|
|
Скачати 255.3 Kb.
|
|
Історія шоста «Харитя Кононенко» 1 Із спогадів невідомого солдата Був чудовий осінній ранок. Якщо, звичайно, ранок у часи війни можна назвати чудовим. Все так, як це триває останні місяці: грізний голос командира, холодні окопи, несмачна їжа…Воїни відпочивали, командири обговорювали план наступу. Нічого не віщувало біди. Та раптом трапилося непередбачуване: з лісу вийшли вороги…Багато їх було: сотень п’ять чи шість. А нас лише декілька десятків. Небо знову заплакало, земля здригнулася: чи то від вибуху гранати, чи від безжально пролитої крові її дітей. «До зброї!»- закричав командир, і ми сміливо стали в оборону. Зі свистом пролітали кулі, з ревом розривалися гранати, а нам байдуже: отримав наказ – виконай або помри…Так, жорстоке правило, але ми його добре завчили… Я зі своїм вірним кулеметом впевнено обстрілював ворогів. У думках було лише два слова: вижити, перемогти…Наші вороги падали один за одним, як доміно, вибудуване в рядок. Почав вірити в нашу перемогу, нерви трішки заспокоїлися. Здавалося, що все завершується, кінець… Та раптом – різкий біль, ноги підкосилися; світ довкола мене пішов обертом. Я впав додолу. Біль був пекельним. Знепритомнів. Отямився від того, що відчув тепло ніжних рук і легке погойдування. Розплющивши очі побачив її - жінку в білосніжному халаті. Вона мене кудись тягнула. Хто ж це? Невже я помер, і це ангел веде мене на Небесний Суд? Біль знову пронизав тіло - знову знепритомнів. Отямився на ліжку. Біля мене знову була вона. Зрозумів, що живий, але…байдуже! Мене цікавила вона, мужня жінка, що врятувала моє життя. Я повернув голову і побачив бездонні блакитно-сірі очі, русяве шовковисте волосся, сильні і водночас ніжні руки. Вона оглядала поранених, а я, як іконою, милувався нею. Підійшла до мене: сувора, як солдат, і водночас ніжна, як весняна квітка. Доклавши неймовірних зусиль зміг вимовити два слова: «Хто ти?». Знепритомнів… Прокинувся через декілька днів. ЇЇ вже не було. Пішла.Куди? Чому? Ніхто не знав. А я її шукав... Війна закінчилась, а я й надалі продовжую свої пошуки. Прикро, та я навіть не подякував своєму ангелу-рятівнику. Нестерук Дмитро 2 … Перед нею на столі стояла маленька ікона Божої Матері. Харитя сиділа за припалим пилом столом у кабінеті шпиталю, схиливши голову набік. Лише на мить сіла перепочити сестра милосердя, і минуле постало перед нею: згадалося, як вона, іще в дитинстві, будучи зовсім маленькою дівчинкою, ставала навколішки, складала свої рученята і молилася перед іконою Божої Матері, вимолюючи здоров’я для своєї прикутої до постелі неньки, допомоги зібрати хліб із поля, щоб не вмерти взимку з голоду. І сталося диво – маленька Харитя сама взяла серп і почала жати, а ненька одужала. Тяжке було дитинство, і дівчинка навіть не здогадувалась, що далі буде іще важче. Бо почалась війна… Командир звернувся до майбутніх сестер милосердя, до ще зовсім юних дівчат: «Красиві вбрання і пахучі квіти ввижаються вашим очам, але доля судила інакше. Вона надягнула на дівочі плечі важкий одяг. Не музику даруватиме вам, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум’я пожеж…» - сказав він, згадавши щось дороге у своєму житті… Життя тривало, а війна не припиняла їхати своїм колесом по людях. І щойно, декілька хвилин тому, медсестра рятувала життя солдату. Харитя не спускала з нього очей, робила перев’язки і дуже хотіла аби він жив. На якусь мить в її очах спалахували ще в промінні радості старі страхи, адже вона так багато знала про смерть… І зараз, уже доросла Харитя, знову звернула свій погляд до маленької ікони Божої Матері, яка завжди стояла на столі у кабінеті шпиталю. У її думках лише бриніло: «Пресвята Богородице, врятуй мого коханого. Подаруй йому життя і надію на одужання…» Медсестра пильно дивилась на ікону, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах… Червонясті промені сонця востаннє зблиснули крізь вікно, відбились на книгах, що стояли на полицях, й розчинились у сутінках. Без сну ось уже кілька ночей була Харитя, тому почувалася втомленою і безсилою. І сон усе-таки здолав її. Дорогою війни йшли вдалині силуети: перед дзеркалом у напівзруйнованій хаті із солдатської шинелі воїна УПА виглянула дівчина. Наречена… Материне шлюбне вбрання було на ній – біла сорочка, вишита червоними квітами, шовкова спідниця, намисто з коралів і стрічки. А поряд – він, наречений. Дівчина сказала: «Закінчилась війна… Мені здалося, ніби вже минуло ціле століття… Які ми щасливі! Та хіба ж можна бути такими щасливими!?.» … Він обійняв її своїми міцними руками. Харитя спала, схиливши голову на руки, за столом. А перед нею на столі стояла маленька ікона Божої Матері… Петровська Марія 3 Тривав черговий кривавий бій. Яким він був: першим, п’ятим чи двадцятим – не скажу, збився з рахунку. Ми оборонялися. В руках – кулемети, у думках – перемога, а довкола – лише жорстокість. Та ми до цього звикли, і у кожен наступний бій ішли, як на роботу: з почуттям обов’язку й відповідальності, але зовсім без страху. Знову обсипали кулями ворогів, як зерном новонароджених. Вмирали люди, але здавалося, що всім було байдуже. Звісно, брат вбиває брата. Що ж тут такого? Звичний для кожного сценарій, буденщина. Але…так вимагають обставини, «обов’язок перед Батьківщиною.» Іноді зовсім забуваєш, що ти людина, забуваєш про почуття, про красу. Отак і ми, забувши про все, стояли в окопі й дивилися смерті у вічі: я, мій брат і два вірних, безпощадних кулемети. Але раптом…Почувся тихий пронизливий зойк. Повернув голову – і остовпів: на холодній землі лежав брат. Світ довкола мене зупинився, в голові лунало лиш одне: «Як же так, брате?».Розумію, що потрібно щось зробити, допомогти, але тіло мене не слухалося. Хотів іти – а ноги задерев’яніли, хотів кричати – а звук не лунав. Удар у спину – і я впав додолу. «Чому стоїш, голову з окопу виставив? Хочеш кулю піймати?» - пролунав сердитий голос. Обернувся – там вона, наша медсестра, оглядала мого брата. «Чого розлігся?! Допоможи відтягнути його з поля бою!». Я немов ожив: з’явилася надія. Серце знову забилося, повернувся контроль над тілом. Підійшов до брата. Дихає – значить житиме. Несу брата, а думки лише про неї. Мені життя врятувала, а я її ніколи не помічав. Хто ж вона така? Вже декілька місяців пліч о пліч воюємо, а навіть не знайомі. Чому? Це все закони, правила, статут. А де ж людськість поділася? Того дня я немов знову народився, тільки не таким, як раніше, - іншим. Я почав відчувати. Набридла солдатська буденність. Хочеться життя, романтики, кохання…І доки вона доглядала мого брата, я закохався… Згодом мій брат став на ноги, і ми втрьох перейшли в інший полк: я, мій єдиний брат і Христя…Христя Кононенко. Там наше життя потекло в новому руслі, для мене наповненому красою і любов’ю. Ніч. Напад ворогів. Чергова кривава бійня. Наш загін розбитий вщент. Мене поранили, знепритомнів. Прийшов до тями – вже нікого не було: ні ворогів, ні брата, ні Христі. Їх забрали в полон. Тієї ночі моє життя втратило сенс: я втратив двох найдорожчих людей: єдиного брата і любов усього мого життя. Нестерук Дмитро 4 Vox populi (лат. «голос народу») Коли держава починає вбивати своїх громадян, вона завжди себе іменує Батьківщиною. Август Стриндберг Було о пів на восьму ранку. Харитя Кононенко вдумливо дивилася на годинник. Відлік часу для неї вже давно збився маревом війни. Вона звикла жити одним днем. Госпіталь. Таке знайоме їй місце, яке змусило молоду дівчину дуже швидко подорослішати. На полиці «Кобзар», на стіні майоріє синьо-жовтий стяг, а в душі - страх. Страх дикий та невичерпний! Страх, який змушує її тремтіти від кожного стуку в двері. Увійшов вже знайомий Хариті Михайло Паращак. Він уніс скривавлене тіло солдата : - Ще одного підстрелили. - Клади його на ліжко. Зачекай, а чого це ти сам? Де ж мій Дмитрик, Дмитро Кміт, ще вчора я його бачила, він, як завжди, насмішив усіх медсестер. Навіть Галинка сміялась.. - Немає, - промовив Михайло, ледве стримавши сльози. Здавалось, що Харитя ось-ось заплаче. Але вона не мала права плакати. На неї чекав солдат. Тіло напівживого хлопця тремтіло від болю. Йому відірвало руку й зачепило легені. Втративши багато крові, він не мав шансів вижити. Солдат ледве промовляв одне й те саме слово:
Харитя могла б його втішити й поговорити з ним, але розуміла, що життя виходило з нього й залишилось менше хвилини. Дівчина помітила у другій руці солдата скривавлений лист. Вона його підібрала. На багряному листі Харитя змогла розібрати лише останні слова: «Цілую. Люблю. Чекаю». Серце сина перестало битися. Харитя з відчаєм в очах глянула на ікону. «І де ж той Бог?» - про себе подумала медсестра. А в очах Михайла відбивався весь жах війни. Словами його не передати. У нього в голові майоріла лише одна думка: «А може, я наступний? І що ж далі? Я, молодик, у якого ще все життя попереду… А як же мати? Хто за нею пригляне в старості? А моя кохана Оленка, вона вже стільки виплакала сліз». Але для солдата є один наказ: «Час жити й час помирати». Все.
Вони почали наминати кашу з хлібом. Сьогодні в них був бенкет. У Хариті ще залишилося два яблука. Вони їли з таким апетитом, ніби забули, що було п’ять хвилин тому. Хоча вибору в них й не було. Додому. У трагічному мовчанні солдата й медсестри ніби доходив ні на мить не згасаючий крик душі, який розривав їх зсередини.
