часом концерти давала, на двух роялях грали. Вона там участвувала. І цього офіцера сестра. Коли він прийшов, вона з чоловіком приїхала. Він може туркнувся за когось, бо ні я ні мама його ніколи не бачили. Вони тільки мою двоюрідну сестру знали через свою сестру. Приходив. Навіть ми не знали що робити. Це ж жах! Прийшов офіцер! Більшовики же не знають. Заарештовують. Ми кинулися якраз де ми раніш жили. Тут де я стала зустрічати там же старик і старенька були. І стала просити може якийсь одяг. Ну вона дала мені там старенька, здається, сорочку, штани, жакет, і щось ще, й передягнулася. І куди його діти? Ну й ми згадали куди ми в село їздили. Там було поляков багато. Була польска церква. Син свідки: Костел. Від.: Костел. І ми часом гуляли як виїжджали на літо. То він виходив і завжди любив поговорити. Син свідки: Ксьондз. Від.: Ксьондз. Так ми рішили якось добитися до того ксьондза, може б він як поляк, щоби він його переправив якось. Ну й ми з сестрою двоюрідною поїхали туди. Зустріли цього. Він каже: - Приведіть його до мене, я його переправлю. Син свідки: До Польщі. Від.: До Польщі. Ми приїхали і там був один знайомий. Він каже: - Я його відвезу. Він його відвіз і потім ксьондз його переправив, бо потім нам принесли записку від нього, що Бог благословить вас. Значить, він туди якось добився. Син свідки: До Польщі. Від.: До Маріями дописався. Ми знали, слава Богу, що він доїхав. Ця Юровська стала хвастатися, що її чоловіка брат участвував у екзекуції монарха. Син свідки: Царя Миколу Другого. Від.: Ну несподівано приходять. А в цьому будинку, що на вулицю, тобто в першому, то там генерал Снігуровский жив з родиною. Жінка, потім дівчина старша може років 16, як мені було, і хлопчик рік може вісім, бо ще вчився. Маленький був, просто якийсь урод. Я ще таких не бачила. Знаєте? Сірий він. Років йому п'ять було, але він виглядав як старичок якийсь. Голова маленька, ящур якийсь, просто не знаю якто так тримав. За ним нянька спеціальна ходила. Я ще їх не знала, а вже його нянька водила того пацюка. І прийшлі й заарештувалі цього. А цей паралізований був генерал. Винеслі його в кріслі й на розстріл вже знано було. Боже мій! Ота дворниця аж завила так страшно. Так, такий страшной був жах. Він виглядав як мертвяк уже. Його винесли. Ото впала в обморок дружина й так відлили. Ну закінчилося це. Потім здається, що вони його брата рідного. Це Сергій був, а то Євген. І шукали , а його не знайшли, той уже відступив, так цього вже нідочого, паралізованого. Син свідки: І забили його? Від.: Так! Забили. Розстріляли. Так, що залишилася ця родина фактично на руках цієї дівчини. Бо мати нічого. Жили добре, прислуга була, денщик помагав все завжди так все як знаєте денщики, так, що вона до нічого не привикла робити. І все це. І нещастя! Треба ж годувати, а їсти нічого! Треба ж щось продавати. Син свідки: Скільки років було цій дівчині? Доньці? Від.: Доньці? Років 16, як мені. Так! Ну, що його робити? Тепер приходить якось дворник і каже так потихенько: - Це Юровський, ви спасайтеся, бо приходили комісари якісь і питали з чого ми живемо. Ви знаєте нам прийшлося тікати. А чому дворник сказал? У нього троє дітей було маленьких. І їм то зимно, а мама найшла якісь тряпочки, пошила їм оті рукавички, якісь чипчики поробила з таких кусочків. Люди відчувають добро. І він прийшов і попередив нас. Ну й тоді вечором, Боже мій! Куди? Які речі можете взяти? Син свідки: Білизну. Так? Від.: Ну так! Білизну. Знайомі які вчилися разом в гімназії стали сюда-туда здавати оті речі, а самі тікали. Тікали ми. Раніше ми їздили. В місті були ми ввесь час. Так ми їздили. Син свідки: В село. Від.: В село таке, поселення було там. І туди багато їздило і нас брали, і ми потім вже туди самі їздили. Сорок п'ять кілометрів від Києва. І ми туди виїхали, й зустріла колись давно - ще