Поет в політиці і політик в поезії

Скачати 458.37 Kb.

Назва	Поет в політиці і політик в поезії
Сторінка	2/4
Дата	15.06.2013
Розмір	458.37 Kb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Туризм > Документи

1 2 3 4

Як публіцист І. Багряний написав сотні різних статей, переважно для газети, яку він започаткував і довгий час редагував у Новім Ульмі в Німеччині – “Українські вісті ”.

Іван Багряний - український письменник в еміграції, який дістав найширше розголошення своєї творчості серед чужинницького світу. Його “Тигролови ” вийшли в США, Канаді та Англії англійською мовою. Цим твором був зацікавлений навіть американський Голівуд, щоб створити фільм.

З англійського перекладу було зроблено переклад “Тигроловів ” на німецьку, голландську та датську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. “Сад Гетсиманський ”, що вважається критиками за найкращий з його творів, був перекладений на французьку мову і виданий у Парижі. Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком наслідування для молодих людей. Кожний твір – це картина цікавої, хоч і жахливої доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи в засланні, чи на “волі ” в комуністичній системі.

Найбільш популярним твором І. Багряного є роман “Тигролови ”. Написав він цей твір, перебуваючи в підпіллі та ховаючись від німецького гестапо в гірському селі в Галичині. Цей твір здобув першу нагороду на літературному конкурсі 1943 року у Львові. Про умови його написання розповідає автор у своїй статті “Народження книги ” в “Українських вістях ” 1956 року. “Тигролови ” з'явилися вперше в журналі “Вечірня година ” в Галичині в скороченому вигляді під назвою “Звіролови ” 1944 року. Редагував їх і скоротив письменник Василь Чапленко , який без згоди автора змінив назву. В Німеччині, вже після війни, Іван Багряний відновив повний текст “Тигроловів ” і його вперше видано 1947 року.

Партію УРДП Іван Багряний очолював до своєї смерті. Десять років був Головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР . Останні п’ятнадцять років свого життя І. Багряний хворів на туберкульоз, який здобув, поневіряючись по тюрмах та засланнях Радянського Союзу. Помер 25 серпня 1963 року, маючи 57 років. Похований у Новім Ульмі в Німеччині. На могилі стоїть пам’ятник роботи Лева Молодожанина. Згідно з його заповітом на надгробній плиті викарбувані слова із “Золотого бумерангу ”:

Ми є. Були. І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Високе почуття гідності, віри в щасливе майбутнє на нашій “і своїй землі ” залишив своїм нащадкам І. Багряний – поет, письменник, публіцист і політичний діяч. А одним словом – Людина. Людина з великої літери.

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «ТИГРОЛОВІВ»

Історія написання «Тигроловів» бере початок із 1933 p., коли Івана Багряного було засуджено на п'ять років заслання й вивезено на Далекий Схід. Спочатку був «висланцем» (йому заборонили протягом трьох років проживати в Україні), потім понад два роки — каторжанином БАМЛАГу (табір Байкало-Амурської магістралі). Отже , вражень від свого перебування на Далекому Сході молодий поет виніс предостатньо.
С

ам письменник згадував про драматичні події періоду арешту, ув'язнень, концтаборів, утеч: «В 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений в Харківській так званій «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах БАМЛАГу. Термін не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд у зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення — «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати, це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни був на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». В 1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...» За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів.

У 1942—1943 pp. автор опинився на Західній Україні для налагодження зв'язків із українським підпіллям. Але допоки налагоджувалися відповідні зв’язки, він восени 1943 року деякий час проживав у містечку Моршині , де , за його словами , був зайнятий «ремонтом» - тобто поправляв підірване у сталінських тюрмах здоров’я. Одного разу Багряного повідомили , що його розшукують гестапівці. Знайшлася квартира, що була поза підозрою німецької влади. І в ній, майже не виходячи на прогулянки, письменник написав свій роман на матеріалі власних далекосхідних вражень.

