КОДЕКС УКРАЇНИ
|
|
Скачати 16.1 Mb.
|
|
2. Загальні принципи (засади) та інші джерела природного цивільного права 1. Закріплений у ст.8 Конституції принцип верховенства праваозначає, що позитивне право, яке створюється людьми, має грунтуватися на природному (позадержавному) праві, яке обмежує державну владу і є своєрідним фільтром позитивного права. Вперше в історії національної кодифікації у ЦК закріплено важливі принципи побудови та дії позитивного приватного права, а саме: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та Інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (ст.З ЦК). Перелічені загальні принципи (засади) не становлять вичерпного переліку й покривають різні за обсягом масиви приватних відносин. Попри це, дана стаття посідає ключове місце в сучасній приватно-правовій системі, включаючи праворо-зуміння, законотворення, правозастосування тощо. Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК свідчить насамперед про підтвердження законодавцем "першоджерела" цивільного законодавства, яким є природне право, що випливає з раціональності і розумності. Воно складається з норм та принципів, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, яке становлять норми цивільного законодавства (ст.4 ЦК) та міжнародні договори України (ст.Ю ЦК). Перелічені у ст.З ЦК принципи за своєю природою є приписами природного права. їх природно-правовий характер не втрачається і в разі їх оформлення в позитивному праві. По-перше, зміст цих принципів не може вбачатися лише в текстах позитивного права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо. Згадані принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та врахування при законотворенні і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суд повинен не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх прийняття. Крім того, загальні принципи мають застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) — ст.8 ЦК. 2. Крім того, особливість нового ЦК полягає у визнанні великого значення особистих немайнових відносин у життєдіяльностілюдини та функціонуванні громадянського суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного законодавства починається саме зпринципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Особисте (приватне життя) є ключовою цінністю, що зміцнює людську гідність, та основним правом людини й розумною вимогою кожної особи. Особисте життя — це намагання людей вільно обирати, за яких обставин та якою мірою розкривати себе, своє ставлення та поведінку іншим. Виділяють 4 основні складові права на особисте життя людини: інформаційна (шо вміщає в собі такі аспекти, як поширення відомостей про особу, збір та обробка персональних даних); фізична (захист фізичної недоторканності особи); комунікативна (безпека та приватність листування, електронної пошти, телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій); просторова (охоплює поняття дому, робочого місця, тобто безпосереднього оточення особи). Сучасний стан і розвиток поняття "приватне життя" в європейській культурній традиції відбиває ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому для правильного застосування даного принципу в Україні важливе значення має практика й доктрина Європейського суду з прав людини. Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини знаходить своє втілення в багатьох статтях Конституції, а також у більшості статей Книги другої ЦК (наприклад, ст.ст.286, 289, 300, 301, 303, 306, 307, 311). Дію цього принципу можна також простежити в положеннях багатьох законів, зокрема в Законі про інформацію, в Законі про нотаріат тощо. Правомочності людини щодо сфери особистого життя можуть бути обмежені лише Конституцією (щодо встановлених нею прав) або законом (щодо прав, встановлених ЦК та іншими законами). Однак не слід розуміти викладене таким чином, шо цими актами можна встановити будь-які обмеження. Річ у тім, що принципи природного права можуть зазнавати лише таких обмежень, що відповідають таким природно правовим критеріям, як розумність, пропорційність тощо. Принцип неприпустимості втручання в особисте життя людини стосується не тільки фізичних, а й, безумовно, з певним розумним коригуванням, юридичних осіб (ст.94 ЦК). 