Тема: Психологія потерпілого
Особливості психологічного портрета особистості потерпілого у кримінальному провадженні.
Деліктологічне дослідження особистості і поведінки потерпілого від адміністративного делікту.
Значення дослідження особистості потерпілого для провадження слідчих дій на досудовому слідстві та при розгляді кримінальної справи у суді.
§ 4. Потерпілий і його представник
Стаття 55. Потерпілий
1. Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.
2. Права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.
Потерпілому вручається пам'ятка про процесуальні права та обов'язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.
3. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого.
4. Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної особи чи певної частини суспільства.
5. За наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у частині першій цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.
6. Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої - третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб.
Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого.
7. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок.
Положення цієї частини не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення).
Особливості психологічного портрета особистості потерпілого у кримінальному провадженні.
Психологія потерпілого вивчає фактори формування його особистості, поведінку до скоєння злочину, а також розробляє практичні рекомендації, які стосуються допиту потерпілого. Психологія потерпілого пов'язана з кримінальним правом, адміністративним правом, кримінологією, кримінальним процесом, психологією особистості.
Слід зазначити, що чим значніша роль поведінки потерпілого в акті злочину, тим менш інтенсивна антисоціальна орієнтація особистості злочинця. В злочинах проти особистості така залежність виступає найбільш яскраво тому, що в психологічному механізмі скоєння злочину велике значення мають емоції злочинця, які зростають іноді до ступеня афекту, бо вплив потерпілого сприймається ним крізь призму особистого значення. Слід мати на увазі, що біля 75-80% злочинів проти особистості скоюється особами, які пов’язані з потерпілими родинними, службовими, інтимними та іншими близькими стосунками і злочин як правило є кінцевою фазою конфлікту, що виник в результаті цих стосунків. Глибокі психологічні дослідження особистості потерпілого і злочинця дають можливість виявити причини та умови виникнення конфліктної ситуації, і намітити шляхи їх подолання.
Потерпілий - це одна з центральних фігур досудового слідства і розгляду справи в суді, якщо мова йдеться про злочин проти особистості. Конкретні обставини, причини і умови злочину не можуть бути розкриті повністю, якщо до уваги не береться особистість потерпілого, тому що дуже часто справжні дії звинувачуваного викликаються неправомірними, необачними або просто легковажними діями потерпілого. Його поведінка, яка стосується об’єктивних ознак складу злочину, може впливати на провину звинувачуваного, а іноді (необхідний захист) і виключати її. Від структури особистості потерпілого і від його поведінки, яка і є її функцією, залежить здійснення злочинних намірів, активний захист від злочинних посягань, захист суспільних інтересів.
Психологічне дослідження особистості потерпілого можна розглядати в 2-х аспектах.
1) „статична сфера” - це вік, стать, національність, службове становище; ряд цих ознак потрібно з’ясувати за безпосередньою вимогою закону, причому деякі з них можуть прямо впливати на кваліфікацію злочину (наприклад, вік при статевих злочинах).
2) „динамічна сфера” - тобто поведінка потерпілого в період, який безпосередньо передував події злочину та під час злочину, і зв’язок цієї поведінки з поведінкою злочинця (наприклад, втеча від потерпілого).
До спеціальних методів дослідження особистості і поведінки потерпілого відноситься аналіз слідчої і судової статистики, слідчої і судової практики, вивчення матеріалів судово-психологічні дослідження конфліктних ситуацій.
Поведінка потерпілого в момент скоєння злочину залежить від:
1) впливу зовнішнього середовища, в даному випадку, злочинного нападу або іншого впливу;
2) індивідуальних особливостей особистості, які забезпечують різну гаму реакцій на зовнішній злочинний вплив (від втрати свідомості до самооборони або активного нападу на злочинця).
Ці особливості особистості характеризуються типом вищої нервової діяльності потерпілого, рисами його характеру. Життєвий досвід має велике значення в поведінці потерпілого у справах про статеві злочини, злочинах на транспорті, в сфері порушення правил техніки безпеки. На поведінку потерпілого має суттєвий вплив правосвідомість: знання закону, своїх прав дає додаткові можливості при відображенні злочинного нападу, створює переконаність в правильності дій, які перешкоджають злочинному посяганню.
При вивченні злочину на рівні індивідуальної злочинної поведінки потерпілий представляє інтерес в тій мірі, в якій його поведінка вписується в подію злочину і несе у собі заряд криміногенності. Таку властивість має негативно оцінювана суспільством, причинно пов’язана із злочином, поведінка потерпілого.