мама малою була - там рядом хутір був і одна родина жила. І там дівчата були. Ну дівчата старші вже. Мама ще була малою, а та вже одружена була і потім десь зустрілася і не знаю де вона зустрілася з нєю, що вона знала, то втікала. В Одесі вони жили. І вона вже одружилася за військовика. Той був полковник. І полковника забили в Одесі. І вона втікала з двома доньками. Син свідки: Хто забив його? Від.: Більшовики. Хтось знайомий чи родичі були в селі там. Називалося Звінковоїж, село таке. І вона купила там собі маленьку дачку таку. У неї дві доньки дорослі були. Одній було вже може ЗО, а може біля 30-ти, а другій 25 було. І ми їхали до них. Вони покликали нас, і ми в них прожили не знаю скільки. Робити нема чого. Добре що я з дитинства навчилася шити, на ляльках. Як я так довго бавилася лялькою і шила. Я навчилася шити на ляльках. Знаєте? Просто, ми виїжджаєм, біжимо з Вороніжа, а мама хотіла залишити мої ляльки. Така була лялька, а я таки її підняла, мама просто розсердилася: - Що ти з глузду з'їхала? Що ти тут! Берем те що потрібно тобі! Ну все таки я оту ляльку взяла. Я на ляльці цій навчилася шити. Спершу ляльці, а потім на собі, потім на всіх шила. Син свідки: І для других шила? Від.: Так! Ну ото потім для других. Так і коли ми втікали, то я в той час побачила бабу українку, яка одружилася і яка вже не може коші носити, а вже на те надівала... Син свідки: Очіпок. Від.: Очіпок такий. І я навчилися очіпки робити. Знаєте, да ще з такими расами. Заказів були в мене повно. А мама їздила на базар єврейский. Люди все і давали, бо їсти нема чого. У деяких нема такої речі, а залишилися куски таких обрізок матерії. Мама мені купляла. Я це шила що виходило то сорочечка то платтянце, І то більше оті очіпки. Син свідки: А чому ти робила? Ти що? Міняла за їжу? Від.: Ну, мама міняла. Син свідки: Ага! Ну так. Від.: Мама ходила. Син свідки: Гроші не ходили? Від.: Гроші ні. Які там гроші? Отаке було життя. Пит.: До якого року? Від.: Це було вже після 20-го. Поляки прийшлі й пішли. Вони хотіли ще розбити й оцю водокачку, щоб залишити місто без води, але народ відстояв. І от більшовики вже були. Пит.: Ну добре! А як Вам жилося післа того? Від.: Післа того - погано. Потім жили тільки на тому, що можна було обміняти. Ніхто не працював; на працю було один раз устроїлися. Я якраз пішла в село с мамою. Ми там щось виміняли, щоб щось принести. Син свідки: На що Ви міняли? На їжу? Від.: На їжу. Все тільки на їжу. Що там можна взять? Може рушник, може щось друге, міняли. А там проводили вузькаколійку. Син свідки: Це залізниця? Від.: Залізниця, так тільки не широка, а вузеньку, й маленькі вагони їздили туди й очищали там ліс і його зрублювали й треба било корчувати. Син свідки: Пні. Від.: Пні. Туди устроїлися, а мене не було. І моя двоюрідна сестра записалася, а говорять, що вже більше й не записують. Стали просити. Вона каже: - Мою сестру запишіть. Він і записав. Так її призначення було Васільковске й мені теж записали Васільківске. Ну там на це я не звертала уваги, бо багато людей, другі родини собі поперемінювали. Син свідки: Чому? Від.: Від більшовиків втікали з Києва. З Петрограда маса чогось, хто в селі був. Повно! Малярі, артистки. Тьма! В кожній хаті мали. Все набите, людей зі всіх кінців Росії, все втікали від більшовиків. Син свідки: І прізвища міняли тепер? Від.: І прізвища. Навіть міліонер ще там. Я забула прізвище. В них завод чи щось таке був. Я забула яке прізвище - так само змінив. Думали, що зміниться. Ніхто не вірив, що більшовики затримаються. Ніхто не вірив. Думали, що то тимчасово. Тоді ми стали їздити на працю. Такі вагоники давали, і ми викорчували пні. Син свідки: Пні? Від.: Пні викорчували, очищували для рейок і там укладали. Декілька місяців ми там працювали. Потім вже закінчилося. Син свідки: А вам платили за це? Від.: Платили, платили. Син свідки: А чим платили? Від.: Грішми! А чим же могли платити? Син свідки: А кормили? Від.: Ні! Хто ж там кормив? Ну а потім це вже закінчилося, і вже праці не було - тільки цеглу звезли. Називалося те... Син свідки: Артіль? Від.: Де лісопилка є, то там така хата є. Син свідки: Лісопилка. Так. Від.: Ні, не лісопилка! Тартак! Син свідки: Тартак. Від.: Тартак. І там якусь цеглу звезли й поприймали цеглу очищати. Я і двоюрідна сестра пішли туди цю цеглу очищати. Це жахливо. По перше горяч! Все ж відчиняне. Це дошки. Все так накалялося. А літо було. Горяч! Так жахливо прямо. Так, іще брудна праця, бо що Ви щищаєте ці цеглини, а там глина чи що. Син свідки: Зі старих домів? Так? Від.: Я не знаю звідки вони привезли. Я не знаю. Здається три тижні працювали, а потім покинули. І так пити хочеться. Береш воду - качаєш. Вони напевно чимсь змазували якимсь жиром чи що. На блювання тягне. Прямо жах. Ми йшли й там були такі поселення - ставок такий. Ми зразу йшли до ставка й купалися, бо ви не можете в такій пиляці бути. Порох прямо в лице, й були покриті цілком. Да й ми там купалися, передягалися, і йшли додому. Таке життя було страшне Син свідки: Під Києвом? Від.: Ні! Це була станція Матавіловка, таке поселення. Там і школа була. Ще достала я кімнату. Займалася з двума дівчатами. По-француському й по-німецькому з ними займалася. А моя двоюродна сестра там устроілася. Там ще було маєток такий невеликий. Здоровений сад і прекрасний дім. І там дві сестри були. Батьки напевно померли, бо старшій було може років ЗО а молодшій було може 22. У тієї наречений був. Поляк. А ця, та дівчина була. І вона співала. У них рояль був. І вони мою двоюрідну сестру до себе взяли. Акомпаньювала та, співала та, таке от. Потім вони теж втікли. Син свідки: Куди, мамо? Від.: Напевно я думаю, що в Польщу. Може. Бо цей ксьондз, устроїв був. Бо цей наречений був поляк. Я думаю, що вони десь зникли - куда я не знаю. От так життя було жахливе ввесь час. Їздили ми з мамой ще. Міняли, так само. Раз поїхали міняти, а завалився товарний вагон. І там красноармейци зверху, а спекулянти говорили - хто їздив міняти, там під низом. Я залізла й мама. Сіли й так в край прибито щось, а дошки так лежать, де Червоно-армійці, тут лежать вони так, і ввесь час потяг їде, а він туди-сюди, туди-сюди. - Мамо я боюся, що це звалиться! Ой я боюся! Мама говорить: - Де ж то воно звалиться? І все. І дійсно! Вночі несподівано. Я нічого не бачу. Темнота. Обидва перекинулися. Я рішила, що потяг зійшов з рейок. Син свідки: 3 рейок? Від.: З рейок. Ну й ніяк. Хочу встати й не можу встати. Знову валюся. Думаю що таке?. Шум піднялса. Це Червоно-армійці повирізали. Де? Що? Стали піднімати ці дошки. Добре що нікого не вбили. Вони как як з одного краю сковзнули. Здорово мені по спині вдарили, але без наслідків. І ми так доїхали з мамою до Козєлійця. Син свідки: Це містечко? Від.: Ні, це не містечко. Це була станція така. Син свідки: Залізнична. Від.: Залізнична станція. Ну не маленька. Так туди ми з мамою там зупинилися. І почався зливний такий дощ. Ми сидимо в тіх знайомих, мамині знайомі. Ми зустріли, її чоловіка розстріляли й вона одружилися. Знала його майже від дитинства. Син свідки: Робітник. Від.: Робітнік, так. Він уже не робітник а службовець. Ну той сусід був її. Вона маленька йще була. Він еї знав, і щоб її спасти, що вона дружина офіцера, він одружилса с нею. Каже: - Як будете мене любити, захочете моєю дружиною бути, то ви мене знаєте добре з дитинства. То знаєте я для вас буду таким другом. Буду вас захищати. Да! Так, ми там пробули напевно 10 днів. Там цілий час був дощ, немає куда піти, то почала шити. На мене вже накинилуся. Із трьох переробила плаття, бо матерію як ми приїхали в 17-му році в Київ, то вже не можна було купити. Чому? У Вороніжі йще було, а тут - нічого вже. Так, що я завжди працювала. Це від мене спадало. Ляльки мене спасли. Пит.: Як Вам жилося при НЕПові? Від.: При НЕПові? То ж який рік? Уже ліпше, бо так само продавали речі. Сестра десь моя двоюрідна, десь вона ж. Вона працю мала. Який рік то був? Я не пам'ятаю. Син свідки: НЕП з 23-го до 27-го був приблизно. До 29-го. Від.: Двадцять другого. Син свідки: Двадцять другого року тоді ще ні... Від.: Щось, щось ми робили. Мама померла 22-го року. То я вже мала тільки сестру. Сестра нічого не вміла, знаєте. Не вміла ні шити нічого, тільки грати і ось дайте їй якусь чашку, або вона вам казку напише таку що... Ото завжди в гімназії брали, її праці все залишали в гімназії. Такий талант мала. Так що вона такого нічо не робила. Десь вона якусь переписку вела. Син свідки: Секретарка, щось таке. Від.: Почекай, почекай! Ні, ні, ні! Вона поступила, її встроїла теж одна донька генерала. Вона змінила прізвище своє і устроїлася в дитяче ясло. Ясли дитячі чи дитячі садки був такий, її встроїла вихователькою музикальною, щоб вона щось грала їм там. Марш, вони ходили, співали, знаєте під акомпаньямент піяніна. А я шила. І потім то робили. Голод! Щоб ви не платілі... Голод страшний був і тоді палили книги, святі писання в школах релігії, все горіло. І там був старенький вчитель Він говорить: - Хочете купити книжки оці? Дешево на фунти чи на пуди продавалися. І ми взяли. Хтось сказав, що робити оці... Син свідки: Мішки. Від.: Мішки. І ми стали мішки робити. Від.: Так розкладається, тут склеюваетса, потім береться так. Вечером робили, за ніч сушили. Син свідки: 3 ціх книжок, так? Від.: Так! А потім, то настоящий мішок. Ми ото на базар носили, бо паперу не було. Син свідки: 3 святого писання. Від.: Так! І все ото вони брали. Потім ми вже інше робили. Там кондитерська фабрика була. Так ми вже для них... Заказують такого розміру. Син свідки: Маленькі. Від.: Сто грам брали чи по скільки. Так маленькі робили, а тоді робили такі. Різні. От так переживалося. Потім переїхали. Сестра моя двоюрідна ще залишалася. Переїхала в Умань, а я в Київ переїхала. Пит.: В якому році? Від.: Це був рік 25ий, а вона - сестра моя - пізніше переїхала з Білої Церкви в Умань. Там завідуючий яслів був. Її брат був у Умані чимсь і сказав: -Переїзди сюди і бери собі скільки ти хочеш спів-робітників, і щоб організувала там вона ясла, бо вона вже має практику. Так що вона забрала мою двоюрідну сестру і свою доньку. А потім я вже не знаю. І кожний рік вона приїздила до мене до Києва |
|
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district... Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
|
Anonymous female narrator, b. 1923 in Lokhvytsia district, Poltava... Були фабрики, де виробляли цукор, і той жом, називався, що відпадки були від того цукру, від тих буряків видавлених, що вони зсипали... |
Anonymous female narrator, b. 1902 in Zhytomyr, one of 8 children... Оце, що я хотіла сказати. Пізніше, в 34-му році іще був голод, іще не можна було, поки картопля стала рости. Цей період був страшний... |
|
Valentyna Fabijan, b. August 26, 1926, in Poltava, the daughter of... Пит.: Чи можете сказати щось особистого про Вашу родину, про Вашого батька і маму? |
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,... |
|
Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka... |
Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator's... Може й забрали все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу.... |
|
Anonymous female narrator, b. 1905 in Dnipropetrovs'ke, formerly... Ну поїхали в село, купили землю і так малий фільварок мали такий один там другий |
Anonymous female narrator, b. 1912 in Kyiv, one of 9 children of... Ходили люди так як мертві. Приходили багато селян брудні, оброслі, скучно було дивитися. Я поїхала назад. В 31-му році був уже голод... |