|
|
Скачати 220.32 Kb.
|
| 1.Соціологія права - це науковий напрям науки про суспільство, який розглядає правову систему у зв'язку із життєдіяльністю та соціальною практикою. Метою соціологічного дослідження права є вивчення зв'язку між правом як соціальним феноменом і суспільством, соціальних функцій права; комплексних процесів трансформації юридичних норм до соціальної поведінки на всіх рівнях суспільства, у різних соціальних прошарках, колективах, групах, особистості. На цій основі і сформувався такий науковий напрям, як соціологія права. Соціологію права іноді відносять до нової юридичної науки, яка формується в результаті дослідження застосування права в різних галузях життя. Беручи до уваги її принципи системності та історизму, слід зазначити, що вона вміщує в собі і філософію права, сутність, тенденції розвитку, місце і роль у формуванні людських відносин, у світогляді, науковому знанні. Соціологія права вивчає основні завдання теорії держави та права у взаємовідносинах із суспільством. Якщо об'єктом дослідження теорії права є: ■ основні поняття юриспруденції, такі, як держава, право, правовідносини, норма права, правосуддя; ■ закономірності, які визначають розвиток держави і права, особливо ті, які найбільше проявляються в усіх сферах державно-правового життя; ■ відносини, які існують між державою та правом; ■ способи дослідження і оцінка явищ у розвитку держави та права, то соціологія права прагне до того, щоб пізнати фактичну соціальну дійсність в тому обсязі, в якому вона пов'язана із правовим фактором. Значить, вона намагається з'ясувати, за допомогою якого способу право змінює соціальну дійсність або як соціальна дійсність формує саме право. Теорія держави і права вирішує ці питання світоглядно. Соціологія права прагне до того, щоб пізнати право в його дії, швидкість, ефективність, фактори впливу, середовище дії. Вона намагається визначити, якого роду інструментарій приводить до певних змін у політичній свідомості, міжособистісних стосунках, чисто людські наслідки взаємодії. Соціологія права вивчає дії права, передусім для того, щоб давати рекомендації, які ведуть до раціонального й ефективного формування соціальної дійсності. Теорія держави і права не має подібних завдань. Однак саме соціологія права дає теоретичну базу для розвитку наукової політики права. Вона аналізує дійсність, прагнучи емпірично її розкрити і дати більш повну і виразну картину цієї дійсності. Як уже зазначалося, теорія держави та права займається інтерпретацією чинного права, частковим аналізом закономірностей щодо функціонування держави та права. Соціологія права своє завдання розуміє інакше: • по-перше, вона прагне, щоб виявлені закономірності могли бути перевірені емпірично; • по-друге, вона прагне до розкриття закономірності як загального макрорівня, так і нижчого макрорівня (елементи правових інститутів, правових норм); • по-третє, вона здійснює рекомендаційну функцію. Інтенсивному аналізу підлягають такі проблеми: ■ дії нових юридично-політичних інститутів, ■ аналіз чинної системи старих аналогічних інститутів, ■ порівняння різного роду правових субкультур. Соціологія права займається вивченням змісту в реальній поведінці суб'єктів права таких соціальних елементів, як рівень правової інформованості, професійний статус, освіта, вік, стать, ціннісна орієнтація. Вона орієнтується на вивчення соціальних функцій права, наслідків, пов'язаних з прийняттям та втіленням у суспільне життя правових актів. Соціологія права розглядає багато питань: соціальна обумовленість права, соціальна дія права, правова соціалізація особистості, правова поведінка особи, соціалізація юридичних організацій, правова конфліктологія. Завданням соціології права є і типологізація соціальних систем з правової точки зору, дослідження зв'язків і відносин кожного типологізованого об'єкта на рівні закономірностей, отримання конкретного наукового знання про механізми їх дії та форми вияву в різних соціальних системах. 2. Становлення і розвиток соціології права У науці немає чіткої й однозначної відповіді на питання: хто є основоположником соціології права. Одні пов'язують це з ім'ям Е. Дюркгейма, інші — М. Вебера, треті — з ім'ям австрійського юриста Є. Ерліха. Зрозуміло одне: соціологія права починає складатися на рубежі XIX і XX ст., коли вперше з'являються досить великі спеціальні наукові праці, у тому числі й насамперед зазначених авторів, у дусі вимог сучасної соціології. Багато дослідників пов'язують виникнення соціології права як самостійної науки з завершенням процесу подолання панування юридичного позитивізму, що охопив і весь XIX в. У ході утвердження концепції природного права, що відбувалося одночасно з цим, мала місце і поступова відмова від розуміння права як тільки того, що укладено в чинному законодавстві (позитивному праві). Юридичний же позитивізм (легалізм, конформізм) не визнавав існування будь-якого іншого права (наприклад, природного права, що випливає з природи людини), крім позитивного, тобто встановленого державою законодавства. Соціологія марксизму чимало зробила для соціологічного тлумачення права з позицій матеріалістичного розуміння історії. Вона розглядала право як частину надбудови, детермінованої матеріальними соціальними умовами і факторами. Розкриваючи класову обумовленість права, к. Маркс підкреслював, що право — це зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Сутність права, за марксизмом, у соціальній нерівності, а саме воно — інструмент, масштаб міри такої нерівності. Але і при цьому виникнення соціології права неправомірно пов'язувати з марксизмом, оскільки в нього не склалася цілісна і самостійна соціологія права. Інше положення склалося наприкінці XIX в. Особливу, основну роль тут відіграв Е. Дюркгейм. Справа не тільки в тому, що проблеми соціології права дуже широко представлені практично у всіх його основних працях і спеціальних статтях, але й у тому, що Е. Дюркгейм розробив такий поняттєво-категоріальний апарат, інструментарій, що широко і досить швидко був сприйнятий соціологією права, яка тоді формувалася. Особливо велика заслуга Е. Дюркгейма в розробці соціології карного права, насамперед питань соціальної природи злочинності і соціальних функцій покарання. Злочин, за Дюркгеймом, — це те, що визнає таким суспільство виходячи із своїх правових норм. Його джерела лежать у соціальній аномії, коли в суспільстві спостерігається занепад норм моралі і права, розрив соціальної солідарності, різке загострення протиріч між запитами особистості і соціально-правовими нормами. Не заперечуючи важливу роль покарання у виправленні злочинця і попередженні злочинності, Е. Дюркгейм вважав, що головне в ньому все-таки — забезпечення нормального функціонування суспільства і належного рівня суспільної свідомості. У працях М. Вебера дане глибоке обґрунтування самостійності соціології права через виявлення сутності права як засобу здійснення політичної влади і його розмежувань з мораллю. Він чітко бачив взаємозв'язок економіки і правопорядку. У дусі своєї концепції походження капіталізму з протестантської етики М. Вебер вважав, що капіталістичне суспільство має потребу в раціональному праві і що цій потребі відповідає тенденція раціоналізації, що підсилюється, як у світовій історії, так і в розвитку права. Прогрес права на основі раціоналізації припускає все зростаючу спеціалізацію і бюрократизацію. Центральна роль у соціології права М. Вебера належить категорії "правовий персонал" (судді, інші юристи, керівники різних рангів та ін.), що покликаний суспільством забезпечувати дотримання наявних правових норм і застосовувати санкції у випадку їхнього порушення. За Вебером, історично рух йде від ірраціонального типу правового персоналу (наприклад, при харизматичному вожді) до раціонального типу, властивого сучасним йому суспільствам (юристи-фахівці, управлінські технократи та ін.). Багато хто, однак, вважає, що дійсним засновником соціології права був Є. Ерліх (1862 — 1923 pp.), що випустив у 1913 р. фундаментальну працю "Підстава соціології права". Вже в передмові до книги він чітко визначає свою загальну позицію: "Центр ваги розвитку права в наш час, як і за всіх часів, — ні в законодавстві, ні в юриспруденції, ні в судовій практиці, а в самім суспільстві". У цьому зв'язку Є. Ерліх рішуче виступав проти вузького розуміння, що панувало тоді, права як сукупності правових норм, на основі якої приймаються рішення. В основу соціології права Ерліх поклав не загальні міркування про право і не абстрактні тлумачення юридичних норм, а дослідження конкретного життєвого правового матеріалу, що він називає "документальним" правовим дослідженням, розуміючи під правовим "документом" і судове рішення, і документи ділового життя, договори купівлі-продажу, кредиту, іпотеки та ін. З цього, на його думку, виростають правові норми. Є. Ерліх виходив з того, що, крім формально діючого права, існує незалежний від нього соціальний порядок, який складається спонтанно, заснований на взаємному узгодженні індивідуальних і колективних воль. Виникаючі в суспільстві конфлікти розв'язуються, з його погляду, не стільки за допомогою абстрактних правових норм, скільки з урахуванням конкретних обставин самими його учасниками чи їхніми арбітрами на основі принципу справедливості. У його соціології права ключовим було поняття "живого права" (тобто права в дії, у реальному житті), у зв'язку з чим він багато займався соціологічним аналізом судової практики, договорів, звичаїв і т. п. Він підкреслював, що "дослідження живого права є тим, з чого потрібно починати соціологію права". Великий внесок у становлення соціології права зробили російські вчені кінця XIX — початку XX в. Це пов'язано насамперед з іменами таких видних соціологів, юристів, політологів і психологів, як С. А. Муромцев (1850- 1910 pp.), Н.