|
|
Скачати 2.76 Mb.
|
«А якщо навпаки, – перепитую: – весь Шипіт, але тільки на півсезону?» Вони на те: «No woman по cry». Я спитав у них щодо лінії партії. Мені відповіли: «Всьо зігзагообразно». Такій політпідкутості можна тільки позаздрити. Мене запитали, чи я б не відмовився. Я б не відмовився – так і відповів. За кільканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреності минає, відходжу на кілька кроків, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих, як один, сидять клином і споглядають північний схід. Очі червоні від лозунгів, а на обличчях – вселенська печаль. Я уважно пройшовся вздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця. Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай. Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у своїх типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Всі як один були набожними і намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб-ритмах. Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв'язок, як у тих індіанців, що варять в джунглях Амазонії з ліан аяхуаску – «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки-но потрапляв на їх священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їх колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора. Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями – ні списа, ні дрюка, ні каменя – і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхніх дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі було відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника – пір'їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами. Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка-триколор (традиційні барви), або поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім – довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив'язується камінець із отвором, хто знає – «курячий бог». Взагалі, растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо– та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено. А растамани – вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!» Як співав Афрік Сімон, «whenna naumija hafanana» – «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, – твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста. Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких некон-фліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства. Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив нарешті й собі заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць – щоб і до води, і по дрова недалеко – вже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився. Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця – це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую. Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо. А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П'ятеро? Скільки? Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тичку і прив'язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі – прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину – пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й теж тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі – намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край – то звичай. V.: Ти знаєш, про які «червоні прапорці» він говорить? ?.: Ні. Ще ні. Але це щось муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов'язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину. V.: Хай піде і зробить. ?.: Він сидить біля свого намету… V.: Говори від його імені, тоді зв'язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипітській траві. ?.: Так, я сиджу біля намету… Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистарчити днів на п'ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр. Оцінюю свої запаси оптимістично – вселяючими апетит. Взагалі, зараз я – втілення піднесеності та благодаті. Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла у середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп'ютер і спробував подивитися фільм, вже не пам'ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки – замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку – третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти – нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д. Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе. Все. Помовчу. Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід. Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму – наді мною настирливо в'ються мушки. Облизую верхню губу. Солона. Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні. Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам'ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам'ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше. Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом. Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд вниз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості. Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити у К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й мало-інтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій – клапоть червоної тканини. Уважніше придивляюся до неї. Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати з лісу. Шкіра вкривається сиротами. Вечоріє. Пізніше. Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом втуплююся в чорне листя полум'я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) – нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб. Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря. – Віка, – представляється врешті. У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно. – Сідай, – кажу я. – Герман. Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска каре. Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне. Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі. Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться. З-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м'ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою. Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається. На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно. Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд. Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені. Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа. * * * Віка очікувально дивиться на мене. – Ти координатор, да? – Я?! Ні! Свят-свят-свят! Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважується. – їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з'являться, на відкриття. Віка мовчить. – Це ж завтра відкриття? – уточнюю я. Вона киває. – Ну да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає. Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається: – Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів. -Хто? – Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою… – Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно. Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами. – Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. їй прийшло це мей лом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки. Я киваю. – Вона, корочє, тоже з проблемами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати. Віка трохи попускається, знімає бар'єр. – З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта? – Яка ше секта? – не второпую. – Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, моз-ги зомбувати. – Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів. – А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло. – З чого ти взяла? – А чого голова побрита? Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше. Віка недовірливо глипає на мене. – Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла. На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем. Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка. – І все одно. Ти не схожий, – каже Віка. – Шо? – Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету. Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця». – «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні. – Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз? Знизую плечима. – Нормально, – кажу. – Так, як всюди. Ми п'ємо каву. Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним? – Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог. Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження. – У мене щось не в порядку з головою. – Це я помітила, – без іронії каже Віка. – Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки. |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
| Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ПРО БІБЛІЮ І ХРИСТИЯНСТВО Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Тема. Л. Дичко. Варіації для фортепіано «Українські писанки» Мета. Виховувати любов до музики, народних звичаїв, традицій; проаналізувати розриття теми писанкарства у варіаціях «Українські писанки»... |
7: Українські народні звичаї та традиції Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим... Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
Інтерв’ю Анатолій ГАЙ: МОЛОДІ ПИСЬМЕННИКИ ЗНИКАЮТЬ РАЗОМ ІЗ ПЛАНАМИ та ІДЕЯМИ Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року |