3. Принцип неприпустимості позбавлення права власності гарантує стабільність відносин власності, що становлять базу майнового обороту. Всі норми цивільного права захищають власність осіб від посягань з боку інших осіб. Проте великого значення для розуміння цього принципу має Перший Протокол до Конвенції про захист прав людини. Стаття 1 Протоколу Європейської конвенції, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, за своєю суттю є гарантією права власності. Основною метою ст.1 Протоколу є попередження свавільного заволодій-ня власністю, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном. Стаття 41 Конституції також передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Норми ЦК передбачають багато положень щодо непорушності права власності, а також встановлюють основний перелік підстав припинення права власності поза волею власника (ст.ст.321, 348, 350-354, 365, 366, 371, 376, 393 ЦК). Випадки позбавлення права власності можуть встановлюватися тільки Конституцією та законами. Проте втручання у право власності передбачає справедливу рівновагу між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана розумна пропорційність між 10 використаними заходами й тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності. 4. Проявом фундаментального принципу свободи людини в майновому обороті є свобода договору. Цей принцип закріплює неприпустимість адміністративного втручання в цивільний оборот. Принцип свободи договору має універсальне значення для всіх учасників цивільних відносин. Договір є різновидом правочину, тому свобода договору розуміється більш широко, ніж свобода правочину (ст.6 ЦК). Підтвердження цього принципу в законодавстві означає відмову від примушення до укладення договорів на основі обов'язкових для сторін планово-адміністративних актів. Суть принципу свободи договорів розкривається в ряді статей ЦК (див., зокрема, ст.ст.6, 627). Вона полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента й визначенні умов договору, у виявленні волі на вступ у договірні відносини, у виборі форми договору (ст.205). Свобода договору проявляється також у праві укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають його загальним засадам, у праві сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору (ст.651); у можливості встановлювати способи забезпечення виконання договірних зобов'язань (ст.546) та форми відповідальності за їх порушення (ст.611) тощо. Слід однак зазначити, що свобода договору не є безмежною. Вона існує в певних природних межах, визначених критеріями справедливості, добросовісності та розумності. Законодавець намагається зрозуміти ці межі й закріплює обмеження в законах. Наприклад, ст.648 ЦК передбачає можливість укладення договорів на підставі правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування. Відповідно до загального правила, не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ст.13 ЦК). Обмежень принципу свободи договору в законодавстві чимало. Але знову ж таки, вони є легітимними тільки тоді, коли не суперечать принципам природного права. 5. Із природного принципу свободи людини, який у майновій сфері конкретизується у вигляді свободи власності, свободи договору (правочинів), випливає принцип свободи підприємництва. Після багатьох десятиліть заборони підприємництва в нашій країні його слід було позитивувати в новій кодифікації. Цей принцип має універсальне значення, тому що підприємницька діяльність може здійснюватися як фізичною особою-під-приємцем, так й юридичними особами. Принцип свободи підприємницької діяльності, як і принцип свободи договору, дуже широкий за змістом. Він, зокрема, включає вільний для сторін вибір діяльності, використання майна власника для підприємницької діяльності (ст.320 ЦК), самостійне розроблення програми діяльності та вибір постачальників і споживачів, встановлення цін, вільне наймання працівників, вільне розпорядження прибутком. 11  Цей природний принцип втілений не тільки в багатьох статтях ЦК, а й закріплений у ст.42 Конституції, яка передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.Свобода підприємницької діяльності в будь-якому суспільстві зазнає певних обмежень. Так, наприклад, підприємницька діяльність підлягає державній реєстрації (ст.ст.50, 89 ЦК). А деякі встановлені законом види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню (ст.91 ЦК). Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування на підставі ст.42 Конституції також обмежується законом. Однак усі обмеження цього принципу мають відповідати природно-правовим критеріям розумності та справедливості. 