Михайло мовчки вийшов. Через хвилини три до медсестри забігла Галя:
5 Харитя Кононенко - це велична постать милосердя у період німецької окупації. Жінка з великим серцем, доброю душею. Медсестра, яка очолила комітет Українського Червоного Хреста, та ставила життя воїнів УПА понад усе, навіть вище свого життя. Вставати кожного ранку та йти когось рятувати - ось її життєва позиція. Вона знаходила спільну мову із кожним потерпілим. Харитя передавала оточуючим оптимізм та бажання жити навіть у найбільш скрутну хвилину, а ми знаємо, що ця хвилина у ті часи була кожний день. Звичайно ця молода дівчина вміла підбадьорити людей які впали духом. Нерідко траплялося так, що коли вже людина не знала заради чого жити, то вона зверталася до Хариті. Розмова із нею завжди повертала надію на те, що все владнається. У Рівному залишилося багато гарних і теплих спогадів про Харитю. У період німецької окупації кожний день Харитя проживала, як востаннє. Мабуть, таким було життя багатьох людей, адже ніхто не знав, чи зможуть вони ще обняти своїх рідних, чи це їхня остання зустріч. Я вважаю, що Харитя, будучи лише звичайною медсестрою, врятувала багато людей, але ні, не просто багато, а дуже, дуже багато. Дівчина встигала вчасно промити рану, щоб вона не загноїлася, і тим врятувала людину від інфекції, а з часом від смерті. Перев'язати рану, щоб зупинити кров, бо якщо людина втратить багато крові, то кисень не буде поступати до важливих органів людини, а від нестачі кисню людина помирає. Звичайно, таке могла зробити кожна людина, але в період німецької окупації таких сміливих і милосердних людей, як Харитя, було мало, і це дуже сумно. У ті часи талант Хариті, допомагати людям, був справжнім скарбом для Рівного, тому нам потрібно пам'ятати і шанувати таких героїв нашого міста. Остапчук Надія 6 Найвизначнішою постаттю милосердя в роки Великої Вітчизняної війни стала Харитя Кононенко. Ця жінка народилася у Києві, жила у Львові, навчалася у Празі, побувала в Канаді та США, завжди займалась громадською роботою. Вона всім допомагала, не вимагаючи ніякої допомоги для себе. І лише Бог знає , скільки людей було врятовано нею від смерті. Під час війни ця жінка робила все можливе і неможливе для порятунку військовополонених. Збирала й роздавала одяг та їжу, постійно постачала велику кількість ліків для партизанських загонів. І все це вона завжди робила щиро, віддано для інших. Харитя надавала допомогу воїнам незалежно від армії, до якої вони належать, виконуючи обов'язок медичного працівника. Це була палка патріотка України, з величезним надзвичайно добрим серцем. Ніхто не рахував людей, врятованих Харитею Кононенко із таборів. Але свідки стверджують, що таких були тисячі, і не лише наших співвітчизників, а й людей інших національностей. Не було дня, коли б вона не допомогла хоч одному солдату. Разом із товаришками із Союзу українок Харитя десятки разів відвідала рівненські концентраційні табори, завозячи медикаменти та продукти їх в'язням. Організовуючи "походи" жінок та дівчат до таборів, вона допомогла у звільненні багатьох чоловіків. Все це вона робила, ризикуючи своїм життям і здоров'ям, щоб врятувати кожне людське життя і допомогти у боротьбі з окупантами. Це була добра, благородна людина. Врятовані нею люди у майбутньому примножили сили борців із ворогом. Харитя Кононенко була засновницею Українського Червоного Хреста, Союзу українок Канади, доктор економіки, яка врятувала від смерті величезну кількість військовополонених із рівненського концтабору. Ця жінка була живим прикладом для всіх українців і залишиться такою в нашій пам'яті назавжди. У жовтні 1943 року відважну постать милосердя гестапо заарештувало, а невдовзі її, як і багатьох інших українських діячів, було розстріляно. Лишилася тільки добра пам'ять, яка легендою ходила поміж в'язнів рівненських таборів. Растворова Златослава 7 Хариття Кононенко була напрочуд сильною та відважною жінкою. Не дивлячись на тяжкі часи війни, вона допомагала людям всім, чим могла. Славнозвісна Харитя очолювала комітет Українського червоного Хреста, не один раз відвідала рівненські концентраційні табори, завозячи продукти та медикаменти. Багатьох людей вона врятувала від голоду, виснажень і епідемій, ризикуючи власним здоров'ям та життям. У наш час, мабуть, і не знайдеться такої людини, котра свідомо йшла б на саморизик, аби допомогти комусь, не говорячи про те, що тоді була війна. Харитя Кононенко загинула, захищаючи та допомагаючи своїм землякам, - її розстріляли. Як на мене, про цю чудову жінку-героїню треба пам’ятати завжди, адже вона служить для нас яскравим взірцем любові та відданості своїй країні та народові. Якубюк Катерина 8 Навіть не йметься віри, що колись на вулиці Степана Бандери в Рівному був досить глибокий яр і що це була околиця приміського села Видумка. Тільки пам'ятник неподалік станції технічного обслуговування нагадує, що саме тут 1943-1944 роках гітлерівці розстріляли, спалили і прикопали близько трьох тисяч українців. Серед полеглих від рук окупантів була й вона , жінка , яка заслуговує на найвищу шану в Україні. Була вона взірцем милосердя і справами , і помислами, і навіть іменем: Харитина- від грецького слова "благодать", "милосердя". Вона очолила комітет Українського Червоного Хреста, працювала і в допомоговому комітеті. Сучасники залишили про Харитю найтепліші спогади. "Великою гуманісткою, невтомною діячкою на полі допомоги всім людям, які допомоги потребували", називав її Улас Самчук. Ризикуючи своїм життям у запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народоправної вільної України. Ніхто не рахував чоловіків, врятованих Харитею Кононенко із таборів для військовополонених, але свідки стверджують, що таких були тисячі. І не тільки українців, а й людей інших національностей. Вона організовувала цілі походи жінок та дівчат до ближніх і дальніх таборів шукати своїх рідних - чоловіків, братів, батьків, бо німці тоді , на початку війни, відпускали військовополонених-західняків додому, щоб було кому працювати на окупованій ними землі. Для цього треба було тільки, щоб того чи іншого полоненого впізнали родичі. Отож цілком зрозуміло, що в окупованому Рівному особа Хариті Кононенко дуже скоро стала напівлегендарною. Про цю жінку говорили, її запрошували в гості, з нею радилися, шукали її підтримки, а ми маємо свято берегти про неї світлу пам'ять. Пятак Дарина 9 Наша країна не завжди була вільною та незалежною. Багато років за неї боролися хоробрі та безстрашні вояки. Вони віддали своє життя за рідний край. Про силу та патріотизм наших вояків складають легенди. Та не тільки чоловіки відзначились у боротьбі за вільну Україну. Багато жінок зробили немалий внесок. Українки не тільки чарують своєю красою, а й дивують своєю витримкою. впевненістю та патріотизмом. Такі жінки достойні називатись героїнями. Однією з таких героїнь є Харитя Кононенко. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був у крові і кості хоробрий , самовідданий патріот- вояк. Ризикуючи своїм життям в тилу ворога, вона врятувала життя сотням наших вояків на партизанському фронті постійним намаганням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка вільної України. У роки Вітчизняної війни , коли не було від кого чекати допомоги, Харитя стала для наших побратимів шансом на спасіння, надією на виживання. Стогін рідної Батьківщини та прохання про допомогу не пройшли повз відважну жінку. І вона прийшла на допомогу, прийшла на допомогу, прийшла заради нашого вільного майбутнього. У нашому штабі Харитя Кононенко виконувала роль медсестри. Попри напружену ситуацію і натиски ворогів, жінка взяла себе в руки і стала уособленим та живим прикладом українським дівчатам та хлопцям в майбутніх боях за волю. Тендітна патріотка передавала медикаменти українським партизанам, коли ті ,борючись за рідний край, помирали на полі битви. Харитя виконувала також багато інших таємних завдань нашого штабу під керівництвом його начальника. Українська жінка нога в ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої Батьківщини. Харитя Кононенко була засновницею Українського Червоного Хреста, про заслуги, якого ми багато чули, Союзу Українок Канади, де деякий час проживала жінка, одним із керівників організації Жіночої служби України. Також патріотка була доктором економіки , що свідчить про надзвичайну освіченість жінки та про її гострий розум. Харитя була арештована і розстріляна в Рівному. Вона пережила нелюдські страждання, тортури, але не видала нікого. На честь цієї мужньої жінки у Рівному названо одну з вулиць. Завдяки таким відважним, сильним патріотам, як Харитя Кононенко, наша Батьківщина все ж здобула волю та незалежність. Історія цієї патріотки навіки вкарбувалась у моїй пам'яті і залишила слід у серці, і надихнула на власну боротьбу. Гордімося нашими патріотами! Адже вони так багато зробили. аби зараз ми жили в спокої. Приєднуймось і ми до лав патріотів ! Конько Світлана 10 Руки ласкаві, біла косинка... Ви не дивуйтесь. Це - Харитинка. Погляд привітний, очі блакитні, Голос приємний , як вечір літній. Працює невтомно : життя рятує, Завжди весела, дотепно жартує. Васинюк Олеся 11 Сміливий воїн - дівчина з УПА... Це Кононенко - наша медсестра. Як Жанна в Франції, ти так у Україні Живеш у нашім серці ти донині. Букланова Наталя 12 Є багато сторінок нашої історії, які нам дуже болісно згадувати. Однією з таких є війна. Війна забрала надзвичайно багато життів, як солдатів, так і простих громадян, які захищали свою державу. Болючими для нас є спогади про цих мужніх людей, які віддавши своє життя, дали це життя нам, сучасним людям. Однією з таких мужніх, героїчних та небайдужих людей була Харитя Кононенко. Ця дівчина народилася у місті Полтава, у звичайній сім'ї. Ще маленькою дівчинкою Харитя проявляла свою чуйність та доброту до інших людей. Вона завжди допомагала старшим та біднякам, з любов'ю ставилися до тварин. Харитя була відповідальною та безстрашною, хорошим другом та порадником. Але жахлива подія випала на життя Кононенко... Війна. Вона, ця страшна катастрофа, зруйнувала життя багатьом людям. Деякі піддалися паніці, але такі як Харитя продовжували боротися за життя. Та не тільки своє, а й інших людей, життя яких їм було небайдуже. Харитя Кононенко була не з тих людей, які збиралися так просто здаватися. І вона вирішила допомагати партизанам і в'язням, так як фізично допомогти їм у боротьбі нічим не могла. Харитя не одну людину врятувала від голодної смерті, не одне життя зберегла завдяки допомозі медичними препаратами та тимчасовим притулком. Ця мужня дівчина , не боячись ні катувань, ні смерті, постачала їжу та медикаменти в'язням , допомагала їм своїми навиками з медицини. Незважаючи на те. що Харитя була жінкою, з її відвагою та мужністю не могли зрівнятися й деякі чоловіки. І хоча Кононенко стала героїнею для багатьох людей , врятувала безліч життів , це стало порятунком для неї самої. Харитя Кононенко була жорстоко розстріляна німецькими фашистами у вересні 1943 року. Проте, незважаючи ні на що, ми завжди будемо згадувати своїх героїв і увіковічнювати пам'ять про них. Галянт Юля 13 Найвидатнішою постаттю милосердя в період німецької окупації стала мужня жінка, полтавчанка Харитя Кононенко. Це жінка була одним із керівників організації Жіночої служби України, основними напрямками діяльності якої були: надання медичної та соціальної допомоги, притулку звільненим із полону військовополоненим , потерпілим від репресії родинам, і взагалі всім тим, хто зазнав горя під час воєнної хуртовини і хто залишився без засобів на життя. Сучасники залишили про Харитю найтепліші спогади. Це була надзвичайна жінка, адже разом із товаришами по Союзу українок Харитя Кононенко відвідувала табори, завозячи медикаменти і продукти в'язням, багатьох урятувала від голодної смерті. Улас Самчук називав її: "Великою гуманісткою, невтомною діячкою на полі допомоги всім людям, які потребували допомоги". Вона, незважаючи ні на що, завжди працювала, ризикуючи своїм здоров'ям. Ця мужня жінка ігнорувала заборони гітлерівців, щоб урятувати кожне людське життя, подати останню надію нещасним. Німці цинічно глумилися над усяким милосердям, а активність Хариті Кононенко дратувала. У 1943 році її було заарештовано, як і інші патріоти, вона пережила знущання, тортури, проте не видала нікого, а невдовзі була розстріляна. На мою думку, ми завжди повинні пам'ятати про таких людей, як Харитя Кононенко, адже завдяки їм вижило багато людей. Ми повинні брати приклад зі сміливців, завжди бути чуйними, милосердними та співчутливими у ставленні до інших. На жаль, у світі не багато таких чуйних і добрих людей. Будьмо милосердними і співчутливими, простягнімо руку допомоги страднику, і світ стане кращим! Мусевич Вікторія 14 Харитя - мужня жінка, яка заслуговує поваги та доброї пам’яті у нашому серці. Це не просто жінка, а рятувальниця людських життів. У її очах можна побачити доброту та страждання, які принесло лихоліття. Вона мала чуйне серце, яке відкривала кожній людині. Харитя багатьох урятувала від голодної смерті, ран, виснажень, навіть ризикуючи своїм здоров'ям, рятувала кожне людське життя, надаючи останню надію нещасним. Допомагати людям - це її покликання. На нас дивиться усміхнена жінка, яка не має ніяких проблем, тривог, але під цією посмішкою прихований біль та сум. Харитя з дитинства мріяла про велику дружню сім'ю, але її мрії не завжди здійснюються. Зустрівши того єдиного, справжнє кохання, яке мало супроводжувати її все життя, в одну мить втратила його. Двоє закоханих милувалися один одним, планували своє майбутнє, але сталося лихо. Найдорожчий та найрідніший коханий Хариті несподівано покинув життя. Допомагаючи всім людям, жінка не змогла допомогти найріднішому. Це були чорні дні у житті Хариті. Жінка стала ще більш сильнішою, стала ще більше цінувати кожну хвилину життя. Не припиняла Харитя піклуватися про людей, і це більш дратувало німців. Харитю заарештували, а невдовзі розстріляли. У людей залишилися найтепліші спогади про відважну лицарку. Кожна людина має залишити у житті слід, який назавжди запам'ятається людям, так як зробила Харитя Кононенко. Пігарчук Яна 15 Мужність, сила волі, відданість своїй справі - це риси характеру, які не можуть не викликати захоплення і повагу. Всі вони були притаманні для сміливої жінки, найвидатнішої постаті милосердя у період німецької окупації у Рівному, Хариті Кононенко. Звичайна медсестра, яка врятувала сотні життів. незважаючи на стіни байдужості та на заборони влади. вона працювала віддано, намагаючись допомогти всім, хто потребував цього. Багато разів навідувалася у концтабори : привозила ліки, продукти в'язням, рятуючи їх від голоду та виснаження, ігноруючи дорікання та погрози німецьких окупантів. Харитя не раз ризикувала своїм життям і здоров'ям, допомогаючи іншим, вона самовіддано, не боячись нікого та нічого, гасила епідемічні спалахи серед військовополонених. Проте німцям не сподобалась така активність Хариті Кононенко та інших, схожих на неї лицарів милосердя, не дивлячись на те, що вони офіційно визнали діяльність товариства Червоного Хреста, все одно окупанти зневажали будь-які акти милосердя. І це, мабуть, і послугувало для гестапо причиною арешту відчайдушної медсестри. Життя незламної жінки обірвалось рано та трагічно - її розстріляли. Та про Харитю у всіх залишилася найтепліша, найкраща пам'ять. А спогади про її доброту та сталевий характер не прийняли своє існування серед ув'язнених. Такі люди, як Харитя Кононенко, не повинні бути забутими. Вони заслуговують на те, щоб у серці кожного назавжди були викарбувані згадки про їхні подвиги, про їхню відважність та незалежність у той час, коли всі чогось боялись і були залежними від обставин, про безмежну доброту та людяність, коли інші злились на себе та на життя, і ніхто не вірив що можна було змінити все тоді, коли щось змінити було майже неможливо. Інколи нам доводилося чути або й самим говорити про когось :"Це людина з великої літери!".Саме такою була і залишилася у наших спогадах Харитя Кононенко. Демчук Ольга 16 Чи знаєте ви, Сини незалежної України, якими шляхами дісталась ця воля? Скількома сльозами, кров’ю, мужніми тілами умощена ця стежина? Численні репресії, масові депортації - це лише «квіточки» усього того, що витерпів наш народ. Безліч сильних,сміливих юних борців, загинули мужньо, захищаючи свою країну. А скільки дітей, що ще світу не знали, в свої, як мало би бути, щасливі роки зазирали в очі смерті, піддавалися тортурам, знущанням, вбивствам та нелюдському ставленні? Лише найсильніші боролися без упину, вічна і світла пам’ять їм. Серед них була і Харитя Кононенко, жінка, що своїм прикладом показує, як потрібно полюбить Україну, «не словом, а ділом», та ще й яким! Її вчинки заслуговують найвищої похвали. Жінка-борець, вона була справжньою патріоткою, такими мусимо бути і всі ми. Харитя Кононенко,що відчула себе сиротою ще у малих літах, змалечку виховувалася у дусі любові до України. Тому з дитинства у її свідомості відклалось ще, що Батьківщина та добрі діла - понад усе. Добре та велике серце Хариті про це свідчить. Жінка, що як ми вже звикли вважати «слабке створіння», зовсім не така, а навпаки може бути сильною духом, мудрою помислами та величною своїм добрим серцем. Добре відома усі на Рівненщині з кінця 1941го Харитя Кононенко очолила жіночу Службу України. Дуже скоро вона стала відомою, про неї говорили всі, до неї зверталися за порадою і за допомогою, та й не дарма. Адже ця жінка організувала в Рівному школу медсестер, що мала трирічну програму, яка підготовку медичних сестер, акушерок і гігієністів. Окрім медичних предметів у школі викладалися й українознавчі. Часто школа змінювала приміщення, оскільки німецькі окупанти всіляко перешкоджали діяльності навчального закладу. Харитя зі всім завжди вправно справлялась: знаходила нові приміщення, гуртожитки та безкоштовні їдальні. Підшуковувала викладачів. І це не єдині «подвиги» Хариті. Ніхто не рахував людей, врятованих нею, але очевидці говорять, що вона рятувала всіх, і не тільки українців. Жінка організовувала великі «походи» жінок та дівчат до дальніх таборів «шукати» своїх рідних - коханих, братів, чоловіків. Минуло ще трохи часу, і Харитю також ув’язнили, тривали жорстокі допити, швидко наближався її останній день Трималася вона дуже мужньо. У день свій останній боролась востаннє за гідність та честь України. Це була наша патріотка вільної України, заслужена діячка УНР… Харитя Кононенко - живий приклад майбутнім поколінням, як потрібно боротися за честь, гідність та волю своєї батьківщини. Маркова Анастасія 17 Захоплене німцями місто жило. Страждало, ридало, кровоточило, але жило. Вона бачила його рани, знала всі його хвороби і не могла просто дивитися на це. Дарма, що вставала вночі, запалювала останню свічку, щільно затуляла благенькі, потріпані фіранки, та все одно продовжувала забувати про себе. Думала, безперестанку думала про місто та занедбані вулиці, свинцеві хмари. Про зруйновані будинки з розбитими вікнами, що щирилися на перехожих гострими уламками мутного від бруду скла. І про худі обличчя з впалими щоками, виступаючі ребра, фіолетові синці та багрові рани. Все це щодня і щоночі стояло перед очима і вживу, і уві сні, не давало спокою, тривожило. Боліло серце від тих думок, та вони нікуди не дівалися. Але Харитя й сама не хотіла, щоб вони зникли. Ті помисли лише нагадували про її обов’язок, якщо не перед суспільством, то перед собою, перед Богом. Та одного разу, також темної ночі, розбудили й так ледь притомну Харитю, що встигла тільки й вхопити неспокійний сон за хвіст, вже інші люди. Дівчина дивилася їм у вічі, слухала їх різку та жорстоку мову, і знову думала. Це були такі ж хворі люди, що приходять до неї щодня і щоночі. Єдине – у них були свої, особливі болячки, над якими вона влади не має. Той, хто не хоче чути, ніколи й не почує. А тоді почалися дні і ночі, коли Харитя бачила фіолетові синці та багрові рани на своїх руках, ногах, обличчі. Здавалося, вони всюди, навіть на нутрі. Та, де там вона бачила! Дівчина не була впевнена, що вона взагалі ще здатна лицезріти саме ту дійсність, що є насправді. Сни зливалися з реальністю – і там, і там були тортури, знущання, допити. Тільки уночі мучили місто, а вдень – її. Але українка і сама не знала, що з того гірше. Десь там, в глухому куточку пам’яті, ще цвіли сади на Полтавщині – перед очима цвіли гематоми. Коли Харитя стояла спираючись на холодну та вологу стіну, її знову штурмували думки. Вона дивилася на офіцерів в обмундировані Вермахту, ніби заглядала у дула націлених на неї та таких же нещасних людей рушниць, та насправді бачила розквітчану Полтаву. Можливо, трусилися руки. Хто зна, може й текли сльози, залишаючись солоними доріжками на розчервонілих щоках. Але то все не від страху – втомилося від тої долі тіло, сама ж Харитя й не думала про те. Лунала команда, неначе грім. Лунали постріли, неначе незчисленні вироки. Падали українці, євреї, ніби хто косив траву. Падала й полтавчанка, пробачивши хворим людям те, що вони зробили з нею, бо вона ж милосердна. Та ніколи вона їм не пробачить того, що вони накоїли з містом, бо його хворобу ще можна було вилікувати. Синюк Онисия 18 «Її подвиг житиме вічно» Однією з найвідоміших сестер милосердя у період німецької окупації в Рівному стала Харитя Кононенко. Про Харитю Кононенко я дізналася з уроків історії. Її діяльність та відважні вчинки, мене захоплюють. Вона працювала медсестрою в міжнародній організаціі Червоний Хрест. Ризикуючи власним життям, вона рятувала життя сотням ранених вояків УПА, лікувала поранених і хворих в’язнів концтаборів що знаходилися в нашому місті, виконувала доручення командирів. Як і тисячі героїв, вона боролася за волю та незалежність України. Ой, як же хотілося щоб наша поневолена Україна стала, гордо розправивши плечі, в колі вільних народів! В липні 1943 року Харитю Кононенко схопили і кинули до рівненської в'язниці. Як і інші патріоти, вона пережила знущання, тортури та біль. Але попри страждання, вона не здавалася і нікого не видала окупантам.. 15 жовтня 1943 року в числі багатьох інших заручників гітлерівці розстріляли Харитю Кононенко. Я вважаю її справжньою патріоткою, хоча вона сама, мабуть, так не вважала . Звісно, далеко не кожен зможе, ризикуючи своїм життям, отак самовіддано робити велику справу, слідуючи заповідям Божим…. Одну з вулиць Рівного названо іменем цієї мужньої українки. Ніколи не забудуть жителі міста тендітну полтавчанку, доля яку закинула у наш волинський край. Я вважаю Харитю Кононенко справжньою патріоткою та Героєм України. Вона є взірцем мужності, героїзму та любові до України та свого народу. Слава тобі, відважна жінко і слава Україні! Солоневська Орися 19 Сірий колір надії Прохолода. Подуває осінній вітер, і пожовкле листя поринає у танок. 18 жовтня. 1900 рік… Село Миколаївка Кременецького повіту Полтавської губернії. З одного будинку лине плач дитини, який ледве чути на вулиці. Це світ побачила Харитина Кононенко. …Мале дівча усміхається чужій людині - Олександру Валер'яновичу Вілінському. Осиротіла дитина виховується в сім'ї Вілінських – щирих українських патріотів. Роки минали швидко. У свої дев'ятнадцять відчувала непевність. Думки в голові перекручувались, і сама вона недобре розуміла, що відбувається. Поспішаючи за сім'єю Вілінських, молода дівчина боялася чужої країни, але й боялася зостатися тут. Харитя мусила емігрувати… Невже там буде краще? А як же Україна? Рідна земля і рідні люди? Усі ці думки переплутувались – і це напружувало її. Що? Де? Як?.. Чи зможе повернутися додому?.. Стільки питань, а відповіді немає… І так завжди. …Тепер думок не було. Лише сірі дерева, сіре сонце, сіре небо. Ніщо не мало кольорів. Іноді у вікно зазирали промені сонця. Потяг. Шум. А далі Чехословаччина. Чужа країна, чужі люди, чуже все… Щоб заспокоїти себе, вона думала про те, якого кольору буде майбутнє. Їй хотілося багряного. Хто зна чому… 1930 рік… Харитя вже стільки всього пережила. Академія, Канада, товариство імені Ольги Кобилянської. Знову Чехословаччина, знову академія і отримання диплому інженера-економіста. А чи знадобиться він у житті? …Тепер це була доросла жінка. Впевнена, рішуча і непохитна. Вона знала, що робить, і впевнено йшла до своєї мети. Це вже не та дев'ятнадцятирічна дівчина, що боязко дивилась у майбутнє. 1941 рік. Місто Рівне. Вона приїхала сюди, аби очолити Жіночу Службу України. Її ім'я нині знали . Його вимовляли з повагою тисячі людей! «І хто б міг подумати?» - казали деякі. А вона знала, що відповісти. І ось 1943-ий. 15 жовтня. Морозна погода. Іде дощ. Тисячі полонених стали в ряд. Околиці приміського села Видумка. Сорок п'ята… Сорок п'ята з людей, що покірно чекають своєї смерті. Хтось боїться, хтось благає помилувати, але кожен знає, що загине. Ні, вона не боїться. Добре почастувала своїх катів черевиками… Питання: «А що далі буде?» декого лякало… А Кузнєцова хвилювала лише смерть цих людей. Для нього це був один із його славетних «подвигів». І вона стояла. Не знала майбутнього, але була впевнена, що не боїться. Хоча… Так мало статися, і ніхто цього не змінить… І пролунав постріл. Біль огорнув тіло, наче хвиля електричного струму. Осінь, дощ, листя… Усе, що встигла побачити, усі спогади - усе промайнуло в голові… Кінець… Ось як все закінчується. Ні щасливого кінця, ні сльозливої драми. Лише сірі будні. Сірі. Але… Лише сьогодні… Сьогодні вона помітила у серцях білий колір. Колір надії. Вона – це Харитина Кононенко, найвидатніша жінка, яку я коли-небудь знала і яку знав світ. Шаламай Ангеліна 20 Спаси і сохрани Стомлена жінка тихо ввійшла до кімнати і причинила за собою двері. Подруга-аптечка лежала на мереживній хустині поруч з пляшечкою спирту. Залишки його запаху ще залишалися в повітрі та на вологій ваті в сміттєвій корзині, яка була геть переповнена закривавленими бинтами. На старому вусатому годиннику вишикувалися стрілки. Шоста година… Рожевий вечір… Хотілося, щоб уся його багряність нагадувала щось більш приємне душі, аніж криваві ріки крові, сухі краплини якої ще зосталися на підлозі. Набравши води до залізної миски, Харитя взялася вимивати бруд. Довівши все до блиску, вона сіла на рипуче крісло. Перепочила… Сонце у вікні ховалося за горизонт, теж змучене. Вони були подібні… Передчуваючи свій близький кінець, сонце наливалося багрянцем, як і її спогади. Вона не намагалася їх забути, хоч і не цуралася. Навпаки, вперто бажала запам'ятати усіх своїх «пацієнтів». Уже звично лікувала рани, не кривилася від крові, як було вперше, люб'язно зверталася, милостиво допомагала. Розчинялася у новій справі, не шкодуючи сил. Дівчина підвелася, але ненадовго. Опустившись на коліна, вона звела разом руки та пошепки прочитала молитву перед іконою Святої Богоматері. Крихітна іконка зображувала обличчя Марії та Христа-немовляти. …Не гаючи часу, Харитя підхопила медикаменти та швидко ввійшла до вітальні. Приміщення нагадувало незвичайну гостьову кімнату… У рядок стояли полиці з ліками та обладнанням. Ліжка були покриті білими простирадлами. Поряд блимала гасова лампа, бо вузьке віконечко не зовсім освітлювало весь простір, лише тонка цівочка світла миготіла на скляних дверцятах шафи. Стояла тиша… Її осмілювався порушити лише подих чи зітхання. На постелях лежали поранені й просто виснажені місцеві, які теж попали під приціл німецьких рушниць. Усі вони покірно мовчали, висловлюючи повагу, даючи тихий спокій рятівниці. Хоч вона цього й не вимагала… Харитина мовчки підходила до кожного та перев'язувала рани, давала води. В її голові промайнуло знайоме обличчя. Харитя втратила батьків ще коли була малою дитиною. Хоча їхні обличчя стояли в неї перед очима, мов самі ікони, але безмовне лице нагадувало їй когось іншого. Злегка сивий, з пильним поглядом пан Вілінський, що став для дівчинки другим батьком. Літній чоловік був копією Олександра Валер'яновича. Це Остап Оквітський. Він рветься до бою. Уже й сама не знає, чи пускати його, чи повернеться він, чи побачить вона знайоме обличчя знову? Сьогодні вона провела його сумним поглядом. Знала, що він готувався вп'яте, бажав боротьби. Глянула ще раз, пройшла поряд. Попрощалася. Час ішов повільно… Завтрашній день був неважливим. І лише червоний хрест та очі, його очі, надія та любов до Вкраїни. Саме вони вели її далі. Вільною і незламною людину роблять любов, доброта і милосердя. Шаламай Вероніка 21 Яка іще юна, яка молода Армійська сестричка Харитя. Когось із повстанців настигла біда – На поміч примчить вона миттю. Де силу бере? Звідки в неї вона? (Не всім юнакам це збагнути!) Заради Вкраїни, ідеї УПА Готова і гори вернути! С.В. Банькова |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |
| ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти і науки України та... |
Упорядник та автор вступної статті Данило КОНОНЕНКО Земля, де тісно переплелося коріння сивої давнини і нашого стрімкого невтримного сьогодення, земля, яку з любов’ю називають сонячним... |
| Запорізької області Сімдесят шоста сесія V скликання РІШЕННЯ Бердянська, з метою заохочення роботодавців до збереження діючих та створення нових робочих місць з гідними умовами праці, формування... |
Про вивчення історії у 2009/2010 навчальному році У 2009/10 н р учні 5 – 9 класів навчатимуться за програмою 12-річної школи “Історія України. Всесвітня історія. 5 – 12 класи” (Київ,... |
| Про вивчення історії у 2010/2011 навчальному році У 2010/11 навчальному році учні 5 – 9 класів навчатимуться за програмою 12-річної школи “Історія України. Всесвітня історія. 5 –... |
«ІСТОРІЯ КРАЇН СВІТУ (ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ)» |
| Конспект лекцій Вся історія розвитку світової цивілізації – це історія налагодження контактів, відносин, зіткнення інтересів різних цивілізацій,... |
Історія будь-якої науки в тому числі і криміналістики окрема галузь... Потрібно сказати, що зародження прийомів і засобів розслідування злочинів, які отримали пізніше назву криміналістичних, безумовно... |