І. Кареєв (1850- 1931 pp.), М. М. Ковалевський (1851 1916 рр.), Н.М.Коркунов (1853 -1904 pp.), ПЛ. Новгородцев (1866-1924 pp.), Л.І. Петражицький (1867 - 1931 pp.), Б. А. Кістяковський (1868 - 1920 pp.), П. А. Сорокін (1889 - 1968 pp.) та багато інших. До середини нашого сторіччя сучасна соціології соціологія права остаточно затвердилася й одержала з того часу особливо широкий та інтенсивний розвиток насамперед у США, Франції, Італії, Німеччині, Польщі, скандинавських країнах, а трохи пізніше й у нашій кращі. Цьому сприяли: 1) усе зростаюча потреба суспільства в поглибленому вивченні права і його ролі в зв'язку зі змінами, що відбуваються, як у правовій сфері, так і в області посилення впливу держави на соціально-економічне життя; 2) внутрішні потреби розвитку самої соціології права на основі використання нових теорій і методів. У розвитку соціології права нашого сторіччя досить чітко з'явилися два основних своєрідних напрямки — американський і європейський, хоча, звичайно, і розвиток соціології права в кожній із зазначених країн відрізняється більш-менш істотними особливостями усередині такого загального підрозділу. 3. Сучасні школи соціології права Завдяки концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики. У широкому значенні під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах вироблених нею самою дослідницьких традицій [11, с 45]. В більш вужчому значенні школа в соціології — це група дослідників певного спільного кола проблем що опираються на певні традиції і перебувають у стосунках особистого спілкування. Школи у соціології у їх класичному варіанті почали формуватись у міжвоєнний період. Одними з перших були Французька, до якої входили передусім послідовники Е. Дюркгейма та Чиказька, що виникла на базі соціологічного факультету Чиказького університету. Дещо пізніше постала Франкфуртська школа, яка вела свою діяльність на базі Франкфуртського інституту соціологічних досліджень. Та все ж провідною серед них була саме Чиказька школа, оскільки лідируюче положення у соціології міжвоєнного періоду належало Сполученим Штатам. М. Чикаго стало одним з передових індустріальних центрів у США, і провідним — на Середньому Заході. Бурхливий розвиток індустрії та кредитно-фінансової діяльності сприяв розбудові міста швидкими темпами. У пошуках роботи до Чикаго прибували потоки іммігрантів з різних куточків світу. Це сприяло формуванню особливої культури, побудованої на засадах американського способу життя але з вкрапленням особливостей національних культур народів, вихідці яких опинились у Чикаго. Проблеми міжетнічної взаємодії укупі з різким збільшенням населення, боротьбою окремих соціальних груп за свої громадянські права у нових індустріальних умовах стали візитною карткою Чикаго. Бурхливий ріст індустрії загострив також питання екології навколишнього природного середовища. Усі ці обставини створили сприятливе підґрунтя для практичних і теоретичних соціологічних досліджень, метою яких було вивчення вказаних соціальних проблем, їх усебічний аналіз а також об ґрунтування шляхів їхнього подолання. Ось основні об'єктивні передумови того, що саме Чикаго стало центром створення провідної соціологічної школи першої половини XX ст. у світі. Суб'єктивним фактором є те, що Чикаго був визнаним науковим центром США на той час, адже Чиказький університет у цілому був третім за величиною і потужністю наукових кадрів у країні, а на соціологічному факультеті, зокрема, працювали блискучі учені зі світовим ім'ям. Соціологічний факультет у Чиказькому університеті, що був створений у 1892, став одним із перших у світі, а першим керівником його був А. Смолл. З цього часу розпочинається підготовчий етап формування Чиказької соціологічної школи, що тривав до 1915 p., який пов'язаний з діяльністю таких науковців як А. Смолл, Дж. Вінсент, Ч. Хендерсон та У. Томас. Хоча у них не було єдиної дослідницької програми, вони створили відповідне теоретичне підґрунтя для своїх послідовників. Теоретичними джерелами формування школи стали також роботи видатних американських соціологів кінця XIX - поч. XX