6. Верховенство права включає також принцип, за яким надається можливість подати цивільний позов до суду для захисту цивільних прав та інтересів. Судовий захист цивільних прав надається суб'єктам цивільних правовідносин як універсальний спосіб захисту 'їхніх прав (ст.16 ЦК). У тих випадках, коли захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, рішення, прийняте відповідними органами щодо захисту цивільних прав та Інтересів, не є перешкодою для звернення за 'їх захистом до суду (ст.17 ЦК). Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення цього права не є підставою для припинення цивільного права, що порушено, крім випадків, встановлених законом (ст.20 ЦК). Принцип судового захисту цивільного права та інтересу знаходить підтвердження у ст.55 Конституції, відповідно до якої права і свободи людини І громадянина захищаються судом. Проте в цивільному праві цей принцип має універсальне значення і стосується всіх учасників цивільного обороту. Основою європейського стандарту концепції "процесуальної належної правової процедури" є право на справедливий судовий розгляд, що гарантується ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Це право поєднує в собі три елементи:
Зі вступом України до Ради Європи українські фізичні та юридичні особи отримали можливість за певних умов звертатися до Європейського Суду з прав людини. 7. Велике значення для функціонування всієї системи приватного права має об'єктивізація принципів справедливості, добросовісності та розумності. По-перше, вони акумулювали в собі не тільки наведені вище засади, а й інші принципи цивільного права. По-друге, застосування всіх інших принципів цивільного права не має призводити до несправедливого, нерозумного та недобросовісного результату. Наприклад, ст.627 ЦК вказує на обмеження принципу свободи волі вимогами розумності та справедливості. По-третє, саме ці принципи є основною сутністю права та вказують на його природне походження. 12 У цивільному праві завжди використовувалися оціночні поняття до таких об'єктів оцінки, як дії або діяльність ("добросовісно", "розумно", "регулярно", "економно", "доцільно" тошо), речі ("індивідуального користування", "безхазяйні" тощо), відрізки часу ("розумний строк", "негайно" тощо), стану та обставин ("справедлива", "явна", "груба" тощо). В новому ЦК категорії справедливості, добросовісності та розумності надзвичайно широко застосовуються до багатьох об'єктів оцінки (див., наприклад, ст.ст.12, 23, 92, 330, 390, 509, 627, 1242 ЦК). Це лише певні прояви справедливості, добросовісності та розумності як суті права взагалі. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності та розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне та природне право, а також наслідки його застосування. Принцип добросовісності є внутрішнім критерієм, тоді як справедливість та розумність — зовнішнім або об'єктивним. З позицій природного права справедливість — це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини та її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті. Але визначити поняття справедливості й закріпити його нормативно в законах неможливо. Справедливість є категорією, яка адекватно може бути реалізована через правозастосов-ну діяльність. Слід пам'ятати, що коли несправедливість закону стає нестерпною, суд повинен захищати справедливість. Основною ідеєю природного права є розумність позитивних законів. Норма позитивного права є нечинною, якщо вона сформульована нечітко, містить у собі протиріччя чи суперечить іншим нормам, або ж її вимоги неможливо виконати. Принципи справедливості, добросовісності та розумності виконують в українському приватному праві стосовно позитивного права, договорів, звичаїв тощо інтерпретаційну, доповнюючу та виправну функції. 8. До інших джерел природного права ми насамперед відносимо такі форми природного права, як договір (ст.6), звичай (ст.7 ЦК), національні й міжнародні судові прецеденти (наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини), принципи права, у тому числі загальновизнані норми й принципи міжнародного права. В силу переважно диспозитивного характеру норм позитивного приватного права основним регулятором цивільних відносин є договір, а точніше правочин. Цьому джерелу права присвячена ст.6 ЦК, яка має принципово новаторський характер. Крім конкретизації принципу свободи договору (ст.З ЦК), який розгорнуто в ряді інших статей ЦК, тут зафіксовано підхід законодавця щодо критеріїв визначення імперативності чи диспозитивності норм цивільного права, а також щодо визначення договору як одного з найважливіших джерел регулювання цивільних відносин. Положення цієї статті застосовуються не тільки до договорів, а й до односторонніх правочинів (ч.4 ст.6 ЦК). Як вже було зазначено, свобода договору містить у собі право сторін укласти договір, який не передбачений актами цивільного ІЗ  законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства ч.1 ст.6). Це положення також конкретизує загальне правило щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.П ЦК).Основні договори майнового обороту передбачені в цивільному законодавстві. Це так звані поіменовані договори. їх законодавче регулювання має переважно диспозитивний характер. Принципова особливість цивільного законодавства полягає в наявності великої кількості диспозитивних правил. Диспозитивні правила мають по-повнювальний характер, тому що розраховані на поповнення відсутньої з будь-яких причин волі самих учасників цивільних відносин. У межах свободи договору їм дозволяється вибирати найбільш доцільний варіант поведінки. Сторони є також вільними у визначенні умов договору (ст.627 ЦК). Ці загальні цивілістичні підходи і стали відправним моментом для формулювання у ст.6 ЦК положень про те, що сторони поімснованих договорів мають право не тільки врегулювати в договорі свої відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства (ч.2 ст.6 ЦК), а й відступити від диспозитивних положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (абз.1 ч.З ст.6 ЦК). У громадянському суспільстві свобода договору, як і будь-які Інші свободи, не може мати абсолютного характеру. Договір повинен відповідати імперативним приписам цивільного законодавства, і сторони договору відступити від них не можуть. Головним практичним питанням є питання розрізнення імперативних і диспозитивних норм. ЦК встановив презумпцію диспозитивності норми приватного права. Норма визнається імперативною тільки якщо у відповідних актах цивільного законодавства міститься вказівка на імперативність, або останнє випливає зі змісту й суті відносин між сторонами (абз.2 ч.З ст.6 ЦК). Такий підхід найбільш чітко відбиває принцип "дозволено все, що не заборонено законом". 9. ЦК 2003 p. "поновлює в правах" таке джерело права, як звичай. Власне, і в ЦК 1963 p. ми знаходимо посилання на нього. Так, у ст.161 ЦК 1963 p. передбачалося, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. На практиці звичаї широко застосовувалися і в міжнародній торгівлі, торговому мореплавстві тощо. Наприклад, у Віденській конвенції ООН 1980 p., учасницею якої є Україна, записано, що за відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі (ст.9 Конвенції). Проте тільки в новому ЦК звичаю присвячено окрему статтю, що віддзеркалює значення цього джерела права в умовах переходу до ринкової організації економіки та розвитку майнового обороту. Під звичаями слід розуміти усталені правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, у певній сфері відносин незалежно від того, закріплені ці правила у відповідному до- 14 кументі чи ні. В ч.і ст.7 ЦК згадується такий різновид цих правил, як звичай ділового обороту. Під останнім слід розуміти усталене правило поведінки в підприємницькій сфері. Він широко застосовується в зобов'язальних відносинах (ст.526 ЦК), в тому числі в зовнішньо-торговельному обороті. Торгові, портові та інші звичаї часом кодифікуються та уніфікуються. Певним прикладом такої уніфікації є розробка Міжнародною Торговою Палатою Міжнародних правил тлумачення торгових термінів (Інкотермс). Звичай діє тільки у випадках відсутності обов'язкового для сторін положення акта цивільного законодавства або договору. Тому звичай є по суті своєрідною диспозитивною нормою права. За своєю юридичною силою звичай поступається як договору, так і нормам цивільного законодавства (на нашу думку, тільки імперативним). Якщо він суперечить названим джерелам права, він не застосовується (ч.2 ст.7). 3. Джерела позитивного цивільного права
