|
|
Скачати 2.26 Mb.
|
Загальні вимоги щодо цільового призначення та цільового ви¬користання і охорони кожної категорії земель проявляються в їх назвах. Однак характер використання земельних ділянок, що нале¬жать навіть до однієї категорії, може істотно різнитися. Тому зе¬мельним законодавством встановлені вимоги цільового використан¬ня земель, дотримання яких є важливим засобом забезпечення ре-алізації завдань раціонального використання та охорони земельного фонду як у цілому, так і окремих категорій земель зокрема. Цільове призначення земель означає, що надана громадянинові чи юридичній особі земельна ділянка у власність чи користування, в тому числі в оренду, має використовуватись відповідно до цільо¬вого призначення цієї ділянки. Наприклад, земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Якщо ділянка призначена для садівництва, то громадянин не може використовувати її для ведення фермерсько¬го господарства і навпаки. Тим паче, громадянин не може викори¬стовувати таку земельну ділянку для несільськогосподарських цілей, наприклад, для будівництва магазину, майстерні тощо. Цільове призначення земельних ділянок встановлюється упов¬новаженими державою органами і не може змінюватися власника¬ми землі та землекористувачами самостійно. Згідно зі ст. 20 ЗК Ук¬раїни віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у ко¬ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення. Таким чином, цільове призначення земель є ефективним засо-бом впливу держави на використання та охорону земель. З допо¬могою нього держава регулює процес розподілу земель країни на категорії та відповідно характер використання земельного фонду країни для задоволення різних суспільних потреб. Так, згідно зі ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфрас¬труктури або призначені для цих цілей. До таких земель належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші за¬хисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фон¬ду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасо¬вої консервації тощо). ЗК України забезпечує охорону та раціональне використання земель сільськогосподарського призначення насамперед шляхом встановлення переліку осіб, які можуть їх використовувати. Зокре¬ма, зазначені землі можуть передаватися у власність та надаватися в користування: а) громадянам — для ведення особистого селянсь¬кого господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського вироб¬ництва; б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогоспо¬дарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передо¬вого досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогоспо-дарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства. Водночас землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним грома¬дянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Слід зазначити, що одним із основних завдань правової охоро¬ни земель України є збереження сільськогосподарського земельного фонду. Тому ст. 23 ЗК України передбачено, що землі, придатні відповідно до даних державного земельного кадастру для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. А для будівництва промис¬лових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, ма¬ють надаватися переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Аналогічне положення міститься і в ст. 36 Закону України «Про охорону земель», в якій зазначено, що у разі вилучення (викупу) земель сільськогоспо¬дарського призначення для несільськогосподарських потреб забез¬печується пріоритет максимального збереження продуктивних зе¬мель. Крім збереження площ земель сільськогосподарського призна¬чення, завданням правової охорони земель є також збереження та підвищення виробничих та екологічних властивостей даної кате¬горії земель. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про охорону зе¬мель» на землях сільськогосподарського призначення має прово¬дитися природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, про-тиерозійне та інші види районування (зонування) земель, які пе-редбачають: а) поділ земель за цільовим призначенням з урахуван¬ням природних умов, агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, розвитку господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної безпеки; б) установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до району (зони); в) визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу; г) установлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або грунтів з ураху¬ванням їх геоморфологічних, природно-кліматичних, ґрунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони). З проведенням природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районуван¬ня (зонування) земель конкретизуються і обов'язки їх власників та користувачів щодо раціонального використання та охорони земель. Важливим напрямом правової охорони та використання земель сільськогосподарського призначення є. закріплення в законодавстві вимог щодо охорони Грунтів таких земель. Так, згідно зі ст. 37 зако¬ну власники та користувачі земельних ділянок, в тому числі орен¬дарі, зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості Грунтів, передбачені нормативно-правовими актами України. При цьому стаття містить пряму заборону на таке використання зазна¬чених земель, яке призводить до погіршення їх якості. А в ст. 47 закону міститься заборона щодо розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, заліснення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо. Крім того, ст. 37 закону передбачено, що на землях сільського¬сподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо: а) вирощування певних сільськогосподарських культур, застосу¬вання окремих технологій їх вирощування або проведення окремих агротехнічних операцій; б) розорювання сіножатей, пасовищ; в) використання деградованих, малопродуктивних, а також техно¬генно забруднених земельних ділянок; г) необгрунтовано інтенсив¬ного використання земель. Власники та користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення зобов'язані дотриму¬ватися зазначених заборон та обмежень. До земель житлової та громадської забудови ЗК України (ст. 38) відносить земельні ділянки в межах населених пунктів, які викори¬стовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Використання та охорона таких земель здійснюється відповідно до ге¬нерального плану населеного пункту, іншої містобудівної докумен¬тації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням дер¬жавних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудо¬ви. Правовою базою здійснення заходів щодо охорони та викори¬стання земель житлової та громадської забудови є закони України «Про основи містобудування» та «Про планування і забудову тери¬торій»; Типові регіональні правила забудови, затверджені наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політи¬ки України від 10 грудня 2001 р., Державні санітарні правила пла¬нування та забудови населених пунктів, затверджені наказом МОЗ України від 19 червня 1996 р. та деякі інші правові акти. Особливій правовій охороні підлягають землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення. Землями природ-но-заповідного фонду є ділянки суші і водного простору з природ¬ними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохо¬ронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Згідно зі ст. 44 ЗК України до земель природно-заповідного фонду включаються природні те¬риторії та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, за¬казники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва). Землі при¬родно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, кому¬нальній або приватній власності. Однак їх використання та охоро¬на мають здійснюватись у повній відповідності з чинним законо¬давством, зокрема законами України «Про охорону навколишньо¬го природного середовища», «Про природно-заповідний фонд Ук-раїни», «Про Загальнодержавну програму формування національ¬ної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» (2000 р.), «Про екологічну мережу» тощо. Особливість правової охорони земель природно-заповідного фонду полягає у їх власнісному статусі. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд» території природних заповід¬ників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші при-Родні ресурси, надані національним природним паркам, є власні¬стю українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони —буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним пар¬кам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності ук¬раїнського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Що стосується ботанічних садів, дендро¬логічних парків та зоологічних парків, створених до прийняття цього закону, то вони також не підлягають приватизації. Водночас у разі зміни форми власності на землю (приватизації землі), на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відпо¬відною перереєстрацією охоронного зобов'язання. Принциповим положенням законодавства про землі природно-заповідного фонду є те, що на таких землях забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Землі тери¬торій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть використо¬вуватися лише у природоохоронних, науково-дослідних, оздоров¬чих та інших рекреаційних цілях, в освітньо-виховних цілях та для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. За¬значені основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання ху-доби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідно¬го фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів (ст. 9\ Закону України «Про природно-заповідний фонд»). Правовий режим охорони та використання земель природно-за¬повідного фонду не є однорідним навіть у межах територій об'єктів природно-заповідного фонду одного й того ж виду. Наприклад, згідно зі ст. 18 Закону України «Про природно-заповідний фонд» для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних ком¬плексів згідно з функціональним зонуванням. Зокрема, в межах біосферного заповідника виділяються заповідна і біосферна зони та зона антропогенних ландшафтів. Заповідна зона включає ту ча¬стину території біосферного заповідника, яка призначена для збе¬реження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, ге¬нофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників. Буферна зона охоплює території заповідника, виділені з метою за¬побігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників. Нарешті, зона антропогенних ландшафтів біосферно¬го заповідника включає території традиційного землекористуван¬ня, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекре¬ації та інших видів господарської діяльності. Крім того, в межах те¬риторії біосферних заповідників можуть виділятися зони регульо¬ваного заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до-держанням вимог законодавства щодо їх охорони. Одним із основних напрямів посилення правової охорони зе¬мель природно-заповідного фонду на сучасному етапі розвитку країни є прийняття законодавства про національну екологічну мере¬жу. Згідно зі ст. З Закону України «Про екологічну мережу» вона являє собою єдину територіальну систему, яка утворюється з ме¬тою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетично¬го фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природ¬ного середовища і відповідно до законів та міжнародних зо¬бов'язань України підлягають особливій охороні. Слід зазначити, що до складу екологічної мережі належать не тільки землі природно-заповідного фонду. Як передбачено ст. 5 за¬кону, до складових структурних елементів екомережі включають: а) території та об'єкти природно-заповідного фонду; б) землі вод¬ного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; в) землі лісо¬вого фонду; г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпо¬чинку населення і туризму та проведення спортивних заходів; є) інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинно¬сті, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земель¬ні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу природну цінність); є) земельні ділянки, на яких зростають при¬родні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тварин¬ ного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; з) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсив¬ ного використання — пасовища, луки, сіножаті тощо; и) радіоак¬ тивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом. Водночас формування екомережі підпорядковане саме розв'язанню проблеми збільшення частки заповідної території у складі земель України та підвищення рівня її захищеності від ант¬ропогенних впливів. У зв'язку з цим у складі екомережі виділяють ключові території, буферні зони, сполучні території та відновлю--вальні території екомережі (ст. 16 Закону України «Про екологічну мережу»). До ключових територій екомережі належать території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжна¬родного значення, інші території, в межах яких збереглися найбільш цінні природні комплекси. Буферні зони екомережі охоплюють території навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативному впливу господарської діяльності на суміжних територіях. Сполучні території екомережі — це території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі. Нарешті, відновлювані території екомережі складають порушені землі, деградовані й малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, а також інші території, важливі з погляду формування просторової цілісності екомережі. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про екологічну мережу» включення територій та об'єктів екомережі до відповідних пе¬реліків здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень у по¬рядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. І хоча включення територій та об'єктів до переліків територій та об'єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони роз¬ташовані, власники і користувачі територій та об'єктів, включених до переліків територій та об'єктів екомережі, зобов'язані виконува¬ти заходи щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно зба¬лансованого та раціонального використання. Правова охорона земель оздоровчого призначення поширюється на землі, що мають природні лікувальні властивості, які викорис¬товуються або можуть використовуватися для профілактики захво¬рювань і лікування людей (ст. 47 ЗК України). Важливі положен¬ня правової охорони земель оздоровчого призначення викладені в Законі України «Про курорти» (2000 р.). Згідно з законом землі оз-доровчого призначення поділяються на курорти та лікувально-оздо¬ровчі місцевості. Курорт являє собою освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єкта¬ми інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Відповідно до ст. 4 закону за характером природних лікувальних ресурсів курорти України поділяють на курорти державного та місцевого значення. До курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медич¬ної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцево-го значення належать природні території, що мають загальнопоши-рені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою ліку¬вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань. А ліку¬вально-оздоровча місцевість — це природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу ли-манів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Тому згідно зі ст. 12 зазначеного закону забудова курортів має здійсню¬ватися відповідно до затверджених у встановленому законодавст¬вом порядку генеральних планів курортів, іншої містобудівної до¬кументації. При цьому закон забороняє будівництво на курортах нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо із задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб курортного та жит¬лового будівництва, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори. Важливою особливістю правової охорони земель оздоровчого при¬значення є те, що на територіях лікувально-.оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Метою санітарної охорони курортів є збере¬ження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, за¬побігання забрудненню, пошкодженню та передчасному висна¬женню цих ресурсів. З цією метою в межах курорту встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Округ санітарної охорони являє собою територію земної по-верхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту (ст. 28 закону). В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що на¬лежать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні во¬ди, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. У разі використання пов'язаних між собою ро¬довищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декількома курортами для них може встанов¬люватись єдиний округ санітарної охорони. Встановлення меж округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів не передбачає вилучення (викупу) відповідних земельних ділянок у їх користувачів чи власників. Компетенція ор¬ганів, які встановлюють зазначені межі, залежить від статусу ку¬рорту. Так, згідно зі ст. 29 закону межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення за¬тверджуються Верховною Радою України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними тери¬торіями державного значення. А межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів місцевого значення затверд¬жуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення. Правовий режим округу санітарної охорони курорту не є одна¬ковим для всіх його частин. Так, згідно зі ст. ЗО закону за ступе¬нем охоронного режиму округ санітарної охорони поділяється на три зони: першу (зона суворого режиму), другу (зона обмежень) та тре¬тю (зона спостережень). Перша зона — суворого режиму охоплює місця виходу на поверх¬ню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких викорис¬товується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів. На території зони суворого режиму забороняється: а) користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ре¬сурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні ліку¬вальні фактори курорту та його екологічний баланс; б) прокладен¬ня кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубо-проводів, інших комунікацій; в) спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту; г) скидання дренажно-скидних та стічних вод; ґ) влаштування стоянок авто¬мобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); д) влаш¬тування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; є) проїзд автотранспорту, не пов'язаний з об-слуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; є) постійне і тимчасо¬ве проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечу¬ють використання лікувальних факторів). Водночас на території першої зони округу санітарної охорони курорту дозволяється про¬вадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікуваль¬них факторів, на підставі науково обгрунтованих висновків і ре¬зультатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, про-тикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали (ст. 31). Друга зона округу санітарної охорони курорту — зона обмежень — охоплює територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунто¬вих вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до ро¬довища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-ку¬рортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного за¬конодавства та правил, передбачених для округу санітарної охоро¬ни курорту, може призвести до погіршення природних і лікуваль¬них факторів курорту. На території другої зони забороняється: а) будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; б) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з без¬посереднім упорядкуванням території; в) спорудження поглинаю¬чих колодязів, створення полів підземної фільтрації; г) забруднен¬ня поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; г) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, грунту, ґрунтових вод, повітря; д) розміщення складів пестицидів і міне-ральних добрив; є) здійснення промислової вирубки зелених наса¬джень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і ліку¬вальних факторів; є) скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів. Слід зазначити, що згідно зі ст. 32 закону усі багатоквартирні будинки в межах другої зони повинні мати водопровід та ка-налізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджують¬ся та обладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами. До третьої зони округу санітарної охорони курорту — зони спо-стережень — включається територія, яка охоплює всю сферу фор-мування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насаджен¬ня навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафт¬но-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фак-тори. На території третьої зони забороняються: будівництво під-приємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, Грунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових та побуто-вих стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Третя зона є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які негативно не впливатимуть на лікувальні та природні фактори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматич¬них, екологічних і санітарно-гігієнічних умов (ст. 33 закону). Землі оздоровчого призначення, а також землі округів санітар-ної охорони курортів можуть перебувати у державній, комунальній чи приватній власності. Водночас у межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняються передача земельних ділянок у власність і надання в користування підприємствам, уста-новам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охо-роною природних лікувальних властивостей і відпочинком насе-лення (ст. 48 ЗК України). Правовий режим земель рекреаційного призначення поширюється на землі, які використовуються для організації відпочинку насе-лення, туризму та проведення спортивних заходів. Згідно зі ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать зе¬мельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших на-селених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, тури-стичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових тури-стично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших ана-логічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за при¬значенням, а також негативно впливає або може вплинути на при¬родний стан цих земель. Землі рекреаційного призначення можуть перебувати у дер-жавній, комунальній та приватній власності. Власники та користу¬вачі земельних ділянок, віднесених до земель рекреаційного при¬значення, зобов'язані використовувати їх виключно за цільовим призначенням. Особливостями правової охорони відзначаються і землі історико-культурного призначення, до яких належать землі, на яких розташо¬вані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, ме¬моріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, на-скельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військо¬вих таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ан¬самблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фо¬нова забудова (ст. 53 ЗК України). Землі історико-культурного призначення можуть перебувати в державній, комунальній чи приватній власності. Власники об'єктів, розташованих на землях історико-культурного призна¬чення, мають право використовувати земельні ділянки відповідно до споживчого чи побутового призначення таких об'єктів. Водно¬час Закон України «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.) передбачає можливість встановлення обмежень щодо використан¬ня земельних ділянок, на яких розташовані певні об'єкти істори¬ко-культурного призначення. Так, згідно зі ст. 30 закону органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами. Крім того, органи місцевого самоврядування, на території яких не створено органів охорони культурної спадщини, зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці, негайно повідомивши про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої влади. Важливим напрямом правової охорони земель історико-куль-турного призначення є встановлення навколо частини таких зе-мель, а саме навколо історико-культурних заповідників, ме-моріальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і ком¬плексів охоронної зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель (ст. 54 ЗК України). Підстави та порядок встановлення зазначених зон визначені Законом «Про охорону культурної спад¬щини». Так, згідно зі ст. 31 закону топографічно визначені тери¬торії чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спад¬щини або можлива їхня наявність, можуть оголошуватися рішен¬ням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони куль¬турної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк за поданням відповідного ор¬гану охорони культурної спадщини. В такому випадку цей орган визначає і правовий режим охоронюваної археологічної території. Посиленій правовій охороні підлягають і середовища населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України. На охоронюва-них археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, істо¬ричних ареалів населених місць, занесених до Списку, забороня¬ються містобудівні, архітектурні та ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погоджен¬ня з Інститутом археології Національної академії наук України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історич¬них ареалів населених місць визначаються у порядку, встановлено¬му Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконав¬чої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваже¬ними ним органами охорони культурної спадщини. Крім того, з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток та комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони ре¬гулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охоро¬ни археологічного культурного шару. Межі та режими використан¬ня зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-про¬ектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або упов¬новаженими ним органами охорони культурної спадщини (ст. 32 Закону «Про охорону культурної спадщини»). На землях, на яких розташовані деякі об'єкти культурної спад¬щини, та встановлених навколо них зонах охорони обмежуються певні види використання земельних ділянок. Так, згідно зі ст. 35 закону проведення археологічних розвідок, розкопок, інших зем¬ляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те¬риторії, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, може здійснюватися лише після отримання дозволу центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. А дозволи на проведення архео¬логічних розвідок, розкопок можуть надаватися за умови дотри¬мання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкри¬того листа), виданого Інститутом археології НАН України. Водночас встановлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання земле¬власниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення (ст. 34 закону). Проте власник або користувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпоряд¬женням органу охорони культурної спадщини зобов'язаний не пе-решкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення ар¬хеологічних розвідок, розкопок на цій ділянці (ст. 35 закону). До земель лісового фонду як об'єкта правової охорони належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рос¬линністю, нелісові землі, які надані та використовуються для по¬треб лісового господарства. До земель лісового фонду не включа¬ються землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; б) полезахисними лісо¬вими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу заліз¬ниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідро¬технічних споруд та водних об'єктів; в) окремими деревами і група¬ми дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадиб¬них, дачних і садових ділянках (ст. 55 ЗК України). Згідно зі ст. 6 Лісового кодексу України всі ліси в Україні є власністю держави. Це означає, що і землі лісового фонду перебу¬вають у виключній власності держави. Однак ЗК України по-іншо¬му визначає власнісний статус цієї категорії земель. Згідно зі ст. 56 ЗК України землі лісового фонду можуть перебувати в державній, комунальній чи приватній власності. Проте це не означає, що всі земельні ділянки лісового призначення можуть бути приватизо¬вані, тобто передані у власність громадян чи юридичних осіб. За рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади у приватну власність громадян та юридичних осіб можуть бе-зоплатно або за плату бути передані лише замкнені земельні ділян¬ки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів, які знаходять¬ся у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Водночас ЗК України дозволяє набуття громадянами і юридични¬ми особами у власність для заліснення земельних ділянок деградо-ваних і малопродуктивних угідь без обмеження їх розміру. У тако¬му разі придбаним зазначеними особами земельним ділянкам на¬дається за рішенням відповідних органів влади цільове призначен¬ня земель лісового фонду, що вводить їх у сферу дії норм про пра¬вову охорону земель даної категорії. Згідно зі ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науко¬во-дослідних робіт тощо. Слід зауважити, що основним завданням правової охорони земель лісового фонду є забезпечення охорони та використання лісових ресурсів країни. Тому значною мірою правова охорона цієї категорії земель забезпечується нормами Лісового кодексу України. Зокре¬ма, останнім встановлені обов'язки лісокористувачів щодо раціонального використання та охорони лісів. Так, згідно зі ст. 18 Лісового кодексу України постійні лісокористувачі зобов'язані: а) забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищення про¬дуктивності лісових насаджень і посилення їх корисних властиво¬стей, підвищення родючості грунтів, виконувати інші вимоги зако¬нодавства щодо ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів; б) дотримуватися науково обґрунтованих норм і порядку спеціального використання деревних та інших ресурсів лісу та користування земельними ділянками лісового фонду; в) ве¬сти лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та користуватися земельними ділянками лісового фонду способами, які забезпечували б збереження оздоровчих і за¬хисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання та відтворення; г) викону¬вати роботи, пов'язані з відведенням у натурі земельних ділянок лісового фонду для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, спор¬тивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт; ґ) вести первинний облік лісів; д) забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рослинних угруповань