Поняття і ознаки юридичної відповідальності
Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).
Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.
Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність ~ це специфічні правовідносини між державою і правопорушником унаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.
Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:
- державно-правовий примус;
- негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, винного в його скоєнні;
- обов'язок правопорушника витерпіти несприятливі наслідки за його протиправну поведінку.
Державно-правовий примус - це спосіб державного впливу на суб'єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Державний примус характеризується конкретною діяльністю компетентних органів чи службових осіб, яка включає в себе: а) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин; б) дослідження обставин діянь, у яких виявлені ознаки правопорушень; в) розгляд справ про конкретні правопорушення; г) застосування юридичних санкцій до винних осіб; д) виконання актів застосування норм права.
Важливою ознакою юридичної відповідальності є негативна реакція держави на правопорушення і на суб'єкта, що винний у вчиненні правопорушення. Засуджуючи правопорушення, держава через правові норми закріплює моделі забороненої правом поведінки або обв'язки, які суб'єкти повинні виконати і за невиконання яких настає юридична відповідальність. Тим самим держава виказує своє негативне ставлення до правопорушення. Наприклад, Земельний Кодекс України вказує, що за порушення земельного законодавства суб'єкти несуть цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. А в ст. 25 Закону України "Про міліцію" говориться, що працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.
Ще однією ознакою юридичної ретроспективної відповідальності є обов'язок правопорушника зазнати несприятливих для себе наслідків за протиправну поведінку. Компетентні органи або службові особи від імені держави покладають юридичну відповідальність у межах санкцій, якими передбачаються види покарань і стягнень.
Усі ознаки є обов'язковими. Відсутність хоча б одної з них говорить про те, що відсутня юридична ретроспективна відповідальність.
Таким чином, слід відрізняти позитивну і ретроспективну юридичну відповідальність. При позитивній відповідальності особа відповідально ставиться до виконання своїх обов'язків і не порушує заборон. При ретроспективній відповідальності до особи застосовується державно-правовий примус, що характеризується засудженням протиправного діяння і правопорушника, і покладанням на нього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за вчинене правопорушення.
2. Принципи, види, функцій та мета юридичної відповідальності
Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності тощо.
Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою запобігання правопорушенням з їхнього боку.
Мета юридичної відповідальності, своєю чергою, визначає її функції.
Функції юридичної відповідальності - це головні напрями юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну) тощо.
Існування різних видів правопорушень передбачає й поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види.
Існують різні підстави для такого поділу. Залежно від суб'єктів органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: органами влади; виконавчими і розпорядчими органами; судовими та іншими юрисдикційними органами. Щодо правопорушників її поділяють на індивідуальну і колективну. Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють: кримінально-правову; адміністративну; цивільно-правову; трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) тощо.
Кримінальна відповідальність - це різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину.
Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, чинних в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.
Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності е цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника. Окрім майнового цивільно-правова відповідальність має ще компенсаційний (правопоновлювальний) характер. За допомогою цивільного права регулюються й особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу може бути покладено обов'язок спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність громадянина чи організації, якщо той, хто її поширює, не доведе, що вони відповідають дійсності (див. ЦК України). Але притягнення до немайнової відповідальності в цивільному праві скоріше виняток, аніж правило. Основним же для названого виду відповідальності є майновий характер заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності.
Трудове право передбачає дисциплінарну (статті 139-152 КЗпП України) та матеріальну відповідальність працівників (статті 130-138 КЗпП України).
Дисциплінарна відповідальність — це різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани та звільнення; законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.
Розрізняють загальну та спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів про працю та Правилами внутрішнього трудового розпорядку. Спеціальна дисциплінарна відповідальність здійснюється в порядку підлеглості, за статутами про дисципліну або за окремими нормативними актами.
Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і призначати на посаду якогось працівника). Дисциплінарні стягнення на працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, можуть накладати також органи, адміністративно вищі за згадані (ст. 147і КЗпП України).
Близько до дисциплінарної стоїть матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає в разі заподіяння матеріальної шкоди.
Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України).
Підставами для накладення матеріальної відповідальності є пряма дійсна шкода; протиправна поведінка працівника; причинний зв'язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою, або провина працівника в заподіяній шкоді.
Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачено ст. 133 КЗпП України, а повної - ст. 134 КЗпП України.
Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, які суперечать чинному законодавству. Це особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує правовідновлювальну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є кілька форм названої юридичної відповідальності: скасування акта, що суперечить чинному законодавству; визнання недійсним акта, що суперечить чинному законодавству; зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству; надання вказівок компетентним органом чи службовою особою про обов'язкове скасування чи зміну акта, що суперечить чинному законодавству, суб'єктом, який його приймав. Не вважається формою названого виду юридичної відповідальності припинення дії акта.