Ієрархічність актів цивільного законодавства дозволяє вирішити питання їх співвідношення: якщо положення акта меншої юридичної сили суперечать положенням акта більшої юридичної сили, то застосуванню підлягає останній. Наприклад, якщо постанова Кабі- 15   нету Міністрів України суперечить положенням ЦК або іншого закону, застосовуються відповідні положення ЦК або іншого закону (абз. 2 ч.4 ст.4 ЦК).Не слід забувати і те, що акти цивільного законодавства ніколи не бувають абсолютно "чистими", тобто такими, шо складаються виключно із норм приватного права. Навіть у ЦК є норми публічно-правового характеру (наприклад, усі норми гл.1 ЦК). Прийняття актів цивільного законодавства є предметом виключно компетенції органів державної влади України. Органи місцевого самоврядування не можуть втручатися в цю сферу. Що ж до органів АРК, то вони можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законами України (ч.5 ст.4 ЦК). 4. Для розуміння системи законодавства України слід звернути увагу на те, що ЦК є основним актом цивільного законодавства (абз.1 ч.2 ст.4). Цим положенням він наділяється тому, що в ньому містяться кодифіковані норми загального характеру, і він діє на всьому полі цивільних відносин. Але головним є те, що цивільно-правова кодифікація є втіленням саме природного права. Інші закони (в тому числі й кодекси), які містять приватноправові норми, мають прийматися відповідно до Конституції та ЦК. З метою послаблення декодифікаційних процесів і деформації основних категорій приватного права абз.З ч.2 ст.4 ЦК пропонує процедуру ухвалення ВР тих законів, які регулюють цивільні відносини інакше, ніж ЦК. Зокрема, в цьому випадку суб'єкт законодавчої ініціативи зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається ВР одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК. Таким чином, ЦК за юридичною силою є вищим за інші закони, він займає положення "першого серед рівних". Таке місце ЦК в ієрархічній системі цивільного законодавства є необхідним і з огляду створення гармонійної системи позитивного права та забезпечення однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України (ч.б ст.4 ЦК). Проте останнє не виключає того, що норми цивільного права можуть діяти щодо певної території або щодо певного кола осіб. Практичне значення особливого положення ЦК у системі актів цивільного законодавства полягає в тому, що у випадку колізії норм будь-якого нормативно-правового акта, з нормами ЦК слід керуватися останніми. Тому загальний принцип ДІЇ законів, відповідно до якого пізніше прийнятий акт витісняє попередній, а спеціальний — загальний акт, у даному випадку не діє. Можливість відхилення від норм ЦК передбачено безпосередньо в цьому кодексі. Виключне значення ЦК у побудові системи позитивного цивільного права полягає також у тому, що безпосередньо в ньому визначається юридична сила тих актів, які можуть конкретизувати його положення або інакше регулювати цивільні відносини. В одних випадках це може бути тільки закон, в інших — будь-які акти цивільного законодавства тощо. На жаль, у ЦК чітко не проведено розмежування між законодавством — власне законами й іншими нормативио-правовими актами — та між останніми з метою обмеження підзаконної нормотворчості. 5. В ієрархії актів цивільного законодавства наступними післяЦК актами є закони (абз.2 ч.2 ст.4 ЦК). У переважній більшості випадків норми ЦК з метою їх конкретизації відсилають саме до законів. Тим самим закладаються передумови для створення єдиноїкодифікованої системи. Слід також підкреслити, що безпосередньоЦК передбачає прийняття багатьох нових законів. Норми цивільного права можуть міститися і в актах Президента України (ч.З ст.4 ЦК). Нормотворчість Президента України у сфері цивільних відносин обмежена встановленими Конституцією випадками. Насамперед тут слід згадати про укази з економічних питань (що не врегульовані законом), право на видання яких Президент України мав протягом 3 років після набуття чинності Конституції відповідно до ч.4 її Перехідних положень. Серед актів Кабінету Міністрів України тільки його постанови можуть належати до актів цивільного законодавства (абз.1 ч.4 ст.4 ЦК). На сьогодні компетенція Кабінету Міністрів України щодо регулювання цивільних відносин ще потребує законодавчого визначення. Нормотворчість міністерств й відомств України, а також інших органів влади України обмежена випадками й межами, встановленими Конституцією та законами. У зв'язку з постійними спробами різних відомств своїми правовими актами викривити положення законів на користь відомчим інтересам, їх цивільно-правову нормотворчість зведено до мінімуму. 6. ЦК вирішує також питання про дію актів цивільного законодавства у часі, яке завжди розглядалося в доктрині цивільного права. Проте в ЦК 1963 p. відповідні положення були відсутні. Приформулюванні цих правил у новому ЦК законодавець змушенийбув діяти в межах відповідних положень Конституції. Законодавець спирається на загальне й традиційне для будь-якої правової системи положення про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім встановлених законом певних випадків. Тому акти цивільного законодавства регулюють цивільні відносини, шо виникли з дня набрання ними чинності (ч.і ст.5 ЦК). Якщо ці відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. В Прикінцевих положеннях ЦК сказано, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Дія актів цивільного законодавства у часі пов'язана з моментом набуття ними чинності. Відповідно до ст.94 Конституції, закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Іншими нормативно-правовими актами визначається порядок набрання чинності актами Президента України, постановами Кабі- 16 17  нету Міністрів України, а також офіційні друковані видання. Так, для набрання чинності актами Президента України передбачається такий самий порядок, як і для законів. Постанови Кабінету Міністрів України, що визначають права І обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.Офіційними друкованими виданнями визнаються "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газети "Голос України" та "Урядовий кур'єр". Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Крім того, відповідно до ст. 117 Конституції нормативно-правові акти Кабінету' Міністрів України, міністерств та інших органів виконавчої влади підлягають реєстрації. 7. Єдиним винятком із загального правила про недопустимість зворотної дії нормативно-правових актів, який передбачений ст.58 Конституції та дублюється ч.2 ст.5 ЦК, є положення про те, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Здається, не варто було так буквально розуміти положення ст.58 Конституції. Воно, на нашу думку, стосується лише публічного права. Про це свідчить і його термінологічне оформлення. Терміни "пом'якшення відповідальності" та "скасування відповідальності" в цивільному праві не використовуються. Власне природа цивільного права вимагає більш широкого кола винятків із загального правила про те, що закон не має зворотної сили. Інша справа, що такі винятки можуть встановлюватися лише законом. Так, наприклад, у практиці всіх країн зворотна сила зазвичай надається таким нормам цивільного права, які розраховані на відносини, які раніше взагалі не регулювалися законом або що встановлюють більш пільговий режим для учасників цивільного обороту, або які забезпечують підвищений захист їх прав та інтересів. Інша порушуватиме такі принципи приватного права, як справедливість і розумність. Тобто в цивільному праві без подібних винятків обійтись неможливо. Це, власне, й підтверджують правила Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Так, наприклад, норми Книги шостої ЦК застосовуються до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК. Правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК тощо (див. коментар до Прикінцевих та перехідних положень ЦК). 8. В ЦК 2003 p. уперше в цивільно-правовій кодифікації знайшли відображення прийоми усунення прогалин в позитивному цивільному праві. Такі загальноправові інструменти, як аналогія права та аналогія закону завжди використовувалися в цивільному праві. В ЦК 1963 p. аналогія права випливала зі ст.4, яка передбачала, що цивільні права і обов'язки виникають із дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права І 18 обов'язки. Отже, в таких випадках слід керуватися не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Лише ЦПК прямо зобов'язує суди застосовувати аналогію права та аналогію закону. Зокрема у ст.П ЦПК зазначено, що у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а за відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України. Під аналогією закону розуміється застосування до цивільних відносин, неврегульованих ЦК, іншими актами цивільного законодавства, договором (і, безумовно, звичаєм) правових норм актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.І ст.8 ЦК). Тож аналогія закону застосовується за наявності двох умов:
ВІДНОСИН. У наведеному формулюванні аналогії закону зафіксовані такі нові моменти. По-перше, серед джерел неврегульованих цивільних відносин згадуються не лише закони, а й інші акти цивільного законодавства. По-друге, аналогія закону виступає загальним правилом усунення прогалин у позитивному праві для всіх суб'єктів пра-возастосування, в тому числі і для учасників цивільних відносин. Якщо відсутня така умова застосування аналогії закону, як Існування законодавчого регулювання подібних за змістом відносин, то ці відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного права (аналогія права). 9. Другим джерелом позитивного цивільного права є міжнародні договори України. Частина 1 ст.10 ЦК повторює (але стосовно міжнародних договорів у сфері приватного права) відповідне положен-. ня ст,9 Конституції — чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана ВР, є частиною національного законодавства України. Згода ВР на обов'язковість міжнародного договору надається у формі закону про ратифікацію, приєднання або прийняття відповідного договору. Відповідно до Закону про міжнародні договори згоди ВР потребують такі міжнародні договори України: політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет); загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво); із загальних фінансових питань; з питань позики та кредиту; територіальні; мирні; які стосуються прав та свобод людини та громадянина; про громадянство; про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; про військову допомогу та щодо направлення контингенту Збройних Сид України до іншої країни або допуску збройних сил іноземних держав на територію України; про історичне та культурне надбання народу України; договори, виконання яких зумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; інші договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором. 19   Слід зазначити, що формулювання ст.9 Конституції породжує багато питань, на які в самій Конституції немає відповіді. Наприклад, як відомо, міжнародні договори можуть бути трьох рівнів — міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Багато з числа цих договорів не потребують згоди ВР. Виникає питання чи належать вони до складу національного законодавства України в широкому значенні слова "законодавство". В Конституції також не зафіксовано правила щодо колізій між положеннями міжнародного договору та актами внутрішнього законодавства.Частина 2 ст.10 ЦК дає відповіді на деякі з цих питань. Зокрема, якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку (сьогодні цей порядок визначено Законом про міжнародні договори), містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовується правило відповідного міжнародного договору України. Такий підхід певною мірою нагадує правила ст.572 ЦК 1963 p. Встановлене правило слід розуміти таким чином. Якщо чинним міжвідомчим міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в нормативно-правовому акті міністерства чи відомства, яке уклало цей договір, то застосовується правило міжнародного договору. Що ж до міжурядових міжнародних договорів, то вони мають пріоритет лише перед постановами Кабінету Міністрів України або актами цивільного законодавства ще меншої юридичної сили. Нарешті, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР, встановлюються Інші правила, ніж ті, що передбачені ЦК та іншими законами, застосовуються правила міжнародного договору. Таким чином, не всі види міжнародних договорів мають пріоритет щодо ЦК. У певних випадках дія положень ЦК може усуватися лише міжнародними договорами, які вводяться в дію через відповідний закон України (закон про ратифікацію, приєднання або прийняття). 20 |
Схожі:
|
Кодекс України відносить Частиною першою статі 1 Сімейного кодексу України встановлено, що Сімейний кодекс України визначає |
Кодекс України про адміністративні правопорушення Митний кодекс України НОВИЙ!!! |
|
КОДЕКС УКРАЇНИ Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.... |
РОЗ’ЯСНЕННЯ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ МДПІ ЩОДО ЗЕМЕЛЬНОГО ПОДАТКУ Основними документами, що регулюють земельні відносини в Україні є Земельний кодекс України, Податковий кодекс України, Закон України... |
|
Господарський кодекс України Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання),... |
КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання... |
|
Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року, крім частини України. Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки,... |
ЕТИЧНИЙ КОДЕКС Даний кодекс розроблений в 1998 році у відповідності до Етичного кодексу Європейської Асоціації Психотерапії |
|
Реферат СімейнИЙ кодекс України План Кожна сім’я створюється на підставі шлюбу та кровного споріднення, установлення та інших прав, що не заперечує закон і моральні засади... |
Кодекс набирає чинності з 1 вересня 2001 року, див п. 1 розділу I... Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua