|
|
Скачати 2.76 Mb.
|
Від спання у синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п'ять. Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього… і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим. Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії. Небо у сріблястій імлі – виглядає на погоду. Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків. За якийсь час дрова починають диміти. Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото. Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору. Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо під вухом. Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом. Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку – догори, по схилу хребта. Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла. Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче. Віка помічає мене. – Приві-і-і-іт, – тягне вона. – А я щойно вста-а-ала. Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а ніхто нікому нічого не винен. Легко як! Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп'ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно – ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті. Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба». – Ти злишся на мене? – питає Віка. – З чого б це? – Мовчиш, не говориш нічого. – Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий. І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию. – Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький. Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини. Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте. – Маєш цукор? – питає Віка. Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується. – Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати? – Ні, а ти? – Трохи вмію. – Віка вдає, наче б'є по струнах і реве: – «3-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п'яная-а-а-а!» – Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре? Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой. – Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так? – Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, всі будуть на гітарах грати, співати будуть!… Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули. – А це чого? – Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли. – Он як… Ну гаразд. Ідемо до тернопільських. Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз. Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається: – От ми йдемо зараз до тернопільських, та? – Ну, напевне… – То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі. Роблю натомість вигляд радше здивований. – Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла. – А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує? – Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому. – Добре. Буду тихо, як суслик. – Але ти не ображаєшся? – Боже упаси. Тернопільські тільки починають чухатися. Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень. – Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов! – Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося? – Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма. Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки. – Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти? Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі. – Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати. Тіло не відзивається. – Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК? Тиша. – ВАЛЬКА! Із сусіднього намету чути сонний голос: – Заткни пельку. Піди й візьми собі сам. – ВАЛЬКА! – Заткни рило, скільки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й! Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови. – Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться. Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже: – Каратістка, блядь. Третій дан. Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі. – Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка? – Ні. А чого «мадам Ку-ку»? – У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся? Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює. – Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати . Дайан, ти ше спиш? З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова. – Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе. Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа. – Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ? З третього намету чується той самий голос. – Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть. – Но-но, шо я, короля не знаю? Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю. – Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній. – Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню. – Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете? – З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я. – О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува? – Такий із борідкою? – Саме він. Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє: – Оммм. Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт. Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором. – Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш. – Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король. – Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш. Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності. Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук-ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує па-піроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ. Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою. – Оммм… – Іди мийся. Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки. З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К. – Добрий ранок, – вітаються вони. Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі. Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями. Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води. Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п'ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння. Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице. Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене. – Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою. З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п'ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пішла собі». – Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєра, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати. Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст в казанок із паруючою кашею. Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню. Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм'якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських. Пригріває сонце. Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п'ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів. Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім'ячко прикрив би. На небі з'являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір'ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все. Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека. Цвіркуни. Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев'яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок. Поволі кольорова з'ява тане у фоні. Відчуваю, треба щось запитати. – А от ви м'ясо їсте? |
| Українські письменники © Надмірна концентрація уваги на Об'єктах може призвести до короткотривалих емоційних коливань. Не розглядати за кермом |
Українські письменники © Ірен Роздобудько Дванадцять, або виховання... Роздобудько авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у |
| Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
Українські письменники © Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою,... |
| РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ПРО БІБЛІЮ І ХРИСТИЯНСТВО Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Тема. Л. Дичко. Варіації для фортепіано «Українські писанки» Мета. Виховувати любов до музики, народних звичаїв, традицій; проаналізувати розриття теми писанкарства у варіаціях «Українські писанки»... |
7: Українські народні звичаї та традиції Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим... Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції |
Інтерв’ю Анатолій ГАЙ: МОЛОДІ ПИСЬМЕННИКИ ЗНИКАЮТЬ РАЗОМ ІЗ ПЛАНАМИ та ІДЕЯМИ Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року |