|
|
Скачати 368.27 Kb.
|
4. Економічний розвиток України в перше десятиріччя незалежності З проголошенням незалежності України та розпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економіки нашої держави. Одним із найважливіших завдань, що постали перед першим Президентом України Л. Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завдання забезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту. У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила «Основи національної економічної політики». У документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони. У Міжнародний валютний фонд (МВФ) було представлено розширену програму ринкових перетворень, яка була ним схвалена. Україна стала членом МВФ. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацьовували. У пострадянському просторі створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно, серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу, а в результаті – і радикальні зміни почалися значно пізніше. Уже весною – літом 1992 р. почуття первісного оптимізму українського керівництва почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося легко вразливим. Ставши незалежною політично, Україна опинилася з дуже обмеженими енергетичними ресурсами (значну частину власних енергоресурсів та сировини Україна втратила, перебуваючи в Російській імперії та СРСР, внаслідок колоніального пограбування). Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу, а розрив економічних зв’язків серед пострадянських республік поглибив кризу у промисловому виробництві. Після вимушеного відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилася відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорстокої грошово-кредитної політики. Нерішучість керівництва України щодо впровадження змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка ототожнила свої інтереси з українською самостійністю не стільки з високопатріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреб озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, ця так звана «еліта» могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів. У результаті восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50 %, тобто стала гіперінфляцією, восени 1993 р. інфляція досягла рівня 70 % на місяць. За оцінкою Світового банку Україна в 1993 р. вийшла на друге місце в світі за рівнем інфляції, який становив 10200% на рік (на першому місці була Вірменія). У 1994 р. економіка країни була на межі краху: ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%, капітальні вкладення за 1992 – 1994 рр. знизились на 57%, дефіцит бюджету досяг майже 20% ВВП, ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази. Обраний влітку 1994 р. Президентом України Л. Кучма, спирався на підтримку промислового директорату (Українська спілка промисловців і підприємців) та частини державної номенклатури. У жовтні 1994 р. в Посланні Президента України до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» Л. Кучма проголосив стратегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи. У перші 2-3 роки після проголошення економічного курсу Л. Кучми в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення, зокрема, почалась реальна приватизація, досягнуто фінансової стабілізації. У результаті темпи зростання цін почали зменшуватись в 1996 р. вони становили 40%. Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти щодо долара США. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. Її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця і заміна його гривнею. Одночасно здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель. Почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження командно-адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит. Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. В 1997 р. темпи падіння ВВП становили 3,2% проти 10% в 1996 р. Однак, не дивлячись на деяку стабілізацію, економічну кризу подолати не вдалося. Внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 р.) становище в Україні значно погіршилося. Основні підсумки економічних перетворень за 1994-1999 рр.: 1) подолано падіння ВВП, в 1999 р. було отримано приріст ВВП у порівнянні з попереднім роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будівництва; 4) намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України; 5) суттєво знизився рівень інфляції, поліпшені умови зовнішньоекономічної діяльності (з 1996 р. Україна забезпечила в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо); 6) практично у всіх галузях промисловості сформувалися «точки зростання» – підприємства, що виробляють потрібну ринкові конкурентноспроможну продукцію; 7) сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що в своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави; 8) сформовано базові засади багатоукладної економіки, розширені корпоративні та приватні сектори економіки (понад 70% загального обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах); 9) реалізувалися завдання земельної реформи (більше 6 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни); 10) утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі, що забезпечило товарну насиченість українського ринку; 11) утвердилися основи ринкової інфраструктури (на кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 262 страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних спілок), відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків. Водночас, попри певні позитивні тенденції, соціально-економічна ситуація була складною і неоднозначною. Причинами такої ситуації були: 1) бартеризація економіки (на кінець 1997 р. близько 40% промислової продукції реалізовувалося по бартеру, в нафтохімічний промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків); 2) негативний інвестиційний клімат (це пов’язано з нестабільною політичною ситуацією, частою зміною і заплутаністю податкового законодавства, корумпованістю чиновництва); 3) величезний зовнішній борг; 4) малоефективна податкова система та завищене оподаткування, що сприяє швидкому розвитку «тіньового» сектора економіки; 5) «тіньова» економіка є неоподаткованою структурою і становить загрозу для економічної безпеки держави (вона має два типи: перший – громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування (забезпечує доходи для 75% населення України), другий – кримінальний сектор, характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності). В «тіньовому» секторі обертається 10-12 млрд. доларів США і 6 млрд. грн., тоді як в легальному обігу знаходиться біля 10 млрд. грн., цьому сектору належить не менше 60% ВВП. Мафіозні структури, зміцнившись, ставлять зараз перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Україна опускається до рівня найкорумпованіших держав світу. У листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма був переобраний на другий строк. Стратегія перетворень в Україні на наступні п’ять років знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради в лютому 2000 р. – «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки». Запропонована стратегія соціально-економічного розвитку обґрунтовує складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція — визначення шляхів виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави. Основні пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000-2004 рр.: 1) утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6-7%, легалізація української економіки, виведення її за межі «тіньових» відносин; 2) забезпечення зростання інтелектуального потенціалу нації, застосування науково-технологічних інновацій; 3) здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидке подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон’юнктури, зміцнення їх фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством; 4) здійснення політики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили та неприпустимо низького рівня соціальних витрат, вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвиток соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок. Основним стратегічним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Виділяється два етапи зазначеної політики: перший етап (2000-2001 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1-2%, у 2001 р. – на 4%; у кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох років такий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефективної критичної маси ринкових відносин, подальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі; другий етап (2002-2004 рр.): перед урядом ставиться завдання: забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%, подальше прискорення темпів економічного зростання здійснюватиметься на власній відтворюваній (інвестиційній) базі та переважно на достатній ринковій основі. Отже, на початку 90-х років українська економіка опинилася в ситуації глибокої економічної кризи. Позитивні зрушення в ній почалися лише в другій половині 90-х років, краще пішли справи на початку ХХІ століття. На даний момент можна стверджувати, що в Україні досягли таких результатів: зростання валового внутрішнього продукту, збільшення обсягів промислового виробництва, зафіксовано зростання виробництва у сільському господарстві, зростає реальний наявний грошовий дохід населення, повністю погашено заборгованість з виплати пенсій та соціальної допомоги, значно скорочено багаторічну заборгованість перед населенням із заробітної плати. 5. Партійно-політичне життя на сучасному етапі В політологічній та історичній літературі існує кілька класифікацій партій: їх поділяють за напрямами діяльності (екологічні, релігійні, патріотичні); характером діяльності (помірковані, радикальні, екстремістські); за способом організації та методами роботи (демократичні, авторитарні, тоталітарні); за політичною орієнтацією (праві, правоцентристські, центристські, лівоцентристські, ліві). В Україні на початку 2002 р. було зареєстровано біля 150 політичних партій різного політичного спрямування. До правих (національно-радикальних) партій належать: Державна самостійність України, Українська національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів, партія «Свобода». Для націонал-радикалів першорядною та найвищою цінністю є нація, пріоритет надається національній державі. Політика в їх поглядах домінує над економікою. Економічна платформа поєднує ідеї приватизації, лібералізму, державного патерналізму та економічного ізоляціонізму. Виступають за вихід України з СНД та за обмеження стосунків з Росією. Підтримують ідею національної унітарної централізованої держави, проти федералізму та вільних економічних зон. Найвпливовішими серед правоцентристських (національно-демократичних) партій є: Народний Рух України, партія «Реформи і порядок», Українська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія «Собор», Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Наша Україна», БЮТ. В основі ідеології лежить національний демократизм, тобто досягнення певного балансу між інтересами нації та правами людини; християнська філософія, що підтримує відродження релігії, створення єдиної української християнської церкви. Вони виступають на захист української культури та мови. У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, щоб, на їх думку, не бути втягнутою в нову імперію, яку намагається створити Росія, за інтеграцію України в ЄС та НАТО, підтримують ідею унітарної централізованої держави. Економічна платформа базується на розвитку малого та середнього бізнесу, прискореної приватизації. Центристські (ліберально-демократичні) партії представлені Ліберальною партією України, Народно-демократичною партією, Аграрною партією України, Українською партією «Яблуко» та ін. Для лібералів людина – більша цінність, ніж держава, нація, клас і партія. Матеріальною основою особистої свободи вони вважають приватну власність. Економіка в системі їх поглядів займає більше місця, ніж політика. У зовнішній політиці надається перевага принципу багатовекторності, але стратегічне завдання – інтеграція в ЄС. Росію розглядають стратегічним партнером і виступають за добросусідські стосунки з нею. Ідеальною формою державного устрою вважають президентсько-парламентську республіку. Україна має бути унітарною державою з широким регіональним самоврядуванням. Їх економічна платформа базується на приватній власності, приватизації, розвитку малого та середнього бізнесу, фермерства, виступають вони й за оптимізацію податкової та фінансової політики. Лівоцентристські (соціал-демократичні) партії: Соціал-демократична партія України (об’єднана), Слов’янська партія, Партія «Союз», Партія регіонів, «Демократичний союз», Соціал-демократичний союз, «Трудова Україна», Партія слов’янської єдності та ін. Їх ідеологічні засади: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріоритетом, боротьба за соціальну справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність і співчуття жертвам несправедливості. У зовнішній політиці займають відверто проросійську позицію, за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі партії (Слов’янська партія, Партія «Союз» та Партія слов’янської єдності) виступають за вступ України в міждержавний союз з Білоруссю та Росією на шкоду євроатлантичним прагненням України. Україна, на їх погляд, повинна бути парламентсько-президентською республікою з широким місцевим самоврядуванням, економічною й фінансовою самостійністю регіонів (Слов’янська партія, ПР, партія «Союз» є прихильниками федеративного устрою України, надання російській мові статусу другої державної, а мовам інших етнічних груп в місцях їх компактного проживання – статусу офіційної). Економічна програма спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою, за активну соціальну політику, підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням. Ліві (соціалістичні та комуністичні) партії. До цієї групи входять: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість» та ін. Ідейно-теоретична засада – модифікований марксизм-ленінізм. У зовнішній політиці дотримуються проросійського курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдружності, проти вступу України до НАТО. У державному будівництві віддають перевагу владі рад, підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, за надання російській мові статусу державної. Економічна платформа базується на визнанні соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Українські ліві визнають ринкову економіку, але суспільна й колективна власність повинні бути пріоритетними, державний сектор економіки – вирішальним, приватна власність – трудовою, а не експлуататорською, виступають проти передачі землі в приватну власність. Отже, спектр політичних партій в Україні є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси – нерозвиненість і незрілість партійної системи України. Більшість партій залишаються політичними «клубами за інтересами», «партіями-фірмами», в які об’єднуються не стільки для того, щоб відображати інтереси певного прошарку населення, скільки з метою забезпечення власних інтересів. |
|
Віхи становлення незалежності України Обладнання: державні символи країни, презентація: «Незалежність України», відеофільми: «Документальні фотоматеріали УНР», «УНР ЗУНР»,... |
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
|
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
№ Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави Тема № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави |
|
Лекція Місце проведення: учбовий клас Навчально Тема №14. Історія Української державності. Вимоги і етапи становлення Української держави |
Перелік екзаменаційних питань Становлення класового суспільства і перші держави на території України (Х ст до н е. – ІІІ ст н е.) |
|
Тема: "Прапор вільної держави" Виховний захід побудований на використанні творчої спадщини В. Сухомлинського "Є на світі Україна!" |
1. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ... Україна наполегливо наближається до європейських стандартів. На рівні держави напрацьовано універсальні принципи взаємодії з географічними... |
|
Тема: Основи теорії держави Терміни: суспільство, суспільно-економічна формація, політика, влада, держава, суверенітет, функції держави, механізм держави, державний... |
Україна незалежна держава. Символи держави: герб, прапор, гімн; їх... Тема: Україна незалежна держава. Символи держави: герб, прапор, гімн; їх значення. Київ столиця України |