Цілодобова праця, лише кілька годин сну — і через два тижні роман було закінчено. Вочевидь, він давно його виношував , тому що писав легко і швидко , хоч і не мав досвіду роботи над великим прозовим твором .Робота захоплювала Багряного: «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив як свою другу: батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».

Потім – переїзд до Львова , де Багряний , передрукувавши роман на друкарській машинці , подав його на літературний конкурс , що саме був оголошений одним видавництвом . «Сам я перейшов у підпілля , - згадує письменник .- Сказати по совісті , долею свого тору я вже не цікавився» . Виявилося , що на тому конкурсі роман отримав першу премію . Незабаром роман вийшов окремою книгою під назвою «Звіролови»

Роман одразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

У 1944 р. у Львові в Літературно-мистецькому клубі Багряний виступав із доповіддю «Україна біля Тихого океану», у якій поділився своїми враженнями про життя українців на Далекому Сході, зокрема в Зеленому Клині, де він кілька років перебував на засланні. Висловлював жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, «не сказав досі слова правди про їхнє життя й боротьбу проти суворої природи за освоєння земель та національні проблеми тих наших людей...»

Юрій Лавріненко у 1963 році писав про видатну роль роману в утвердженні серед українців-емігрантів почуття власної гідності : «Тигролови» зробили велике діло . Вони здерли шкуру зека , оста , «совєтского человека» і показали під нею людину , повну життєвої снаги , волі до життя й боротьби»

Що таке Зелений Клин

Примітка. Назви населених пунктів та кордони держав подано за даними 30-х років - саме цей час відображено в романі «Тигролови»

Я

к свідчать історики, наші співвітчизники з'явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом з російськими землепрохідцями проникали на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. В Нижньо-Селінгінську перебував висланий разом з родиною гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний. Безстрашним землепрохідцем був український козак Беняк, який в 1770 році вирушив із гирла Амуру в морський похід, аби створити власну державу на островах Тихого океану. Ця спроба закінчилась невдало - Беняк разом зі своїми товаришами загинув. Кількість переселенців-українців збільшилась після зруйнування Запорізької Січі. Але такі поселення - то тільки передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

Як це не дивно, але поява Зеленого Клину певною мірою пов'язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він познайомився в Оренбурзі з генералом Унтербергером, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал дуже високо відгукувався про хліборобський талант українців, які були переселені в Середню Азію для освоєння тамтешніх земель. Ті розмови добре запам'ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і коли перед ним постала необхідність організувати заселення малолюдного Примор'я, він подбав перед центральною владою про безкоштовний перевіз переселенців з України - мав надію, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. І не помилився. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

Поселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплави - їм випадала довга і важка морська дорога через Індійський океан аж до гирла Амура. Про таку подорож у стилі думного речитативу розповідав старий Сірко - один із персонажів «Тигроловів»:

«Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали. Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди-прадіди на гаках та палях загибали , бо султанові страху наганяли... А потім якоюсь «канавою» в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло Індії й їх дощі обмивали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили , в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали,- на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали … Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли . Ні , ні !

Отак і пливли. Здорово мандрували . І чого тільки, чого не надивились, не набачились! А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, та все його кляли -проклинали. Чи їли, чи спали, - все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали - то й зажили! Ого! Ще й як зажили!»
Д

ійсно, важкими були ті мандри до необжитого краю Російської імперії - аж до берегів Охотського моря. Важко було ставити житло, орати цілинні землі, пристосовуватись до незвичного клімату. Але українському селянину тільки дай землю і волю - то він здатний творити чудеса. Досить швидко на рівнинних землях піднялися села з біленьких хат, заврожаїлися поля, завелось багато худоби.

Найперші житла на нових землях українців були невибагливими: невеликих розмірів хатини без сіней або напівземлянки, намети, курені та інші тимчасові споруди з крівлею з соломи або жердин. Для будівництва використовували дерево, глину, вапно. Пізніше почали застосовувати будівництво з цегли, сформованої з глини і обпаленої в печах. Планування будинку відповідало в основному традиції: двокамерне, трикамерне житлове приміщення, яке усередині розділялося або за допомогою стінок, або тканими завісками. Багатші сім'ї могли собі дозволити варіанти з великою кількістю кімнат за типом російської хати .

