|
|
Скачати 0.65 Mb.
|
3.3 Наслідки визнання угод недійснимиНаслідки визнання угод недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені угоди вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якій недійсній угоді. Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В.М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут допускають помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред'явити позов про визнання угоди недійсною. Законом установлені наступні найважливіші наслідки недійсності угод, виконаних ( цілком чи частково) сторонами: Якщо недійсна угода сторонами виконана, то загальним наслідком визнання її недійсної буде також і повернення сторін у первісне положення - двостороння реституція, тобто настання обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсній угоді. Повертається отримане по угоді в натурі, а при неможливості цього кожна сторона відшкодовує вартість отриманого. Двостороння реституція настає по всіх угодах, визнаних недійсними через недотримання сторонами, що уклали угоду, установлених для неї вимог (ст. 48 ЦК), а також по значному числу спеціальних видів недійсних угод: по угодах, що є недійсними через недотримання запропонованої для них законом письмової ( простої чи нотаріальної) форми; угоди з пороками суб'єктного складу; по угодах, укладених дієздатними громадянами, у момент укладання, які не віддавали звіт своїм діям; угодам, укладеним під впливом омани. Двостороння реституція настає і по позастатутних угодах юридичних осіб, якщо сторони при цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом заборони. Оскільки поводження учасників недійсних угод іноді зв'язано з заподіянням майнової шкоди, те відповідні статті цивільного кодексу одночасно покладають на цих осіб обов'язок відшкодувати збиток, заподіяний з їхньої вини іншим особам, з якими вони не повинні були вступати в угоду. Зокрема, такі наслідки настають по недійсних угодах з пороками суб'єктного складу, якщо дієздатна сторона знала чи повинна була знати, що укладає угоду з особою, що володіє неналежним обсягом дієздатності (ст.51 ЦК ). Такі ж додаткові наслідки у виді цивільно-правової відповідальності несе винна сторона у зв'язку з висновком угод із громадянами, що знаходяться в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки. Саме по собі омана як відзначалася, не є правопорушенням. Але у випадку визнання угоди недійсної по цій підставі сторона, яка була введена в оману, якщо буде доведене що омана викликана з вини іншої сторони, вправі жадати від неї відшкодування збитків. Навпроти, якщо це не буде доведено, обов'язок по відшкодуванню збитків покладається на сторону, що пред'явила позов про визнання угоди недійсної. У цьому випадку саме вона визнається винної у заподіянні шкоди. Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладанням угоди. Діюче законодавство (ч. З ст. 56 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, вправі вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна. Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винуватий у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагенту понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна. Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК України не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладанням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає питання: чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, що не брали участі в укладанні угоди. Відповідно до ч. З ст.56 ЦК України, у цьому випадку жодна із сторін не вправі претендувати на відшкодування збитків за рахунок іншої. Протиправність поводження осіб, що схилили чи змусили укласти з ними угоди інших осіб внаслідок обману, насильства, погроз у зв'язку зі сформованим для цих останніх осіб важкими обставинами чи зловмисними діями їхніх представників, сумнівів не викликає. Тому, наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням угоди недійсної, тут виникають лише для сторони потерпілої. Їй повертається все те, що було нею передано по угоді. Вона відновлюється в первісному положенні - настає так звана одностороння реституція. Що ж стосується винної сторони те закон наголошує на протиправності її поводження і тому, виконане по угоді цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави. Це адміністративна по своїй природі санкція, що не властива нормам цивільного права, як права частки. Це повною мірою відноситься і до недопущення реституції, тобто стягнення всього отриманого в доход держави. Представляється, що майбутнє цивільне законодавство України повинне містити тільки один вид наслідків - двосторонню реституцію, а якщо дії сторін будуть містити ознаки чи злочину адміністративного правопорушення, то до них повинні застосовуватися відповідні санкції, але вже містяться в нормах публічного права. Крім того, оскільки цим протиправним поводженням винної сторони потерпілій стороні заподіюється і матеріальний збиток, то на винного одночасно і покладається обов'язок (цивільно-правова відповідальність) відшкодувати потерпілій стороні збитки - понесені нею витрати, чи втрату ушкодження її майна (ст.57 ЦК). Поводження осіб, що уклали угоду, яка суперечить публічному порядку (ст. 49 ЦК), і діяльність юридичних осіб, що виразилася в здійсненні угод, свідомо противних їхнім статутам (ст. 50 ЦК), є також протиправними. Відповідно і закон, реагуючи на такого роду дії, вважає за можливе застосовувати до учасників цих угод тільки адміністративні санкції - стягнення отриманого і належного бути отриманим по угоді в доход держави. І лише у випадках невинності в здійсненні цих угод однієї зі сторін, тобто при відсутності в неї наміру на порушення встановлених державою заборон, закон допускає однобічну реституцію - наслідок, обумовлений тільки фактом недійсності угоди. Зрозуміло, про яке-небудь відшкодування збитку один одному (незалежно від виду наслідків, що наступили,) не може бути і мови, тому що обидві сторони, що уклали угоду, діяли протиправно. Крім названих основних наслідків недійсності угод, закон визначає й інші: припинення дії угоди на майбутній час, відшкодування винною стороною збитку потерпілій стороні (крім повернення їй майна). Окрім основних наслідків, таких як двостороння або одностороння реституція, визнання угоду недійсною тягне у деяких випадках і інші наслідки, а саме обов’язок винної сторони відшкодувати іншій стороні понесені витрати, втрату або пошкодження її майна. Як сказано в ст. 59 ЦК, "якщо зі змісту угоди випливає, що вона може бути лише припинена на майбутній час, дія угоди, визнаної недійсної, припиняється на майбутній час.34" Це значить, що отримане сторонами залишається в кожної з них, але вимагати подальшого виконання вони вже не вправі. Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб: потерпілих, державних і громадських організацій. Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом погрози, вона визнається недійсною не з моменту пред'явлення позову і не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її укладання. Законодавець допускає виключення з цього правила, а саме: якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє (ч.2 ст.59 ЦК України). Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу. Вона може бути визнана недійсною повністю або недійсними визнаються її окремі частини. При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її частини (ст.60 ЦК України). Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за загальними правилами визнання угод недійсними. Якщо у недійсній частині угоду було виконано якою-небудь із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною. Недійсність угоди може бути підтверджена будь-яким із передбачених ст.27 ЦПК України засобів доказування, якщо інше не зазначено у законі. Ціна та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінальне карних дій. Угода може бути визнана недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги вправі заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші заінтересовані особи, прокурор. Спадкоємці, якщо до них пред'явлено позови, відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про пред'явлення претензії (ст. ст. 556, 557 ЦК України). Необхідно розрізняти поняття: «визнання угоди недійсною» і «розірвання угоди (договору)». Угода визнається недійсною з підстав, передбачених у ст.ст.48-58 ЦК України. Дійсна, законна угода може бути розірвана за вимогою потерпілої сторони при невиконанні другою стороною (сторонами) своїх обов'язків (наприклад, ст.ст.232, 234, 269, 270, 344, 347 ЦК України). |
| Конституційне право України Конституційно-правові відносини: поняття, види, суб’єкти, об’єкти, зміст, підстави виникнення, зміни та припинення |
Курсова робота Розірвання (припинення) трудового договору ПЛАНКУРСОВО Ї РОБОТИ Поняття припинення трудового договору, підстави його припинення, їх класифікація |
| Питання з навчальної дисципліни „Трудове право ” Підстави припинення трудового договору за ініціативи власника або уповноваженого ним органу |
Законодавство Конституційно-правові відносини: поняття, суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин, підстави виникнення та припинення |
| ПЛАН Вступ Поняття припинення трудового договору, підстави його припинення, їх класифікація Розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця за підставами, що не грунтуються на винних діях працівника |
Класифікації договорів у класичному римському праві Договір (contractus) – це угода (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату,... |
| Зміст трудового договору Зміст Вступ Розділ III. Поняття припинення трудового договору, підстави його припинення |
ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА України. Цей порядок складається з виробництва по розгляду і рішенню справ по спорах, котрі виникають з цивільних, сімейних, трудових... |
| ЗМІНИ до ГАЛУЗЕВОЇ УГОДИ Профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2011 – 2013 роки (далі –Галузева угода на 2011 – 2013 роки), реєстровий... |
Наказ ДПС України від „22. 11. 2012 №1047/479 Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття,... |