Захарченко П. П. З 38 Історія держави та права України: Навч посіб для дист навч

Скачати 2.93 Mb.

Назва	Захарченко П. П. З 38 Історія держави та права України: Навч посіб для дист навч
Сторінка	14/25
Дата	15.03.2013
Розмір	2.93 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 25

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Української гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його третій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв'язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало проникати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царських указів, зокрема, "Жалувана грамота дворянству" 1785 року, "Маніфест про

104

скасування гетьманства" 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українських селян.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті ). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався "Проситель-ні статті". У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневі статті" Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на російську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд зберіг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанства. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозділу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, гетьману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали договори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним новим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасовані зовсім.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася "Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорізького" і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після

105

визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

православна церква повинна зайняти панівне становище, повернутися до
лона Константинопольського патріархату;
про необхідність поширення освіти в України;
забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;
українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на Батьківщину;
поставлене завдання про відновлення військового союзу з Кримським

ханством;

про необхідність передачі усіх фортець, де розташовувалися російські
війська, у власність Війська Запорізького;
про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (парламентом), до
якого б входили генеральна старшина, полковники і посли від низового козацт
ва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, який був
відповідальний перед парламентом;

найвища виконавча влада належала гетьману;
гетьман відповідав за утиски простого люду;
гарантувалася недоторканність особи, її відповідальність перед судом;
про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;
про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П.Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Види злочинів. Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кримінальних діянь:

1. Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно

смертна кара;

2. Провина —- правопорушення середньої тяжкості;

3. Проступок — дрібне правопорушення.
Серед основних видів злочину виділялися:

- злочини проти релігії. До них відносилися богохульство ("хула на Божу
матір та на святих"), перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чак
лунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спа-

106

лення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіскацією майна;

злочини проти держави включали в себе вбивство чи нанесення тілесних
ушкоджень царю та членам його родини, зрада державі, змова з метою усунення
від влади царя, здача фортеці. Цей вид злочину передбачав комплексні покаран
ня, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі та конфіскацією
майна. В разі здійснення державної зради діти злочинця і його дружина також
відповідали перед судом, якщо знали про намір зрадника;
військові злочини та злочини проти порядку управління. Серед них ви-
лілялися дезертирство, підробка документів тощо. Суворими нормами охороня
лися служителі правосуддя. Так, за нанесення тілесних ушкоджень судді винний
позбавлявся двох пальців та був зобов'язаний відшкодувати в подвійному розмі
рі за завдану рану. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало чет
вертування злочинця;

- злочини проти життя. Покарання за здійснене вбивство залежало від
кількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним та соціальним станом
потерпілого і обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами його
здійснення, а також обставинами, при яких воно сталося. Вбивство шляхтича,
священика чи воїна передбачало "кару на горло" та головщину в розмірі 120 ру
блів. У той же час насильницька смерть сільського війта чи посполитого селяни
на оцінювалася усього 30 рублями головщини. Неординарно каралося вбивство
батьків своїми дітьми. За здійснення даного виду злочину застосовувалося чет
вертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженням
відрубаної голови на палю. Якщо вбивство здійснила донька, її закопували до
шиї в землю і тримали в такому положенні, допоки вона не помре. Вбивство кі
лькох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;

злочини проти честі. До них відносилися образа словом, наклеп у пись
мовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень палицею, батогом чи рукою.
Відповідальність наступала у формі грошової компенсації та арешту до 6 — ти
тижнів;
злочин проти моралі. Серед них виділялися зрада чоловіка або дружини,
викрадення чужої дружини, двоєженство, кровозмішення. Особи, які вчинили
даний вид злочину, підлягали смертній карі через відрубування голови. Відпові
дальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши до шлюбу із потер
пілою;

107

- майнові злочини. Право розрізняло крадіжку, пограбування і розбійний напад. Щоправда, пограбування тлумачилося інакше, ніж нині. Під пограбуванням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків. Покарання передбачало лише грошові штрафи.

Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. Простою вважалася таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 руб. За вперше здійснений злочин передбачалося побиття канчуками та відшкодування у розмірі ціни викраденого; за другим разом — додавалося відрізання вуха; за третім — відрізання вуха, носа та випалення на лобі знака "злодій"; за четвертим — смертна кара

через повішення.

До кваліфікованої крадіжки відносилося привласнення речей на суму більше 20 руб., здійснення трьох крадіжок поспіль, злочин, здійснений групою осіб, а також з проникненням у житло, у присадибні приміщення тощо. Смертна кара була єдиним покаранням за цей злочин.

Види покарання. Серед основних видів покарання виділялися:

- смертна кара включала в себе четвертування живого злочинця або його
мертвого тіла; спалення на вогнищі; повішення; заливання в горло розпеченого

заліза;

- калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інших частин

тіла за принципом таліону ("рівне за рівне");

ганебні покарання. До них відносилися побиття канчуками біля ганебного
стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця;
позбавлення волі. Вирок виконувався у формі арешту або ув'язнення. Як
правило, арешт здійснювався в наземній тюрмі на строк від кількох днів до 2 ро
ків. Ув'язнювалися особи, здебільшого засуджені до смертної кари. Місцем їх
нього утримання слугували глибокі земляні ями;

вигнання за межі держави чи заслання у найвіддалеиіші куточки дер
жави. Особливого поширення набрало у XVIII ст. після ліквідації Гетьманщини
та Запорізької Січі;
позбавлення честі. В Українській гетьманській державі поділялися на
"повну політичну смерть ", за якою засуджений перебував фактично поза зако
ном, а також "шельмування" — позбавлення права займати державні та виборні
посади. "Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або пере
ніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і

108

місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком, не має права на службу і ранги, до компанії добрих людей не пускається".⁴

конфіскація майна;
головщина;
інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодування
збитків;
дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе прикову
вання до гармати, позбавлення права займати військові посади.

Цивільне право.

І. Право власності. Як і в попередній період, інститут власності на землю продовжував займати провідне місце в системі цивільно-правового регулювання. Суб'єктами власності на землю у цей період виступали:

- Військо Запорізьке або сама Українська держава. Націоналізувавши ла
тифундії польських магнатів і шляхетські посілості, держава створила земельний
фонд, яким розпоряджалася на власний розсуд. Представники держави (гетьман,
полковники, сотники), за умови служби Війську Запорізькому, могли отримува
ти і надавати іншим так звані "рангові володіння". Вони надавалися на період
виконання посадових (рангових) обов'язків, у тимчасове користування;

- козацтво та селянство до кінця XVII ст., а в подальшому лише козаць
ка старшина, українська шляхта, знатне військове товариство.

Окрім отриманої у ранг вотчини, старшина мала змогу набувати її й іншими способами. Зокрема успадковувати, купувати, освоювати пустопорожні та кинуті земельні ділянки (право займанщини);

православна церква та монастирі. Отримували земельні пожалування
від українських гетьманів та російських царів;
Запорізька Січ. Маючи автономний статус у складі Української гетьман
ської держави, продовжувала зберігати за собою право розпоряджатися земель
ним ресурсом на своїй території. Будь-хто із числа запорожців міг користуватися
окремими угіддями, сплачуючи відповідний податок до січової скарбниці.

2. Зобов'язальне право в Українській гетьманській державі виникало як із договорів, так і з деліктів (правопорушень). В іншому випадку норми цивільного права зобов'язували відшкодувати матеріальні збитки за завдану шкоду.

⁴

Яковлів А. Кодекс 1743 року або Права, за якими судився малоросійський народ. — Прага, 1949. — С 64.

109

Серед договорів найбільш поширеними були:

договори купівлі-продажу. Торгові операції з рухомим та нерухомим май
ном передбачали обов'язкову присутність свідків. Факт купівлі-продажу мав бу
ти зафіксованим у спеціальній актові книзі, витяг з якої надавався обом
суб'єктам угоди. Особливі умови стосувалися операцій, що пов'язувалися з при
дбанням земельної власності. Купівля-продаж земельної ділянки вважалася здій
сненою лише після підтвердження угоди універсалом гетьмана чи указом царя;
договори позики. Угода на суму до 12 рублів могла укладатися в усній фо
рмі. У разі неповернення боргу в обумовлений договором час кредитор мав пра
во звернутися до суду. Суддя міг відстрочити виплату боргових зобов'язань, але
не більше, ніж на 11 днів. Після цього боржник мав сплатити штраф, а після реа
лізації конфіскованого у нього майна, відшкодовувалися збитки кредитору. Як
що боржник не мав особистого майна, його тримали під арештом до того часу,
поки він, родичі чи знайомі не повернуть боргових зобов'язань;
договір оренди. Значного поширення набула оренда землі. Жодна із сторін не
могла самовільно розірвати договір, якщо інша сторона виконувала його умови.

Власник мав право відмінити чинність договору в односторонньому порядку, якщо орендар псує майно, веде аморальний спосіб життя. У свою чергу орендар міг виступати ініціатором розірвання угоди, коли власник перешкоджав користуватися майном, вимагав попередньої оплати або здійснив напад на маєток, завдав фізичні ушкодження орендарю або образив його;

договір дарування. Дарування речей на суму до 100 рублів здійснювалося
усно у присутності свідків, більше 100 рублів— у письмовій формі. Угода фік
сувалася в актовій книзі, укладалася за обов'язкової присутності дарителя і об
дарованого;
договір особистого найму. Укладався особами зі статусом вільної люди
ни. Відповідальність за недотримання умов договору покладалася на обох конт
рагентів.

3.Спадкове право. Цивільне право доби Української гетьманської держави містить норми успадкування як за заповітом, так і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачем не могли бути засуджені до смертної кари, політичні злочинці, які перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судовому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, які перейшли до не-чристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, які вийшли заміж без згоди батьків, особи, котрі зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Свідками не могли бути опікуни чи самі спадкоємці.

Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його готувала інша особа зі слів спадкоємця. Останній мав підписати документ або поставити свою печатку. Свідки ставили свій підпис на кожному аркуші заповіту.

Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час військового походу або ж коли захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

При укладенні документу заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов'язковою умовою дійсності заповіту існуюче право визнавало передачу частини спадку дитині, котра перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг її позбавити спадку.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. У національному праві цього періоду побутувало правило, за яким "сестри при братах не спадку-ють". Першу чергу спадкоємців, таким чином, становили рідні сини спадкодавця, другу — онуки. Донькам майно діставалося лише в разі відсутності синів або коли останні померли бездітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він вважався власником батьківського будинку, був зобов'язаний забезпечити сестер при одруженні часткою майна, що називалася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки. Шлюбно-сімейне право або "родинне право", як називалося воно в Українській гетьманській державі. Для чоловіків повна дієздатність і право на одруження наступало з 18 років, а для жінок — із 13-літнього віку.

Звичаєве право і законодавство першої пол. XVIII ст. у Гетьманщині визнавало шлюб справою добровільною, ніхто не міг бути примушеним до укладення шлюбу. Однак діти мали отримати згоду батьків. Щоправда, відсутність не впливала на правову силу шлюбу. Подружжя, не отримавши згоди від своїх батьків, могло звернутися до місцевої влади за дозволом на укладення шлюбу.

Ill

Дозволялося робити так звані "передвесільні подарунки", що поверталися в тому разі, якщо з певних причин весілля не відбулося. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Встановлення даного факту тягло за собою розлучення.

Шлюбні відносини припинялися у двох випадках — внаслідок розлучення або смерті одного із подружжя. Укладати повторний шлюб дозволялося через 6 місяців після розлучення або смерті чоловіка чи дружини.

Вступивши до шлюбу, жінка переходила під опіку свого чоловіка. Вона не тільки приймала його прізвище, але й користувалася набутим авторитетом у суспільстві. Відтак, чоловік представляв її інтереси у суді, розпоряджався посагом та власним майном на особистий розсуд, від імені дружини укладав цивільно-правові акти. Тільки залишившись вдовою при малолітніх дітях, жінка отримувала право розпоряджатися своїм і дитячим майном. Впродовж всього сімейного життя посаг дружини (майно, виділене батьком при одруженні) і віно чоловіка (виділена дружині частка з його майна ) перебувала під його особистим наглядом і контролем.

Після смерті чоловіка дружина неподільно користувалася і віном, і посагом довічно або до нового одруження. Законодавство передбачало можливість втрати жінкою віна, якщо вона зреклася християнської віри або зрадила свого чоловіка. З тих же причин чоловік міг втратити право на посаг. Йому заборонялося приводити до свого будинку наложницю, змушувати жінку заробляти гроші перелюбством з іншими чоловіками чи безпідставно звинувачувати її в цьому.

Батько мав незаперечну владу над своїми дітьми. У разі крайньої необхідності йому дозволялося віддавати своїх дітей у найми християнину. Спільно з дітьми нажите майно залишалося у батьків. У разі невиконання дітьми обов'язків перед батьком він міг позбавити їх спадщини.

Додатки Питання Який політичний статус мала Запорізька Січ у складі Української

гетьманської держави?

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 25

Схожі:

Формування особистості дитини Помчалова О. Г Навч посіб для вищ навч закл. / Валентина Тарасун, Ганна Хворова; Ін-т спец педагогіки АПН України. – К.: Наук світ, 2004. – 98,...	Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб. – К.: Знання, 2006. – 407 с. (ст. 257-290)
Григорія Сковороди "ПОГОДЖЕНО" Робоча програма складена на основі: Блуда А. А. Практична підготовка вчителя історії в пед навч закладах України: Етапи і особливості.—К.,...	Л. Е. Акпинар; Республ вищ навч закл. "Кримський інжен педагог ун-т". К. Слово, 2014. 288 с Акпинар, Лємара Енверівна. Інтерактивні технології навчання в початковій школі : навч посіб для студ вищ навч закл. / Л. Е. Акпинар;...
Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк,...	Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с
Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи... Література: Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи і технології в обліку: Навч посіб. 3-тє вид., перероб....	Реферат На тему: СВIДОК У КРИМIНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВI Тертишник В. М. Кримінальне-процесуальне право України : Навч. Посіб. К.: Юрінком інтер, 1999. 576 с
Хриков Є. М. Х95 Управління навчальним закладом: Навч посіб Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-751 від 24 березня 2006р.)	Петрушенко В. Л. Філософія : Навч посіб для студ вищ закл освіти I-IV рівнів акредитації Проблеми людини і науки в західноєвропейській філософії ХVII ст Емпіризм та раціоналізм

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання