“ЗАТВЕРДЖУЮ”
Начальник ПДПЧ-36 Жовтневого РВ
ГУ МНС в Миколаївській області
капітан служби цив. зах.
В.В. Ніколайчук
"____"______________2011 р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття з гуманітарної підготовки
з особовим складом 4-го караулу ПДПЧ-36.
Тема 4.28: Українські народні звичаї та традиції.
Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції.
Час: 1година.
Місце проведення: учбовий клас
Навчально-матеріальне забезпечення: план-конспект
Література: Підручник з культурознавства
Порядок проведення заняття:
1. Організаційний момент - 2 хв.
перевірка присутніх;
оголошення теми і мети заняття, питань, які мають вивчатися.
2. Контроль знань -3 хв.
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
3. Викладення матеріалу теми - 20 хв.
Питання, які вивчатимуться:
3.1. Характеристика народних традицій, свят та обрядів.
3.2. Українські традиції.
3.3. Українські обряди (Благовіщення, веснянки, зелені свята, сватання, весілля).
Короткий зміст
|
Методичні вказівки
|
Характеристика народних традицій, свят та обрядів
Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне слідкування і практику сімейного життя.
Традиція - це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що складися історично і передаються з покоління в покоління.
Звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.
Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.
У простому розумінні звичай — це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні: 1) стереотипність, повторюваність без змін; 2) символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад, «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.
Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи. Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду — частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.) Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом. Ідучи на полювання, члени первісної общини ніби відтворювали саме полювання — поведінку звіра і дії мисливців. Після щасливого полювання мисливці здебільшого перед одноплемінниками планували танець-розповідь, який щоразу повторювали. Поступово в первісному суспільстві сформувалися вірування в магічну силу самого танцю, що нібито забезпечував багату здобич. Первісні обряди були формою вияву емоцій та способом емоційної розрядки. Ця думка дуже важлива, оскільки вчені вважають, що первісна людина була набагато емоційнішою, ніж сучасна. Обряд задовольняв також естетичну потребу первісних людей: у нього, включались компоненти й образи мистецтва (малюнки, скульптури звірів, їхні маски) і танцювально-музичні образи. Обов'язковим складником обряду з самого початку були і словесні тексти.
У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини.
Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, пов'язані з виробничою діяльністю, — мисливські, рибальські, землеробські, скотарські, ремісничі, жниварські тощо.
Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя — дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для всіх був словесний супровід — піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв'язку з тими чи іншими традиційними обрядами, але з привнесеними у нього сучасним змістом і сферою застосування.
Народні свята та обряди проводяться відповідно до календарної сезонності: навесні — Великодні свята та різноманітні веснянки (свято першого жайворонка, свято тополі та ін.); влітку — зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени — Покрова; взимку — Калита, Миколи, Різдвяні свята, Стрітення.
Українські традиції
Українські народні традиції - то втілення рис характеру українського народу в його побут, в звичаї, що супроводжують життя кожної людини від народження до смерті, передаються від дідів до онуків уже не одну сотню, а може, й тисячу років.
Які ж то риси українського характеру? Перш за все - доброзичливість, гостинність, миролюбство. А ще - повага до старших, до померлих пращурів, ніжність, любов до дітей, тварин, природи, в решті решт - до всього навколишнього світу. А почуття гумору, артистизм та співучість українців уславилися на весь світ так само, як і їхній талант до художніх витворів - вишивання та ткацтва, малярства, різьблення, гончарства - що з давніх-давен прикрашали побут українців.
Та найбільший талант українського народу - то талант до праці, зокрема до праці на землі - у землеробстві і садівництві. Народні традиції супроводжують ту працю, урізноманітнюють і пожвавлюють життя ще з часів Трипільської культури.
БЛАГОВІЩЕННЯ
В християнській релігії – Благовіщення Пресвятої Богородиці Діви Марії - 7 квітня. Велико свято, яке шанувалось слов’янами і шанується нині. Про значимість цього свята свідчить повір’я, що на Благовіщення навіть пташка гнізда не в’є. Ніхто не виконує ніякої роботи, все живе тягнеться до сонця, вітає вісну, відродження природи. На Благовіщення прилітають з вирію лелеки, приносять звістку про весну. До Благовіщення землю не чіпали, і лише після цього свята виходили в поле. Це свято має глибокі язичницькі корені, воно за всіма ознаками було великим ритуальним святом пошанування відродженого весняного сонця, землі-матінки, всієї природи. В цей день починались веснянки. На Благовіщення зривали ряст, кидали його під ноги, топтали, примовляючи: «Топчу ряст, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати». Ці ритуальні дії з магнетичними заклинаннями – залишок язичницьких традицій. Ряст – зілля життя, топтати ряст – жити. Дівчата шукали проліски, настоювали їх у джерельній воді і вмивалися на красу.
ВЕСНЯНКИ
Веснянки – особливі ритуальні пісні, співали дівчата з початком весни. Веснянки сформувались в глибині віків, як багатосюжетне обрядове дійство, присвячене богу весни Ярилу, з неповторними хороводами, піснями, іграми. Веснянками закликали весну. Розпочинали веснянки діти. На Івана Предтечу, 9 березня, взявши до рук обрядове печиво, випечено матусями, діти піднімали його високо над головою і йшли за село закликати весну. Веснянки та гаївки – переважно дівочі пісні. Хлопці не співали, а іноді тільки перекликалися з дівчатами, а ще заводили юнацькі ігри. До веснянок дівчата вбиралися у білі вишиті сорочки, плели вінки. Співаючи, вони бралися за руки і ходили хороводом в ритмі пісні. Від Благовіщення до Зелених свят, аж поки не виходили в поле, співала молодь весняні пісні.
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
З глибокої давнини Зелені Свята – це свято розмаю дерев, буяння зелені, буяння зелені, початку літа. Оселі вбирали зеленим гіллям. Всі ритуали Зелених Свят мали сприяти родючості, накликати дощі, забезпечити гарний врожай. Народні перекази про Зелені Свята в основному пізнішої, християнської тематики. Основні сюжети цих переказів про те, що Петро, Павло й Бог на шляху з Ієрусалиму втрьох відпочивали під дубом (тому – Трійця, тому – три дні свят); а також про те, що Бог озеленив всю землю (на честь цього святкують Зелені Свята).
СВАТАННЯ
Сватання – обряд, який у слов’янських народів був обов’язковим перед весіллям. Коли парубкові виповнювалося 18-20 років, заходила мова про весілля і батьки хлопця гукали сватів. Свати були поважні люди, один з них мав доводитися ріднею хлопцеві. Під вечір святково одягнені свати з хлібом-сіллю і горілкою вирушали до сім’ї дівчини, яку вподобав хлопець або порадили йому батьки. Не ходили в неділю, у свята: як невдача – щоб менше люди бачили; ходили в будні, щасливим днем вважався четвер. З порога свати віталися поклонами, клали на стіл хліб-сіль, називалися мисливцями, які шукають-полюють куницю-красну дівицю і ніби слід тієї куниці привів до цього дому. Під час розмови батьків зі сватами дівчина колупала піч. Це ніби вона запитувала у домашніх богів дозволу на шлюб. Як свати з батьками про все домовляться, дівчина перев’язує їх рушниками на знак своєї згоди. Хлопця й дівчину садовили на покуті на кожух (кожух – символ достатку), батьки благословляли їх, краяли принесений хліб, а взамін давали свій. Обмін паляницями був давньою слов’янською традицію, він символізував повагу до родинного благополуччя.
ВЕСІЛЛЯ
Українські весільні обряди, які збереглися й дотепер, розвинулися ще в давні дохристиянські часи. Весілля – найвеселіший час у житті людини, всі присутні веселощами відмічають шлюб наречених. Шлюби ще з давніх давен найчастіше відбувати восені – по закінченню польових робіт, або в зимку. У весільному обряді сполучилися три обряди: сватання, заручини та саме весілля. В давні часи ці обряди були окремими, між ними проходив певний час. Вінчання – це чин цілком церковний. Вінчання ніяк не зв’язане з весільним обрядом, воно більш пізнього, християнського часу. Весілля мало характер стародавній. Молодий зветься князь, молода – княгиня, дружки – бояри. Коли їде весільний поїзд – всі мусять поступитися. Староста на весіллі грає таку роль, що в тій ролі вгадується язичеський жрець. Коровай – жертовний хліб. Молодих садять на кожуха – щоб достаток був – це теж звичай з давнини. Весілля на Україні було і є важливою подією не тільки в житті молодих, а й житті всієї родини.
|
Прочитиати
Під запис
Прочитиати
Під запис
Прочитиати
Під запис
|
4. Закріплення вивченого матеріалу – 2 хв.
Питання для закріплення:
4.1. Чим відрізняються народні традиції, звичаї, обряди?
4.2. Які існують риси українського характеру?
4.3. Які найбільш поширені українські обряди? Короткий опис.
5. Підведення підсумків - 3 хв.:
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги;
оголосити оцінки;
відповісти на запитання.
План-конспект склала:
Начальник караулу ПДПЧ-36
ст. лейтенант служби цив. зах. О.В. Якименко
|