У присадибний комплекс, крім житла, входили різні господарські споруди. Криті приміщення для худоби і коней , зазвичай, сколочувалися з дерев'яних дощок і обмазувалися глиною. Невеликі будови, призначені для зберігання інструменту або зібраного урожаю пристроювалися до будинків так, щоб до них можна було потрапити з будинку, але вони не були прохідними. Баня або лазня будувалася одна на декілька будинків на березі ріки або струмка. За традицією будинок обгороджували тином - сплетеною з лозин огорожею, з внутрішньої сторони якої висаджувалися квіти.

Одвічним заняттям українців на Далекому Сході завжди було землеробство і скотарство. Дотримання традицій в матеріальній і духовній сферах вплинуло і на основні види діяльності далекосхідних українців. Села далекосхідної України : Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Витріщає, Звенигородка, Васильківка , Прилуки, Хорол, Кролівець, Ніжин, Пірятин, Богуславка поставляли на ярмарки масло, сир, сало, м'ясо, овочі і фрукти.

Там, де природні умови не дозволяли відкривати обширні поля під землеробські потреби , українці займалися тайговими промислами, бджільництвом, рибальством, морським і лісовим промислами, полюванням. Полювали на борового і водоплавного птаха, різноманітних копитних (изюбр, коза, олень, лось, кабан) і хутрових (білка, колонок, лисиця , соболь, ведмідь) звірів, якими рясніли місцеві угіддя. Основною товарною продукцією стала риба, якою кишіли річки, озера, море.

Українці Далекого сходу також славилися ремісництвом. Вироби з дерева і кованого заліза користувалися величезним успіхом на ярмарках. Ткані вироби з льону і бавовни, сорочки і рушники виконувалися в традиційній колірній гаммі: чорному, червоному, білому кольорі. Все це прикрашалося вишивкою хрестиком або гладдю, зображувалися природні і геометричні орнаменти.

Щороку прибували все нові поселенці, засновувалися і розросталися нові села. І ось настав час, коли поселенці з України почали складати більшість населення краю. Наприклад, у 1907 році серед жителів Приморського краю вони становили 75-80%, Амурщини -60-65%. Таку величезну територію на Далекому Сході, що була заселена переважно українцями, почали називати Зеленою Україною, або ж Зеленим Клином. Царська влада, хоч і давала поселенцям певні пільги економічного характеру, все ж чинила серйозні перешкоди національно-культурному розвитку майже півмільйонної української громади. Проте у 20-ті роки, коли на деякий час ті штучні перепони були зняті, відбулося бурхливе піднесення українського суспільно-політичного та культурного життя. Почали виходити часописи, у школах викладання здійснювалось українською мовою, відкрився навіть педагогічний інститут. У кількох районах державною мовою була українська.

На початку 30-х років політика більшовиків щодо вільного розвитку усіх національностей, що проживали в СРСР, різко змінилась. У 1932 році протягом лічених днів шляхом розмаїтих і суворих заборон був фактично припинений національний розвиток українського населення Зеленого Клину. Почалась інтенсивна русифікація цього краю. Одночасно розгорнулась боротьба з «кулаком» як із «класовим ворогом». А «кулак» - це добрий господар, який за довгі роки важкої і впертої праці набув елементарного достатку. В романі «Тигролови» бачимо, як родина Сірків змушена була залишити село і перебратися в лісові нетрі Сіхоте-Аліня - фактично, таким способом Сірки намагались уникнути розкуркулення та колективізації.

Протягом багатьох десятиліть українці Зеленого Клину були позбавлені можливості зберігати свою культуру, мову, традиції, оскільки не було національних шкіл, преси, радіо. Штучно були припинені будь-які зв'язки і «материковою» Україною.

