|
|
Скачати 3.37 Mb.
|
6.7. Творча діяльність Будь-яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю. У різних видах праці творчість має певні особливості, що зумовлю- ються змістом і характером діяльності, її обставинами та індивіду- альними рисами працівника. Разом з тим усім видам творчої діяль- ності властиві спільні риси. Творча діяльність зумовлюється потребами суспільства. Усві- домлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів. Розпочинається творча діяльність з виникнення певного задуму, а саме: змінити методи, прийоми роботи в тій чи іншій галузі, створити нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати якийсь художній твір, створити му- зичну п’єсу, намалювати картину тощо. Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з’ясуванні деталей, шляхів його реалізації та збиранні необхідних матеріалів. Така підго- товча робота властива творчості конструктора-винахідника, вченого, письменника, митця. Вона часто буває довготривалою. Відомо, що Ч. Дарвін понад 30 років збирав наукові матеріали для написання своєї праці “Походження видів”. Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму, яка так само може тривати різний час залежно від змісту завдання, його складності, підготовки особистості та умов творчої праці. Здійснення творчого задуму — велика й напружена робота, яка потребує участі та піднесення всіх сил людини, максимальної зосе- редженості її свідомості на предметі творчості. Ця зосередженість бу- ває настільки високою, що працівник, захоплений завданням, не помічає, що відбувається навколо нього. Засередженість потребує участі пізнавальних і вольових сил людини. “Я зрозумів, — зазначав К. Станіславський про творчу роботу артиста, — що творчість — це на- самперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи”, що “вона охоплює не тільки зір, слух і всі п’ять чуттів людини”, вона охоплює “розум і почуття, волю і пам’ять, уяву” [14]. Систематична наполеглива і напружена робота є визначальною умовою успіху творчості. За цієї умови найчастіше виникають такі моменти творчого піднесення, які називаються натхненням і за на- явності яких особливо успішно знаходяться нові способи розв’язан- ня завдань, виникають нові та продуктивні ідеї, створюються цент- ральні образи художніх творів тощо. Натхнення характеризується напруженням усіх сил працівника і виявляється в емоційному захоп- ленні предметом творчості та продуктивній роботі над ним. Натх- нення виникає не до початку роботи, а під час неї як певний її наслідок. Звідси випливає, що для успішного досягнення мети треба систематично і регулярно працювати, а не очікувати, коли прийде натхнення. За словами П. Чайковського, натхнення — це такий гість, який не полюбляє відвідувати лінькуватих. Воно виникає у процесі на- полегливої роботи. На творчій діяльності позначаються чуття новизни справи, потреби в ній сучасності. У цьому зв’язку відбуваються мобілізація духовних сил і неусвідомлена, інтуїтивна поява нових образів, способів дій у розв’я- занні проблеми. Успішність творчої праці залежить від того, якою мірою людина во- лодіє прийомами та технікою роботи, як вона ставиться до результа- тів роботи. Творчим працівникам властиве критичне, вимогливе став- лення до своїх творів. Воно, зокрема, характерне для видатних поетів, письменників. О. Бальзак по 12 і більше разів переробляв свої твори, часто до невпізнання змінював їх у коректурі. Те саме можна сказати про інженерів, наукових працівників. Що більше людина захоплюється працею, то легше вона переборює труднощі, досягає більших успіхів, одержує більше задоволення. Творчий підхід до справи є необхідною умовою продуктивної діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства. Розділ 7 МОВА І МОВЛЕННЯ 7.1. Поняття про мову та її функції Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та увага. З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забез- печують можливість активного задоволення її пізнавальних і су- спільних потреб, а з іншого — є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості. Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єк- тивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мо- ва виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів лю- дини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували лю- дину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досяга- ють розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, переда- ють їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики. Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти, набували певного значення, ставали спільними для людей засобами обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну приро- ду, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяль- ності членів суспільства. Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фо- нетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей. У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови. Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична бу- дова. Словниковий склад — це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У прак- тиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто сло- ва, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, ко- ли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер ак- тивного та пасивного словників людини залежать від її освіти, про- фесії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності. Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови. Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися дум- ками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполу- чення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови. Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення. Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідно- ситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означаль- ну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потре- бами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує мож- ливість формулювання думки і передання змісту повідомлення. Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається про- цес мовлення між людьми. Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, ха- рактеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою. Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно викорис- товується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови. Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його до- помогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова — це засіб чи знаряддя спілкування між людьми. 7.2. Фізіологічні механізми мовної діяльності Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяль- ність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, “сигнали сигналів” (І. Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах: слово почуте; слово побачене; слово вимовлене. Функціонування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та централь- но-мозкових фізіологічних механізмів. Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин: · легенів, бронхів, трахеї; · гортані; · глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язи- ка, зубів і губ. Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови. Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі ве- ликих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зо- ни кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і ко- ординаційно пов’язані з усією діяльністю нервової системи. Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою сигнальною системою. Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’яза- не з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються від- повідні системи тимчасових нервових зв’язків. В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори. Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шля- хами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату. Хоча процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих пів- куль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в ло- калізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес слухання та говоріння. Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов’язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення. Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної ділянки кори, а саме задньої частини третьої чолової закрутки лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції — так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкод- женим. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром “мотор- них образів слів”. Дещо пізніше К. Верніке встановив, що внаслідок ураження верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого пору- шується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої півкулі локалізуються “сенсорні образи слова”. У разі ушкодження цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка поля- гає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, хвора лю- дина не може пов’язати звучання з певним значенням. Ці та інші ділянки кори, пов’язані з окремими аспектами мовної функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності. Дослідження П. Брока та К. Верніке породили цілу низку аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов’язані з мовленням, “розподілялися” між певними ділянками кори. Проте численними дослідженнями фізіологів і психологів доведе- но, що таке розуміння фізіологічного підгрунтя мовної діяльності не- достатнє для її інтерпретації. Так, дослідженнями М. Жинкіна [3], присвяченими з’ясуванню механізму мовлення, доведено існування кількох таких механізмів. Перш ніж будувати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального ко- ла уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування вислов- лювання. Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування син- таксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування, зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм пе- реходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), ме- ханізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін. Окрім названих М. Жинкін виокремлює ще механізми, які забезпечу- ють пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознака- ми, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення. Таким чином, можна констатувати, що фізіологічне підгрунтя про- цесу мовлення досить складне, воно розгортається в певній послідо- вності та в часі. Тому говорити про ізольовану локалізацію в корі ве- ликих півкуль головного мозку всіх боків мовного акту недоцільно. Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами, що й говоріння. Сприймання мовлення — це також поетапне переве- дення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією про- цесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різни- ми чинниками діяльності. Такі уявлення про фізіологічне підгрунтя та механізми мовлення підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій, що виникають при пораненнях, пухлинах та інших порушеннях діяль- ності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх характеристику на рівні різних механізмів зробив психолог О. Лурія [6]. Він виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності го- ворити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком по- рушення або механізму програмування висловлювання, або механізму граматично-семантичної організації. Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є наслідком порушення звукового аналізу слова. Семантична афазія — це порушення, що виявляється у труднощах знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами. Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може зрозуміти, що означає сполучення “сестра батька”. Еферентна моторна афазія характеризується руйнуванням струк- тури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здат- ності поєднувати слова у певній послідовності. Тут порушено прин- цип сукцесивності. Близькою за характеристикою є аферентна мо- торна афазія, яка виявляється в порушенні членоподільних мовних артикуляцій, у труднощах підбору потрібного звука. Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади, пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкан- ня, яке викликається судомами мовних м’язів. До них можуть приєдну- ватися судоми обличчя, рук тощо. Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збуджен- ня, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути заїкання можна, якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів. |
| ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГIЯ Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка |
Крок Загальна лікарська підготовка 2012 Мікробіологія При санітарно-бактеріологічному дослідженні питної води отримані наступні результати: загальна кількість бактерій в 1,0 мл 80, колі-індекс... |
| ЛЕКЦІЯ ТЕМА : елементИ V А групи Загальна характеристика атомів елементів V А групи. Нітроген, Фосфор та Арсен, поширення їх у природі. Загальна характеристика простих... |
Лекція за змістовним модулем 1: «Загальна характеристика бухгалтерського... Змістовний модуль Загальна характеристика бухгалтерського обліку, його предмет і метод |
| Скандинавські країни: загальна характеристика (історія, культура,... Чеська Республіка: загальна характеристика (історія, культура, економіка, суспільство, політична система) |
ЗАГАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ |
| 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА |
12. Загальна характеристика революцій у Німеччині, Австрії та Угорщині.... Всесвітня історія: Загальна характеристика революцій у Німеччині, Австрії та Угорщині. Особливості революції в Італії |
| Зв'язок організму людини із зовнішнім середовищем. Загальна характеристика сенсорних систем Мета Тема: Зв'язок організму людини із зовнішнім середовищем. Загальна характеристика сенсорних систем |
ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ (ПРАКТИЧНИХ) ЗАНЯТЬ з навчальної дисципліни «КРИМІНАЛЬНЕ... Нарські заняття проводяться з метою закріплення тих теоретичних знань з кримінального права, які студент отримує на лекціях і при... |