 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
Індивідуальна робота зі спецкурсу «Література рідного краю» на тему:
Олег Зав’язкін
Виконали:
Студенти 4 курсу
Очеретяний Олег
Красільнікова Анастасія
Підварко Світлана
Донецьк, 2012
Зміст:
Біографічні відомості ……………………………………………….…………..3
Анатема: Памфлет-інвектива…………………………………….…….…….... .4
Дещо про автора памфлету Олега Зав'язкіна …………………….……........…6
Відповідь москалю: меру — мур. (Памфлет) ……………………….…………7
Сновиди (Камерна п’єска на три дії) ………………………….………….…….9
З циклу "Орнаментальна тріумфологія" ……………………………………….17
Співавторство ……………………………………………………………………20
Білі крила Танатоса…………………………………………………………….. 21
Мій зведений брат Москаль (Оповідання) ……………………………………26
Зав'язкін Олег Володимирович
Оле́г Зав'я́зкін (*20 квітня 1971, Макіївка) — прозаїк, поет. Член Національної спілки письменників України. Лауреат «Русской премии» у жанрі поезії (2007).
Народився 20 квітня 1971 року в місті Макіївці Донецької області.
Закінчив медичне училище, після служби в лавах Збройних Сил (1990—1992) кілька років працював фельдшером «швидкої допомоги». 1998 р. закінчив заочне відділення філологічного факультету Донецького державного університету. Зараз працює заступником головного редактора видавництва «БАО» (Донецьк).
Має публікації українською та російською мовами в журналах «Кальміус» (Донецьк), «Многоточие» (Донецьк), «Дикое Поле» (Донецьк), «Соты» (Київ), «Крещатик» (Німеччина),«Солнечное сплетение» (Ізраїль), «Арион» (Москва), «Далекосхідна хвиля» (Хабаровськ); альманасі «Освобожденный Улисс: русская поэзия за пределами России» (Москва, «Новое литературное обозрение», 2005); у «Книге донецкой прозы», збірнику «Донецька хвиля на Амурі» (Хабаровськ, 2007 р.) та ін.
Олег Зав'язкін — майстер дошкульних памфлетів, спрямованих проти неоколоністичних зазіхань «зведеного брата москаля». Деякі з цих творів стали широко відомими в Україні та в східній і західній діаспорах («Меру-мур: Відповідь меру міста Москви Лужкову», «Мій зведений брат Москаль» та ін.). Памфлет-інвектива «Анатема» направлений проти зазіхань московських попів на нашу Українську церкву.
Автор збірки прози «Жереб Енея», збірки поезій «Українавтика, або Оптимістична плавба» (Національна спілка письменників України, журнал «Донбас», Донецьк, 2005), роману «Круги на траве» («Донеччина», 2006).
Олег ЗАВ'ЯЗКІН
Анатема
Памфлет-інвектива
Усім московським попам присвячую
Пливе він між базарними ятками, черевом розсуває люд, пускає бороду по вітру віялом, і ведуть його попід руки двійко волохатих чортенят — руде та чорняве, крутять хвостиками, а руде ще й накульгує на праву задню ратичку.
— Аще не увіруєте, не внідете... Почім осьо рибка червоненька?... Бога не боїшся!..
Кивне чортенятам, а ті напохваті: руденьке клунок підносить, чорняве — грошиками шелестить.
— Толцитеся й отверзеться... А што ви дєлаєте вєчером, дєвушка?..
Чортенята й тут напохваті: руде телефончик записує, чорняве — грошима шелестить.
— Господу помолімся... Худо, бабушка? Пожертвуй на церкву русскую ізначальную, єже во Третєм Римє собі Христа іметь... Пожертвуй, помолюся за упокой... вот блядь... за здравіє раби Божої...
А чортенята собі: чорняве м’яту гривню в гаманець пхає, а руде бабусі дулі крутить...
***
— Агов, машкаро, я тебе знаю!
Сіпнувся череватий, крутнувся, баньки на лоба лізуть — нєпорядок!
— Машкаро, я тебе таки знаю!
Присіли з переляку чортенята...
...Це ти широкі хрести клав над похиленими Богдановими корогвами.
Ти хрестив у золотій купілі царя Ірода й святе ймення йому дав — Петро, щоб під каменем сим поховати вкраїнську волю.
Це ти Мазепу проклинав, і німо дивився на тебе похилений люд без роду та імени.
Ти вінчав німецьку курву з дурнуватим порфіроносцем-виродком, щоб покручей повно по Вкраїні пустити.
Це ти напучував преславне воїнство муштроване, і лискучішим було твоє одіння за московські багнети...
— Машкаро, я тебе як облупленого знаю!..
...Це ти славив „самодєржавіє, православіє, народность” і прикладав масного пальця до хвостика Емського указу.
Ти шмагав нагайкою пейсатих юдеїв і пускав пір’я з подушок у жидівському містечку.
Це ти ревів молитви над сірим воїнством, що під гуркіт танків повзло й повзло в Україну під нечестивим знаком масонської зірки.
Ти брудними губами відспівував убієнних українців, з чиїх мертвих очей сонце так і не злизало подив.
Це ти, виваливши набік товстого язика, вищав осанну Йосьці Поскіпаному і — жарти набік — схиляв до служіння сатані тих вірних, тих — катакомбних, тих — іще недокатованих.
Ти ховав під рясою майорські погони й базграв довжелезні звіти на сірому поліційному папері, аби той, хто сповідався, не думав, падлюка, що Бог справджує дисидентів.
Це ти мастив губи шмінкою, клав лак на пещені нігті й цілував у губи неповнолітніх хлопчаків...
(Заплакали від сорому чортенята й подалися похнюплені геть.)
...Це ти продавав за бугор зброю й людей — „таки хрещених, но простих”.
Ти бенкетував з відьмами та вовкулаками і цілував у дупу самого диявола.
Це ти гнав ув Україну вагони отруйного пійла й цілі чували азійської наркоти.
Ти опосів Почаїв, Печерські гори та Святогір’я, щоб геть обібрати український люд і з таємними кур’єрами гнати золото, золото, золото у Баалову пащу Москви...
— Анатема тобі, машкаро!..
— Да я тєбє, сука, ща пасть порву!.. — заревів жрець, став геть буряковий, задер бороду й учепився в свій наперсний хрест...
...і луснув, і важкий сморід потоком ринув по базару.
А потім війнув морозний вітерець — і стало чисто, святочно і вічно...
***
Христе, Боже наш, хай святиться ім’я Твоє!
Дещо про автора памфлету Олега Зав'язкіна.
Олег Зав’язкін — прозаїк, поет. Народився 20 квітня 1971 року в місті Макіївці Донецької області. Закінчив медичне училище, після служби в лавах Збройних Сил (1990-1992) кілька років працював фельдшером «швидкої допомоги». 1998 р. закінчив заочне відділення філологічного факультету Донецького державного університету.
Зараз працює заступником головного редактора видавництва «БАО» (Донецьк).
Має публікації українською та російською мовами в журналах «Кальміус» (Донецьк), «Многоточие» (Донецьк), «Дикое Поле» (Донецьк), «Соты» (Київ), «Крещатик» (Німеччина), «Солнечное сплетение» (Ізраїль), «Арион» (Москва), «Далекосхідна хвиля» (Хабаровськ); альманасі «Освобожденный Улисс: русская поэзия за пределами России» (Москва, «Новое литературное обозрение», 2005); у «Книге донецкой прозы», збірнику «Донецька хвиля на Амурі» (Хабаровськ, 2007 р.) та ін.
Автор збірки прози «Жереб Енея», збірки поезій «Українавтика, або Оптимістична плавба» (Національна спілка письменників України, журнал «Донбас», Донецьк, 2005), роману «Круги на траве» («Донеччина», 2006).
Олег Зав’язкін — майстер дошкульних памфлетів, спрямованих проти неоколоністичних зазіхань «зведеного брата москаля». Деякі з цих творів стали широко відомими в Україні та в східній і західній діаспорах («Меру-мур: Відповідь меру міста Москви Лужкову», «Мій зведений брат Москаль» та ін.). Памфлет-інвектива «Анатема» направлений проти зазіхань московських попів на нашу Українську церкву.
Олег Завя’зкін — Член Національної спілки письменників України. Лауреат «Русской премии» у жанрі поезії (2007 р.).
Вадим Оліфіренко, критик, член Національної Спілки письменників України
Олег ЗАВ’ЯЗКІН
…Уже скоро буде рік, мабуть, як московський мер відвідав українське місто Севастополь і своїми висловлюваннями недружнього щодо України характеру сколихнув нашу громадськість, викликавши протести. У цьому зв’язку згадаємо памфлет донецького поета і прозаїка Олега Зав’язкіна, який досить відверто і з пафосом сатирика розповідає про ці відвідини.
Вадим Оліфіренко, критик
ВІДПОВІДЬ МОСКАЛЮ: МЕРУ — МУР.
ПАМФЛЕТ.
Лізе Московія в Україну, як ведмідь на пасіку, ой лізе,
і годі чекати, що схаменеться.
Олег Зав’язкін (Донецьк)
Пустила сльозу львіська бруківка. Завалували собаки під Броварами. Зашумів Великий Луг. Підморгнули семафори під Скотоватою. І грізно загули старі вітри над преславною Роксоланією.
Їде в Україну не султан, не цар, не боярин, а справжнісінький тобі мер — не нью-йоркський, не паризький, не великоустюзький, а так собі — московський. На чолі задума, під пахвою кепка, на тім’ї лисина. Не вареників їсти мер приїхав, а до тяжкої роботи братися — язиком брехати.
А ми вже й роти пороззявляли, вже й бабчині фіранки на прапорці порізали, вже й «Ласкаво просимо!» з горлянок пре... Виліз заїжджий мер із тарадайки та як гримне: «Не ваше!» Перезирнулися ми — може, хтось у мера позичав що? Ба ні. Стенули плечима, а мер править своє: «Не ваше! Не ваше!» — їй-бо, як дитина мала.
Допиталися: Севастополь треба мерові. Увесь. Він там «дєятєльность» розгортатиме. Пофарбують москалі Чорне море під російський триколор, заграють на балабайку «Ще не вмер нєрушимий республік свободних» і вудитимуть собі любесенько рибу з Графської пристані.
«Е, ні, пане, — кажемо, — брешете. Це наше! Ви краще погостюйте — на пляж підіть, до музею... Хороші в нас пляжі та музеї!»
«Не ваше!» — затявся. Папірця всім під носа пхає, руками махає. А що нам до папірця — ми московською вже давно читать забулися.
Мерові — мир? Чи мирові — мер? Ні, либонь, мерові — мур. Станемо, браття, як у пісні співається: «Од Сяну до Дону», бо вже годиться це зробити. Лізе Московія в Україну, як ведмідь на пасіку, ой лізе, і годі чекати, що схаменеться. Одразу по пиці бити не варт — ми хоча й зведені, але все ж таки брати. Разом Гітлера били — хіба ні? Разом з руїн життя підіймали — хіба ні? Разом у чергах за ковбасою стояли — хіба ні? І так, поки не роз’їхалися — із законним розміном «жилплощаді». І ніхто нікому ані скіпки не винен. Нехай отой дядько в кепці бреше — ми якось уже по-своєму домовимося, по-людськи, по-сусідськи.
Росіяни мої любі, та загнуздайте ж ви свого гнідого, а то, крий Боже, копита собі позбиває об славний берег український — севастопольский.
Сновиди
Камерна п’єска на три дії
Дієві люде:
Стефан — провінційний письменник-бідака; пика неголена, увесь час смалить цигарку й підкахикує; розмовляє тихо, дивлячись у підлогу.
Марта — його дружина, худорлява фарбована красуня останньої молодості; коли розмовляє, хилить голову на бік; на щоці шрам від давнього опіку.
Майк — огрядний, білозубий, аж надто охайно одягнений; видно, що він увесь час намагається бути справжнім американцем, але інколи українське гірке горе виповзає на його вид, і це нагадує несподівані присмерки в курортному містечку.
Дія перша
Ява перша
Майк: — Ти їж — я не буду. Стидко. Лізеш до обдертого холодильника по докторську ковбасу — така мізерія...
Стефан: — Не остання ковбаса в моєму житті. Їж, кажу, — не ображай мене як літератора.
Майк: — Ох і ковбаса — щира соя!
Стефан: — Ремиґай, ремиґай, розумнику.
Майк: — Буш республіканець — емігрантам на кшталт мене стало гірше жити. Війна жере мої гроші — ті, що я сплачую до пенсійного рахунку. Уявляєш: моя майбутня старість працює на війну!
Стефан: — Уяви собі, уявляю.
Майк: — Трамп будує, Хілтон шикує, Дисней шиє платтячка для немовлят... Світ удосконалився: нині праця виснажує не тіло, а душу. Працюй — і заробиш на авто. Працюй — і станеш помічником менеджера. Зроби щеплення праці своїй безсмертній душі — і матимеш, матимеш, матимеш...
Стефан: — А потім відкинеш копита. Усі чотири — в один день. Парадокс, але це й є щастя.
Майк: — Щастя — вигадка. Світ замалий для щастя. Там війна — тут криза. Колись Америка від щирого серця поглузувала над Шпенґлером — і думала, що скасувала Шпенґлера, а він їм ось віддячує... Коли їду сабвеєм на Вест-Сайд, думаю, що щастя буває хіба в Раю, а Рай Божий — це Шевченкова Україна, тільки без москалів та гайдамаків...
Стефан: — І без Шевченка.
Майк: — Знову парадокс? А втім, маєш рацію...
Ява друга
Стефан: — Знайомся, Марто: емігрант у першому поколінні Михайло Матяш з Подолу. Перепрошую: Майк Маташ з Манхаттана.
Марта: — Привіт, Майку. Які подарунки?
Майк: — Йому джинси. Тобі капці з кицями. Вам обом каву. Прегидку, як на мене. Усе.
Стефан: — Подякуй, Марто.
Марта: — Дякую, дядечку Майк. Він у нас ночуватиме?
Стефан: — Не вигойдуй стегнами, люба. А ти, Михайлику, не зважай: Марта відмахала десять годин у хімчистці — випари різні, знаєш...
Марта: — Піду готувати гидку каву. Тобі якнайміцнішу, так, Стефане?
Ява третя
Майк: — Усе пишеш?
Стефан: — Пишу... Роман вийшов... Пишу...
Майк: — Я теж пишу. Переважно “Just Married” та “Chris&Melinda”... Хвалився тобі, що прикрашаю весільні торти? Добра робота...
Стефан: — А я ось тупцююся на однім місці...
Майк: — Ворушися! Ремонт у квартирі зроби...
Стефан: — Робити ремонт означає ганяти власне убозтво з кімнати в кімнату.
Майк: — Придбай що-небудь корисне... комбайн кухонний...
Стефан: — Придбати корисну річ означає пересвідчитися, як багато інших корисних речей залишилося на суперамаркетових полицях...
Майк: — Поважаю філософію, але зневажаю філософів!
Ява четверта
Марта: — Чого набурмосився, Стефане? Майк цікавий, але спатиму сьогодні — з тобою, недоріко... Цікаво, я схожа на стриптизерку?
Стефан: — Прихімічена стриптизерка-фантазерка... Американська кава навіяла?
Марта: — Не теревень — дивися...
Стефан: — Де плече обпекла?
Марта: — Люську біля праски підміняла, а фах, бач, не той...
Стефан: — Твій фах — дітей співу навчати. Забула?..
Марта: — Дивися. А оце?..
Ява п’ята
Майк: — Перепрошую, голуб’ята...
Стефан: — Ні, лишайся: це така гра. Називається „сотий рік подружнього життя”.
Марта: — Насправді ця гра називається „Хто третій?”
Майк: — Ходімо провітримося?
Стефан: — Маєш рацію. Обсукай сукню, будь лялечкою!
Ява шоста
Стефан: — Безумно радий тебе бачити. Трохи запізно, але запитаю: чим зобов’язаний такому візиту?
Майк: — Канікули. Дешево підремотую зуби — моя медична страховка не передбачає послуг дантиста. Побачу декого... Поїдеш до Великого Яблука?
Стефан: — І хто я там буду?
Майк: — Маю потребу в помічникові. Замовлень побільшало — якість плюс швидкість. Тебе знаю давно. Довіряю.
Стефан: — Чвиркати кремом на весільні торти? Архітектура для шлунку?
Майк: — Ти й здохнеш дурнем. Усі ви тут повиздихаєте. Або потонете в горілці й паливній кризі. Це скоро, Стефане — швидше, ніж ти думаєш...
Стефан: — Маєш рацію, Михайлику, але мені на те чхати. Живу.
Майк: — „Садок вишневий коло хати” і таке інше? Патріотичний шашіль заїдає хлопця-молодця?
Стефан: — Ти чорт у Михайловій подобі. Припхався по мою грішну душу...
Майк: — Ми ще тверезі, тож не ховайся за марнослів’ям. Їдеш чи ні?
Стефан: — Так просто?
Майк: — Я одному конгресменові — той дочку-репанку заміж випихав — такий тортик учудив!.. Дещо зробимо. Нібито несподівано виграєш ґрін-карту — і кроком руш до землі обітованої!
Стефан: — У тебе з географією поганенько: обітована в іншій півкулі.
Майк: — Обітована земля там, де опинишся ти, Стефанику! Потім збагнеш...
Стефан: — Збагни ти: куди б я не вирядився, я потягну за собою ці руїни — вмивальник із тріщиною, обдерті шпалери, убогі гонорари, хворе серце, дратівлива жінка. Усе це стоятиме за моєю спиною в черзі до амбасади, летітиме над океаном, в’їжджатиме до охайненької винайманої квартири... Та й Україна моя...
Майк: — Патетичне моє дитя! Патетичне, патріотичне й дурнувате... А втім, добраніч! Рушу до спальні — треба тишком-нишком повз Марту пройти... „Добраніч”, кажу!
Дія друга
Ява перша
Марта: — Прокинешся — за вікном диво світанку — або, принамні, дощ. А сьогодні туман. Дива вичерпалися... Майкова кава не така вже й погана — тільки занадто гірка... І будівлі за туманом дивні. Куди вони пнуться, ці вежі? Вавилон Вавилоном. І сонце вавилонське. Електросонце: дві хвилини — і спека... Піду знову ляжу: прокинуся і всевсядеться по місцях... In the rivers of Babylon... and we remember Sion...
Ява друга
Стефан: — Поїдеш до Києва?
Майк: — Зранку те ж саме — облиш, га?.. Сім років тут. Сім тисяч сімсот тортів і стільки ж рахунків, за якими мені чесно сплатили. І мільйон рахунків, за якими я чесно сплатив сам... Ти що мені запропонуєш? Фермерчуком зробитися? Я картоплю від буряка тільки у вінегреті відрізняю... Податися у бізнес? Чесно робити гроші в країні, де владарюють бандити, — це схоже на маячню. Податися в українську політику? У мене не такі чисті руки — ба, вершковим кремом закаляні... Тьху! Та зрозумій ти, це Сполучені Штати — звідси не повертаються...
Ява третя
Марта: — Хлопці, поясніть, що відбувається?! Поясніть, або в мене почнеться гістерика... Ти ще не бачив моєї гістерики, Майку?!
Стефан: — Що, у біса, сталося, люба?
Марта: — Де ми, га?
Майк: — Учора ти на дурняк обпилася мартіні — звідси запитання. Ви зі Стефаном гостюєте в мене: Велике Яблуко, авеню дев’ять...
Стефан: — Марто, тут не Франція і навіть не Польща — твої екстраваґанції дратують... Ні-ні, не треба плакати! Не плач!
Марта: — Добре, я дурна гістеричка, але чому... чому вчора ми лягали спати на вулиці Коцюбинського, а сьогодні за вікнами оці вежі навіжені?!
Майк: — Так буває. От я, наприклад: прокинувся тоді у вашому закапелку — мокрий як хлющ — і приверзлося мені, що в моїй кишеній синій ікластий паспорт і що мені там доведеться жити завжди. Оце відчуття, скажу я вам! Андреналін водограєм! Серце навскач!.. Тільки авіаквиток урятував від інфаркту...
Марта: — Не хочу! Не хочу! Зараз додому! Додому!
Стефан: — А чому ти вважаєш, що ми не вдома? Чому, га?.. Гаразд, не лий марних сліз. Додому, тільки рушимо пішки. Згода, люба? Прямо, а потім трохи цабе — і Київ. Згодна?.. Так-так, я все поясню. Так, кошмарні сні теж треба тлумачити... Увімкни телевізор або випий — мені треба серйозно поговорити з Майком.
Ява четверта
Стефан: — Простір надто рухливий. Ми живемо не в просторі, а серед химерних просторових рухів, плям світла, клаптів звуку, крихт запаху, крапель смаку... Ти кликав мене на допомогу. Мене й Марту. Ось ми тут. Розумію: це сон.