Проте і до цього часу по багатьох селах Далекого Сходу ще можна чути українську мову. З появою незалежної України почало оживати національне життя українців Зеленого Клину. В багатьох містах утворились і культурні товариства. Збираються, відзначають визначні дати національної історії, по-українському святкують Різдво і Великдень, насолоджуються спілкуванням рідною мовою...

ГРИГОРІЙ МНОГОГРІШНИЙ
Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, — і глухі нетрі тайги, в яких, мов на чужій планеті, принишкли наїжачені кулеметами і вовкодавами концентраційні табори. Туди, на край світу, далеко від України, від материка, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — "дітей іншої, сонячної, землі і іншого, сонячного, моря" — велетенський двоокий циклоп.

Головний герой роману Григорій Многогрішний — нащадок українського гетьмана Дем'яна Многогрішного — «юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...» Такий портрет Григорія змальовано в телеграмі-блискавці, що полетіла по всіх прикордонних заставах після його втечі з поїзда — «велетенського двоокого циклопа», який мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах в'язнів з України на Колиму. На кожній зупинці майор Медвин перевіряв присутність Григорія серед в'язнів. Та не підкорився гетьманський нащадок, не змирився зі своїм становищем. Вирізавши у вагоні отвір, він вистрибує з черева страшного дракона й опиняється на волі. Своїм відчайдушним учинком Григорій вселяє в душі в'язнів упевненість у перемозі над світом пітьми, засвідчує, що навіть приречена на смерть людяна нездоланна, коли вона сповідує високу духовність і над усе цінує людську гідність.

А слідом за велетенським двооким циклопом цією ж Транссибірською магістраллю котився радісний і святковий, переповнений світлом, сміхом, дзвоном, квітами, піснями, інший експрес. Він мчав на край землі "цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності" — шукачів карколомних пригод, миттєвого щастя, втікачів у невідоме, авантюрних ентузіастів і новітніх конкістадорів... "Цілий експрес був набитий ними, творячими окремий cвіт — світ на колесах, — і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної "шостої частини світу" — копію в мініатюрі, трохи причепурену і розгальмовану".

Тільки уява великого художника могла витворити символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — "у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу".

У

тайзі Григорій знаходить тепло, затишок і кохання в родині полтавських переселенців Сірків. Добрий душею старий Сірко, його лагідна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце й поранену душу колишнього в'язня, повернули його до життя. Однак Григорій знав, що Медвин не залишить його в спокої, буде шукати й у тайзі. Так і сталося. При першій нагоді Григорій поквитався зі своїм кривдником. І не тільки зі своїм. Такі дракони, як Медвин та їх поплічники, нищили мільйони людей, гідно представляючи систему сталінського терору

Диким і нескореним звіром видається Медвину Григорій Многогрішний. І в той час, як вірнопідданий звір радянської системи з усіх сил намагається вполювати такого «цінного екземпляра», Многогрішний, полюючи на тигрів, складає план іншого полювання — битви із системою. На вузькій стежині відбувається двобій Медвина та Григорія, війна світів — національного космосу українця й тоталітарного радянського. Розв'язання конфлікту дозволяє збагнути, хто звір у цьому творі насправді.

Герой роману "Тигролови" Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьким нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Людиною. Навіть у череві оскаженілого від шаленого лету етапного ешелону, який несе у безвість, у забуття, мов на хвості диявольської комети, таємничу легенду про зникнення душ. Хай один, лише один він, безумний сміливець Григорій Многогрішний, не змирився з приреченістю на забуття в жахливій легенді про зникнення душ у пеклі концтаборів, збунтувався, вирвався з пащі цього дракона. Але це вже перемога людей, це вже свідчення нездоланності духу і можливості поборення оскаженілої потвори.

Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і безвихідь, фізичну знемогу і підлість сталінських тигроловів, випростався велично і гордо. Бо залишився Людиною. Утвердився в переконанні, що людина — найвеличніша з усіх земних істот.

Григорій Многогрішний переміг передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати та вірити, що людина може й повинна кинути виклик цілій системі — і вистояти. Перемога Григорія над «людоловом» Медвиним символізує боротьбу гордого й волелюбного українського народу проти жорстокого тоталітарного режиму, що калічив людей фізично, але не зміг подолати їх духовність, бо, як говорить один із в'язнів, «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!»
Родина Сірків

Були тисячі українських родин, що утворили в кінці XIX - на початку XX століть Зелений Клин. Але з них поки що добре знаємо тільки одну - родину Сірків. Значно менше нам відома родина Морозів, з якою Сірки випадково зустрілися в тайзі. І - все... Майже півмільйонна за своєю чисельністю українська громада Далекого Сходу представлена у нашій свідомості ось цими двома сім'ями...

Отже, родина Сірків...

Тепер вона живе у глухій тайзі. До найближчого поселення, що складається із кількох хат, - 50 кілометрів. Раніше жили у селищі, входили до складу великого - понад 50 чоловік! - роду Сірків, що жив дружно і заможно, допоки не почалось розкуркулення. Від тогочасного життя, немов від лиха, сховались у тайзі, і тільки потреба продати мисливські здобутки і закупити все необхідне для життя змушувала Сірків іноді покидати тайгу.

Старші Сірки ще пам'ятають Україну, а молодші вже народились на Далекому Сході. На прикладі цієї родини можна вивчати, як українці, відірвані від материкової Батьківщини, зберігають свою національну ідентичність, або ж, інакше і простіше кажучи, українськість.

З метою показати національну забарвленість життя Сірків, Багряний скористався одним ефективним прийомом, а саме: змусив подивитися на нього очима Григорія Многогрішного - тобто глянути очима людини нової, такої, що вперше спостерігає життя української родини Зеленого Клину. Він починає дивитись на життя Сірків зразу ж після того, як до нього після багатоденної непритомності поволі повертається свідомість, - і це робить його погляд загостренішим.. Картина, яку побачив Григорій, ледь прийшовши у свідомість, має суто українське забарвлення: «... вправо - глянув, вліво - глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі... Пахне васильками... У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе тарілки в двері... За нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок...». Трохи пізніше, коли Григорій зможе вийти на повітря, він зверне увагу на гвоздики, що були посаджені перед хатою дбайливою дівочою рукою і зараз цвіли серед пишних тубільських квітів. Побачить невеликий город, пасіку і такий характерний для українського сільського пейзажу надітий на стовпчик загорожі глиняний глечик.

Сірчиха розповідала, як переселенці вперто намагалися будувати хати саме так, як заведено було на батьківщині, - білили їх і ззовні, і всередині, довкола них насаджували садки. (До речі, майже у всіх давніх, зроблених ще в кінці минулого століття географічних та етнографічних описах Уссурійського краю відзначалось, що українські села та хутори вигляділи набагато охайнішими та заможнішими за інші поселення).

Та поки що йдеться про суто зовнішні ознаки українськості.

Перш за все треба відзначити, що усі члени родини Сірків є людьми з психологією переможців. Старші Сірки, як і тисячі їх одноплемінників, прибувши до цього малозаселеного краю, із його суворою природою і таким же суворим незвичним кліматом, ціною величезних зусиль зуміли не тільки вижити, а й влаштувати собі забезпечене, гідне людини життя. «Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! - згадує дружина Дениса Сірка. - І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина тута, - то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба... Трудились щиро, то й мали... хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіря живцем, «каптували»... Ми хліба сірого, синку, не їли! ... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Жили ми, синку!.. - Ну а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо... А ми плюнули на все та й пере6рались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку і доживати».

Звернімо увагу: Сірки фактично покинули «совєтське» суспільство заради того, щоб зберегти свою волю і «по-своєму таки віку доживати».