ст. - Ф. Л. Уорда, Е. Гідцінса, Ч. Кулі, Е. Росса, У. Самнера. Чималий вплив на "чиказців" мала чиказька філософська школа, що ґрунтувалася на прагматизмі і була представлена В. Джемсом, Дж. Дьюї, та М. Болдуїном. Початком фактичного існування Чиказької школи вважається написання і опублікування п'ятитомної праці У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці" (1918-1920). Засновниками ж школи і її науковими лідерами були У. Томас та Р. Парк. Основною характерною рисою Чиказької школи було тоді ще не традиційне гармонійне поєднання теорії і практики, яке лише згодом стало візитною карткою соціології XX ст. Емпіричні дослідження у "чиказців", як правило, передбачали наступний теоретичний аналіз. Гіпотези, які формувались на основі подібного аналізу, пізніше знову ж перевірялись емпіричними дослідженнями. Така поетапність не лише сприяла органічному поєднанню теорії і практики, професійному росту учених, що брали участь у практичних і теоретичних дослідженнях, вона дозволяла встановлювати системність і достовірність наукових концепцій "чиказців". Яскравим прикладом у цьому контексті є згадана робота У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці", яка побудована на органічному поєднанні емпіричних соціологічних досліджень з теоретичним узагальненням їх результатів. Предметом дослідження у даній праці були типові для Чикаго міжвоєнного періоду явища соціальної дійсності — імміграція, расові конфлікти, злочинність, соціальне розшарування. Вчені чи не вперше у соціологічній науці зробили висновок, що у сучасному суспільстві на відміну від традиційного регулювання соціальних процесів здійснюється не стихійно, а усвідомлено. Соціальні відносини і соціальна взаємодія дедалі ускладнюються. За таких умов засоби соціального управління повинні бути не стихійними, а усвідомленими. Тож завданням соціологічної науки на сучасному етапі вчені вбачають можливість оптимізації соціальної поведінки на основі розуміння суспільного устрою і суспільного порядку. Узагалі соціальна проблематика міста є ключовою у теоретичній і практичній діяльності представників Чиказької школи. І це природно, тому що їм випала унікальна можливість бути очевидцями і дослідниками тих соціальних явищ, що виникли на зламі двох епох, викликаних передусім урбанізацією. Незважаючи на те, що об'єктом дослідження "чиказців" було суто місто, вони розглядали його крізь призму соціальних явищ у суспільстві взагалі, справедливо зауважуючи, що тенденції соціального розвитку сучасного суспільства у політичній, економічній, культурній сферах найбільш яскраво простежуються саме у місті, Недарма Р. Парк, Е. Берджес і Р. Маккензі у своїй праці "Місто" (1925) писали: "Місто з точки зору нашого дослідження є чимось більшим аніж проста сукупність людей і соціальних зручностей..., воно також є чимось більшим, аніж сузір'я інститутів і адміністративних механізмів... Місто — це скоріше стан душі, сукупність звичаїв і традицій... Місто — це не просто фізичний механізм, штучне утворення. Воно є складовою частиною життєдіяльності людей, що його населяють, це продукт природи, насамперед людської природи"[8,с. 116]. Отже дослідники об'єктивно встановили, що в першу чергу місто є виразником нових соціальних настроїв, а відтак об'єктом їхнього дослідження було не тільки і не стільки місто, як соціальні процеси і явища узагалі. Праця "Місто" заклала фундамент для створення окремої галузі соціологічної теорії — екологічної (інвайоронментальної) соціології — теорії, що досліджує закономірності і форми взаємодії суспільства з середовищем проживання. Серед інших проблем, що були предметом наукового інтересу представників Чиказької школи можна виділити аналіз соціальної структури американського суспільства (У. Уорнер, "Американське місто") вивчення впливу "великої депресії" на суспільне життя (Р. і X. Лінд, "Середнє місто"), дослідження міжрасових і міжетнічних відносин (Л. Вірт, "Гетто", Р. Карван "Негритянська родина у Чикаго") та ін. Чиказька школа була провідною у США протягом 20-30-их pp. XX ст., проте після того, як у 1934 р. її залишили провідні дослідники Р. Парк та Е. Берджес, вона не змогла зберегти своїх лідерських позицій, поступившись потужністю Колумбійському та Гарвардському університетам. Після другої світової війни школа фактично припинила активну діяльність відповідно до її традиційних принципів. її значення збереглося тільки в галузі екологічної соціології. Іншою значною соціологічною школою, що постала у міжвоєнний період, стала Франкфуртська школа, яка була заснована на базі Франкфуртського інституту соціальних досліджень. Засновниками та провідними дослідниками її були переважно вихідці з єврейських родин (М. Хоркхаймер, Ф. Поллок, А. Левенталь, В. Бенджамін), Офіційна діяльність школи розпочалась у J93J, коли М. Хоркхаймер, очоливши інститут соціальних досліджень, налагодив співпрацю з відомими на той час німецькими соціологами М.Адорно, Е.Фроммом, Г. Маркузе. Теоретичним витоком франкфуртської школи є наукова концепція марксизму, який "франкфуртці" намагалися очистити від пізніших вкраплень, надати йому первозданного вигляду; саме тому представників цієї школи часто називають неомарксистами. На ґрунті цього постає критика буржуазного (індустріального) суспільства та немарксистської науки. Враховуючи особливості політичних та наукових поглядів представників франкфуртської школи, а також національне походження більшості її представників видається цілком природним те, що з приходом у Німеччині до влади нацистів школа продовжила свою роботу за межами країни. З 1934 по 1939 "франкфуртці" продовжували свою роботу у Женеві, а потім у Парижі на базі Вищої нормальної школи. З 1939 р. учені-франкфуртці переїхали до США, де працювали у Колумбійському університеті. Тут вони видають низку праць, присвячених антифашистській тематиці ("Авторитарна особистість" Т. Адорно, М. Хоркхаймера та Е. Фромма, "Діалектика просвітництва" М. Хоркхаймера та Т.Дцорно, "Ерос і цивілізація" Г. Маркузе). У цих роботах фашизм пояснюється як закономірність розвитку капіталістичного суспільства на його останній стадії. Після закінчення другої світової війни частина дослідників Франкфуртської школи, зокрема, М. Хоркхаймер і Т. Адорно повертаються до Західної Німеччини. Діяльність Франкфуртської школи сприяла формуванню у 60-их pp. так званої критичної (ліворадикальної) соціології, побудованої на принципах неомарксизму. На ґрунті марксизму формувалися і методологічні засади "франкфуртців". Так, вони повністю відкидають принципи позитивістської і всієї традиційної науки, як природничої так і суспільствознавчої, вважаючи їх втіленням буржуазної ідеології. Неоднозначність наукової теорії Франкфуртської школи, певна розбіжність у наукових і політичних поглядах її представників, насамперед її молодшого покоління, і особливо смерть визнаних лідерів школи — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, призвели до фактичного припинення її існування у 70-их рр. ХХ ст. 4. Соціальна функція права Юридична наука звернула увагу на соціальне призначення права і, відповідно, на його соціальні функції ще на початку XX ст. Власне проблема функцій права спочатку виникла як проблема функцій соціальних. Відомий французький юрист Л. Дюгі у 1901 р. видав книгу «Держава, об'єктивне право і позитивний закон», у якій зазначав, що право, маючи суспільну природу, здійснює певні соціальні функції. У 1905 p. K. Реннер у Австрії публікує працю «Правові інститути приватного права і їх соціальні функції», У якій доводить наявність у права приватної власності багатьох соціальних функцій, зокрема, економічної, організаційної, виробничої, розподільчої тощо. У 1907 р. в Росії видається книга одного з фундаторів психологічної школи права, професора Л. Петражицького «Теорія права і держави — у зв'язку з теорією моралі», у якій обґрунтовувалася наявність у праві двох соціальних функцій: розпорядчої та організаційної. Інший відомий російський юрист М. Коркунов вказував, що право здійснює головним чином розподільчу функцію, оскільки у суспільстві живуть і діють особи з різними потребами та бажаннями, врегулювати які можливо лише засобами розмежування їх правом. Відомо, що соціальне призначення права визначається закономірностями суспільного розвитку, воно є їх «продовженням», що, власне, виражене у юридичній формі. Виходячи із закономірностей, внутрішніх причин розвитку суспільства, формулюються правові положення, що закріплюють певні відносини та охороняють цінності, які у даний історичний момент є найбільш важливими і необхідними. Урегульованість суспільних відносин, їх закріплення і охорона — найважливіше соціальне завдання і призначення права. Реалізація саме цієї функції, вирішення зазначених важливих завдань надає різноманітним (досить суперечливим) соціальним відносинам необхідну стабільність, створює умови для успішного прогресивного розвитку особи, держави і суспільства. Соціальні функції — це специфічний ракурс права, де регулятивна і охоронна функції «поєднуються» у відокремленій якісно однорідній сфері соціальних відносин, економіці, політиці, ідеології. Розглянемо деякі основні функції права: 1. При економічній функції. Економічна функція як одна з найважливіших соціальних функцій права мала велике значення на всіх етапах розвитку товарно-грошових відносин. Право завжди було гарантом власності та свободи підприємництва. На основі правових норм в економічних відносинах виникали урегульовані правом відносини. Найважливішою правовою формою таких відносин був і залишається договір, у якому йдеться про права та обов'язки сторін і у якому останні визначають умови настання тих чи інших правових наслідків (результатів). 