3. Правопорушення: поняття, причини і види
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправ-ність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.
Наприклад, Іванов займався виловом риби в Дніпрі з допомогою капронової сітки. Він був затриманий працівниками рибнагляду у той час, коли виловив 55 кг сома, щуки та окуня. Розгляньте на цьому прикладі усі ознаки правопорушення. Який вид правопорушення вчинив Іванов?
Отже, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.
Види правопорушень — це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.
Злочин - це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільно небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи.
Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні та цивільно-правові.
Адміністративні проступки — це такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законом передбачається адміністративна відповідальність.
Дисциплінарні проступки - це такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисципліни; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність.
Цивільно-правові проступки - це шкідливе, протиправне, винне порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і пов'язаних з ними немайнових особистих відносин.
Причини правопорушень - це комплекс явищ об'єктивного та суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.
4. Склад правопорушення та його ознаки
Склад правопорушення - це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.
Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.
Об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.
Об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, способи, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення.
Суб'єкт правопорушення - це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття "приватна особа", "посадова особа", "службова особа" тощо.
Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.
Колективним суб'єктом правопорушення може бути юридична особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані з колективним ухваленням рішень.
Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.
Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і суспільно-небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.
Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно-небезпечні та шкідливі наслідки і бажає, чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри: завчасно обдуманий; такий, що виник раптово; неконкретизований.
Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і бажає його настання.
Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.
Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа щодо суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.
Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Наприклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не побачив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер.
Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.
Мета - це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.
Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив пояснює, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета показує спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.
5. Поняття правової поведінки
Правова поведінка є різновидом соціальної поведінки людини. У суспільних науках є чимало визначень цього поняття. Не розглядаючи їх, зазначимо, що в теорії права вирізняють кілька аспектів, а саме: поведінка включає деякі особливості діяльності та спілкування; поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини; поведінка має бути соціально значущою; явище мусить бути виявлене зовні та зафіксоване органами відчуття інших суб'єктів; поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.
Для глибшої характеристики правової поведінки треба розглянути її об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Виходячи з наведеного вище, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки:
а) соціальне значення поведінки;
б) перебування поведінки під контролем свідомості й волі людини;
в) регламентованість поведінки правом;
г) підконтрольність поведінки державі;
ґ) здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки. Соціальне значення поведінки виявляється в наступному:
а) вона здійснюється соціальними суб'єктами;
б) реалізується у вигляді певної діяльності чи спілкування людей;
в) завдяки поведінці внутрішній стан людини одержує зовнішній прояв;
г) спрямована на реалізацію соціальних завдань та досягнення соціальної мети;
ґ) зовні спостерігається і сприймається органами чуття інших людей.
Для сприйняття поведінки як соціально-правової, обов'язковою ознакою є її перебування під контролем свідомості й волі людини. Це означає, що людина повинна усвідомлювати характер своєї діяльності, тобто розуміти те, що вона робить чи не бажає робити. Таке розуміння можливе лише за наявності дієздатності людини. За індивіда, який не здатний усвідомлювати характер своїх дій, правову поведінку здійснюють його законні представники (батьки, опікуни тощо). Однак, усвідомлення характеру соціальності поведінки не вичерпується лише її усвідомленням. Потрібен ще й вольовий характер поведінки, тобто людина повинна мати можливість керувати своїми діями чи бездіяльністю на власний розсуд з власної волі. Фізичне чи психічне обмеження волі людини може виключити соціальну значущість поведінки.
Соціальна поведінка перетворюється на правову лише тоді, коли вона регламентована діючим правом. Існує два аспекти перетворення соціальної поведінки на правову. По-перше, поведінка безпосередньо регламентується правом. По друге, це право повинно діяти в просторі й часі та по колу осіб в момент здійснення соціальної поведінки.
Зважуючи на те, що право завжди гарантується державою, правова поведінка має контролюватися державою та її органами і посадовими особами. Існують випадки, коли держава передає свої функції контролю органам місцевого самоврядування чи об'єднанням громадян. У таких випадках правова поведінка буде знаходитися під контролем названих недержавних органів чи посадових осіб, однак, держава залишає верховенство контролю за собою, наприклад, через судові органи.
Будь-яка правова поведінка тягне за собою юридичні наслідки у вигляді заохочення чи примусу.
У теорії права розроблено також поняття механізму правової поведінки як сукупності засобів, з допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом.
Механізм правової поведінки містить: правові норми, що регулюють поведінку людини; юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин; правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права та юридичні обов'язки; акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки.
Правова поведінка поділяється на правомірну і протиправну.
Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.
До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.
Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів-юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні - дія та бездіяльність; за способом детермінації - активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах - прямо і побічно передбачена правовими нормами.
Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціально активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.
Наприклад, соціально активна поведінка суб'єкта має місце тоді, коли особа не просто спостерігає за ситуацією, а активно втручається з метою недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад, особа робить спробу затримати крадія і доставити його у відділ міліції.
Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії особи щодо постійного дотримання правил дорожнього руху незалежно від наявності працівника Державної автомобільної інспекції (ДАІ).
Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять інші. Наприклад, разом з іншими переходить на заборонений сигнал світлофора, тобто діє як і всі.
Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа не порушує правил дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ, тощо.
Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усього суспільства. Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і держави. Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової держави, її органів, посадових та службових осіб.
6. Поняття і види правосвідомості та правової культури
Побудова демократичної, соціальної, правової держави і відповідного громадянського суспільства неможлива без підвищення рівня правової свідомості та правової культури всього населення країни, В умовах економічної кризи, соціальної невлаштованості населення, росту злочинності та криміналізації суспільства певного значення набуває робота з підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення України. З цих позицій теоретичний розгляд і осмислення понять, структури і видів правосвідомості та правової культури, форм і методів формування у кожної людини цих правових якостей слід вважати дуже актуальною проблемою.
Правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості, системою відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, місце та роль права у забезпеченні свободи особи, інших загальнолюдських цінностей. Це особливий елемент дійсності. Головна риса, що притаманна правосвідомості та ставить її на особливе місце серед всіх явищ правової дійсності, передбачає те, що вона, так би мовити, "чиста", хоча й специфічна (за предметом і деякими іншими особливостями) форма суспільної свідомості. Перебуває вона в одному РЯДУ" У прямій взаємодії з іншими формами суспільної свідомості, такими як мораль, політична, філософська та інші форми свідомості і наділена усіма якостями та характеристиками, властивими суспільній свідомості взагалі.
Свідомість виникає в процесі будь-якої діяльності людини та відображається в ній. Тому функції або призначення правосвідомості можуть бути зрозумілими лише в контексті результатів діяльності ЇЇ суб'єктів. Згідно з теоретичною концепцією, яку поділяє більшість авторів, основними функціями правосвідомості є пізнавальна, оцінна та регулятивна. Усі інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична тощо.
Правосвідомість розглядають як вид (форму ) суспільної свідомості, що включає сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій , а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання. Характерні ознаки правосвідомості:
а) правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською, іншими формами свідомості відображає суспільне буття;
б) правосвідомість містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми;
в) правосвідомість обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;
г) ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання.
Отже, існують різні форми суспільної свідомості, серед яких правова свідомість є одним із різновидів ідеологічного і психологічного сприйняття чинного та бажаного права.
Правова свідомість характеризується різними підходами до розуміння права. Уявлення про чинне право дає змогу особі не тільки сприймати справедливість правових приписів, а й переконуватись у ній. Сприйняття права нами реалізується не через зір чи слух, а через розуміння законодавчих конструкцій і правил, у яких формулюється обсяг певної поведінки. Праворозуміння особи підкреслюється досягненим рівнем соціально-економічного розвитку, тому що без матеріального забезпечення жодна програма не може бути реалізована в повному обсязі.
В основі правової ідеології лежать правові знання. Рівень засвоєння таких знань визначає ступінь розвитку правової ідеології та правової культури людини. Структуру правової свідомості людини складають правова ідеологія та правова психологія. Перша охоплює сукупність принципів, теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового узагальнення правового розвитку суспільства. Друга характеризується як сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві, виявляються в громадській думці.
Правова ідеологія формується як процес виявлення теоретичного усвідомлення, координації та узгодження різних суспільних інтересів через досягнення соціального компромісу. У цьому випадку правова ідеологія буде містити великий моральний потенціал, під яким розуміють пріоритет прав і свобод особистості, розподіл влади, політичний плюралізм, високу роль суду як політичного антиподу командно-бюрократичного управління. Усе це властиве ідеологічно та економічно здоровому суспільству з розвинутою загальною і правовою культурою. Правова ідеологія обґрунтовує й оцінює існуючі та виникаючі правові відносини, законність і правопорядок. Правопорядок складається з того, що кожний з нас визнається живим духовним центром, особистістю, котра має вільну правосвідомість і покликана зберігати, виховувати та зміцнювати в собі цю правосвідомість і цю свободу. В основі будь-якого права та правопорядку і будь-якої прийнятної державної форми покладено духовне начало: людина покликана до самостійного вибору тих предметів, яким вона служить. Правова ідеологія є найбільш безпосереднім відображенням життєвих стосунків членів суспільства, що складають нації, народності та різні групи та верстви населення.
Поняття "правова психологія" з'явилося в літературі як явище, що відрізняється від правової ідеології. Вона виступає як компонент суспільної свідомості і формується стихійно на основі емпіричного, безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і має певну структуру.
У структурі правової психології слід виділяти:
а) сталі елементи і динамічні складові (правові звичаї, традиції, звички, настрої, почуття, переживання);
б) пізнавальні та емоційні складові (правові знання, уявлення, погляди, правові емоції, почуття, настрої);
в) регулятивні елементи (правові звички, традиції, звичаї).
Правова психологія є практичною правосвідомістю, яка заснована на правових почуттях індивіда, суспільної групи і суспільства в цілому і пов'язана з елементарним знанням правових фактів, явищ, їх оцінок, що виражені в правових почуттях, правових навичках і звичках.
Відомі різні види правосвідомості. За суб'єктами правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову та суспільну (масову). Індивідуальна і групова правосвідомість має суспільний (соціальний) характер. Суспільна і групова правосвідомість не існує поза індивідуальною. З точки зору глибини відображення правової діяльності виділяють три рівні правосвідомості: повсякденна (емпірична), наукова (теоретична) та професійна.
Повсякденна правосвідомість складається стихійно під впливом конкретних умов життя, особистого життєвого досвіду і правової освіти, яка доступна населенню. її ще називають буденною. Це сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства щодо чинного та бажаного права і правової системи.
Професійна свідомість характеризується як сукупність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, що характерні для представників відповідної групи та формуються завдяки професійній діяльності і навчанню.
Це, як правило, правосвідомість юриста. Залежно від предмета відображення в правосвідомості юриста утворюються сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад, господарським, комерційним, банківським, цивільно-правовим тощо). Сутність і особливості правосвідомості юристів конкретизуються в системі правових уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, що належать до певної професійної групи.
Наукова правосвідомість - це сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців щодо чинної та бажаної правової системи громадянського суспільства. Вона на відміну від повсякденної формується на основі широких і глибоких правових узагальнень, на знанні закономірностей і спеціальних досліджень соціально-правової дійсності. Точніше, наукова правосвідомість повинна бути безпосереднім джерелом правотворчості, служити вдосконаленню юридичної практики, бо немає нічого більш практичного, ніж докладна теорія.
Суспільна (масова) правосвідомість - це знання і ставлення до діючого чи бажаного права, що характеризує основну масу населення певної країни.
Групова свідомість характеризує правову ідеологію та правову психологію, що властиві певній групі населення країни (лікарям, вчителям, військовослужбовцям, юристам тощо).
Індивідуальна свідомість - це сукупність правових знань, емоцій і настанов конкретного суб'єкта щодо чинного чи бажаного права.
Правова культура - це глибокі знання й розуміння права, ретельне виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності. Основними показниками рівня правової культури вважають: право, що відповідає вимогам справедливості та свободи, рівень правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти відповідно до вимог правових приписів; рівень культури творення та реалізації права; рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних органів та посадових осіб; якість системи законодавства, певний рівень законності й правопорядку.
В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує моральний зміст нормативного характеру правил поведінки людей у суспільстві, встановлених і забезпечених державою. Законодавство являє собою зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно вступає у правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та суспільством у цілому. Кожна приватна чи посадова особа, громадянин, особа без громадянства чи іноземний громадянин мають бути переконані в тому, що їхня діяльність відповідає вимогам правових приписів. Названі правові приписи характеризують рівень культури творення та реалізації права кожної посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є критерієм якості законодавства та його здійснення.
Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію (правові почуття, емоції; оцінні поняття щодо права чинного та права бажаного; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ і правових ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії, правові поняття й категорії, правові принципи) та елементи поведінки (вміння і навички ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному житті; правову активність громадян). До правової культури належать: правові знання, у тому числі знання конкретних норм права; про державний устрій, про призначення держави, політичну систему суспільства; престиж юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь громадян в управлінні державою, стан законності й правопорядку; форми та методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.
Отже, правова свідомість і правова культура - це не тільки знання, розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної правової моделі.
У сучасних умовах у нашому суспільстві, включаючи і юристів, поширеним явищем є правовий нігілізм - напрям суспільно-політичної думки, спрямований на девальвацію права і законності, на відверту недооцінку соціальної і особистої цінності права. Прихильники цього вважають право найменш досконалим способом регулювання суспільних відносин. Правовий нігілізм існує у різних формах: а) байдуже ставлення до ролі і значення права; б) скептичне ставлення до потенційних можливостей права; в) ігнорування правових приписів більш високої юридичної сили; г) повна недовіра до приписів права; ґ) негативне ставлення до права в цілому.
Для зниження впливу правового нігілізму необхідні: а) забезпечення високої якості законів, що приймаються; б) зміцнення законності; в) підвищення ролі судів і прокуратури; г) підвищення ролі правового виховання; ґ) підвищення правової культури українського суспільства і професійної правової культури.
|