Зберігши таким чином власну духовну незалежність, Сірки зберегли свою гідність, а від того - і моральне здоров'я. Кожний член родини Сірків є особистістю абсолютно природною, такою, що живе у злагоді з собою та з найближчими людьми. І якщо задумуєшся над чинниками, що сформували їх особистості, то в першу чергу пригадується концепція Руссо про «природну людину», яка виховалася на «близькості з природою». Нема заперечень, Сірки дійсно є людьми близькими до природи, вони добре знають і тонко розуміють її - пригадаймо хоча б роздуми старого Сірка на предмет того, що «в світі все розумно зроблено». Він «стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань». Але для Сірків є характерною одна особливість, яка змушує дивитись на них не як на людей, що живуть в ідилічній гармонії з природою. Ні, природа, в якій їм випадає жити, при всій своїй екзотичності є настільки жорстокою, що людина, яка залишається з нею сам на сам, змушена боротись за своє виживання. І в цій боротьбі Сірки відчувають себе - десь на рівні підсвідомості - переможцями. Їх перемога в тому, що вони в числі інших сотень тисяч українських переселенців зуміли обжити цей суворий край, влаштувавши в ньому для себе і для своїх дітей гідне людини життя. І то не їх вина, що з настанням нових часів їх здобутки були зведені нанівець.

Вимушено поселившись у непрохідних пущах Сіхоте-Аліня, Сірки - з діда-прадіда нащадки хліборобів - стали прекрасними мисливцями. Є щось символічне у назві «тигролови», що стосується родини Сірків. Тигр - один з наймогутніших і найнебезпечніших звірів, які тільки є в природі. Здобути його живцем - найвище мисливське мистецтво. Ним володіють Сірки: «...Кішок оцих тільки ми ловимо», - гордо говорить Наталка. Думається, що Багряний змінив назву твору зі «Звіроловів» на «Тигроловів» власне з метою підкреслити фізичну та моральну силу Сірків, їх здатність перемагати найважчі обставини.

Родинне життя Сірків навдивовижу гармонійне - в сім'ї існує атмосфера повної взаємоповаги і взаєморозуміння між її членами. І якщо спробувати розібратися в чинниках, які творять цю атмосферу, то, безперечно, напроситься висновок, що внутрішньосімейні відносини цієї родини

складалися під впливом прадавніх, ще з часів формування національної,

мови і національного менталітету, традицій української сім'ї. Батько - Денис Сірко -

1 2 3 4

Схожі:

Творчість Анни Ахматової – яскраве явище жіночої поезії ХХ століття Ліни Костенко як яскравою зіркою української поезії ХХ ст., виховувати почуття опори злу, несправедливості, а також відчуття прекрасного...	Олег Зав ’ язкін Оле́г Зав'я́зкін (*20 квітня 1971, Макіївка) — прозаїк, поет. Член Національної спілки письменників України. Лауреат «Русской премии»...
Поет великих дум і почуттів Андрій Самійлович Малишко – видатний український поет, ім’я якого залишається одним з поетично-пісенних символів України	Вільям Шекспір — великий поет доби Відродження Сонети В. Шекспіра Мета Шекспіра, розкрити ідейно-художній зміст його сонетів, визначити місце письменника в історії англійської та світової літератури,...
Теоретичні питання з курсу «Історія зарубіжної літератури» Особливості поезії неотериків. «Золотий вік» давньоримської поезії: Вергілій, Горацій, Овідій	Урок №33 11-А клас 13. 11. 2011 Еміграційна література (оглядово).... Кціонування української літератури за кордоном, причини другої хвилі еміграції українців, створення «празької школи» української...
АНКЕТА-ЗАЯВКА НА ТРЕНІНГ «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНИХ ПРАВ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ В ПОЛІТИЦІ ЧЕРЕЗ ЗМІ»	ЯКИЙСЬ БЕЗСМЕРТНИЙ ДОТИК ДО ДУШІ Мета : ознайомити гостей та учнів з історією Всесвітнього дня поезії; вдосконалювати навички виразного читання творів різних жанрів...
Public Relations Паблік рилейшнз у зовнішній політиці: проблеми формування позитивного іміджу країни	В. Винниченко політик і письменник В. К. Винниченка, біографія якого є надзвичайно цінним матеріалом для розмірковувань на світоглядну та морально-етичну тему

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання