До проблеми семантики значущого дитячого досвіду розвитку особистості
В.І. Коновальчук
Україна, м.Черкаси,ЧОІПОПП
Актуальність проблеми дослідження. Сучасний стан вікової психології показує, що якісні перетворення теоретико-методологічних орієнтирів досліджень в галузі наук про людину в цілому мають потенціал значного розширення і поглиблення теорії і практики однієї з її складових – дитячої психології, орієнтованої в даний час на комплексне вивчення всіх (у тому числі і несвідомих) аспектів психічного розвитку дитини. Той факт, що вихідні параметри життєвого процесу значною мірою визначають його динаміку та особливості, передбачає в дослідженні своєрідності життєдіяльності людини необхідність виявлення вихідних характеристик, початкових умов життя.
Вихідні теоретичні передумови розробки проблеми. Сучасні науково-психологічні дослідження доводять, що витоки своєрідної програми реалізації індивіда, розгортання якої в кінцевому результаті визначає життєвих шлях суб’єкта, містяться у своєрідності індивідуального переплетіння трьох визначальних факторів: генотипу, пренатального досвіду та досвіду дитинства. У вітчизняній психології дитинство вважається особливим етапом онтогенетичного розвитку людського індивіда, який охоплює такі періоди, як новонародженість, немовля, раннє дитинство, дошкільний вік і молодший шкільний вік. Від дорослості воно відокремлене перехідними періодами — підлітковим віком, ранньою та зрілою юністю. У дитинстві поєднані процеси дозрівання, росту й розвитку. Кожен окремий його період характеризується специфічною соціальною ситуацією розвитку, провідним видом діяльності та виникненням новоутворень у психіці й особистості індивіда.
У психоаналізі значимість дитинства обумовлювалась первинним емоційним досвідом дитини, сила та вагомість якого визначала універсальну тенденцію психіки до його повторення, відтворення в інших умовах. Емоційна значущість первинної ситуації для суб’єкта є характерною її ознакою, яка домінує над раціональним змістом.
Емоції виконують функцію внутрішніх імпульсів, хоч первинно детерміновані реальною дійсністю. Особливістю емоцій є те, що вони відображають відношення між потребою індивіда та можливістю її реалізувати в конкретних умовах, таким чином, емоція є реакцією дитини на задоволення чи невдоволення від реалізації потреби.. При цьому сила переживання, незалежно від його валентності, є показником значущості ситуації.
Розвиток особистості є складним індивідуалізованим процесом, який не відбувається лінійно і тому не може бути зведеним до автоматичної зміни чітко визначених стадій, подій. Кожна ситуація є своєрідною та суб’єктивно значущою, оскільки пов’язана з сильними емоційними переживаннями, асоціюється з іншими ситуаціями. Тому первинна ситуація дитячого досвіду інтегрує в собі вже певний досвід – спадковий (генетичний) та пренатальний.
Виклад основного матеріалу. До недавнього часу провідною у психології була теорія розвитку індивіда, згідно з якою вихідним визнавався досвід від народження до шести років для структурування подальшого життя особистості. Та сучасні наукові дослідження дали змогу виявити роль пренатального досвіду у розвитку психіки. Так Ф. Грінейкр (Блюм Г., 1996), вивчаючи вплив внутрішньоутробного періоду на становлення особистості, в результаті тривалих експериментальних і клінічних даних приходить до висновку, що пренатальний досвід, пологи і умови безпосередньо після народження визначають схильність суб’єкта до тривоги. Цей тип первинної тривоги, за Ф. Грінейкр, відрізняється від пізнішої тривоги відсутністю психологічного змісту і неможливістю її усвідомлення.
Практика «пренатальних сновидінь» Н.Фоудора (Блюм Г., 1996) свідчить, що стан ненародженої дитини залежить від стану матері як на фізичному, так і на емоційному рівнях. Сильне переживання, нещастя матері завдають шкоди і послаблюють організм дитини перед народженням, що є причиною певних недоліків у постнатальному житті, зокрема, хворобливість, емоційна нестабільність і т. п.
На значущість пренатального стану вказує автор теорії мікропсихоаналізу С.Фанті (Фанті С., 1995). На основі новітніх даних ембріології поведінки він стверджує, що плід є ультрачутливим рецептором материнської психосоматики та навколишнього середовища. Окрім того, мати передає плодові свій психічний стан (свідомий та несвідомий), свої страхи та тривоги. Вона ніби підпорядковує його своїм відчуттям - сприйманням та своїм біологічним функціям.
На думку О.Ранка, найбільш значущим моментом у житті кожної людини є травма народження (Rank O., 1929). Дослідник розглядає народження як глибокий шок на фізіологічному та психологічному рівнях. Цей шок створює резервуар тривоги, порції якої вивільняються протягом усього життя. Причиною будь-яких неврозів є стан тривоги при народженні. Саме травма народження є першоджерелом подальшої тривожності. Відокремлення від матері є первинною травмою, а наступні різнорідні відчуження набувають травматичних ознак: відвідування дитячих садів, вступ до школи, іноді, і до вищих навчальних закладів.
Травма народження є найпершою в історії життя кожної людини і характеризується цілим спектром відчуттів, переживань, які не залишаються у свідомості та імперативно виявляють вплив на подальше життя індивіда.
Акт біологічного народження розглядається як процес смерті-відродження живої істоти - початкового і кінцевого пунктів існування, що надає їм значущості, на думку С.Грофа (Гроф С., 1993). Переживання смертельно небезпечних ситуацій в багатьох досліджуваних автором випадках органічно переплітаються з різноманітними явищами, пов’язаними з процесом народження. Навіть деякі фізіологічні моменти, що відбуваються у таких ситуаціях, несуть у собі ознаки типових подій під час пологів. Визнаючи зв’язок біологічного народження з досвідом умирання і нового народження досить глибоким та специфічним, С.Гроф досліджує стадії біологічних пологів і використовує можливість побудови на цій основі концептуальної моделі, яка допомагає зрозуміти динаміку несвідомого досвіду на пренатальному рівні (пренатальні події, події які передують пологам, пов’язані з ними чи слідують відразу за ними).
Згідно із З. Фрейдом (Freud S., 1948), організм при народженні переходить із відносно спокійного і мирного оточення у досить важкі умови. На новонародженого звалюється величезна кількість стимулів, на які він неспроможний відреагувати. Немовля не має ще захисної системи і опиняється під дією потоку збуджень. Автор вважає, що ця ситуація є першою небезпечною і тому стає прототипом чи моделлю стимулів пізнішої тривоги.
У ортодоксальному психоаналізі значна увага приділяється періоду новонародженості, який характеризується інстинктивною активністю, наявністю лібідо, диференціацією рівнів свідомості і первинним нарцисизмом.
Очевидним, на думку З. Фрейда, є те, що новонароджений приносить з собою у світ зародки сексуальних переживань, які на протягом деякого часу розвиваються далі, а потім підлягають пригніченню. Психічні феномени тлумачаться психоаналізом як результат динамічної взаємодії між збуджуючими силами (інстинктами організму) та контрсилами зовнішнього оточення. Уже в новонародженого існують потяги, як представлені у психіці збудження, що виникли в організмі. О. Феніхель (Блюм Г., 1995) виділяє дві великі групи інстинктів (потягів): прості фізичні потреби та сексуальні потяги. До першої групи відносяться потреби, які вимагають негайного задоволення: дихання, голод, спрага і под. Сексуальні потяги, які слід розуміти в широкому значенні, функціонують від народження. Тому доросла (генітальна) сексуальність є не лише продовженням, а й наслідком особливостей реалізації дитячої. Характерною особливістю цього періоду є направленість потоку лібідо більшою мірою на суб’єкт, аніж на об’єкти зовнішнього світу. Такий стан у психоаналізі був названий первинним нарцисизмом. Первинний нарцисизм являє собою початковий стан новонародженого, який ще не здатний розрізнювати навколишні об’єкти. Сексуальні цілі цього періоду повністю аутоеротичні. его ще не віддиференціювалося, і немовля відчуває себе всемогутнім, оскільки його потреби задовольняються самі по собі, без його надмірної активності.
На думку Е. Джонса (Блюм Г., 1995), розщеплення психіки на сфери - несвідоме, підсвідоме, свідомість - відбувається у перший рік життя. Новонародженість є періодом виникнення рівнів свідомості.
У психоаналізі особлива увага приділяється визначенню несвідомого рівня, який вважається величезною сферою психічного життя, що ніколи не була свідомою або ж була колись свідомою та витіснилась. Несвідоме характеризується динамічністю: несвідомі імпульси постійно прагнуть до свідомого вираження. Несвідоме може змінювати ідеї, емоції і навіть соматичний стан, при цьому людина не освідомлює його впливу.
О. Феніхель вважає, що наукове пояснення і розуміння феноменів свідомості можливе лише виходячи з передбачення про наявність несвідомого. Несвідоме, на думку З. Фрейда, містить зміст філогенетичного характеру. Індивід через расову спадковість долає межі свого життя і стає власником досвіду древності, його власний досвід носить лише рудиментарний характер. З. Фрейд додає, що фантазії несвідомого були реальністю у первісному існуванні людства і уява дитини просто заповнює прогалину між індивідуальною та історичною істиною.
Ортодоксальна психоаналітична теорія характеризує перший рік життя як період початкового формування структури его (Я). М.Клайн (Блюм Г., 1995) допускає функціонування добре розвинутих структур его та супер-его, оскільки стосунки дитини з навколишніми об’єктами характеризується високою диференціацією. На думку дослідниці, характерним для дитини в цьому віці є приписування зовнішнім об’єктам деструктивних потягів. Як противага деструктивним потягам дитини виступає супер-его (свідомість).
За психоаналітичною теорією дитячої сексуальності вважається, що початково дитина «поліморфно перверзована», тобто є інстинктивним створінням, яким керує недиференційована, дифузна сексуальність. Однією з характерних ознак дитячої сексуальності є її аутоеротичність.
У системі «об’єкт-відношення» першим об’єктом взаємодії кожного індивіда є мати - людина, яка турбується про дитину. Початково, після фізичного відокремлення, новонароджена дитина не розрізняє себе й іншого. Процес впізнавання здійснюється поступово. Передбачається, що першими виникають ідеї про речі, які приносять задоволення: материнські груди, пляшечка, мати, частини власного тіла дитини.
Поступово мати починає впізнаватися як ціле. Оральне єднання з матір’ю стає ціллю.Згодом дитина починає розрізняти себе і матір, з’являється здатність розуміння виразу материнського обличчя. Всі когнітивні здібності вважаються частиною лібідозного зв’язку між матір’ю і немовлям.
Заслуговує на увагу думка М.Клайн про те, що як тільки немовля переключає свої інтереси від материнських грудей на інші об’єкти, такі, як частини її тіла, предмети навколо нього, частини його власного тіла і под., то починається фундаментальний процес сублімації та «об’єкт-відношення». Любов, бажання (агресивні та лібідозні), тривоги переносяться від першого й унікального об’єкта - матері - до інших об’єктів; розвиваються нові інтереси, які заміщують відношення до первинного об’єкта.
У період між першим та третім роками життя індивід поступово переходить від пасивно-рецептивного стану до реалізації власної активності. ЕГО характеризується появою нових функцій, таких, як оцінювання реальності та терпимість до напруження.
З розвитком его реалізація певних потягів не лише відкладається, але постійно повинна пригнічуватись - его починає захищатися від небезпечних чи неадекватних потягів.На цій стадії психічного розвитку формування супер-его дитини зумовлюється інтерналізацією батьківських вимог, заборон. Психоаналіз пояснює інтроекцію заборон через страх покарання та страх втрати батьківської любові.
Особливе значення у класичному психоаналізі приділяється періоду від трьох до п’яти років, оскільки він характеризується проявом едіпового комплексу, вдосконаленням функцій супер-его і функціонуванням захисних механізмів психіки.
У психоаналізі едіпів комплекс розглядається як упорядкована сукупність любовних та ворожих бажань дитини, спрямованих на батьків. Вважається, що в позитивній формі комплекс передбачає бажання смерті супернику однієї з нею статі та сексуальне бажання, спрямоване на одного з батьків протилежної статі. У негативній формі, навпаки, це любов до одного з батьків тієї ж статі, що і суб’єкт, та ревність до батька протилежної статі (Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б., 1996).
Наші дослідження переконливо доводять наявність едіпового комплексу в психічній структурі кожної людини. Саме емоційні переживання суб’єкта, пов’язані з лібідозними потягами до близьких значущих людей закладають підгрунтя когнітивної бази психічних захистів – глибинно психологічних механізмів, які інтегрують психіку.
За едіповою ситуацією сексуальність не зникає, наступає латентний період її розвитку та становлення. Цей період, як складова частина всього сексуального розвитку, є паузою між двома епогеями сексуальності - едіповим періодом та статевою зрілістю. В цей період починає функціонувати захисний механізм заміщення. Об’єкти лібідозного тяжіння заміщуються несексуальними з соціальної, культурної, інтелектуальної сфер.
У дитячій психології досить актуальним є поняття ситуації розвитку, під якою розуміють умови, що детермінують психічний розвиток дитини (Божович Л. И., 1968, Выготский Л. С.) Різнопланові, більш чи менш суб’єктивно значущі умови визначаються впливом цивілізації, культурно-історичних умов та конкретної сімейної ситуації.
Індивідуальне життя кожної окремої людини підпорядковується вимогам, ознакам цивілізації взагалі. Так, характерною ознакою нашої цивілізації є визнання найдоцільнішою, ціннісно-значущою і тому найтиповішою формою реалізації найважливіших життєво необхідних людських потреб, зокрема інстинкту самозбереження та продовження роду, - сім’ю.
На відміну від примітивних народів, де суспільна організація зумовлювала активні зв’язки усіх поколінь, родів, у цивілізованому суспільстві такі зв’язки обмежуються сімейними рамками. Сім’я представляє собою автономну систему, яка хоч і підпорядковується загальноприйнятим нормам, але функціонує у своєму режимі. Саме така ситуація зумовлює необхідність фіксації всієї життєвої енергії дитини на найважливіших для неї і доступних об’єктах - членах її сім’ї.
Завдяки етнографічним дослідженням, зокрема, Маргарет Мід (Мид М., 1988) ми маємо змогу більш детально виявити значення культурних традицій суспільства та його рівня цивілізації в індивідуальному розвитку особистості. Так, у примітивних народів, зокрема на Самоа, характерною є відсутність жорстких рамок стандартів поведінки і разом з тим відокремленість кожної сімейної групи. Автор висловлює думку про те, що примітивна цивілізація є м’якшою для кожної дитини, краще готує її до життєвих труднощів. Якщо історії життя, біографії кожної людини в нашій цивілізації переповнені стражданнями, тривогами, проблематикою, корені якої виходять із дитинства і зумовлені найчастіше сексом, смертю та пологами, то діти в примітивному суспільстві не сприймають все це як щось надзвичайне, неординарне. Вони природно переживають усе це з раннього дитинства.
Уже сама організація самоанської сім’ї радикально відрізняється від нашої. Характерною є відсутність сильних афектних зв’язків батьків та дітей. Мати доглядає своє дитя тільки у випадку, коли немає старших дітей, які традиційно здійснюють догляд за малечею. Контакт дитини з матір’ю обмежується лише годуванням. Діти ростуть і виховуються в умовах, де завжди є кілька дорослих жінок - мам, які рівноцінні для задоволення найнеобхіднішого, і кілька чоловіків, кожного з яких дитина вважає авторитетом. Це упереджує сильну емоційну фіксацію на своїх рідних батьках.
Відсутність сильних почуттів, спрямованих на одну людину, реалізується у засвоєнні найціннішої норми життя: родичі повинні бути друзями, кохатися ж можна лише з неродичами - це все означає, що випадкові статеві зв’язки не несуть у собі ніякої особистісної прив’язаності. Шлюб легко укладається і з такою ж легкістю, без сильних емоцій, розривається. На думку М.Мід, нормативне знецінення емоційних переживань, очевидно, визначає відсутність неврозів.Дитина, пов’язана з життям багатьох родичів, набуває досвіду з широким діапазоном форм статевої активності, за якої не виникає фригідності, психічної імпотентності.
Своєрідною є первинна ситуація гірських арапешів. Початково немовля постійно перебуває з матір’ю, де б вона не була, що привчає його до безперервного теплого відчуття безпеки. Дитя ніколи не залишається на самоті. Годування дитини поступово перетворюється у високоефективну гру, приємну і дитині, і матері. Результатом цього є добродушна і тепла чутливість дорослих арапешів протягом усього подальшого життя. Ситуація сильного емоційного зв’язку з матір’ю певною мірою коректується традицією арапешів передавати дітей із сім’ї в сім’ю. Стосунки дорослих і дітей характеризуються довір’ям, теплом, емоційністю, турботливістю. Результатом таких умов є те, що всі оточуючі люди добрі за своєю природою, як чоловіки, так і жінки по-материнському турботливі, неагресивно сексуальні.
Безумовно, що особливості організації побуту сім’ї, розподіл сімейних ролей зумовлюють розвиток психіки і формування особистості. Так, при патріархальному устрої сім’ї чоловік займає позицію лідера, несе відповідальність за всіх її членів, визначає і контролює їх діяльність. Жінка-мати реалізується найчастіше в ролі домогосподарки, няні, доглядачки і виховательки дітей. У такій ситуації дитина більше часу проводить з матір’ю, яка є для неї найближчим об’єктом. І саме в ній має реалізуватися лібідо дитини, незалежно від статі. Та психологічна сила батька зумовлює потребу до єднання з ним, актуалізуючи амбівалентність почуттів.
Визначальність показника психологічної сили прослідковується і в сімейній ситуації, де домінує жінка. Притяжіння до лібідозного об’єкта підпорядковується психологічній силі іншого об’єкта. Заслуговує на увагу типове саме для слов’янських народів культивування образу сильної, владної жінки, яка, незважаючи на декларування релігією пануючої ролі чоловіка в сім’ї, насправді цю роль виконує.
Крім того, характерною ознакою нашого суспільства є явище емансипації, що є свідченням каналізації потоку життєвої енергії у соціальні аспекти. А все це сприяє формуванню таких рис, як діловитість, стриманість, раціоналізм. Оскільки прив’язаність до близької людини визначається психологічною силою, то, ідентифікуючи себе з таким об’єктом, суб’єкт набуває відчуття захищеності, стабільності. Характерною особливістю нашої культурно-історичної ситуації є визнання авторитету жінки маскулінного типу. У результаті цього життєва реалізація особи нерідко суперечить суспільно прийнятим нормам, наприклад, у випадку нетрадиційної орієнтації, шлюбів з великою різницею у віці між партнерами.
Своєрідність первинної ситуації, яка здебільшого складається у сім’ї, виявляється найперше в кількості значущих для дитини людей.У випадку, коли один із батьків відсутній, то інший, не усвідомлюючи того, заміщує його дитиною. Дитина потрапляє під прес нереалізованих потреб матері чи батька, котрі й визначають напрямок її активності, формують певні риси характеру. Специфіка стосунків і жорстка фіксація на значущій, але відсутній людині (єдиному об’єктові лібідо) у багатьох випадках зумовлює неможливість заміщення, що може привести до суїциду чи патології.
|