Майк: — Згодагався?! От молодець! Мені треба...
Стефан: — Чому не звернувся до психоаналітика?
Майк: — Тут не в кожного псиська є власний психоаналітик, друже. Далеко не в кожного... А розпочати я б хотів...
Стефан: — З дитинства. Кожний невдаха шукає причину в дитинстві — це певний спосіб витруїти з пам’яті власну дорослу нікчемність... Хоча ти й зіпсував моє сновидіння — може, мені б наснилися пальми та пляж замість твого Нью-Йорка? — починай.
Майк: — ...Вона стояла, а сукня летіла. Вона не ворухнула жодним м’язом, а сукня навісніла, сновигала, хльоскала її по гомілках, удавала із себе прапор...
Стефан: — Зупинимося на цьому епізоді. Вона стояла на узбіччі шосе? Над нею нахилилася калинова гілка? Рік вісімдесят шостий? Тобі шістнадцять з половиною?
Майк: — Вона визирає із самої себе...
Стефан: — Їй кортить уваги...
Майк: — Не моєї уваги...
Стефан: — Їй просто кортить...
Майк: — Ти нахаба, але їй таки кортить...
Стефан: — І ця жінка — Марта?
Майк: — Скіпка в пам’яті. Глибоко й боляче... Залиш її тут...
Стефан: — Тебе часто турбують подібні... візії?
Майк: — Щодня, радше, щовікенду.
Стефан: — Ти певен, що то була Марта?
Майк: — Якби я був певен... Якби-якби-якби...
Ява п’ята
Марта: — Правда, Стефан шляхетна людина? Він дозволив мені залишитися в тебе. А я така дурна — додому просилася! Америка мене вибачить, так? Я тепер люблю Америку! До амбасади ступнув — сто баксів! Дихнув на повні груди — ще сто! Лямпу засвітив — маєш білль! Віскі сьорбнув — маєш головний біль! Одне слово — Країна! Не те, що там, — держава... Посміхнися! Ну ж бо, Майку, любий!
Майк: — Стефане, Стефане, ти не змінився, бодай уві сні... Летить зараз над океаном. Аби тільки літак крилечка не зтер... Облиш, Марто. Більше нічого не буде. Це блюз — тисяча тістечок на одній таці; одне проколоте п’яним пальцем. Утямила? Я ці брюки піввечора прасував — бач, складний дизайн, — а ти ляп сракою...
Дія третя
Ява перша
Стефан: — Що наснилося емігрантикові?
Майк: — Так, чортівня якась... Піду прогуляюся. Місцеве ті-ві мене зніматиме: „доля українця на чужині”, „камінний хрест” і таке інше. Забіжу тільки до крамниці — красиві цигарки куплю, щоб файно виглядати в кадрі. „Кептан Блек”, наприклад. Скільки такі зараз коштують?
Стефан: — Десь гривень двадцять... Перепрошую: чотири бакси.
Майк: — Усе-таки дешевше, ніж у нас!
Ява друга
Марта: — Ти погодишся, так? Ми поїдемо, так?
Стефан: — Ні.
Марта: — Майк такий милий. Усе буде гаразд. Ми й собі відгриземо шматочок солодкого Великого Яблука.
Стефан: — Їдь, коли хочеш. Не опиратимуся.
Марта: — Це боляче, так? Скіпка під серцем горить... Бачила уві сні хмарочоси, що простували до океану. Бачила Михайлика-Майка... Дивно, але, здається, я знала його раніше... Ти геть усю мене прогледів, Стефане.
Стефан: — Їдь.
Марта: — Справді? Ти дозволяєш? Та я їду зовсім не тому, що хочу наспатися з Майком. О ні! Я хочу... Ти без слів розумієш, так? Як у вісімдесят шостому, так? Тільки прошу: коли Майк запитає, чому ти відпускаєш мене саму...
Остання репліка губиться у блюзовій мелодії.
Ява третя
Стефан: — Дивний сон я бачив. Ніби гостював у Майка, ніби рятував його запродану душу, ніби сказав якесь важливе „ні” — вперше й востаннє в житті, ніби Марта...
Лунає той самий блюз.
Де ж вона?!
Блюз гучнішає.
Марто! Марто!
Серпнем 2006
|
|