МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ І ПРАВА
Кафедра приватної охоронної діяльності
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
канд. юрид. наук
Ю. М. Крамаренко
«___» _______________ 2010 р.
Лекція з навчальної дисципліни
«КОНФЛІКТОЛОГІЯ»
Тема 3. ТИПОЛОГІЗАЦІЯ СУЧАСНИХ КОНФЛІКТІВ
Частина ІІ.
Затверджено на засіданні
кафедри приватної
охоронної діяльності
протокол № 1
від .08.2010 року
Запоріжжя – 2010
Мета лекції: познайомити студентів з особливостями масових і міжнародних конфліктів.
Основні питання:
1. Масові конфлікти в сучасному суспільстві.
2.1. Сутність та типологія масових конфліктів.
3.2. Особливості політичного конфлікту.
2. Міжнародні конфлікти в сучасному суспільстві.
2.1. Поняття та причини міжнародного конфлікту.
2.2. Типологізація міжнародних конфліктів.
2.3. Особливості окремих типів міжнародних конфліктів.
Література:
Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология: Учебник для вузов. – М., 2000.
Бандурка А.М., Друзь В.А. Психология власти: Учебное пособие для вузов. – Харьков: НУВС, 1998.
Дмитрієв А. В. Конфликтология. – М., 2000.
Дуткевич Т.В. Конфліктологія з основами психології управління. – К., 2005.
Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. − М., 1995.
Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. − М., 1996.
Кудрявцев В.Н. Юридическая конфликтология. − М., 1995.
Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов. – М., 1997.
Ложкин Г.В., Повякель Н.И. Практическая психология конфликта: Учеб. Пособие. – К., 2000.
Мадісон В.В., Иахов В.А. Політологія міжнародних відносин. – К., 1997.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб., 1999.
Мастенбрук У. Управление конфликтными ситуациями и развитие организации. – М., 1996.
Нагаєв В.М. Конфліктологія. – К., 2004.
Орлянський В.С. Конфліктологія. – К., 2007.
Прибутько П.С., Михайленко Р.В., Дубчак Л.М., Роговенко М.М. Конфліктологія. Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2010.
Русинка І. Конфліктологія. Психотехнології запобігання і управління конфліктами. Навчальний посібник. – К., 2007.
Скібіцька Л.І. Конфліктологія. – К., 2007.
Тихомирова Є., Постоловський С. Конфліктологія та теорія переговорів. – Рівне, 2007.
Цыганков П. А. Политическая социология международных отношений. Учебное пособие. − М., 1994.
1. Масові конфлікти в сучасному суспільстві
2.1. Сутність та типологія масових конфліктів
Масові конфлікти на рівні суспільства, країн, держав є найбільш складними. В основі масових конфліктів лежить взаємодія великих соціальних груп. До них належать такі утворення, як соціальні класи, політичні партії, касти, соціальні шари (страти), етнічні спільності, національні утворення, великі релігійні об’єднання, населення країн і регіонів. Такі групи конституюються на основі загальних для всіх членів істотних ознак (економічних, політичних, релігійних і т.д.). Їх іноді називають масовидними груповими суб’єктами, оскільки вони створюють основу для виникнення масових конфліктів, які поширюються на всі сфери суспільних відносин (економічні, політичні, ідеологічні, міжнаціональні й ін.). При цьому війни – крайні прояви таких конфліктів – торкаються всіх сторін буття, за певних умов ставлячи під погрозу саме існування людства, а міжнародні конфлікти різко погіршують економічне становище населення, порушують територіальну цілісність, політичний пристрій країн-учасниць.
На рівні масовидних групових суб’єктів причини конфліктів відрізняються більшою масштабністю й глибиною. Вони є найбільш важко регульованими.
Маса – це велика кількість людей, які певний час перебувають у безпосередньому контакті (наприклад, пікет, маніфестація, мітинг, демонстрація). До поняття „маса” близькі, хоч і не тотожні йому, поняття „натовп”, „юрба”, „публіка”. Разом з тим і масу, і натовп утворюють відчужені людські індивіди, що мають особисті інтереси, які не збігаються з інтересами інших людей. Отже, це „тимчасова спільнота” людей, об’єднання яких є випадковим, стихійним, короткочасним.
Маса, натовп небезпечні через те, що людина в них значною мірою втрачає власні риси й властивості, почуття відповідальності. Тут діє психологія непереборної сили, здатної на те, на що окрема особа самостійно, без маси ніколи не наважиться. За визначенням Е.Канетті, 3.Фрейда, у масі, натовпі навіть інтелігентна людина стає варваром. У масі людина забуває про власну відповідальність, необхідність зважати на погляди інших, рахуватися з ними. Вона сліпо підкоряється загальним інстинктам, що може мати непрогнозовані наслідки.
Людина, яка є частиною натовпу, практично втрачає індивідуальність, думає й діє під впливом колективної психології, інстинктів, утрачаючи індивідуальну відповідальність. Це відбувається, очевидно, тому, що маса має певне, часто штучне віддзеркалення сили, агресивності, здатності щось радикально змінити. Тому людина в натовпі часто проявляє далеко не найкращі свої риси, демонструє поведінку, яка в інших обставинах, ситуації їй абсолютно невластива.
Поняття „маси” надто мінливе, ситуативне, а тому суб’єкт масових конфліктів не є сталим, цілісним утворенням. Можливе стихійне й свідоме утворення маси. Особливо небезпечною є ситуація, коли масу утворюють штучно, удаючись до різних маніпуляцій, політичного популізму, фразеології тощо.
Особливостями масової поведінки, що впливають на виникнення та розвиток масових конфліктів, є, по-перше, такі: масова поведінка не несе в собі жодного відбитку індивідуальності. По-друге, масова психологія має здатність розчиняти в собі все індивідуальне, особистісне. По-третє, масова психологія надто підвладна таким закономірностям і механізмам, які впливають скоріше на почуття, емоції і безсвідомі реакції людини, ніж на її розум і свідомість. По-четверте, маса схильна до раптових, неусвідомлених дій за рахунок підвищеної емоційності, нестриманості, аферичності.
1.2. Особливості політичного конфлікту
У XX столітті як самостійна галузь знання та навчальна дисципліна сформувалася політична конфліктологія. Проблема політичного конфлікту стала однією з найактуальніших проблем сучасного політичного простору. Зараз гостро стоїть питання про можливість керування політичними конфліктами в цілому й про засоби їхнього регулювання зокрема. Проте, перш ніж порушувати питання про регулювання політичного конфлікту, варто спочатку розібратися в його сутності як певного соціального явища. У науковій літературі визначенню конфлікту присвячена значна кількість робіт як вітчизняних, так і закордонних політологів. Варто констатувати, що одного, більш-менш чіткого, такого, що відбиває всі сторони та ознаки цього багатогранного явища, визначення немає. Єдине, що властиве усім дефініціям, це вказівка на наявність більш менш стійкого протиборства, ситуації напруженості, сутички сторін, ідей, сил.
Слід додати, що політичному конфлікту, на відміну від економічного, соціального, етнічного, релігійного та ін., властиве винесення цього протиборства на рівень владних відношень, тобто на більш високий соціально-політичний рівень.
Різні визначення політичного конфлікту
Політичний конфлікт – це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві.
Політичний конфлікт – це боротьба за володіння політичною владою, яка являє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме в цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин.
Політичний конфлікт – це соціально-політичне явище, структурований процес, що є своєрідним засобом вирішення значущих для сторін політичних питань, які актуальні на даний момент соціально-політичного розвитку хоча б для однієї із сторін, що протистоять. Остання дефініція політичного конфлікту відрізняється від запропонованих політологами тим, що тут указується на характер того протиріччя, що лежить у корені конкретного політичного конфлікту.