Стрімкий технічний, науковий та інформаційний розвиток людства, економічна нестабільність та зниження рівня життя призвели до занепаду та знецінення основних людських цінностей. Заниження, а подекуди і повна відсутність морально-етичних критеріїв у формуванні особистості людини поставило сучасну Україну на коліна перед фактом зростання злочинності і його наслідком – збільшення чисельності потерпілих. Проблема їх захисту – кричуще антисоціальне та ганебне явище сучасного суспільства, яке переживає зараз нелегкі часи. Звичайно, за один день не зміниш того, що формувалося десятиліттями, однак позитивний поступальний рух уперед у даному напрямку все ж є.
Психологічна характеристика потерпілого включає в себе дослідження його особистості, закономірностей та механізми формування психічного стану, поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначають її своєрідність. Тільки у всій своїй сукупності психологічні риси потерпілого дають можливість створити загальне уявлення, цілісну психологічну картину про особу потерпілого.
У літературі психологічний портрет будь-якої особи, у тому числі і потерпілого, змальовують за допомогою трьох складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних факторів і внутрішнього психосоціального я.
У структурі особистості потерпілого виділяють: можливості, властивості та спрямування.
До можливостей відносять рівень розвитку пізнавально-емоційних, чуттєво-вольових психічних процесів, загальні здібності, ступінь розвитку пам’яті. Властивості особистості потерпілого характеризуються темпераментом, характером і спеціальними здібностями.
Спрямування проявляється у формуванні його мети, яку він ставить перед собою, прагненнь, мотивів, відповідно до яких він діє.
Досить цікава з цього приводу концепція К.К. Платонова щодо динаміки функціональної структури особистості, згідно з якою індивіда необхідно досліджувати на соціально-психологічному, психолого-педагогічному, індивідуально-психологічному та біопсихічному рівнях, і тільки завдяки такому дослідженню можна отримати повне уявлення про ту чи іншу особу [8, ст.86].
Особистості потерпілого у кримінальному процесі притаманні такі психологічні характеристики:
- самооцінка - охоплює його оцінку щодо самого себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей, внаслідок вчиненого злочину вона може бути і неадекватною, на відміну від аде кватної до моменту його вчинення. Неадекватна самооцінка теж може бути завищеною або заниженою, що часто спричиняє до розвитку комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості;
- самоповага - визначає відношення потерпілого до того, на що він претендує і є компонентом свідомості, в якому відображається бережливе і шанобливе ставлення до власного я, ступінь піклування про себе. Після вчинення злочину потерпілому необхідно для збереження самоповаги виявляти більшу активність для досягнення поставлених перед собою прагнень або знизити рівень домагань з метою недопущення внутрішнього психологічного конфлікту із власним я;
- характер, у якому знаходять вираз суспільно-історичні умови життя потерпілого, спрямо-
ваність його виховання, він є своєрідним виразом індивідуальних рис людини, що формуються в процесі її розвитку, під впливом умов виховання та проявляється у поведінці. У літературі часто зазначають, що основою характеру є темперамент, проте не всі науковці з цим погоджуються, вказуючи, що темперамент зумовлений типом нервової системи, а характер може перебувати тільки під впливом темпераменту.
До структури характеру потерпілого входять:
- ставлення до суспільства, людей, соціально-етичних цінностей, себе самого, праці, матеріальних речей;
- емоції, які виступають вираженням і регулятором активності потерпілого, свідчать про значення того чи іншого явища для нього і регулюють загальну спрямованість та динаміку його поведінки [6, ст.118]. Якщо контроль потерпілого над своїми емоціями у момент заподіяння злочину буде несвоєчасним, то рішення, прийняте в даній ситуації, буде запізнілим і не матиме необхідної ефективності та доцільності;
- суспільна установка потерпілого або його ціннісні орієнтації, що являють особою певний стержень свідомості, який охоплює помисли і почуття людини, з урахуванням яких вирішуються важливі життєві питання - це своєрідна система соціальної орієнтації, яку особа для себе прийняла.
На важливості врахування даної характеристики наголошували А.Г. Здравомислов та В.А. Ядов [3, ст.199], а А.М. Яковлєв розуміє під установкою потерпілого здатність діяти у визначений спосіб чи вибіркове створення зв’язків[ 16, ст.85].
За загальним правилом, установка будь-якого індивіда це – неусвідомлюваний стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Вона може знаходити свій прояв у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення, саме тому потерпілий може бачити в об’єктах те, що він хоче бачити, а не те, що є насправді; переконання – система мотивів потерпілого, що спонукають його діяти відповідно до власних поглядів і принципів, його підґрунтя становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з моральними й естетичними
почуттями, інтелектом особистісті; переживання потерпілого є проявом його почуттів, співвідношення їх із предметом чи особою, які їх викликають. Ступінь усвідомлення переживань внаслідок учиненого злочину в потерпілого спочатку може бути досить високим,
але це не означає, що крім держави, адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні його наслідків не може і сам потерпілий. При першому розумінні завданої шкоди у нього знаходять прояв симптоми людини, яка зіткнулася з неочікуваною і тяжкою в моральному плані втратою, розвивається апатія, дипресія, упадок духу, приступи гніву, знижується самооцінка, загострюється відчуття небезпеки, втрачається довіра до навколишніх людей. Часто він залишається сам на сам зі своїм нещастям, що призво-
дить до трагедій. С. Яковенко стверджує, що внаслідок переживання внутрішній світ людей
(образ «Я та довкілля», ціннісні орієнтації) зазнає суттєвих змін, внаслідок чого формується
«комплекс потерпілого» [15, ст.5]. За загальним правилом, потерпілий від злочину переживає його наслідки у формі трьох основних психологічних стадій : реакція на злочин і її розвиток, усвідомлення завданої шкоди та пошук виходу.
Для першої стадії характерний шок, для другої – розпач, гнів, а на третій – потерпілий витісняє спричинену йому психологічну шкоду та спрямовує свою енергію на інші види діяльності [13, ст.163].
Ми вважаємо правильною думку Г. Зера, що потерпілий (жертва) проходить три психологічні кризи, цикли після вчинення злочину:
криза особистості, де він намагається зрозуміти чому саме з ним сталося нещастя, що ж він за людина, чи є господарем свого життя;
криза взаємовідносин, де актуальними стають питання довіри до близьких, друзів, навколишнього оточення;
криза розуміння, переосмислення матеріальних і духовних цінностей суспільства [4, ст.117]. Тому вкрай необхідно доводити до відома потерпіло му, що йому завдана шкода, але це не повинно було статися саме з ним, що він цього не заслуговуєте, у цьому немає його вини [9, ст.81].
У психологічному портреті потерпілого вбачається тривога, лють, приниження, потреба у розумінні, гостра реакція на стрес, депресія і посттравматичний стресовий розлад, змішаний розлад емоцій і поведінки, що у сукупності утворюють психологічний стан потерпілого. Додатковими його складовими є ретретистська поведінка потерпілого (заглиблення в себе, алкоголізм, наркоманія, суїцидальні нахили) та витіснення раціональної людської активності запереченням суспільного устрою.
Депресивні стани у потерпілих характеризуються подавленим, сумним настроєм, відсутнстю апетиту і бажанням скоріше б це забути, відчуттям безнадії та розчарування - і все це поєднується із порушенням сну, підвищеною тривогою. Зовні дані прояви видно не завжди, потерпілі з важкістю, але справляються зі своїми обов’язками, відвідують роботу, але робоча активність у них знижена, поєднана із замкнутістю та відсутністю бажання спілкуватися. У клінічній картині мають прояв тривожно-фобічні розлади на фоні вираженого неспокою із внутрішнім переживанням, відчуттям небезпеки, боязні повторення психотравмуючої ситуації. Фабула страху чітко пов’язана з перенесеною психологічною травмою, симптоматика посилюється під впливом незначних подразників, а також при проведенні слідчих дій.
Дослідження показали, що чоловіки переживають психологічні наслідки злочину складніше, ніж жінки, хоча завжди очікується, що вони переноситимуть біль стоїчно і самостійно. Якщо чоловікам боляче, вони не визнають це, і звичайно не шукають допомоги, внаслідок того, що чоловік повинен усе переносити мужньо, а тому він не може бути жертвою злочину. Наслідком злочину для будь-якої людини є психічна травма, яка спричиняється важкою, травмуючою подією і викликає глибинні переживання, з якими важко впоратися. Це психічне явище, сутність якого полягає у тому, що особливі умови життєвого середовища впливають на особистість із дуже великою силою і руйнують психічні функції найвищого рівня, а саме: способи управління власними психічними функціями і способи орієнтації в життєвому просторі [10,ст.3]. Подія, що це все викликає, за Ч. Фіглі, має бути неочікуваною, небезпечною і гнітючою [7,ст.56] і складатися з екстремальної травматичної події злочину великої інтенсивності або із повторення даних ситуацій. У психіці потерпілого подія злочину знову відтворюється у формі нав’язливих образів, думок, постійної присутності у снах, раптових дій чи відчуття начебто все відбувається знову, інтенсивне переживання при зіткненні з подіями, що символізують чи нагадують деталі злочину, фізіологічна активність в
ситуаціях, які зовні чи внутрішньо символізують акти травматичної події. «Я не люблю дорогу, боюся її переходити, це нагадує мені трасу, на якій мені доводилося працювати і яка сниться мені кожну ніч» - із розповіді В., 18 років, яка постраждала від торгівлі людьми [5].
Потерпілі намагаються уникнути будь-чого, що асоціативно пов’язано із подією злочину, думок і почуттів, діяльності, людей чи ситуацій, що викликають травмуючі спогади. У них помітне зменшення інтересу до важливих видів діяльності, відокремлення від інших людей, почуття відсутності перспективи в майбутньому. Виходом із описаної вище критичної ситації, на нашу думку, є психологічний захист потерпілого як спосіб усунення психологічного дискомфорту. Він у механізмі свідомості потерпілого знаходить свій вияв у запереченні, витіс
ненні, проекції раціоналізації та заміщенні [12, ст.95], кожен з них відіграє свою немалу роль у збереженні психологічного здоров’я потерпілої особи. Заперечення означає намагання особи не сприймати до «глибини душі» факт учиненого проти неї протиправного діяння. Витіснення належить розглядати як спосіб уникнення внутрішнього конфлікту шляхом вилучення зі свідомості неприємної інформації, прикрощів, завданих іншою особою. Проекцією є перенесення власних переживань через їх соціальну неприйнятність на інших людей, тобто це може мати місце при віктимній поведінці потерпілого, де особа не бажає ус-
відомлювати власні провакаційні дії, а перекладає всю вину на злочинця. Раціоналізація як механізм психологічного захисту потерпілого від злочинних наслідків є псевдорозумним поясненням особою бажань, вчинків, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги, до прикладу – нівелювання важливості злочинних наслідків при віктимній поведінці потерпілого. Заміщення полягає у перенесенні своїх негативних емоцій на інших людей.
Потерпілі більшою чи меншою мірою ніби наново переживають події злочину, з метою обмеження його впливу на спогади часто використовують так звані «стратегії виживання»: 1) уникнення (характеризується тим, що потерпілі роблять усе можливе, аби уникнути подальшого насильства та знущань, замикаються в собі); 2) ідентифікація себе зі злочинцем (потерпілі часто ставлять себе на місце злочинця, аби зрозуміти його погляди, думки, почуття); 3) байдужість (потерпілі не висловлюють власні думки, не демонструють почуття, стають інертними, їхнє життя зводиться до животіння).
Оскільки у літературі не приділяється належна увага соціально-психологічній дезадаптації потерпілого за наслідками злочину, а її вплив на формування психологічного портрета потерпілого значний, автор вважає за необхідне її дослідити. Звичайно, у процесі життя особа формує свій соціальний статус, чим адаптовується до умов соціуму, формуючи своє ставлення до суспільно-моральних норм і етичних цінностей. Відповідно, злочин здійснює перелом механізму адаптації і призводить до втрати нормальної життєдіяльності особою, погіршення її взаємодії із суспільством, до неадекватної та дезадаптивної поведінки, що є наслідком негативного морального впливу [2, ст.236].
За загальним правилом, дезадаптація – це непристосованість, конфлікт особи із соціальним середовищем, широка гама психоемоційних переживань, хід внутрішньопсихологічних процесів, що призводить не до розв’язання проблемної ситуації, а до її поглиблення.
Ю.А. Александровський визначає дезадаптацію як «поломку» в механізмі психічного здоров`я при гострому чи хронічному емоційному стресі. А й справді, розглядаючи клінічну картину посттравматичного стану потерпілого, часто знаходимо риси, характерні процесу дезадаптації в соціально-психологічному плані, - порушення рівноваги особи потерпілого і навколишнього середовища в силу впливу негативних наслідків злочину, нездатність адаптуватися до «нових умов життя» після злочину, недостатня активність, труднощі в реалізації основних соціальних потреб, неадекватна орієнтація у спілкуванні. Розглядаючи даний психічний процес, автори
Р.Б. Березін і Налгаджян А.А. виділяють три його різновиди: стійка ситуативна дезадаптація має місце тоді, коли потерпілий не знаходить шляхів і способів соціальної адаптації після вчинення злочину, хоча здійснює відповідні спроби до її здійснення; тимчасова дезадаптація може бути усунена при застосуванні адекватних адаптивних заходів; загальна стійка дезадаптація знаходить прояв у виникненні психопатологічних станів, невротичних синдромів. Отже, результатом соціально-психологічної адаптації потерпілого є стан дезадаптації його особистості.
В основі соціально-психологічної дезадаптації потерпілого лежить конфлікт між злочинцем і потерпілим, внаслідок якого в останнього формується неадекватне реагування на умови і вимоги навколишнього світу у формі тих чи інших відхилень у поведінці, стійкого психологічного дискомфорту. Ряд психологів підтримують думку, якщо розглядати особу потерпілого через призму його психологічного комплексу навколишнього відчудження, то у поведінці можна помітити виникнення захисних форм, створення змістових та емоційних бар’єрів у відносинах із оточуючими. Л.С. Виготський вважає, що дана картина характерна у кризові, переломні моменти життя людини, коли те, що відбувається різко змінює «ситуацію соціального розвитку» [1, ст.263-264].
Аналізуючи все викладене вище, вважаємо, що домінуючою стратегією подолання соціально-психологічної дезадаптації потерпілих від злочинів є допомога вказаним особам у відновленні, формуванні і розвитку достатньої самоорганізації, через з`ясування життєвих потреб, ціннісних орієнтацій на даному етапі життя [14, ст.136].
Дослідивши потерпілого з психологічного погляду, надавши повну характеристику всіх його психологічних ознак, ми вважаємо за доцільне запропонувати свою їх класифікацію. Як і будь-яка інша класифікація, класифікація психологічних ознак потерпілого має дещо умовний характер, але і такий поділ дає змогу змістовніше зрозуміти його суть. Ще Г. Спенсер писав, що справжня класифікація містить в один клас такі предмети, які мають між собою більше спільних ознак, ніж кожний із них має з усіма решта предметів, та не входить у клас [11, ст.549].
Отже, за генезисом виникнення характеристики особистості потерпілого поділяються на:
1.соціально-психологічні: самосвідомість, самоповага, правосвідомість, ціннісні орієнтації
2. біофізичні: тип нервової системи, темперамент, емоції тощо;
за емоційною спрямованістю: позитивні – оптимізм, негативні – агресія, конфліктність.
Песимістична особистісна установка на майбутнє в цілому і на перспективи виходу із
кризи пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності. У наукових дослідженнях вітчи-
зняних і зарубіжних учених описуються такі типи життєвих ситуацій, які в поєднанні з додатко
вими несприятливими чинниками здатні актуалізувати проблему втрати змісту життя: події, пов'язані з фізичним здоров'ям або психічними особливостями індивіда; життєві ситуації, викликані соматичним захворюванням або нещасним випадком; проблеми, спричинені зовнішніми обставинами.
Отже, проблема пошуку сенсу життя для потерпілих така ж актуальна, як і проблема його втрати, адже кожна з них відіграє роль одного з домінант них регуляторів людської поведінки. Водночас знецінення власного життя може розглядатися як детермінант особистісної дезадаптації, вихід із якої потребує психологічної допомоги.
Розуміння поняття «психологічна допомога» охоплює: непрофесійну само- та взаємодопомогу потерпілих, яка найбільш доступна, оперативна та досить ефективна за умов достатнього загального рівня психологічної культури населення; професіональну пряму допомогу потерпілим, що здійснюється силами психологів, які працюють в установах охорони здоров'я, освіти; професіональну опосередковану допомогу, що здійснюється на рівні країни, області, району і передбачає участь психологів.
Звичайно, психологічна допомога охоплює відновлення відчуття контролю та безпеки і починається з тіла та поступово поширюється на зовні, у напрямку встановлення контролю над оточенням. Хоча почуття потерпілого можуть швидко змінитися, а він повертатиметься до звичайного соціального функціонування, однак стабілізацію на рівні симптомів не треба плутати з повним відновленням. Лише через процес відновлення повної здатності переживати весь спектр емоцій, включаючи смуток, можна відновити відчуття цілісності «Я» і
його непорушність у потерпілого.
|