|
|
Скачати 0.65 Mb.
|
Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар, роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер. Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць) Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» 3. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, 3. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в 1УНМ, потім в ЇМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец, лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник, Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слів словник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник, Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічний словник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін. 78. Використання прийменників у діловому мовленню. Прийменник – це службова частина мови, яка уточнює граматичне значення іменника і виражає зв’язки між словами в реченні. Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежена, але варто врахувати декілька застережень. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями, іменниками або займенниками, вони утворюють прийменниково-відмінкову конструкцію. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим. Порівняємо: а) (значення причини) занепокоєні з приводу дій – занепокоєні діями; б) (просторове значення) прямувати по степах – прямувати степами. Існує розгалужена система синтаксичних синонімів зі значенням різних відношенням: - просторових: при заводі, від заводу, на заводі, біля заводу, перед заводом, до заводу, і з будинку, зі станції (і), з полів, посеред поля, над полем, край поля, поперед нас, поза стінами, попід парканом, (і) з–під каменя, понад землею, через поле, уздовж дороги, крізь отвір, навпроти президії, побіля стіни, проміж цеглинами. (і) з-за гори; - часових: від часу проголошення, близько години, за гетьманщини, до реформ, (у) впродовж століття, проти ночі, під час панування, напередодні свят, наприкінця доби, (і) з часу творення, у (в) радянський період, протягом ночі, через день, об обідній порі, о восьмій годині, за хвилину, під час колективізації, після перебудови; - причинових: у (в) силу обставин, (і) з нагоди ювілею, через хворобу, від перемоги зрадіти, за умов, в обставинах, у зв’язку з відпусткою, (у) внаслідок пожежі; - мети: задля успіху; на випадок, щодо покращення, про всякий випадок, для звіту, ради успіху, заради спільної мети; - допустовості (у)всупереч правил, наперекір заборонам, замість мене, окрім роботи, опріч правил, у(в) разі потреби, незважаючи на попередження, попри труднощі, відповідно до умов, при нагоді та інші. Національна специфіка мови виразно позначається безпосередньо на її прийменниковому керуванні. Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками в перекладах з російської мови ділових паперів. Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. По: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості, комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям. Відтінок згаданого значення помітний у конструкціях, що виражають просторові відношення, зокрема місце перебування. Прийменниково-відмінкова форма може визначати поширення дії на певному просторі, або ж її повторюваність, а також розташування об’єкта в декількох точках поверхні чи всередині кількох об’єктів, наприклад: порядкує по господі, снігопади пройшли по області, обговорюють по кабінетах. Ця ж конструкція вживається для вказівки на рух по поверхні предмета або в межах якогось простору, до того ж коли рух відбувається в багатьох напрямках, наприклад: в’ється по стовбуру, сунеться по стіні, пройду по дошці, їхав по шосе. У деяких словосполученнях (без зміни значення) паралельно з іншими прийменниками, що виступають синтаксичними синонімами або без них (по завершенні навчання – після завершення навчання, стріляти по мішені – стріляти в мішень, простувати по слідах – простувати слідами, пересуватися по пустелі – пересуватися пустелею). У конструкціях з іменниками в 3 відмінку при вказуванні на предмет, місце, простір, час, що є межею поширення певної дії або ознаки (вантажівка загрузла по Фіри – загрузла до фар, резервуари були повні по краї – повні до країв, степи до Дніпра – степи по Дніпро, відпочивати до цього часу – по це час). Нормативними є також поєднання прийменника по: 1. у складних прислівниках з іншими частинами мови: - з іменниками (по можливості, по суті, по батькові); - із прикметниками (по-господарськи, по домашньому); - із займенниками (по-нашому, по-своєму); - із числівниками (по троє, один по одному, по-другу). 2. з іменниками в М. відмінку: - зі значенням мети: (послали по інструктора, пішли по воду); - зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія (пляма розповзалася по стелі, трансляція по телебаченню); Зі знанням місця поширення дії (розпорядження по фабриці, чеканник по міді); - зі значенням роз подільності (усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарувати по букету пролісків). 3. із займенниками (по їхньому будинку, по цьому місцю). В інших випадках треба використовувати прийменники на, за, з, із, до, для, від, під, у(в), як, через, щодо та ін. або взагалі безприйменникові конструкції залежно від контексту. 79. ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку. Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мови, що ґрунтувалися на фонетичному принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого походження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п. За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котляревський, який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и(ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (ъ) — літерою ъ; і (< о, е в новозакритих складах) - літерами и, і; звук е - літерами е (після приголосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не передавалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберігалося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович. Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фонетичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апострофа вживався ь, у кінці слів після приголосних зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся. Нову тенденцію до фонетизації українського правопису підтримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголосного перед о передавали літерою ĕ: ĕго, синĕго. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку. Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і незалежно від його походження латинську літеру j, а літеру и - замість двох давніх літер ы та и. Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ, ъ, але звук и незалежно від його походження передавався однією літерою ы, звук і — літерами и та і, фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Переважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко. У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діакритичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він запропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Принципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але використовувалися літери ы, э. Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ĕ, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено. Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу друкували російською абеткою згідно з російським правописом (в середовищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що виходили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляризованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літери г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому відмінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо. У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офіційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чуєш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альманасі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правописом, літера і послідовно вживалася на позначення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотованого о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «гражданську» азбуку літеру є для позначення м'якості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ передавали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абетки було введено нову літеру ÿ (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, закінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був конфіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не поширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозичено сполучення йо, ьо та літеру є. У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правопис панькевичівка. У середині 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом'якшення іншомовного л тощо). В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо. За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946, 1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні: бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921, 1926 (проект), 1928, 1929 (коментоване видання Олекси Синявського), 1933 та 1938 років. Просто 1960 року чергове видання оголосили «другим», редакція 1946-го автоматично стала першою, а всі попередні – невиданнями. Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той, що його називають то «діяспорним» та «галицьким», то «харківським» та «скрипниківкою» – за вибором епітета можна одразу з’ясувати, в кого яке щодо нього наставлення. Але що ж то за редакції 1933 та 1938 років? І що ж то за засідання правописної комісії 1943 року під щойно звільненим від німців Харковом, за участи найвищих партійних керівників? Мабуть, недарма ця проблема знов і знов постає так гостро, мабуть, не завжди і не лише наукові чинники були в її розгляді визначальними. Про словникарські проблеми, пов’язані з недосконалістю чинної редакції правопису 93 року [УП-93] і недоопрацьованістю термінологічного питання у новому Проекті вже було сказано немало. Праця над великим (близько 120 тисяч гасел) термінологічним словником пов’язана з потребою дати користувачеві нормативне написання довжелезних списків слів, зокрема новотворів, що їх поява неодмінно супроводжує розвиток науки. Деякі терміни мають вкрай обмежене застосування, до загальномовних словників вони ніколи не потраплять, проте у фаховому термінологічному словнику їх треба давати неодмінно й насамперед. Реєстр природничого словника концентрує в собі найскладніші правописні проблеми, як збільшувальне скло виявляє дискусійні моменти, суперечності, хиби, недоопрацьовані чи загалом невисвітлені питання. Брак чітко й несуперечливо сформульованих правописних норм катастрофічно гальмує роботу, а стан невизначеності, що триває вже понад десять років, ускладнює навіть прості проблеми й робить нерозв’язними трохи складніші. Про найскладніші годі й говорити: суцільний глухий кут. А по виході друком словників наш головний біль відгукнеться у головах користувачів. Отож, чи зможе стати засобом проти нього нова редакція правопису? Перше, що шукаєш, розгорнувши Проект – абетка. Чи повернено знак м’якшення на його логічну останню позицію? Адже безглуздість перенесення його 1990 року на інше місце вже всім очевидна, треба просто виправити помилку. У Проекті він стоїть після «щ». Словникарі хай собі далі сперечаються, де ставити той клятий знак, і щораз переналаштовують сортувальні програми у своїх комп’ютерах. Зате маємо унікальний, вартий відзначення в книзі Г[ў]ін(н)ес(с)а винахід: правопис без абетки. Передмова дослівно така сама, як передмова до УП-93, крім останніх двох абзаців із даними про те, хто нову редакцію готував. Не змінено навіть фразу «якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття» (в обох виданнях на с. 3). Якщо 1993 року таке твердження датувало початок українського правопису кінцем десятого сторіччя, то року 2003 воно спрямовує читача до нової інтерпретації, поданої в статті проф. Русанівського, де із чотирьох періодів розвитку українського правопису, що їх розглядає проф. Німчук, реальним визнано лише останній, тобто XIX–XX сторіччя. А може, автори Проекту взагалі починають історію нашого правопису від УП-93 (точніше, УП-90, бо УП-93 містить лише неістотні редакційні поправки)? Адже саме на кінець минулого тисячоліття і припадає їхня праця. Стає ще цікавіше – що ж побачимо далі? Перший дискусійний пункт – про літеру «и» на початку слова. Без особливого подиву бачимо, що відповідне положення (§3) таке саме, як в УП-93, однак додано ще один абзац, що містить аж три (!) невизначених твердження: «и» належить писати на початку «іншомовних власних назв переважно [отже, не лише] тюркських, палеоазіатських та деяких інших [яких саме?] мовних сімей, а також у словах икати, икання і т. ін.». Оце найстрашніше! Пропозиція Проекту багатьом мовцям і мовознавцям видавалася незвичною й непотрібною, проте вона містила легкозрозуміле правило без жодних і т. ін. Проект, натомість, додав ще одну проблему: чи не підпадає під оце і т. ін., зокрема, прикметник і[и]растовий (yrast)? Звичайно, це вузькофаховий термін, що ніколи не потрапить до орф[т]ографічних словників (і, зрештою, не треба), мовознавці не повинні ним перейматися, але саме тому словник термінологічний має зорієнтувати науковця, як його правильно писати. Пункт про правопис складних слів у Проекті йде точнісінько за УП-93, за винятком кількох загальних зауваг, проте ось доповнення: до прикладів складних слів, що дістають м’якого знака перед о, цілком переписаних з УП-93 (верхньодніпровський, середньовіччя тощо), бачимо одне нове: меншовартісний. Де тут м’якшення? До чого воно тут? Може, це слово так муляє авторам Проекту, що змучена підсвідомість прагне витіснити його будь-куди, хай і недоречно? А може, й весь Проект – його сублімація? Далі знов бачимо цікавинку: у Проекті вилучено заувагу УП-93 про написання перед голосними о та а кількісних числівників із кінцевим приголосним х; Проект її поновлює, та ще й додає і. Отже, маємо писати двобічний, двоповерховий, але двох’ярусний; чотиримісячний, але чотирьохактний. І це спрощення правописних правил? Звичайно ж, відкинуто пропозицію Проекту щодо написання складних іменників із першою частиною пів-. Відповідний пункт Проекту точно відтворює УП-93. Тут уже виникає нова підозра: може, Проект просто списано з УП-93, щоб усе поліпшити, нічого не міняючи, Проектові щось формально протиставити і за виконану тяжку роботу прозвітувати? Подивімося ще один ключовий розділ: велика літера у прикметниках, утворених від прізвищ. Нічого втішного не знаходимо. Хоч формулювання та приклади дещо відмінні, плутанина та сама, знов на одній сторінці (57) бачимо три словосполуки з прізвищем Шевченко: Шевченкові поезії, Шевченківська премія та шевченківські традиції – то як тепер писати сполуки Ш[ш]евченківський стиль та Ш[ш]евченківська енциклопедія, наведені в УП-93 та Проекті? Правда, із прикладів «стійких фразеологічних сполук або наукових термінів», що їх треба писати з малої літери, прибрано піфагорову теорему, проте залишено архімедову спіраль – і ніде нема простенької зауваги, що якщо присвійний прикметник пов’язаний з авторством, його треба писати з великої літери (хіба що зробивши виняток для назв хвороб, щоб уникнути двозначності). Втім, якщо спіраль Архімеда не такий самий термін, як Архімедова спіраль, то, може, слід писати правопис Русанівського, але русанівський правопис? Дивімося далі, ще один надскладний пункт – про родовий відмінок іменників другої відміни (§48). Про суперечливість цього розділу УП-93 говорено вже багато. На жаль, у Проекті нічого нового не бачимо. Знову місяць і тиждень названо мірами часу (п.1.д), тоді як це проміжки; процент взагалі не є мірою будь-чого. В п.1.є як приклади «термінів іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини» (і повинні мати закінчення -а) бачимо атом, катод (мабуть, це конкретні предмети) та синус (а це, мабуть, геометрична фігура). Із п.2.ж дізнаємося, однак, що закінчення -у мають «терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі й ін.». Як частину площі поняттєво відрізнити від геометричної фігури чи її частини і що тут криється за й ін. – це питання, дивимося приклади. Мабуть, частинами площі тут є все, що не є процесами, отже, імпульс та фермент. Ну скільки можна тягти ці нісенітниці із видання до видання? Чому цей пункт треба було відокремлювати від пункту [пункта] 2.є, де вже фігурують назви процесів? До речі, із цього ж п.2.є дізнаємося, що слово звук має в родовому відмінку закінчення -у, якщо воно не є терміном. Ну що тут робити? Скільки разів пояснювати шановним мовознавцям, що звук є фізичним терміном завжди, його досліджує, зокрема, акустика, тоді як узагальнене поняття звуку фігурує в багатьох розділах фізики. Ця примітка прирікає авторів фізичних і технічних статей на безглузді суперечки з редакторами журналів. Якщо йдеться про лінгвістичний термін, так і треба зазначити, а не заплутувати людей. До чого призводять такі формулювання, бачимо в орф[т]ографічному словнику: «континуум -а (як математичний об’єкт) і -у (безперервність, простір)». А що робити, коли йдеться про простір як математичний об’єкт? Писати подвійне закінчення? Якщо вже будувати формулювання на семантичній основі, то треба ж проконсультуватися з фахівцями, що ту семантику знають! Нарешті, подивімося розділ про правопис слів чужомовного походження, найважливіший під кутом зору термінознавства. Як їх тлумачить Проект? З літерою «і» все ясно: її в іншомовні слова не допущено, крім кількох екзотичних транслітерацій. Дозволено, правда, «варіантну вимову» у власних назвах, проте якщо читач уперше бачить власну назву транслітерованою, звідки йому знати, де там в оригіналі «g», а де «h»? Буквосполуку «th» в словах грецького походження маємо передавати «залежно від узвичаєного засвоєння», тобто за приписами УП-33 та пізніших поправок згідно з запозиченням відповідних слів у російській мові. Приклади відомі, нічого нового. Всі суперечності збережено. Із тяжкою душею, не сподіваючися вже дістати чітку відповідь хоч на одне запитання, дивимося розділ про власні назви та похідні від них слова (у фізичній термінології таких, за традицією, тисячі). Отже, §91, п.3. Читаємо: «Подвоєні приголосні, як правило, зберігаються у власних назвах, а також здебільшого в утворених від них похідних словах». Добре, будемо подвоювати – нема ради. Принаймні, попри як правило та здебільшого, менш-більш чітке формулювання. І можна не порушувати всесвітню традицію й однаково писати терміни та прізвища науковців, що від них ці терміни дістали назву. Проте далі бачимо: «але не завжди» (то коли???), і низка прикладів: ват (від Ватт), бекерель (Беккерель), бесемерівський (Бессемер), гаус (Гаусс), <...>, максвел (Максвелл). Але чому винятком є саме ці фізичні терміни? Мало того, що ўаус(с)ові (Gauss) змінили першу літеру, то треба ще й зробити виняток з подвоєнням. Але ж як тепер писати г[і]аус(с)іа[я]н, г[і]аус(с)оїда тощо? А максвел(л)іа[я]н? А бес(с)емерування? Далі все так само. Всі суперечності збережено з подиву гідною послідовністю. Маємо матерія, але матеріал. Знову бачимо Дізель – дизель (а як з іншими подібними термінами?). Трохи смішно (крізь сльози), що «за традицією» треба писати Фрейд (Freud), тоді як в усіх українських перекладах цього автора бачимо лише Фройд. Але до чого тут українські переклади й українські традиції. Отже, могила мишу породила. Проект нічого нового порівняно з УП-93 не містить і жодних проблем не розв’язує. 83 Правопис складних прикметників Разом пишуться: а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом: електросиловий (електросила), картоплесаджальний (картоплесаджалка), лісостеповий (лісостеп), м'ясозаготівельний (м'ясозаготівля),радіофізичний (радіофізика), самохідний (самохід), теплообмінний (теплообмін), чорноземний (чорнозем); 5) складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника: загальноосвітній (загальна освіта), легкоатлетичний (легка атлетика), мовностильовий (мовний стиль), народногосподарський (народне господарство), народнопоетичний (народна поезія), первіснообщинний (первісна община), правобережний (правий берег), сільськогосподарський (сільське господарство), східнослов'янський (східні слов'яни); з) складні прикметники з другою дієслівною частиною: волелюбний, деревообробний, карколомний, машинобудівний. Прикметники з другою префіксальною дієслівною частиною пишуться через дефіс: вантажно-розвантажувальний, контрольно-вимірювальний; г) складні прикметники, у яких першим компонентом виступає прислівник: важкохворий, внутрішньозаводський, загальнодержавний; так само й такі, у яких другою складовою частиною є дієприкметник: вищезгаданий, нижчепідписаний, новоутворений, свіжозрубаний, але: трохи вище зазначений (параграф), бо є пояснювальне слово; |
|
Азбука моральної культури «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є... |
Конкурс загадок Чи знаєте ви, що …? Вступне слово вчителя Коли перший... Вода! Ти не маєш ні смаку, ні запаху, тебе не змалюєш, ти даєш насолоду. Ти не просто необхідна для життя, ти і є саме життя… |
|
Діагностика вад особистого розвитку (ДВОР) Ти маєш чудову нагоду погляну4ти на себе збоку і проаналізувати, що ти знаєш про себе, поділитися цими знаннями з дорослими, аби... |
Моя Україно, колиско-калино, пізнати тебе мені щастя дано! Тому дарую вам цього метелика і бджілку. Нехай вони стануть вашими талісманами. Бажаю, щоб навчання вам давалося так легко, як літає... |
|
Повернувши на бульвар Беладонни, я побачив графіті з написом «God... Я бачу сенс життя у тому, щоб переживати моменти одкровення, під час яких відкривається містичний процес буття |
"На тебе дивлюся, на тебе молюся" до відзначення Шевченківських днів |
|
Viktor Kharchenko, b. January 21, 1921, on a Коли приїхали туди в ті бараки, то мій батько теж в скорості помер. Один що з голоду, а друге, так як говорили дорогою, що добрих... |
Продукти харчування «Головним скарбом життя є не землі, що ти завоював, не багатства, що у тебе в скринях Головним скарбом життя є здоров'я, і щоб його... |
|
Урок 20 Тема: Толерантність основа людського спілкування «Жити серед людей – це однаково, що ходити в казковому саду, де навколо тебе ніжні пелюстки квітів, на яких тремтять краплини роси,... |
Хрестовий похід Молитви (1) "Мій подарунок до Ісуса, щоб рятувати душі" Мій дорогий Ісусе Ти, хто любить нас так сильно, дозволь мені у мій скромний спосіб допомогти врятувати Твої дорогоцінні душі. Помилуй... |