Детермінація й причинна обумовленість політичних конфліктів
В основі будь-якого політичного конфлікту завжди лежать інтереси певних груп, класів, націй та інших спільностей як опосередкованої ланки між змінами умов життя суспільства і його політичної системи. Проте не самі інтереси є безпосередньою причиною назрівання і розвитку конфліктної ситуації. Вони набувають сили детермінантів лише під час входження в протиріччя один з одним.
Виділяють три типи інтересів, що детермінують конфліктну ситуацію:
консервативна модель, що полягає в зацікавленості збереження чинної політичної системи, зміцнення консервативних установок;
конформістська модель – терпиме ставлення до суспільного ладу, політичних інститутів і їхніх рішень;
критична модель, в основі якої лежить негативне ставлення і сприйняття певного ладу, у тому числі й політичної системи.
Головні причини політичних конфліктів у сучасному українському суспільстві пов’язані з перерозподілом державної власності й влади та з боротьбою за володіння реальними важелями влади.
Соціально-психологічний фон, на якому виникають і протікають конфлікти, характеризується такими чинниками:
радикальні зміни в соціальній структурі суспільства, що виявляються в стрімкій диференціації населення за рівнем доходів і ідеологічної орієнтації;
деформація-зміна системи цінностей, поширення зразків західної культури, індивідуалізму, культу сили;
існування соціально-етнічної напруженості на базі мовних проблем і проблеми кримських татар;
нетерпимість до інакомислення, радикалізм свідомості;
існуючі порушення окремих конституціїних прав і свобод, насамперед соціально-економічних і на одержання правдивої інформації про діяльність влади;
політизація силових структур (армії, міліції, спецслужб), можливість перетворення її в самостійну політичну силу з метою наведення порядку або зміни політичного режиму.
Значення й місце конфлікту в політичному житті визначається його функціями. Про позитивне або негативне значення політичних конфліктів можна говорити лише конкретно й досить умовно, оскільки конфлікти полі функціональні. Вони виконують стабілізуючу роль і можуть привести до дезінтеграції і дестабілізації суспільства; сприяють розв’язанню протиріч і відновленню суспільства, а можуть спричинити загибель людей і матеріальних утрат; стимулюють переоцінку цінностей, ідеалів, прискорюють або сповільнюють процес становлення нових структур; забезпечують краще пізнання учасників конфлікту і можуть привести до кризи або втрати легітимності влади.
Структура політичного конфлікту
1. Предметом політичного конфлікту є дефіцит досить специфічних ресурсів − державної влади, улаштування владних інститутів, політичних статусів і ролей соціальних груп, цінностей і символів, що є базою політичної влади й певної політичної спільності. Це ключова відмінність політичного конфлікту порівняно з іншими. Якщо в економіці існує можливість поділити ресурси більш-менш справедливо, погодитися на кооперацію, щоб спочатку збільшити виробництво продукту, а вже потім його розділити, то в політиці це найчастіше виявляється неможливим. Посада Президента, глави уряду не можна розділити, та й число місць у парламенті строго обмежене. Якщо в економіці, відповідно до ліберальної доктрини, усі речі мають вартість, то в політиці інакше: для політичної волі й політичної незалежності немає справедливого еквівалента, якою б великою не була пропонована сума.
У строгому змісті слова, у політики немає власної предметної області. Це означає, що предметом політичного конфлікту може стати будь-яка цінність, природа якої споконвічно не має політичного характеру: економічна, культурна, естетична і т.п. Прикладом може служити будь-яке питання, внесене, наприклад, до порядку денного парламентського засідання: трудове законодавство, бюджетні відносини, міжетнічна напруженість, державна символіка і т.п. При цьому виробництво політичної продукції (програм, заяв, платформ, гасел, символів) є монополією професіоналів: у рядових громадян відсутня належна компетентність. Усе це робить ринок політики одним з найменш вільних ринків. Звідси твердість міжпартійної конкуренції за голоси виборців, що ініціюється політичними партіями, елітними угрупованнями і т.д. Рішення політичних питань, з погляду політики, часто не мета, а лише результат парламентської діяльності. Ціль же складається з беззастережної перемоги над супротивником.
Отже, пріоритетною задачею в зрілому політичному конфлікті залишається боротьба за владу й політичне домінування з метою трансформації або збереження в незмінному виді існуючого соціального й політичного порядку. Рішенню цієї задачі підпорядковане завоювання інших політичних ресурсів − інституціональних, фінансових, силових і − що особливо важливо останнім часом − інформаційних. При цьому варто мати на увазі, що, визначаючи політику і політичний конфлікт через категорію влади, важливо втримуватися в рамках власне політичних явищ, оскільки необмежена влада не більше, ніж звичайна груба сила. Груба сила, як справедливо зазначають дослідники, у її чистій формі є предметом вивчення фізики (або таких її суспільних аналогів, як військова справа або бойові мистецтва), але ніяк не політичної науки. Політика − обмежене застосування соціальної влади.
2. Суб’єкти політичних конфліктів. Існує кілька підходів до цього питання. Одним із самих впливових довгий час була теорія класового конфлікту К.Маркса. Відповідно до неї економічні відносини визначають усі інші, політична боротьба є лише просте відображення класового конфлікту, корені якого ховаються у відносинах власності. Вищою формою конфлікту є політична і соціальна революція, що виконує роль двигуна прогресу.
М.Вебер, Р.Дарендорф і ін., використовуючи термін „клас”, наповняли його зовсім іншим змістом. Р.Дарендорф звів суспільне розмежування до двох основних класів — керуючого і керованого. Останні існують у будь-якій організації, де є чіткий розподіл ролей: в університеті, на підприємстві, у військовому батальйоні, і, зрозуміло, у державі, у рамках ліберального підходу до політики і політичного конфлікту.
З часів А.Бентлі і Г.Уоллеса перевага почала віддаватися поняттю „група інтересів”, а сам політичний процес розглядався − у рамках плюралістичної моделі демократії − як перманентна взаємодія й суперництво таких груп.
Ослаблення соціально-класового конфлікту, ідеологічного протистояння й ріст впливу постматеріальних цінностей супроводжуються збільшенням частки принципово не мажоритарних ідеологій і способів групової ідентифікації (етнічних, релігійних, сексуальних, статевікових, естетичних і т.д.). Гарантованої підтримки масового електорату партії все більше позбавляються та перетворюються у виборчі машини для лідерів. Як наслідок, відзначається посилення фрагментації парламентів, а в діяльності депутатів наростає тенденція до представництва не стільки соціально-класових або ідеологічних розходжень, скільки інтересів своїх виборчих округів або регіонів.
„Народ” і „клас” поступаються місцем сукупності громадян і соціальних груп, чиї права повинні дотримуватися в партнерських взаєминах з іншими соціальними групами і громадянами, а не в конфронтаційному протистоянні держави і суспільства або одного класу з іншим.
Якісно змінюється зміст роботи інститутів представництва й відношення до них громадян. Місце політичних партій займають групи специфічних інтересів і соціальні рухи, що утворяться навколо них; індивіди більше не „належать” якійсь одній групі, але змінюють свою „належність” залежно від того, наскільки важливою виявляється для них та або інша проблема в той або інший час, підкреслює Р.Дарендорф. Поки що не винайдено інститутів, що відповідають цій новій реальності. Раніш не тільки партії, але й парламенти будувалися навколо ідеї класової боротьби, з „правими” і „лівими” на своїх належних місцях. Тепер же соціально-економічне й ідейно-класове представництво витісняється, поступово трансформується в персональне-емоційне, регіональне і соціально-політичне .
Ідея підпорядкування меншості більшості − системоутворююча ідея демократії − усе сильніше замінюється вимогою забезпечення прав меншостей. Причому не стільки у формі традиційної ліберальної вимоги формальної рівності, скільки через диференційоване відношення до специфічних особливостей тих або інших соціальних груп. У політичній свідомості громадян західних країн відбувається досить важливе переакцентування уваги: усе більше переважає ідея порочності якої-небудь гегемонії на основі чисельної або силової переваги. Ліберальна думка зосереджує свої зусилля на пошуку механізмів забезпечення прав меншостей найрізноманітнішого роду й у найрізноманітніших областях, хоча в реальності це суперечить фундаментальному принципові демократії − єдині правила для всіх громадян.
У цілому формування політичної більшості робиться все проблематичнішим, у політичному процесі це виражається, наприклад, в увазі до формування парламентської більшості з декількох компонентів − меншостей (останні події в Україні підтверджують цю тенденцію). Уряди частіше стають коаліційними. Ідейна фрагментація електорату робить проблематичним утворення великих, однорідно орієнтованих сегментів політичного ринку. Це змушує політичні партії змінювати стратегію, підсилювати увагу до інтересів різноманітних меншостей, шукати гасла, що не стільки залучають своєю визначеністю, скільки не відлякують своєю багатозначністю, „загальнолюдським змістом”. А оскільки в краще написаних програмах цю роль виконують образи, то іміджі політиків стають головними діючими чинниками політичного процесу. Тим самим політика здобуває все більш елітарний і театралізований характер.
Політичний конфлікт не є чимось статичним, одномоментним. Політичний конфлікт, як і всяке інше соціальне явище, слід розглядати в динаміці, у розвитку і зміні. Варто погодитися з думкою деяких учених про проходження політичним конфліктом таких стадій конфлікту:
потенційна можливість виникнення конфліктної ситуації (ще немає реальних передумов, що свідчать про наявність конфлікту, проте існує ряд посилань, що обумовлюють ситуацію напруженості);
перехід потенції в реальність (є обставини, що свідчать про наявність передконфліктної обстановки – певне тертя, висловлення, негативна атмосфера, усвідомлення сторонами загрози своїм інтересам);
конфліктні дії (тобто сам політичний конфлікт у всьому різноманітті свого прояву);
вирішення конфлікту або його вгасання.
Отже, подана чотирифазова структура, на наш погляд, у найбільшій мірі відбиває хід і розвиток політичної ситуації до переростання її в політичний конфлікт, хоча дана система носить схематичний характер, оскільки в кожній із стадій можна виділити кілька підстадій стосовно до конкретно взятого випадку.
Шляхи регулювання та розв’язання політичних конфліктів
Конфліктологія значну увагу приділяє пошукові форм, методів, засобів контролю за протіканням конфлікту, виробленню ефективних технологій керування ним. Вирішення цих завдань щодо політичного конфлікту передбачає
попередження виникнення або розширення конфлікту;
виведення схованих, неявних, латентних конфліктів у відкриту форму з метою зменшення небезпеки раптового розвитку неконтрольованих процесів;
локалізація соціально-психологічних порушень, викликаних політичним конфліктом, недопущення його поширення на інші сфери суспільства;
урахування численних внутрішніх і зовнішніх факторів: ступеня відкритості політичної системи, рівня згуртованості конфліктуючих груп, їхньої сили, характеру включеності населення в конфлікт, емоційні аспекти поведінки лідерів і їхніх прихильників, а також культурно-історичні, соціально-економічні, етнонаціональні й інші особливості суспільства..
Рішення зазначених задач конкретизується відповідно до основної установки – або на врегулювання, або на розв’язання конфлікту. Урегулювання, як відомо, передбачає зняття гостроти протиборства сторін з метою запобігання негативних наслідків конфлікту. Однак причина конфлікту не усувається, тим самим зберігається ймовірність нового загострення вже врегульованих відносин. Розв’язання конфлікту передбачає вичерпання предмета суперечки, зміну ситуації і обставин, які б приводили до партнерства й виключали небезпеку рецидиву протистояння.
Мирне розв’язання політичного конфлікту передбачає такі шляхи й методи: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; угода, заснована на взаємних поступках; виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що унеможливлює продовження конфлікту; знаходження в процесі протиборства взаємоповаги сторін, розуміння прав і інтересів суперника.
Примирення в політичних конфліктах на основі примусу, в основі якого:
явна перевага сил і ресурсів, з однієї сторони, і їхній дефіцит, з іншої;
ізоляція однієї із сторін, зниження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про поразку;
знищення супротивника, у результаті чого світ установлюється під час відсутності ворога.
Найбільш розповсюдженим методом досягнення примирення сторін у політичних конфліктах є переговори. У процесі переговорів сторони обмінюються думками, що знімає гостроту протистояння, допомагає зрозуміти інтереси опонента, більш точно оцінити співвідношення сил, умови примирення, виявити суть взаємних претензій, альтернативні ситуації, послабити „нечесні трюки” суперника. Таким чином, переговорний процес включає дотримання спеціальних правил, прийомів, що дозволяють кожній із сторін досягти поставлених цілей через прийняття рішень, забезпечити їхнє виконання й перешкодити загостренню постконфліктних відносин.
Деякі автори виділяють такі основні підходи до розв’язання політичних конфліктів.
Існує індиферентний підхід (байдужість). У цьому випадку влада, як правило, ігнорує наявність у суспільстві конфліктів, нічого не робить для їхнього вирішення, вимоги конфліктуючих сторін забуваються, залишаються на папері. Такий підхід характерний для тоталітарних і авторитарних режимів.
Метод придушення або примусу всіх або однієї із конфліктуючих сторін з застосуванням збройних сил, поліції, шляхом масових звільнень учасників конфліктів, незаконних арештів і ін.
Командний, або адміністративний підхід без серйозного експертного аналізу причин виникнення конфліктів. Сама влада нерідко захоплюється волюнтаризмом, егоїзмом, не підкріплює ухвалені рішення необхідними ресурсами (фінансовими, людськими, політичними, енергетичними та ін.).
Демократичний спосіб вирішення конфліктів за допомогою переговорів і досягнення консенсусу. Консенсус завжди спрямований на позитивний результат, він протилежний до голосування на основі принципу більшості, коли в ході голосування зберігається напруженість, тому що перемога більшості обмежує інтереси меншості та одного суб’єкта. Після голосування не знімається напруженість між конфліктуючими сторонами, вона тільки приймає іншу форму і згодом може стати причиною нового спалаху конфлікту.
Консенсус же формує впевненість у тому, що інтереси усіх будуть враховані і буде виявлятися справедливість у реалізації прав і свобод конфліктуючих сторін. Основним принципом консенсусу є визнання чужих інтересів як гаранта для здійснення власних інтересів.
Особливості окремих типів політичного конфлікту
В основі типології політичних конфліктів може бути покладено такі критерії: соціальна несправедливість, нерівна участь у прийнятті політичних рішень, відчуження від влади і політичних інститутів. Вони можуть розрізнятися за сферою прояву: економічна, соціальна, міжнаціональна, культурна, військова; рівнем формування й прояву: на міжособистісному, груповому, регіональному й глобальному рівнях; на організаційному рівні – міжпартійні, міжінституційні, між існуючою владою і певними соціальними силами, інтереси яких не представлені у владних структурах або представлені у вигляді заперечення й придушення цих інтересів, усередині самої влади; часом дії: затяжні, швидкоплинні. Сучасні дослідники також виділяють конфлікти, пов’язані з процесами модернізації політичних систем: конфлікти цивілізаційного характеру, а також конфлікти потреб, інтересів, цінностей та ідентифікації.
До основних видів політичних конфліктів в Україні можна віднести: конфлікти між законодавчою й виконавчою гілками влади; між парламентом і президентом; між президентом і урядом; між парламентом і урядом; між елітами фінансово-промислових груп за влади і розподіл сфер впливу; внутріпарламентський; між партіями; у середині окремих партій і рухів; усередині державно-адміністративного апарату.
Правовий конфлікт як специфічна форма політичного конфлікту
Застосування права в регулюванні політичних конфліктів – гарант його кінцевого вирішення. Проте сторони, що беруть участь або утягнені в політичний конфлікт, повинні піти на певні обмеження, поступки у формуванні блоку правових актів, спрямованих на його врегулювання, що завжди буде вдвічі відшкодовуватися правом при його безпосередньому застосуванні. У той же час специфічною формою політичних конфліктів є правовий конфлікт. Юридичний конфлікт – це найбільш гостра форма протиріч, як остання стадія юридичних колізій, за яким іде криза і повне знищення державно-правових інститутів. Юридичний конфлікт можна визначити як протиборство сторін – держав і їхніх органів, суспільних об’єднань, громадян з метою зміни статусу і юридичного стану суб’єкта права.
Як перший елемент юридичного конфлікту виділимо насамперед розбіжності в праворозумінні, як базі для формування масової правової свідомості. Суперечка, що загострилася, між розумінням права як загальнолюдських цінностей і як „писаного права”, норм, законів і інших актів, набув очевидну практичну спрямованість.
Правові конфлікти переходять далі в стадію юридичної суперечки, коли можна розраховувати на успіх шляхом домовленості та угод, за допомогою призупинення і скасування незаконних актів, проведення судових розглядів. Остаточне рішення може вести або до відновлення старого юридичного стану, або до формування нового.
Юридичний конфлікт може бути причиною, а потім складовою частиною іншого конфлікту – політичного, соціального, міжнаціонального, економічного і т.д. Виступати спочатку як привід, як „сірник”, а потім як елемент більш загальної конфліктної ситуації. Виокремлення юридичного конфлікту на першій фазі, при зародженні загального конфлікту і на наступних етапах дозволяє вчасно погасити конфлікт. Якщо ж це не вдається, то варто прагнути збільшити „зону юридичного конфлікту” і всіма способами переводити загальний конфлікт з його „розмитими гранями” в юридичний конфлікт із властивими йому легальними засобами і процедурами. Зробити це, звичайно, досить важко. Але передбачати і вчасно „гасити” протиріччя власне всередині правової системи, не давати їм можливості розростання в зоні інших конфліктів і використовувати правові засоби для врегулювання будь-якого конфлікту – задача в сучасний період украй важлива.
Юридичний конфлікт, як і всякий інший конфлікт, проходить свої фази. Якщо юридичну колізію того або іншого виду не вдається перебороти, то відбувається загострення протиріч, і нерідко колізійні ситуації одного типу переростають у конфліктні ситуації іншого, часом комплексні, з великим обсягом протиріч. А в них уже змінюються наміри і ролі учасників, їхні відносини до предмета суперечки.
Своєрідність юридичного конфлікту полягає в тому, що він прориває конституційну, правову тканину держави і суспільства. Конфлікт завдає удару насамперед по Конституції, а також конституційному та адміністративному законодавству. Це пояснюється характером об’єкта юридичного конфлікту, що стосується переважно питань влади й керування. Саме тому головним регулятором повинне і виступає право як основний і найбільш раціональний регулятор суспільних відносин, що визначає та окреслює межі допустимості поведінки суб’єктів, що не виходять за рамки правових відносин. Воно спроможне і повинне бути єдиним джерелом для вирішення виниклих політичних ситуацій, що загрожують перерости в конфлікт, тому що тільки в істинно правовій і демократичній державі суспільство делегує і ставить за обов’язок праву впорядковувати всі в ньому відношення, що виникають. І тому, залишаючи за правом прерогативи у вирішенні політичних конфліктів, суспільство тим самим стає на перший щабель у визнанні його цивілізованим і демократичним з боку світового співтовариства.
Міжпартійні конфлікти
Міжпартійні конфлікти припускають ідеологічну боротьбу за партійні програми й платформи та прагнення довести порочність і неспроможність програм і платформ своїх супротивників. Однак досвід аналізу міжпартійних відносин показує, що в своїй практичній діяльності політичні партії не обмежуються ідеологічними взаєминами, а для досягнення своїх цілей застосовують весь доступний їм арсенал, припустимий (а нерідко й неприпустимий) політичною етикою. Підвищення політичної культури суспільства створює передумови для підвищення рівня культури й у взаєминах між партіями. Важливий і ріст політичної культури парламентських груп, оскільки в розвинутому політичному суспільстві парламентські групи адекватні тим або іншим політичним партіям, і відхід парламентаріїв від принципів партійної політики швидко завершується вигнанням їх з рядів тієї партії, політиці якої вони зрадили своїми виступами або діями.
Міжособистісні політичні конфлікти
Ці конфлікти мають місце як між представниками різних політичних партій, і тоді вони можуть бути розглянуті як окремий випадок міжпартійних відносин, так і між представниками якої-небудь однієї партії. Міжособистісні політичні конфлікти різноманітні. Вони можуть мати місце з приводу прагнення того або іншого політичного діяча зайняти важливу посаду в політичній системі, і з приводу позиції, що той або інший діяч займає з важливих політичних питань. Навколишня дійсність дає нам багато прикладів політичних конфліктів міжособистісного характеру, причому далеко не всі вони мають принципові позиції, а нерідко ґрунтуються на політичному безкультур’ї, на особистісних амбіціях у боротьбі за політичну владу. У той же час фахівці відзначають, що особиста політична культура припускає досить високий рівень інформованості з питань, що є предметом конфлікту, зокрема, гарне знання історії питання, психологічну терпимість до іншої точки зору (толерантність), готовність піти на компроміс.
У роботі „Політичний конфлікт” угорський юрист К.Кучар нагадує, як німецький учений К.Бейме типізує моделі політичного конфлікту:
ліберальна модель, що протиставляє групові інтереси, можливість і реальність конфлікту між ними державній метафізиці і функції єдиної влади;
авторитарно-консервативна модель, суть якої полягає в критиці ліберальної парламентської демократії і протиставленні керівної еліти і мас;
соціалістична модель, що від протиставлення держави і суспільства доходить до класових конфліктів.
Ліберальна модель, змістом якої є партійний плюралізм, заснований на групових інтересах, у сучасній західній політології розглядається як основа демократії. За визначенням С.Ліпсета, групові конфлікти є життя і кров демократії, що, однак, постійно несе в собі загрозливу небезпеку дезинтеграцї суспільства. Інша небезпека полягає в тім, що соціальні конфлікти „зникають”, якщо домінуючої стає така централізована державна влада, протистояти якій не може жодна з груп. Ця двостороння небезпека, а точніше її інтерпретація, свідчить про те, що конфлікт у „ліберальній моделі” виявляється як конфлікт за „угодою”. Тому що очевидно, що соціальні конфлікти формуються й в умовах самої централізованої державної влади, хоча їхнє рішення − результат не стільки угоди, скільки однобічних директив.
Авторитарно-консервативна модель, що характеризувалася конфліктом між правлячою елітою й масами і вплив якої істотно підсилився в результаті розчарування в лібералізмі.
Соціалістична модель заснована на моделі класового конфлікту, зміст якої полягає в тім, що політичне значення в суспільстві мають, у першу чергу, конфлікти між конфронтуючими класами, і тим самим вся історія − це історія класової боротьби.
Одним із типів політичних конфліктів є ціннісні конфлікти, що характерні більш для держав, що розвиваються, з нестабільним державним ладом. Ціннісні конфлікти вимагають великих зусиль для їхнього врегулювання, оскільки важко піддаються компромісам (діє правило „або − або”). Ціннісні конфлікти − це боротьба навколо неусвідомлено прийнятих понять про те, що є правильним або важливим. Пріоритетні цінності, що є основою політичних конфліктів, − це „воля”, „рівність”, „справедливість”, „автономія”, „терпимість” і т.д.
|