|
|
Скачати 2.76 Mb.
|
Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається. Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене): – Не звертайте уваги. Він такий дурний! Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся. – А ви звідки будете? – питаю. – Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається? Віка киває. – Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав'язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут. Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він. Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи: – Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося… – То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок. – З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?… Нє?… Не чули? Ми хитаємо головами: ні сном ні духом. – О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка. – Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову. Алік посміхається. – Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Авкаріуми тримаю. – А город? – Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися. Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само. Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив'яли. – Щось вітер здіймається, – зауважує він. Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високо-шаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими. Віка лізе в намет, дістає звідти пом'яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі. – Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір'я. – А ти як знаєш? – питаю. Алік напружено дивиться мені в обличчя. – А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається. Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість. Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікав-леного – котрась усе-таки йому сподобалася. Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь. Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе у компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли. Алік відриває погляд. – Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим? Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати. Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки. Питаю в Аліка: – Ти намет маєш? – Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий. Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер. Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра. Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ. – Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене. – Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова. Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота – щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора. Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло у центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х-хе! Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак. Віка в печалі – походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами – чи то хлопця, чи що інше… Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує – і задмухує. Ламаю гілки на годящої довжини дровечка. – Так те-е-емно, – ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці. – Ну, пригощайтеся, – Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. – Трохи прим'явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав. Беремо по шматочку. В животі бурчить. Все-таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?… – Каву де взяла? – А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям. Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку. – А цукру ти не вкрала, бува? – Цукор в іншій палатці. Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається – сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили. Пробую пляцок. – Нічого такий, – кажу, жуючи. Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку. Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота. Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке. Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується. – Зимненько щось, – зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово? – А що це там, внизу, таке буде? – питає Алік. – Ватра, – каже Віка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? – Віка дивиться благальними очима. – Само собою, – відповідаю їй. – Але тоді треба принести трохи дрівець. Алік зауважує: – Ніч на Купала – це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх. Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки у неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії. – А ще на Купала люди збирають трави, – твердить Алік зі знанням справи. – Ці трави діють зовсім по-особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють все погане, ось. Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима. – Ш-шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо? Аж тут б'є грім. Вилазять іще двоє з наплічниками – хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп. Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався – заломив ціну п'ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець – Міжгір'я». Автобус коштує усього дві гривні. З їх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар'яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо-блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож У гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною – «так її звуть всі Друзі». Такій хіба у порно зніматися. Блядське обличчя. Ну а на третє – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар'ян. «Йостек», – виправляю себе. Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно). Лорна навпочіпки. Мар'ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети «Суперлайт», пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить. Тільки-но з'явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині. Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива. Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап. Алік: – Як ви добиралися? Важко було йти на гору? – Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила. – О, а це чого? Йостек посміхається. – Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отутво буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас. – А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах. – Точно, – продовжує Йостек. – 3 понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслети всі познімати, бо вони прориви в полі роблять. Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях. – Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила… А як підійшла до Лорни… – Йостек зам'явся. – Я, карочє, в неї харкнула. Не можу справитися з посмішкою. – І шо далі? – Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг. – Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли. – На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломні. – А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пішли-и-и…» Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається. – А шо-о-о я, ви-инна?… – Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка. – Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор. -Я?! – А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти. Лорна привалює мене важким поглядом. Йостек із Жанною, та й Віка з Аліком зазирають мені в очі. – Ні. Упевнено заявляю – я не координатор. – А де ж тоді вони? – Звідки я знаю? Я вчора приїхав, зустрів Віку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирішив виставити першим. Всього-на-всього. Звучить переконливо. Коли всі уявляють собі координатора цього з'їзду, чомусь неодмінно здригаються. |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
| Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ПРО БІБЛІЮ І ХРИСТИЯНСТВО Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Тема. Л. Дичко. Варіації для фортепіано «Українські писанки» Мета. Виховувати любов до музики, народних звичаїв, традицій; проаналізувати розриття теми писанкарства у варіаціях «Українські писанки»... |
7: Українські народні звичаї та традиції Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим... Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
Інтерв’ю Анатолій ГАЙ: МОЛОДІ ПИСЬМЕННИКИ ЗНИКАЮТЬ РАЗОМ ІЗ ПЛАНАМИ та ІДЕЯМИ Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року |