відповідно до природоохоронного законодавства; є) своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; є) не порушувати законні права тимчасових лісокористувачів. А особи, які використовують лісові ресурси тимчасово на засадах договору оренди, зобов'язані: а) за¬безпечувати користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання; б) вести роботи способами, які за¬безпечували б збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для відновлення наса¬джень, охорони, захисту, використання та відтворення лісів, охо¬рони рідкісних видів флори і фауни; в) своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів; г) не порушувати права інших лісокористувачів тощо (ст. 19 Лісового кодексу України). До земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; б) прибережними захисними смуга¬ми вздовж морів, річок та навколо водойм; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смуга¬ми водних шляхів (ст. 58 ЗК України). Правовий режим земель водного фонду підпорядкований правовому режиму водних об'єктів, розташованих на таких землях. Тому зміст правової охо¬рони земель водного фонду визначається нормами як земельного, так і водного законодавства. На жаль, між нормами зазначених галузей права мають місце певні розбіжності. Так, згідно зі ст. 6 Водного кодексу України во¬ди (водні об'єкти) є виключно власністю українського народу і на¬даються тільки в користування. Оскільки до водних об'єктів нале¬жать природні або створені штучно елементи довкілля, в яких зо¬середжуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, ка¬нал, водоносний горизонт), то цим поняттям охоплюються зе¬мельні ділянки, в яких зосереджені води. Отже, з Водного кодексу України випливає, що землі водного фонду також належать одно¬му власнику — українському народу (державі). Однак ст. 59 ЗК України встановлено, що землі водного фонду можуть перебувати не тільки в державній, а й у комунальній або приватній власності. Зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самовряду¬вання можуть безоплатно передаватись у власність замкнені при¬родні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Крім того, влас¬ники на своїх земельних ділянках мають право в установленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми, площа яких може перевищувати 3 гектари. Землі водного фонду, які перебувають у державній власності, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самовря¬дування надаються державним водогосподарським організаціям у постійне користування для догляду за водними об'єктами, прибе¬режними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Зе¬мельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і бе¬регових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші во-Дойми, болота та острови також можуть передаватися за рішенням Цих органів влади громадянам та юридичним особам в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, Рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науко¬во-дослідних робіт тощо. Що стосується тієї частини земель водного фонду, які вкриті водою, то їх використання також регламентується законом. Згідно зі ст. 86 Водного кодексу України на земельних ділянках дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів можуть прово¬дитися лише роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних спо¬руд, поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки і гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи. Місця і порядок про¬ведення зазначених робіт визначаються відповідно до проектів, що погоджуються з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. З метою забезпечення охорони та раціонального використання водних об'єктів уздовж водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою (ст. 58 ЗК України). Правовий режим таких зон залежить від типу водойми, уздовж якої вони встановлені, та охоронної спрямованості зони. Так, уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших во¬дойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднен¬ня і засмічення та збереження їх водності виділяють земельні ділянки під прибережні захисні смуги шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як З гек¬тари — 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, во¬дойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. А якщо крутизна схилів уздовж водойми перевищує 3 градуси, то мінімаль¬на ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Що сто¬сується прибережних захисних смуг уздовж таких водойм, як моря, морські затоки та лимани, то їх розмір та межі встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — ще й з ура¬хуванням містобудівної документації (ст. 60 ЗК України). Основним завданням встановлення прибережних захисних смуг навколо водойм є обмеження на землях таких смуг тих видів діяль¬ності, які можуть завдати шкоди водним об'єктам. У прибережних захисних смугах, встановлених уздовж річок, навколо водойм та на островах, забороняються такі види господарської діяльності, як: а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і заліснення), а також садівництво та городництво; б) зберігання та застосування пестицидів і добрив; в) влаштування літніх таборів для худоби; г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, га¬ражів та стоянок автомобілів; г) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Проте непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповіда¬ють встановленим режимам господарювання, підлягають винесен-ню з прибережних захисних смуг (ст. 61 ЗК України). Аналогічні обмеження господарської діяльності передбачені за-коном і на прибережних захисних смугах, встановлених вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морсь-ких водах. Так, у межах таких смуг забороняється: а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод; б) влаштування вигребів для накопичення господарсь¬ко-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр на добу; в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів; г) застосування силь-нодіючих пестицидів (ст.62 ЗК України). Уздовж штучно створених водних об'єктів (каналів зрошуваль¬них і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних спо¬руд, водойм і гребель) встановлюється інший вид водоохоронних зон — смуги відведення. Основним завданням встановлення смуг відведення є забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування штучно створених водних об'єктів. То¬му земельні ділянки в межах смуг відведення, як правило, нада-ються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплю-вальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва пе-реправ тощо. Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою для кож¬ного водного об'єкта (ст. 63 ЗК України). Нарешті, вздовж водних об'єктів, які використовуються як водні шляхи сполучення, встановлюються такі водоохоронні зони, як берегові смуги водних шляхів. Такі смуги встановлюються за ме-жами населених пунктів і використовуються для проведення робіт, пов'язаних зі створенням умов для безпечного судноплавства. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою для кожного водного об'єкта, який використовується як водний шлях (ст. 64 ЗК України). Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в уста¬новленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення виробничої та іншої антропогенної діяльності, яка не¬гативно впливає на стан довкілля. Тому правова охорона таких зе¬мель здійснюється як складова комплексу правових заходів, спря¬мованих на мінімізацію негативного впливу розташованих на зазначених землях промислових та інших об'єктів на навколишнє природне середовище та людину. Водночас чинне земельне законодавство містить і норми, спря¬мовані на захист земель промисловості, транспорту, зв'язку, енер¬гетики, оборони та іншого призначення. Такий захист спрямова¬ний на забезпечення сприятливих умов для здійснення господарсь¬кої та іншої діяльності власниками та користувачами зазначених земель. З цією метою законодавством передбачено встановлення уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів охоронних зон для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшен¬ня їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Так, згідно зі ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт» (1996 р.) для забезпечення в межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній елек¬тропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізнично¬го транспорту загального користування, а також у місцях, де є не¬безпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших не¬безпечних впливів, встановлюються охоронні зони. Вони являють собою ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізнич¬ного транспорту. На землях охоронних зон залізничного транспор¬ту забороняється діяльність, яка може спричинити перешкоди для нормального та безпечного використання цього виду транспорту. Подібні охоронні зони створюються і навколо об'єктів інших видів транспорту. Наприклад, згідно зі ст. 41 Повітряного кодексу України (1993 р.) навколо аеродромів створюються приаеродромні території, які являють собою розташовані навколо аеродромів (ае¬ропортів) земельні ділянки, над якими здійснюється маневрування повітряних суден. Особливістю правового режиму приаеродромних територій є те, що на них запроваджується особливий режим одер¬жання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяль¬ність — тільки за узгодженням з органом державного регулювання діяльності авіації та відповідним органом місцевого самоврядуван¬ня. Так, підприємства, установи і організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на при-аеродромній території, зобов'язані на вимогу власника аеродрому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити будівництво або іншу діяльність на приаеродромній території та провести у встановлений термін за свої кошти і своїми силами усунення допу¬щених порушень. Навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства Ук¬раїни, створюються зони особливого режиму використання земель, завданням яких є забезпечення функціонування цих об'єктів, збе¬реження озброєння, військової техніки та іншого військового май¬на, охорони державного кордону України, а також захисту насе¬лення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних си¬туацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах. А уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим викорис¬тання земель (ст. 115 ЗК України). Правовий режим зони особли¬вого режиму та прикордонної смуги визначений законами України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» (1999 р.), «Про державний кордон України» (1991 р.), «Про вико¬ристання земель оборони» (2003 р.) та іншими |
| М Додаток №1 Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності. Інформаційна природа об'єктів інтелектуальної власності. Поняття використання,... |
Конкурентне право: захист від недобросовісної конкуренції Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності. Інформаційна природа об'єктів інтелектуальної власності. Поняття використання,... |
| План Вступ I Глава: Право власності Загальне поняття власності і права власності Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо... |
Загальне поняття власності і права власності Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо... |
| План: Загальна характеристика цивільного права. Право власності: поняття, зміст Цивільне право — це сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, які складаються в суспільстві між... |
Природні умови та природні ресурси. Природні умови європейських країн... Піренеї, Альпи, Апенніни, Балкани, Карпати. Давніми зруйнованими горами є Скандинавські, Уральські гори та Центральноєвропейський... |
| ЛЕКЦІЯ 2 Поняття та основні завдання, функції та джерела авторського права як інституту права інтелектуальної власності |
Чи можна стверджувати, що поняття «природні ресурси» є історичною категорією? Відомо, що в природі існує декілька кругообігів. Наприклад: речовини, води, енергії. Як ви вважаєте, чи існує кругообіг земної кори.... |
| Тема уроку Навчальна: сформувати поняття «географічне середовище», «антропосфера», «природокористування», «ресурсозабезпеченість», повторити... |
Тема: Природні ресурси світу Позначте на контурній карті держави, які володіють значними запасами марганцевих руд |