2. При політичній функції. Політична функція права полягає насамперед у регулюванні відносин влади, відносин між соціальними групами і — особливо — в регулюванні національних відносин. Історія підтверджує, що політика — це участь у справах держави, визначення завдань держави, відносини між класами і націями. Роль права в регулюванні названих відносин з моменту виникнення держави, класів і націй була і залишається до цього часу досить значною. Права і свободи людини — також важливий об'єкт політичної функції права, що не втрачає своєї актуальності і нині. 3. При виховній функції. Виховна функція права є результатом здатності права виражати ідеологію певних кланів і соціальних сил та його спроможність впливати на думки і почуття людей. Одне з найважливіших завдань виховної функції права — виховання високої правосвідомості, формування у громадян стимулів правомірної поведінки. У праві відображені передові, гуманні, відповідні інтересам особи приписи, в результаті чого право одержує психологічну підтримку з моменту видання правової норми. Разом з тим правові вимоги, що не відображають бажань і настроїв людей, одержують їх негативну оцінку і не знаходять підтримки в їх свідомості. У таких випадках виховна функція права не досягає своєї мети. 4. При компенсаційній функції. Компенсаційна функція властива різним галузям права, оскільки виконує важливу роль в регулюванні відносин між громадянами і юридичними особами, виступає необхідним інститутом гармонізації інтересів суб'єктів права, стабільності суспільних відносин. Це важливий напрям дії права, оскільки саме у ньому закладена досить важлива його особливість як інструмента соціальної справедливості. Компенсаційна функція дуже тісно пов'язана з поновлюючою. У юридичній літературі їх часто ототожнюють. Проте це не тотожні поняття. Відмінності між ними полягають перш за все у формах, методах і правових наслідках реалізації. Різноманітні також і правові підстави цих напрямів впливу, хоча в окремих випадках вони бувають обумовлені одними і тими ж причинами. Наприклад, у разі незаконного звільнення (причина) спостерігається одночасна реалізація поновлення на посаді і компенсація за вимушений прогул. 5. При обмежувальній функції. Наявність у права обмежувальної функції пов'язана з його призначенням бути регулятором суспільних відносин. Регулювати — це означає регламентувати варіанти поведінки, які повинні відповідати інтересам певних соціальних груп, класів, індивідів, всього суспільства. Для того, щоб дії одних суб'єктів права не порушували прав та інтересів інших, щоб відносини в суспільстві були більш гармонійними, право встановлює певні обмеження для суб'єктів правовідносин, долаючи тим самим анархію і сваволю. Обмеження прав — це своєрідне вирівнювання протилежних інтересів. Так, Конституція України, дозволяючи ідеологічний плюралізм, одночасно обмежує можливості створення окремого спрямування партій, організацій і рухів. У Конституції прямо зазначається (ст. 37), що забороняється створення і діяльність громадських організацій, мета і дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу. Обмежувальна функція, незважаючи на певний негативний характер, дає позитивний соціальний результат, оскільки завдяки таким якостям право виступає гарантом стабільності і гармонії у суспільстві, найважливішим інструментом правопорядку та реалізації прав громадян. 6. При поновлюючій функції. Поновлююча функція займає особливе місце у механізмі правового впливу. За допомогою правових засобів поновлюють порушений громадський порядок; дуже часто поновлюється і попереднє правове становище суб'єктів права (громадянин, наприклад, знову одержує ті права, яких був позбавлений, йому повертають майно, поновлюють на роботі, реабілітують його ім'я тощо). Часто поновлююча функція реалізується внаслідок того, що відміняється прийнятий правовий акт чи юридично значуща дія (наприклад, наказ про звільнення). Норми, спрямовані на поновлення порушених прав і свобод особи, містяться як у міжнародно-правових актах, так і у багатьох внутрішньодержавних документах. 