|
|
Скачати 151.08 Kb.
|
| 1. Формування й розвиток давньоруської держави Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи. Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження “військової демократії” (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів. Наступний етап (ІІ–VI ст.) характеризується як етап розквіту “військової демократії” — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського історика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Грушевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов’янської державності. Пізніше в “Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами, древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кривичами, словенами, в’ятичами. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина. У письмових джерелах VIІ ст. уже не зустрічається назва “анти”, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склавіни”. Розпочинається наступний етап історії східних слов’ян: етап утворення ядра давньоруської державності — своєрідної федерації князівств під назвами “Русь, Руська земля”(VIІ–ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров’ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIІІ ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, застосовують назву “Русь”. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIІІ–ІХ ст. придніпровський союз союзів племен “Руська земля” об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об’єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в ІХ ст. були Дір і Аскольд. Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного й північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об’єдналися ільменські слов’яни (словени, кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками “Київська Русь”. Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 р.). Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісними економічними зв’язками, спорідненістю матеріальної та духовної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх чинників об’єднання чи не головною була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів. Літописна легенда про варязьке походження династії руських князів використана в так званій норманській теорії, представники якої відмовляють східним слов’янам у здатності створити власну державу. Норманізм ще в XVІІІ ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У ХІХ ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Грушевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного норманізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви. Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці “Походження Русі” (1992 р.). У цьому зв’язку можна зазначити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідовувати свої сили й об’єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три основні періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ–Хст.) пов’язується з князюванням Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги (945–964) та Святослава (964–972). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалося становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час виникло величезне господарське й політичне об’єднання. Найтриваліший період розвитку держави (Х — перша третина ХІІ ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980–1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019–54), а також Володимира ІІ Мономаха (1113–25) та Мстислава Великого (1125–32). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тепер переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке несло з собою нову культуру й духовність. Християнство, ставши з 988 р. державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Київської Русі. Утвердженню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів, а також споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світського та церковного судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. Період розпаду та занепаду державності (друга третина ХІІ ст. — перша половина ХІІІ ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132–39), Всеволода Ольговича (1139–46), Ізяслава Мстиславича (1146–54) та Ростислава Мстиславича (1158–67). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва. Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі: · надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників; · розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці; · слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків; · перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала; · неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою. 2. Суспільний лад За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці Х ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали “княжими мужами”. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець. На щабель нижче від бояр стояла міська знать (“старці градські”, “нарочиті мужі”), найвизначнішими представниками якої були великі купці (“гості”), що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з ХІІ ст. князі змушені були укладати “ряд” (договір) із вічем. Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів. Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном “люди”. Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у ХІІ ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні “уроків” (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім майном поверталася феодалу. До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень. Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах “ряду” (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів “купу” (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа “за вину”. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду (“урок”), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала “без ряду”, народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу. Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої — люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили “причетність” до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. 3. Державний устрій За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак “клаптикової” ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням. Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва. На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ–Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ–ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюриковичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою. Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва союзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюється насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави. До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено “Правду Ярославичів”, у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 рр. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості. Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися “ряди” (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 р., а в останнє — в 1202 р. Верв — орган місцевого селянського самоврядування — виник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управління у верві здійснювали “копні” збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд. Управління землями до Х ст. здійснювалося на основі десяткової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарнізони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював канцелярію; в обов’язки стольника входило постачання князівського двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління). Судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації й захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділялися на світські й церковні. Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпадали члени селянських общин, були громадські суди (суди верви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади (“добрі люди”). До судів світських належав суд князя, князівської адміністрації (посадників, волостелів). Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівського суду. Про князя як суддю Руська Правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: ”ябетник” (обвинувач), “метальник” (писар), “істці” (слідчі). Враховувалась думка представників громадськості — “старців”. Судові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами і навіть на вічах. Для вирішення майнових спорів (розподіл спадщини, суперечки за межу і т. п.) князь посилав своїх “отроків”, або “дітських”. З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді. Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, пов’язані з церковним майном. Висновок Могутня Київська Русь посідає значне місце у всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь явила собою центр об’єднання східнослов’янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем. Аристократичну тенденцію в державному устрої уособлювала боярська рада. Вона, як і демократичні інституції — князівські з’їзди та віче, належно не розвинулися і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феодалізму відбувся перехід з десяткової системи управління державою, що сформувалася з дружинної організації, на нову — двірсько-вотчинну. |
|
Первісна культура археологічні пам’ятки культурних шарів в українському просторі Тема 2 Первісна культура археологічні пам’ятки культурних шарів в українському просторі |
Оцінка історико – культурних рекреаційних ресурсів В залежності від основних ознак пам’ятки історії і культури поділяються на п’ять основних видів: історії, археології, містобудівництва... |
|
Прищеплювати інтерес до вивчення історії, звичаїв, культури українського... Розширити і закріпити знання про Україну рідну Батьківщину, про видатних українців, їх вклад в розбудову і розвиток держави; знання... |
Урок №9 Тема: Пам’ятки арабо-мусульманської архітектури Обладнання: кабінет комп’ютерних технологій, ПК, учительська презентація по темі «Пам’ятки арабо-мусульманської архітектури», додаткові... |
|
Щодо вибіркової санітарної рубки в 61 кварталі ботанічної пам’ятки... Місцевого значення «Сокольники-Помірки» (далі – пам’ятка природи) площею 163,1 га розташована в кв кв. 52 54, 60, 61, 65, 68 Лісопаркового... |
1 Українська національна ідея Трансцендентна категорія, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави. Процес формування... |
|
Закони царя Хаммурапі видатна пам’ятка права Стародавнього Сходу Підготовка до семінарського заняття є однією з форм самостійної роботи студентів. У ході вивчення курсу „Історія держави і права... |
Цікаві факти про пам ’ ятки культури і мистецтва рідного краю Черкащини Замкова Гора Чигирина, входить до реєстру пам’яток, як залишки городища. Під час раскопок на Кам’яній Горі та поблизу її підніжжя було знайлено:... |
|
Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури... Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя ("прядки", "верстати", "кросна" і т.ін.), так і... |
Урок фестиваль «Я люблю Україну» Мета: поширити знання про Україну, її національні традиції, символи, природу, пам’ятки культури. Виховувати патріотизм, любов до... |