7. При інформаційній функції. Завдяки правовим актам люди знайомляться зі структурою органів влади і управління; з тим, що є правомірним, що заборонено тощо. Отже, право — це (крім усього) також один з найважливіших засобів соціальної інформації, який використовує держава. Причому ця інформація розрахована не тільки на пасивну поведінку суб'єктів права, вона передбачає також активну поведінку, призводить до досягнення позитивного результату, задоволення інтересів учасників правовідносин (громадян, посадових осіб, організацій). Крім того, правова інформація — це владна інформація, за її допомогою виражається (і, відповідно, формується) певний світогляд. Інформаційна здатність права — це один із суттєвих факторів, що дозволяє віднести його до елементів духовної культури суспільства. Не викликає сумніву, що право насамперед виникає не як інформатор, а як регулятор суспільних відносин. У держави і суспільства досить каналів, засобами яких здійснюється інформування суб'єктів права. Проте право як регулятор суспільних відносин одночасно виконує роль інформатора їх суб'єктів. Таким чином, право виконує інформаційну функцію поряд зі своїми суто юридичними завданнями, набуваючи також інформаційної якості. У цьому знаходить прояв його соціальна природа, здатність впливати на волю, свідомість і психіку людини, реалізуватися через сприйняття людьми. 8. При екологічній функції. У наш час не виникає сумніву в необхідності серйозного правового впливу на екологічне середовище. Основними об'єктами екологічної функції права є земля, її надра, ґрунти, атмосферне повітря, ліси, рослинний і тваринний світ, навколоземний космічний простір тощо. З метою реалізації цієї функції приймаються закони, нормативні акти уряду, міністерств та відомств, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, спрямовані на захист довкілля, забезпечення прав громадян на здорову екологію, встановлення відповідальності за порушення екологічного законодавства. Важлива роль у цьому належить правоохоронним органам: прокуратурі, суду, міліції, що застосовують засоби впливу до правопорушників у сфері екології (штрафи, відшкодування збитків, позбавлення волі тощо). 5. ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА ТА ЇЇ КРИТЕРІЇ В сучасному суспільстві право видіграє головну роль, тому що регулює відносини між людьми. Але, як оцінити саме право? На сьогодні, в науці склалася думка, про те, що оцінити право можно через його соціальну ефективність. В юридичній літературі розповсюджені концепції, які трактують поняття ефективності права як результативності правових норм по відношенню до запланованих цілей. Найбільш відпрацьованной концепцієй цієї групи є функціонально-цільова. Її прихильник І.А. Іконицька під ефективністю правових норм розуміє відношення між фактично досягнутим результатом і той цілью заради якої були прийняті відповідні правові приписи[4, с.36]. Тобто здається, що досліджучи кінцеві правові результати, та їх співвідношення з цілями існуючих правових приписів можна визначити ефективність дії правових норм. Основним мірилом (еталоном оцінки) ефективності правовой норми є та ціль, заради досягнення якої ця норма створювалась[3, с.6]. Однак, у суспільному житті, зіставляючи безпосередні цілі правових норм з фактичним результатом їх дії можно тільки кількісно, математично зміряти їх ефективність. Причому отриманний кількісний математичний результат може бути як позитивним так і негативним для суспільства. Можно досягти результатів - цілей правових норм, але за відсутності соціальної ефективності. Для того, щоб ширше розглянути соціальну ефектиність права, треба говорити не тільки про цілі і результати правових норм, а й необхідно встановити в якій мірі результат дії правовой норми причинно пов'язан з соціальной ефективністю правової норми, тобто з якісним її змістом. Іншими словами, ми стикаємося з актуальной проблемой ролі конкретної норми права, її зміста як одного з факторів, який впливає на отримання соціального корисного результату. Значення норми права в соціальній ефективності права відображає причинно-функціонально-цільова концепція. Прихильник цієї концепції І.М. Петров звертається до аналіза досконалення правовой норми[5, с.196]. Звернення до характеристики правової норми і включення до її змісту таких якісних властивостей як обгрунтованість, доцільність, корисність і економічність дає можливість існування потенціальної (прогнозуємої) ефективності права[2, с.21]. Європейська традиція підходу до сутності права методологічно виходить, по-перше, з поняття волі особистості та її прав як абсолютного виразу права, а по-друге, з погляду на кожне правове явище як на прояв певної соціальної доцільності. Відповідно до цього реалізацію прав людини слід розглядати як абсолютний оцінний критерій соціальної ефективності права[1, с.154]. Однак, створення соціально-корисного, якісного змісту норми права ще не гарантує досягнення справжньої соціальної ефективності норми права. Своє реальне буття норма права отримує в процесі реалізації, взаємодії з реальними суспільними відносинами.Поза суспільної практики ефективність правової норми не виявляється [2, с.22]. Дія конкретної правової норми разом з дією інших правових норм поряд з різними факторами може привести до непередбаченного побічного результату, можливість котрого не тільки не входила до планів законодавця, але і взагалі не передбачалась [6, с.47]. Важливими показниками соціальної ефективності права є результативність роботи юридичних органів, стан юридичної практики, виявлені в ній недоліки та труднощі в рішенні юридичних питань, фактичні можливості юридичних органів в їх подоланні. Проблема ефективності права розглядається також з суто юридичної сторони, як результативність юридичної форми. З цієї точки зору представляє особливий інтерес відповідь на питання, яка дієвість, результативність всієї сукупності юридичних засобів, включених у механізм правового регулювання, наскільки ефективні той або інший спосіб, метод, тип регулювання. Також, важливим компонентом соціальної ефективності права є результативність правового регулювання, яка залежить від ефективності правозастосування, як специфічної форми реалізації права. Правозастосовчи акти є засобом для досягнення мети, яка стоїть перед нормою права. На сьогодні на жаль існує багато випадків, коли суб'єкт правозастосування, свідомо, завдяки своїм повноваженням, тлумачить право ні на соціальну користь, а на користь конкретної особи-злочинця, для своєї особистої наживи. Слушною, з цього приводу, є думка Н.П. Осипової, яка зазначає, що однією з найфундаментальніших проблем соціальної ефективності права є перетворення права, завдяки діям окремих особистостей, у видимість права, яка виступає у формі обману або відкритого злочину [1, с.159]. У цій ситуації, велику роль видіграє матеріально- економічний фактор - відсутня належна заробітня платня, морально-етичний фактор - брак твердо сформованих морально-етичних принципів і орієнтирів, та відсутність дієвих заходів примусу і відповідальності. Підводячи підсумок, треба зазначити, що соціальна ефективність права досягається через такі фактори: •- фаховий рівень суб'єктов правотворчості і правозастосування; •- морально-етичні цінності суб'єктов правотворчості і правозастосування; •- належну якість змісту (обгрунтованість, доцільність, економічність, соціальну корисність) нормативно - правового акту; •- уміле використання всього арсеналу технічних засобів та правил юридичної техніки; •- результативність роботи юридичних органів, стан юридичної практики; •- рівня правової свідомості та правової культури суб'єктов правотворчості і правозастосування; •- використання заходів примусу і відповідальності. |
|
Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною... Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань |
РЕКОМЕНДАЦІЇ м. Луцьк 26 червня 2012 року Про організацію надання безоплатної Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який набрав чинності 09 липня 2011 року, дало змогу жителям нашої країни для реалізації... |
|
Службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає... Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку);... |
Закони і категорії соціології Структура і функції соціології як науки Намагання пізнати, осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії.... |
|
Закон громадянства особи (lex patriae) Колізійне право — це міст, який з’єднує національну правову систему з іноземним правом. Проілюструємо найпоширеніші колізійні прив’язки... |
Задача Коші для рівняння (4) полягає у знаходженні розв’язку, який задовольняє початкові умови Рівняння (1) представляють собою нескінченну систему звичайних диференціальних рівнянь |
|
Яка з означених нижче функцій науки є соціальною? Що з зазначеного нижче не є структурним елементом науки як соціального інституту? |
Година спілкування (5 клас). Права та обов ’ язки дитини. Поняття гідності. Мета Мета: поглибити знання учнів про основні права дитини, ознайомити з деякими нормативно-правовими актами щодо прав людини (Конституцією... |
|
Фронтальні види контрольних робіт Суспільно-гуманітарний напрям (історичний, правовий, філософський профілі); філологічний напрям (профіль – іноземна філологія); художньо-естетичний... |
Викладач д с. н. Наталія Борисівна Шуст Лекція 1 Досягненню цих цілей і служить зокрема соціологія права. Розвиток соціології права останніми роками обумовлений тим, що існує прагнення... |