|
|
Скачати 411.37 Kb.
|
| Я бачу сенс життя у тому, щоб переживати моменти одкровення, під час яких відкривається містичний процес буття Великий Гуру Тімоті Лірі. Повернувши на бульвар Беладонни, я побачив графіті з написом «God bless Sasha Grey». Оскільки я був атеїстом, він викликав у мене напад гніву та розчарування. Будучи зовсім маленькою дитиною, я часто просив щось у бога. Здоров’я для мами, друзів для себе, припинення болю для хворої тітки, яка страждала на рак легенів. Читав на ніч молитви, відвідував з мамою церву кожної неділі. Не варто згадувати, що нічого з моїх прохань не збулося. Я навіть почав заключати з вищою силою парі. Якщо я зроблю щось хороше, ти теж даси мені щось хороше. Я вірю в тебе, а ти вір у мене. Подібний хід мислення зберігався аж до 18 років, доки я вперше ступив на поріг місцевої бібліотеки. Разом зі знаннями прийшло мислення. Разом з мисленням - повна відраза до ортодоксальної церкви та її методів управління масами, спрямованих на збагачення власного апарату та його службовців. І тоді я почав ненавидіти саме слово «бог» та все, що пов’язано з темною історією християнства. Адже не дарма проміжок історії, коли усі люди вірили в бога, а на чолі держави стояла церква, назвали «Темними часами». Існує стандартний спосіб, щоб спростити неперевершено чарівний оточуючий світ. Для цього треба вигадати декілька, а краще одного, казково бога. Чим інфальтивніша ідея, тим краще. Далі йде написання декількох дитячих заповідей. Ти пасивно їх наслідуєш. Ти молишся. Ти працюєш. Ти жертвуєш. Ти віриш. Ти помираєш. Проста схема, що діє уже достатньо довго. Тому честь і хвала тим, хто діє проти неї. Самостійне індивідуальне мислення – найстрашніший гріх у трьох релігійних системах: християнській, ісламській, іудейській. Воно підриває намагання влади контролювати інтелектуально слабшу більшість. Самостійно і творчо мислить лише один Сатана. Будь-яка думка, виголошена вголос, автоматично заноситься у розряд єресі, а її автора зараховується до числа богохульників. Духовність – це система заборон та заперечень, що знищують конструктивне мислення та заважають емоційно позитивному сприйняттю світу. Ось чому у напівдиких ісламських державах, де більшість населення не вміє читати, жінок забивають каменями, а чоловіків, які сидять на пальмах з полишеною радянськими військами зброєю воюючи за «істинну віру», деякі люди називають високодуховними. Релігійна віра – це психічний розлад, який виражається у відхиленні від норм реального світу, переконаність у надприродному божественному походженню всього живого, існуванні вищого розуму, від якого пішло життя, який не піддається законам логіки, природи, фізики та скупому людському усвідомленню; в особливо запущених випадках це віра в достовірність древньої єврейської літератури, поклоніння колись прибитому до дерев’яного хреста богу-спасителю. Це абсурд, і важко прийняти на віру такі скажені речі. Я не повинен слухати немічні крики примарних божеств. Моєю долею керую лише я. Примітивні люди тікають від проблем під крило релігійних систем. Свідомо брешуть собі заради власного благополуччя, роблячи своє життя примітивним, покірним, безглуздим. Щоб не виводити себе з рівноваги думками про опіум для народу, я перемкнув свою увагу на вивіску з написом «Подорож по глибинам підсвідомості. Вхід у порожнечу». Те місце, яке рекомендував мені дивний чоловік, коли я тільки потрапив на територію міста гріхів. Знову з’явилася вона. Від несподіванки дихання перехопило. Пару глибоких вдихів, стан нормалізувався, але Алла не зникла. Усміхнувшись, вона помахала мені рукою та зайшла всередину будівлі під вивіскою «Вхід у порожнечу». Беззаперечно, це знак для мене. Мій ангел-охоронець хоче, щоб я відвідав саме це місце, переповнене наркотично переповненими тілами. Моя зірка веде мене до моєї мети. Ніколи я не вживав заборонених препаратів. Винятком слугує час після смерті мами. Я добре пам’ятаю цей незабутній період мого життя, переповнений душевними стражданнями, літрами спиртних напоїв. Я закинув роботу. Збережені кошти протягом року витрачалися в місцевому нічному магазині. Я міг годинами дивитися на свою брудну шкарпетку в центрі кімнати. Закинувши самоосвіту, я весь час проводив вдома наодинці зі своїм страхом. До цього мене оточували знання і події, які не могли підготувати до зустрічі з невідомим, тому сенсу в них я вже не бачив. Часу не існувало, тим паче, бажання його витрачати. Часто у мене траплялися напади паніки та агресії. Я бігав по квартирі, трощачи усе на своєму шляху. Приїжджала міліція, забирала мене, через пару діб відпускала. Єдиний раз за усе життя посвідчення про душевну хворобу грало на мою користь. Повертаючись, я знову вив, лякаючи сусідів. Війна в усіх напрямках, постріли в усі сторони, непереможний ворог. У серці поселилося відчуття порожнечі. Вона мріяла не про такого сина, вона не може мною гордитися. Я не хотів виростати таким, мені так мало років, а життя уже програв. Воно зламало мене своєю складністю, своїми проблемами. Біда сталася із соціалізацією, особистими відносинами з протилежною статтю, батьківським вихованням у повній сім’ї. Цей запах лікарні досі віддає мені мурашками по тілу, коли я згадую події того дня. Мила медсестра на ім’я Аня завела мене до неї. Усі ці прилади, цей моторошний запах, ця страшна картина перед очима. Це було останньою краплею, яка перетягла мої ваги на сторону ненависті до усього світу. Можливо, це не запах медикаментів, а просто подих смерті, який я вперше за усе своє свідоме життя відчув так близько. У цей період мені до рук потрапив погано написаний вірш якогось невідомого поета. Але він настільки запав мені у душу, що я видряпав ржавив цвяхом рядок з нього у себе над ліжком. Я знову нап’юсь і ляжу спати У одязі на оббльованому матраці Все в тій кімнаті і в цьому листопаді І знову в наркотичному екстазі Я пам’ятаю той день, коли вона пішла. Її дихання зупинилось. Навпроти мене у гробу лежало її нерухоме тіло. Я сподівався, що це жарт, що це може бути затяжним сном. Ще трохи і вона встане, і, не розуміючи, як тут опинилася, почне розпитувати оточуючих. Ця чудодійна історія зцілення попаде на усі телеканали світу. Але цього не сталося. Земля поглинула її, як забере свого часу кожного з нас у відведений нам час. Смерть тут, смерть там. Коли хтось помирає, і ми стоїмо на його похоронах, у кожного в голові звучить лише одна думка: «На цьому місці міг би бути я, саме мене могли зараз цілувати в накладену на холодний лоб пов’язку». Смерть невблаганна. Неможливо піти з нею на угоду. Єдине, що завжди стоїть за спиною, це відчуття смерті. Коли ти розбитий, думаєш, що життя йде до прірви, обернись та спитай: - Смерть, все дійсно настільки погано? - Ні, все, навпаки, добре, адже я до тебе ще не доторкнулася… Набравшись сміливості, я зайшов усередину. Червоні занавіски на вікнах, китайські ієрогліфи на стінах, неонові картини – породження хворого розуму невідомих художників, розвішані на стелі. При детальному розгляді відвідувачів я уловив повну відсутність мислення в пустих головах оточуючих мене людей. Вони сиділи в напівтемряві за довгими столами, на яких стояли пивні бокали, надкушені тістечка, тліючі недопалки. Було дуже тихо, лише хтось із відвідувачів іноді постогнував, вивчаючи полишеним здорового глузду поглядом, орнамент цього дивного закладу. - Чогось бажаєте? - вивчення місцевості перервав тихий голос, майже шепіт, який донісся до мене зі сторони барної стійки. Перевівши свій погляд, я побачив чоловіка з довгим заплетеним у косичку волоссям в шкіряній безрукавці та металевою масивною сережкою у лівому вусі. - Так, чогось сильного, будь-ласка, - сказав я грубо та переконливо, переборюючи хвилювання, щоб мій голос звучав впевнено в собі. Якщо вже наважився, то потрібно брати по максимуму. - DMT бажаєте? Надзвичайно сильна річ. Під час вживання мозок виробляє ту саму речовину, що і під час смерті, - тихо сказав він, посміхаючись мені. - Так. Я саме за нею сюди і прийшов, - збрехав я. - Тоді, будь-ласка, ваші документи. Прочитайте та підпишіть ось тут, – сказав він, простягаючи мені листок формату А4, переповнений чорними літерами на білому фоні. - Так, звичайно. Ось, візьміть. Дякую, - швидко заповнивши особисті дані та проставивши підпис біля слів «Я погоджуюся», повернув я йому формуляр. - Почнемо подорож? Ви готові чи ще бажаєте трохи зачекати? – беручи запальничку в руки, запитав він. - А чого саме мені потрібно чекати від себе? – не зводячи очей від великої скляної колби, запитав я. - Переходу на зовсім інший рівень сприйняття дійсності. Час та реальність, на хвилі якої функціонує наша свідомість, не єдина в цьому світі. Це лише один з мільйонів світів, відвідування яких недоступне в звичайному цифро-буквенному сприйнятті світу. Можна сказати, що Ви зустрінетесь із богом, – спокійно відповів він. - Але бога не існує? - Я поставлю Вам це питання після того, як ви прийдете до тями. У Вас іще є питання? – вже тримаючи колбу в руці, нетерпляче запитав він - Ні, - не вірячи сам собі, відповів я. Запальничка загорілась. У скляну банку почав поступати дим. Доторкнувшись губами до холодної трубки, я почав втягувати його у свої легені. На мить затримавши, я випустив його у вільне плавання по приміщенню цього дивного місця. - Ще трошки, - почув я. Слова розчинилися у просторі. Я зробив ще одну затяжку. Я не помітив, як він пішов. Я тер лівою рукою пальці правої. Як довго я це робив, я не зрозумів. Час наче зник або розтягнувся. Все, що я бачив, змінювалось, якимось чином постійно ставало новим. Здавалося, що переді мною все дуже дивне, щось таке, на що ніколи не дивився в житті і, в той же час, бачив завжди. Я встав та пішов до виходу. Хтось позаду покликав мене, але я не був впевнений, що це не проекція мого мозку і продовжив шлях до виходу, звідки лилося прекрасне сонячне проміння. Опинившись на волі, я підняв голову догори. По небу повільно плив літак. Яке прекрасне диво інженерної думки - ці металеві неживі птахи. Пройшло так багато часу з подвигу Ікара, який намагався підкорити повітряний простір. А декілька поколінь тому нам це вдалося. А за межами цього блакитного неба простягаються інші світи. Мільйони галактичних систем, схожих на нашу, живуть далі, за межами нашого сприйняття. Темнота космосу давить на мене своїм масивним черевом, що немає ні кінця, ні краю. Що є безмежність? За рахунок яких сил наша планета прорізає блакитним ножем собі дорогу навколо Сонця. Відповіді я не знав. Але на чуттєвому рівні захоплювався розумінням досконалості світобудови. Усі думки ясні, постійно щось згадуєш і тут же забуваєш. Перед очима блимають червоно-зелені плями. Форма думки різко змінюється, кидаючи тебе в різні часові відрізки твого життя. Машина часу існує, але їде не у майбутнє, а в минуле. Ми самі вирішуємо, що з нами буде сьогодні, завтра чи через рік. А давно минулі моменти залишаються в глибинах нашого мозку. Записуються на жорсткий диск і лише чекають, поки їх потурбують. Я згадав, чого боявся в дитинстві. Мої дитячі мрії знову стали реальними, кожний образ з мільйонів думок відродився у моїй пам’яті. Я знову дивлюся на світ очима 5 річного хлопчика, який ховається у шафі, поки батько б’є його маму. Я знову відчуваю цей страх, ці думки. Все життя я гнав від себе ці спогади, і от знову бачу все, як наяву. Кожну секунду німого очікування, намагаюсь не дихати, щоб мене не було чути, здригаюсь від писку розбитого посуду. Ці думки циклічно крутяться у мене в голові, і я не можу їх зупинити. Світ навколо мене розвалюється на мільйони кадрів, мозок не може зчитувати інформацію настільки швидко. Але яке це велике щастя - бути людиною. Тримати в собі мільярди закритих систем, що функціонують разом, заради блага інших підтримують надскладну машину під назвою людина. Кожна клітина тіла - це ембріон цілої галактики. Може, я вже мертвий? Кажуть, що коли помираєш, пам’ять стає в десятки разів сильнішою. Перед очима проходить все земне життя і протягом 49 днів свідомість, будучи одночасно душею, малює образи в залежності від зробленого та побаченого за життя – карми. Усі боги та демони, виявляється, лише спонтанна проекція загиблої свідомості. Але ж де світло? Всепоглинаюче світло, чиста свідомість. Нічого подібного не бачу, лише дивних людей навколо мене, які стороняться мене, обходячи стороною. Підношу ліві руку до серця, воно шалено колотить у грудях, кожний удар опускається на голову важким молотом Тора. Намагаюсь поправити зачіску, по руці наче б’є струмом. Нейрони посилають імпульси в мій мозок, сигналізуючи про дотик, і я розумію їхню роботу. Відчуваю зараз мільйони нервових з’єднань на тілі: тертя сорочки об шкіру, важкість у ногах; подих вітру облизує обличчя невидимою рукою привида. Кров пульсує у венах, я відчуваю її швидкий рух по лімфам, через мотор серця в усі кінцівки тіла. Вибухи почуттів, тебе викидає з тіла та знову з силою заштовхує назад. Хвилювання наскрізь пронизує кожну клітину. З кожним вдихом легені обпалює маслянисте повітря. Кожну наступну секунду теплою ковдрою накриває відчуття смерті. Вона поруч. Вона завжди близько від тебе, чекаючи на твій проступок, твоє падіння вниз зі скелі. Стало погано, я обперся об стіну та почав блювати прямо собі під ноги. Як могли вранішні хотдоги на вокзалі перетворитися в це? Що стається з їжею, яка потрапляє до нашого шлунку? Як вона перетворюється в енергію, поживні білки, чи, навпаки, шкодить підшлунковій та печінці? Такі складні питання стосуються нашого тіла. А я не можу дати на них відповіді. Як мало ми знаємо про структуру свого тіла. Я підняв голову. Наді мною був той же знайомий напис, який я бачив дорогою сюди. «God bless Sasha Grey». Але хто є бог? Де його шукати? І тоді я зрозумів. Бог – це енергетичний процес. Мова бога – це мова атомного ядра, мова ДНК, діалог планет та галактик. Бог – це розум, знання та мудрість. Бог – це Я і ТИ. Це неможливо зрозуміти, опираючись на закони фізики та формальної логіки. Це неможливо прийняти, сидячи у себе на кухні, п’ючи міцний чай. Бог існує. Але не там, де його шукали теологи протягом усієї сумнівної історії. Голова шалено крутилася, я не міг сфокусувати свій погляд на чомусь одному. Очі швидко бігали по всьому, що мене оточувало. Здається, я на когось наштовхнувся, впав, піднявся. Наше життя - це незкінченна черга злетів та падінь. Що я роблю посеред цього міста? Навіщо я сюди приїхав? Хто я такий? Я - боєць. Воїн, який народився з особливою місією. Не для того, щоб дарма прожити свій вік в еру вживання масових продуктів, що підкидує нам гнила влада цієї країни. Я прийму свій виклик, виграю свій бій, переможу свої страхи. Відправлю всіх злих людей у довготривалий нокдаун. Людина – це брудний потік. Потрібно бути океаном, щоб прийнятий в себе весь бруд, що несе в собі морально розкладене суспільство, і не забруднитися. А я і є океаном, в якому тоне зневага оточуючих. І я покараю їх смертельним цунамі. Тих, хто нехтує святістю життя, хто, живучи, отруює наступні покоління. Що ж, нехай вони помруть. Це моя Зелена миля і я повинен пройти її до кінця. Я пішов назад до бару. Весь у власній блювотині, з розтріпаним позиченим у Богдана Олексійовича костюмом, я з’явився на його порозі. Оцінивши мій вигляд, волохатий байкер зустрів мене посмішкою. - Радий, що з Вами все добре. Я кликав Вас, але Ви не реагували. Зазвичай ми не випускаємо клієнтів, доки вони не повернуть собі ясність розуму. Як Ви себе почуваєте? – підходячи до мене та кладучи свою ведмежу лапу мені на плече, спитав він. - Все добре. Вибачте за завданий клопіт. А скільки пройшло часу? – боязко озираючись по сторонам, швидко запитав я. Слова ламалися на язиці, назовні виходили незрозумілі звуки. Це місце й досі було заповнено мовчазними відвідувачами. І тут я зрозумів чому саме. Один японській мудрець сказав: «Той хто знає, той мовчить, той хто нічого не знає, говорить занадто багато». - Від моменту Вашого виходу назовні і до повернення пройшло близько 20 хвилин, можливо трохи менше, – з посмішкою промовив він. Ця новина дуже здивувала мене. За моїми оцінкам я блукав у зачинених кімнатах свого мозку близько 6 годин, а може, навіть, і більше. Мене дуже розізлило його привітне усміхнене обличчя в той час, коли мене трясло від усвідомлення, що іще 5 хвилин тому я прощався з життям. - Ми можемо з Вами поговорити наодинці? Я хотів би спитати Вас щодо цього .. як ви казали? – через тремтіння в усьому тілі ледь вицідив я крізь зуби. Намагаючись повернути над ним контроль, я був якомога люб’язнішим. - Звичайно. Давайте піднімемося до мене в кімнату і там спокійно поговоримо. Я люблю ділитися своїми знаннями з людьми, - все ще посміхаючись, сказав він та жестом запросив прямувати за ним. Він щось сказав молодому хлопцю, що стояв тепер замість нього за стійкою бару. Вийшовши за двері, ми почали підніматися дерев’яними сходами на другий поверх. - Ми тут живемо. Приїжджаємо на 6 місяців, працюємо кожного дня міняючись по черзі. А потім їдемо назад до рідних та близьких. Ви знаєте, мені моя робота дуже подобається. Приємно допомагати людям пізнати себе. Ще древній грецький філософ Сократ говорив: «Пізнай у першу чергу себе», - розповідав він дорогою нагору, - ми ще не познайомилися. Мене звати Олександр, - простягаючи мені свою медвежу лапу, привітався він. - Ярослав, - сухо відповів я, тиснучи її у відповідь. Піднявшись, ми зайшли в одну із двох розташованих на другому поверсі кімнат. Це було просторе приміщення зі столом посередині, одним двомісним ліжком, тераріумом, в якому мирно лежав маленький пітон. Дальній кут кімнати був завалений інструментами. На столі я помітив 3 книжки з назвами «Історія майбутнього», «Сім мов бога», «Практика прийому психоделічних препаратів на основі тібетської книги мертвих». - Перепрошую. Ми тут з напарником зчинили невеликий косметичний ремонт, – показуючи пальцем на гори інструментів та дощок, сказав він, - а ось, познайомтесь. Це мій домашній улюбленець. Його звати Тімоті, – повертаючись до скляного тераріуму, сказав Олександр. - Дуже приємно, - швидко сказав я, б’ючи йому по потилиці знайденим молотком. Коли він прийшов до тями, першим сигналом, що послали його нервові закінчення у мозок, був нестерпний біль. Олександр сидів на стільці, його руки були витягнути вперед та покладені на стіл. У кожну з чотирьох кінцівок було до упору забито по залізному цвяху. Навряд чи йому це сподобалося, але висловити свій протест вербально він не міг. Рот був туго заклеєний знайденим мною в кімнаті скотчем. - Саша, не ворушись. З кожним рухом твої тканини рвуться все більше, мабуть, не зовсім приємне відчуття. Як воно бути на місці Ісуса? – він підняв очі. Напроти стояв я, погладжуючи мініатюрного пітончика Тімоті. - Є лише одна реальність, наша реальність, реальність законів фізики. Такі, як ти, займаються інтелектуальними махінаціями, коли кажете, що реальностей існує незліченна кількість. І особливо страшна твоя брехня, коли ти підсовуєш людям цю гидку штуку замість реального світу, - я підніс догори пакетик з наркотиком, що знайшов серед багатьох інших у його кімнаті, доки він перебував без свідомості. - Молоді люди їдуть до тебе, і ти продаєш їм світ брехні та ілюзії. Молодь слухає шум реклами. І, очевидно, вона їх переконує. Бо твердолобі бізнесмени не витрачали б на неї стільки коштів. Тобі не потрібні розумні, здорові люди. Тобі потрібні раби, які б приїздили сюди знову і знову, а ти запихав би їм у горлянки цей бруд, - я жбурнув йому в обличчя пакетик. - Пам’ятаєш цю рекламу? Автор цієї бридкої ідеї зараз молить про смерть у себе у ванній кімнаті. «Повну заборону алкогольних та наркотичних стимуляторів розуму можна ввести законодавчо, але, ні в якому разі, не насильно. Заборона може спричинити більше зла, ніж користі. Це яскраво видно з досвіду Радянського «Сухого закону» часів перебудови Горбачова. Ще гірше буде політика загальної терпимості та необмеженої доступності. Тому ми вирішили підняти на 200% ціни на алкогольні напої у вітчизняних супермаркетах, але залишити їх на тому ж рівні на території «РАЮ», де вони будуть цілком доступні усім бажаючим». Бла-бла-бла і так далі у тому ж дусі. Це лайно крутили по національних каналах. Важко було не вивчити напам’ять. Раптом я почув знайомий голос за спиною. - Сонечко, візьми це, - Алла стояла у вечірньому платті та тримала в руках дриль. - Навіщо? – перелякавшись несподіваній появі своєї другої половинки, розгублено спитав я. - Ти знаєш, любий. Ти сам все знаєш. Не бійся крові. Це лише рідина, яка заповнює твоє тіло, примушує серце битися, а мозок думати. Ти не свою кров проливаєш, – тримаючи дриль в руках, вона простягла її у моєму напрямку. Підійшовши, я взяв інструмент з її рук. В наступу мить її вже не було. «Дякую», - лише подумки послав їй вдячність у безодню космосу. Я знав, що моє послання до неї дійшло. Адже вона - це Я, Я - це вона. Уся брехня світу не може розірвати ці міцні ланцюги, які прикували мою душу до неї. Поклавши пітона на стіл, підійшов до Олександра. Знизу недавно почала лунати гучна музика, це, звичайно, грало мені на руку. Увімкнувши в розетку знаряддя праці вихідців із середньої Азії в квартирах Москви, я уважно подивився в очі прикутого до столу бармена. Злипаючись від поту, його очі уважно стежили за переміщеннями ремонтного приладу в моїй руці. Щоб відволікти його увагу, я клацнув у повітрі пальцями справа від нього. Очі швидко перемістилися на джерело звуку. Цієї миті було достатньо, щоб свердло вгризлося йому в щоку. Бридкі чавкання заповнили простір кімнати. Шуму було багато, і я весь час боявся, що хтось із допитливих відвідувачів підніметься нагору. Крові також було достатньо, але її кількість зараз вже не мала значення. У черепі Олександра було зроблено масивну діру. Зламані зуби, перемолотий язик впали на підлогу. Моторошна картина. Але мені байдуже. Я вибив клин клином. Чим більше я боявся крові, тим слабшим був. Чим більше її було скрізь, тим більше мінімізувався ефект жаху. Я беру пакетики з наркотиком та запихаю їх у масивний отвір у щоці. Один за одним, солдат за солдатом, крок за кроком. У безодню зла відправляю породження темряви. Очі бармена на викоті сигналізують про ментальну капітуляцію. Його страждання, моє блаженство. Кожен з нас повинен нести відповідальність за свої дії. Пакетики вже не пролазили всередину. Олександр почав кашляти. Кожного разу на стіл ляпала нова порція крові, перемішана з розірваною матерією. Його очі закотилися, я дав йому ляпасу. Занадто рано намагаєшся втекти з цього світу, занадто рано. Я схопив Тімоті та почав ходити по кімнаті. Напівзаплющені очі моєї жертви продовжували слідкувати за мною. Я гладив змію сіро-зеленого кольору, намагаючись зібратися з думками. Всі вони були занадто швидкі і хаотичні для того, щоб зосередитися. Повернувши увагу до Олександра, мене скував невимовний жах. На стільчику замість Олександра сиділа тепер Алла. - Нхавісчто?? Нхвісчто? – булькали звуки з розірваної щоки. Вони розчинилися в безодні мого горя. Я підбіг до неї та почав цілувати. Гіркий присмак наповнив ротову порожнину. Сльози градом лилися з очей, темні двері моєї душі відчинилися, викидаючи у свідомість всі образи людського горя. Заплющивши очі, просив у неї вибачення, погладжуючи її шовковисте каштанове волосся. - Сонечко, пробач нас за все. Пробач людство за всі гріхи. За вогонь інквізиції, масштаби хрестових походів, жах голокосту, політику апартеїду, діяльність куклуксклану, голод Африки, тупість Сполучених Штатів Америки. За все пробач, моя хороша, - ніжний шепіт. Горе рікою лилося з моїх очей. Разом з помахом вій для мене відкрився реальний світ. Нахилившись, я цілував спотворене обличчя Олександра. У роті я відчув шматочки розірваної щоки. Виплюнувши їх, я з силою вдарив кулаком йому межі очі. Лють взяла свій верх. Схопивши мініатюрного домашнього удава, я почав заштовхувати його всередину кривавої ями. Пручаючись своїм маленьким тілом, він ніяк не хотів проковзувати всередину. Його кістки захрустіли, і він став більш піддатливим. Я отямився лише, коли Олександр з’їв половину Тімоті. Яка трагедія людської долі. Кращий друг людини став його катом. З часів біблійського Енея людство мало складні стосунки зі зміями. Змій Еней спокусив Єву, давши їй можливість спробувати первородного гріха з дерева знань. Змії та жінки – основні причини смерті божественного начала людства. Бармен вже не дихав. Тімоті продовжував боротися за життя, матляючи в повітрі хвостом. Оцінивши масштаби зробленої роботи, я посміхнувся, похитнувся, тримаючись за стіл, втратив свідомість. Прийшовши до тями, я, тримаючись за стіл, став на ноги. Увесь мій одяг був заляпаний кров’ю. Відкривши шафу, я побачив купу лахміття, яке носив цей виродок за життя. Вибравши підходящу на мене червону футболку з написом «Hell Angels» та світлі джинси, я швидко побіг до ванни перевдягатися. Закінчивши перевтілення, я одягнув знайдені на полиці великі окуляри та вийшов, причинивши за собою двері. Зміна іміджу піде мені на користь. Сили правопорядку міста скоріш за все вже мають на мене орієнтири. Але їх недостатньо, щоб знайти мене серед тисяч подібних туристів з усіх країн світу. Єдине, що привертало увагу, був мій діловий костюм, але він уже схований у покійного байкера під ліжком, а мене, в стильних окулярах та новому одязі, навряд чи хтось впізнає у натовпі сотні подібних мені божевільних фріків. Відчуття ще однієї перемоги дуже підняло мій настрій. Спустившись вниз, я намагався вести себе природно та невимушено. Обстановка закладу ані трохи не змінилася, лише в телевізорі, який я раніше не помічав, без звуку про щось надривався Мік Джагер. Музику хтось вже вимкнув. Ненавиджу музику, ненавиджу вірші, ненавиджу екзистенціоналізм. Більшість з подібних витворів людської думки спрямовані на негативні емоції: переживання власної неповноцінності, втрата коханої людини, наркозалежність, романтизація суїцидальних поривів зломленої душі. Коли ти слухаєш або читаєш їх, ти також становишся нещасливим, бо знаходишся під впливом псевдоталанту якогось невдахи, що експерементує з наркотичними речовинами. Сьогоднішнє мистецтво нікчемне, заряджене негативно, людоненависницьке. У ньому немає ні античної краси, ні схвалення людського існування, тіла чи позитивних емоцій епохи Ренесансу. Єдина від нього користь – скорочення кількості психічнохворих людей, які просто вирішують зійти з конвеєру життя, не розуміючи, що зійти з потягу, який постійно йде вперед, неможливо. Коли я, посміхаючись, підійшов до бару, на мене підняв очі зовсім молодий хлопець з довгим волоссям і спитав: - А де Саша? - Він відпочиває. Просив його не турбувати. А мені поки треба йти. Всього найкращого, - все ще посміхаючись, відповів я та попрямував до виходу. - Зачекайте, - почулося мені в спину. Щось було не так… - Що? – починаючи вже нервувати, я обернувся. - А чому на Вас мій одяг? Рішення треба було прийняти швидко. Відповідь про подарунок ніяк не могла його задовольнити. Я знову вирішив покластися на удачу. Підійшовши до стійки, я нахилився до нього, ніби намагаючись повідомити якусь секретну інформацію, якою я можу поділитися лише з ним. Він, в свою чергу, нахилився до мене. - Розумієш, друже… Цього було достатньо. Патлатий бармен похитнувся і хотів було закричати, але я обережно закрив йому рота, приклавши силу, все глибше насідав на столову виделку, що стирчала у нього з правого ока. По руці потекла кров, я намагався не думати про її вигляд, терпкий запах. Він ледь чутно простогнав і в наступну мить обм’як. Я обережно відпустив його, і з глухим стуком безсиле тіло вдарилося об підлогу. Наступним моїм рухом був погляд назад. Нових відвідувачів у барі не з’явилося, а присутні були зайняті подорожами по своєму мозку і, здається, взагалі нічого не помітили. Люди-комахи, покірні, мов жінки з ісламського світу, беззахисні, як малолітні телята, неуважні, як діти з синдромом ДЦП. Я не відчував сорому чи провини за зроблене. Усі мої дії переповнюють мене щастям: це може бути моя остання битва на землі. Такі думки додають мені сил. Чомусь знову в уяві виникло обличчя мами. Чи оцінила б вона той шлях, який я обрав, підтримала б мене у моїй боротьбі з більшістю дурнів. Одинокому воїну проти всього світу вистояти важко. Але єдине, в чому я впевнений, що вона б мене любила. Я дуже вдячний мамі за все, що вона зробила. Сім’я – це вузьке соціально психологічне коло, за яким розташований великий невідомий світ, до якого, зазвичай, діти не готові. Якщо брати 100% всіх ідіотів, 10 % стають такими від народження, 90% - у результаті виховання. Якщо батьки наслідують навіть кращі переконання, позбавивши права вибору своїх чад, ті виростуть невротиками, шизофрениками, егоїстами. У дитинстві, цілуючи мене в лоб на ніч, мама завжди говорила, що я особлива дитина, подарунок небес, і я можу стати тим, ким я захочу. Мені ніколи нічого не ставилось за істину, пізнання оточуючого повністю лягло на мої плечі. Ніяка теорія не приймалася за правду, я міг вірити в те, чого забажає моє серце. Я бачив дітей, яких позбавили права обирати свій шлях у житті. Проходячи вузькими осінніми вуличками свого міста, я побачив танцюючих у одному дворі кришнаїтів. «Харе Крішна, Крішна Харі», - виривалося з їхніх горлянок під голосні звуки барабанів. Ця незвичайна, наче вирвана з паралельного, існуючого всупереч моєму світу, картина заворожила мене. Я відчув себе повністю нещасливою істотою у порівнянні з цими повними енергії людьми різних вікових груп. Але тут мені на очі потрапила дитина. Ілюзія привабливості їхніх танців була знищена для мене разом з очима тієї переляканої дитини. Тримаючись за руку вже доволі дорослого усміхненого хлопця в білому балахоні, хлопчик боязко оглядався навколо, напевно, не розуміючи своєї ролі в цій штучно щасливій виставі з двояким кінцем. Як він міг усвідомити для себе проблеми Всесвіту, інших світів, чистої свідомості, щастя, чакр, карм, будд, переродження? Скоріш за все, він просто хотів, щоб його залишили в спокої, дозволивши дивитися мультики, гратися з однолітками, досліджувати оточуючий світ. Ким він виросте? Які життєві орієнтири для себе обере? Яку соціальну роль буде відігравати? Від можливих відповідей на ці питання серце холонуло. Нав’язування віри, переконань, думок батьків дітям – просто прихована форма поневолення дітей, яка потребує негайної заборони. Перед чистою несформованою свідомістю, ще не зламаною обставинами, біллю, пізнанням несправедливості існування людини, повинні бути багато незвіданих стежок. І лише індивідуальний порив для кроку в доросле життя. Я постійно міркував, п’ючи з мамою міцний чай вечорами на кухні, над найрізноманітнішими питаннями, що відкрилися мені з прочитаної літератури. Історії гностицизму, антична філософська думка, мистецтво епохи Ренесансу, картини Клода Моне. Матір уважно слухала, час від часу вставляючи безглузді зауваження, але, в основному, хвалила мене за мою освіченість, доливаючи в розмальовану фіолетовими квітками кружку солодкого чаю. Але одного разу все вийшло з-під контролю. Розповідаючи про поему Гейне «Вірші останньої ночі на землі», я згадав ім’я Алли. Я поділився з матір’ю своїми мріями про те, що обов’язково знайду її, коли зароблю достатньо грошей, вибачусь за свій вчинок і запропоную жити разом. Я зачитаю їй кращі зразки світової інтимної лірики: Башлачова, Лермонтова, Пушкіна. Вона обов’язково буде вражена моєю ерудованістю та тягою до всього прекрасного, і ми станемо щасливої парою. Veni vidi vici. Коли розповідь дійшла до імен наших спільних з Аллою дітей, моя мама раптово не витримала. Зазвичай спокійна жінка, яка чула від мене багато про те, чого, в силу поганої ерудиції, просто не могла усвідомити, раптово сильно вдарила кулаком по столу. Від несподіванки тарілка з фірмовим маминим борщем з моїх рук полетіла додолу. До шокованої свідомості зміст слів доходив погано, але це були дуже образливі слова. І тут розсуд уже втратив я. Підірвавшись зі стільчика, я підбіг до мами, зімкнувши свої руки на худенькій маминій шиї. Поваливши її на підлогу, я поставив коліно їй на груди, продовжуючи з силою давити на шийні перепони. Матір, жадібно хапаючи останні краплини густого, як туман, повітря, безладно дряпала мої руки. Але свідомість прояснилась, хватка ослабала, я різко відпустив маму. Впавши назад, я боляче вдарився потилицею об плитку нашої кухонної стіни, яка колись була сніжно білою, а тепер прийняла брудно-жовтий колір з плямами крові з моєї голови. Не відчувши болю і не звернувши увагу на кров, що вже затікала мені в очі, я підвівся та поглянув на маму. Відчуття сорому, перемішане з полегшенням від усвідомлення, що з нею все добре, зародилося в мені. Тримаючись правою рукою за батарею, а лівою за горло, опустивши голову, матір важко кашляла. Не знаючи, що робити, я просто побіг до себе в кімнату та впав на ліжко. Світло погасло. Коли я відкрив очі, наді мною стояла мама. На шиї у нею виднілись зсадини та синці, залишені моїми рідними для неї руками. Наступним відчуттям був запах ліків та гостра біль у голові. Не кажучи ні слова, я просто спостерігав, як вона обережно та лагідно протирала марлевою ганчіркою мою голову. Вона була сумна і спокійна. Закінчивши процедуру, мама подала мені склянку води з невеликою білою пігулкою та, не кажучи ні слова, покинула мою кімнату. Декілька днів ми не розмовляли. Біль у голові пройшла, а наші відносини знову стали такими, як і до цього випадку. Боязко підійшовши до неї, коли вона протирала в кімнаті пил, я попросив вибачення. Звичайно, вона все мені пробачила, для того й існують матері, щоб пробачати своїм дітям усе. Але у своїх розповідях я став набагато стриманішим. Святість життя. Нічого немає важливішого за цей дар. Нікого немає кращого за людину, яка тебе народила. Чоловікам невідоме це відчуття, для них це всього-на-всього сперматозоїд. Але ту любов, яку відчуває жінка до своєї дитини, неможливо передати звичайними словами. Маленький ембріон, який взяв початок з твоєї утроби, а з часом почав мислити самостійно. Індивідуальна одиниця, породження твого тіла, яке знайшло свій шлях у житті. От сенс існування жінки. Давати те, що неможливо. Вершити чудеса там, де право на це дала природа. Згодом у нашій квартирі оселилася неочікувана особа. Це була донька маминої колишньої однокласниці, яка приїхала у наше місто для навчання. Її звали Віка. Я став спати з мамою у її кімнаті, а гостя зайняла мою. Звичайно, подібний порядок речей мене дуже засмутив. Але ще більше мене почала розчаровувати власна матір, яка неодноразово робила натяки про можливі майбутні стосунки між мною та Вікою. Страждаюча на надлишок зайвої ваги, пані Вікторія постійно сміялася і розповідала мені про свої улюблені телешоу, улюблених музикантів, гарненьких акторів і їхні останні кіно новинки. Після чергової розповіді про десяту частину фільму про кохання вампірів і цнотливих дівчат моя рука не витримала і, не звертаючи увагу на протести розуму, нанесла пару прицільних ударів в обличчя юній фанатці. Мама більше не дзвонила подрузі, та поводила себе аналогічно. Я повернувся до себе в кімнату. Всі зробили вигляд, що так буде краще. А тепер пройшли роки. Плоть єдиної людини, яка відповідала мені любов’ю, давно проковтнула нашпигована відходами земля. У той же час сотні людей, які не заслуговують на існування, ходять навколо мене, розповсюджуючи вірус неуцтва, хворобу залежності від Інтернету, громадської думки, соціальних мереж, телефонів, сексу, одягу, музики. Баланс повинен бути знайдений, ланцюг рабства розірваний сокирою свободи. Розгублений я стою біля барної стійки і не знаю, яким буде мій наступний крок. Але я точно впевнений, що сьогодні ще хтось помре. Так, з точки зору більшості суспільства, мене обов’язково визнають божевільним, але це всього-на-всього примати, еволюція моралі та фізіології яких ще далеко не закінчена. Чим чіткіше людина розділяє світ на чорне та біле, на хороше і погане, тим більш вона малоосвічена і дурна. Суспільна мораль – це повія. У кого влада, той і буде її господарем. Більшість людей мають чітку впевненість у тому, що це добре або правильно, або хороше. Вони не здатні побачити інший бік медалі. Причому їх думки не засновані на спостережені або логіці. Тому я не очікую від суспільства негайної згоди у відповідь на мої дії. Якщо я покину це місце вільним та живим, це буде моя індивідуальна перемога здорової клітини організму над мертвими, раковими клітинами. Мій вчинок не для більшості, не для сучасників. Його зрозуміють ті, хто через декілька поколінь прийде боротися за право свого народу на існування. Їм буде слугувати прикладом подвиг маленької людини з сильною душею, особи, яка кинула виклик тим, хто за іноземну валюту риє яму для свого народу. Не вважаю себе божевільним. Божевільні ті, хто допускає подібне, п’ючи кров з беззахисних громадян бідної країни. Егоїстично було б не взяти участь у боротьбі з цим. Але не на просторах Інтернету, не на феміністичних похабних акціях, а саме тут. У середині міста розпусти. Тільки жорстокими активними діями можна по-справжньому привернути до проблеми увагу. Будь-яка людина, яка це заперечуєте, автоматично перетворюється для мене у ворога. Всі, хто підтримує, всі, хто допомагає, всі, хто мовчать, мають поплатитися за свою бездіяльність. Поки я перебував у довгих роздумах, хтось доторкнувся до мого плеча. Викид адреналіну змусив зір стати мутним, мислення ясним. Я занадто довго стояв біля барної стійки і хтось побачив труп. Повернувши голову направо, я побачив чоловіка у клітчатій сорочці з кружною у руках, який звернувся до мене: - Що ти тут робиш? – повільно промовив він до мене. - Я? Нічого, - перелякано відповів я, - а ти? - Я? – показав він на себе пальцем, - я просто тут, це.. настойку п’ю. - Яку? - Ну, тут мухомори, на смак, як грибний супчик, з приправками, та все таке, а ти? - Просто стою. Відпочиваю. А ти що робиш? Може в тебе якісь проблеми? - Та я ж кажу тобі, супчик п’ю. А проблеми? Дівчина пішла від мене, втекла з якимось художником до Харкова, - з сумом промови він, - паскуда, - роблячи добрячий ковток, зупинивши свій погляд на написі «Hell Angels», додав він. - Я піду, - сказав я. - Давай, щасти, - продовжуючи дивитися в одну точку навіть після мого маневру в бік, видавав він хриплим голосом. Категоричні поведінкові імперативи цього суспільства просто змушують мене до агресивних дій. Масова деградація колективної підсвідомості повинна бути спалена до тла у прямому сенсі слова. Іграшковий світ власних сновидінь повинен бути розбитий, уламки полетять далеко, показуючи приклад іще нерозуміючим овочам світу цього. Виходячи за межі своєї гидкої реальності, люди вступають на континент ілюзорної комфортності. Канати, що з’єднують тебе з тілом, рвуться, тріщать по швам, і ти стаєш одним з багаточисленних однакових зомбі, об’єднаних своїм намаганням виділитися із загального натовпу, пізнати оточуючий світ та себе, спробувати все, крім того, що і так дозволено. Фізику, хімію, психологію ніхто не бажає пізнати до кінця. Меланхолія від подібних думок була настільки глибокою, що на самому її дні я побачив світло. Схопивши керосинову лампу, я підбіг до найближчого вікна. Знявши скляну колбу, я напоїв вогонь тріскучою плоттю фіолетової занавіски. Вогонь миттєво пожер її, перемкнувши свій непомірний апетит на сусідню. За спиною знову почувся знайомий голос, але вже з нотками, що символізують занепокоєння: - Що ти робиш, друже? Повернувшись до нього, я довго дивився йому у вічі. Спочатку на мене нахлинула хвиля злості, але вона поступово відійшла. На її місце прийшов жаль. Шкода було не одного окремо виділеного індивіда, а ціле покоління. Нахилившись, я прошепотів: - Пекло, - і відразу штовхнув його обома руками на палаючі занавіски. Вогонь з радістю прийняв нове жертвоприношення, міцно обхопивши з усіх сторін любителя мухоморів. Шипіння полум’я розбавив гучний децибел несамовитого крику. Серед спокійних та неуважних живих трупів почала повільно наростати паніка. А вогонь тим часом продовжував вести свій танець. З уже назавжди спокійного тіла вогонь перекинувся на найближчі столики. Я вперше уважно вдивився у красу життя вогняного кубу, за долі секунди мною були пізнані та розібрані по шматочкам усі закони термодинаміки. Відбігши в кут приміщення, я голосно закричав: - Зберігайте спокій! Це все вам здається! Боже одкровення зійшло на вас, всі ви потрапили в пекло за гріхи, вчинені вами у місті розпусті. Я ваш Лот, племінник Аврама! Я ваш спаситель! Пригадалася біблейська історія про праведну людину на ім’я Лот у місті гріхів Содомі. Бог у своєму стилі послав до нього двох ангелів, щоб перевірити чи справді це місто таке розпусне, як про нього говорять. Мабуть, у нього на певний час вимкнулась суперсила бачити одночасно все на світі. Можливо, він захворів. Лот запросив ангелів до себе в будинок, але вони сказали, що будуть спати на вулиці. Але після вмовлянь, вони все ж таки погодилися заночувати у будинку. Однак, не встигли вони ще лягти спати, як жителі всього міста прийшли до його хати з вимогою вивести гостей, щоб содомляни «пізнали їх». Лот вийшов до содомлян та відмовив їм у бажання натягнути божих посланців, запропонувавши натомість двох своїх незайманих дочок, щоб ті робили з ними, що заманеться. Дуже по-християнськи, вартий наслідування вчинок. Жителям міста це не сподобалося, і вони стали проявляти агресію по відношенню до самого Лота. Тоді ангели засліпили содомлян, а Лоту та його рідні веліли покинути місто, оскільки те буде зруйновано. Зятям, які мали взяти дочок Лота, здалося, що це жарт, і із Содому вийшов тільки Лот, його дружина і дві доньки. Ангели веліли бігти на гору, ніде не зупиняючись і не обертатись, щоб врятувати душу. Але Лот заявив, що на горі врятуватися не зможе і вкриється в місті Цоару, на що Бог погодився і залишив Сигор цілим. Варто відзначити високу ступінь комунікабельності у Лота. По дорозі дружина Лота порушила вказівки і обернулася, в результаті чого перетворилася на соляний стовп. Доки я пригадував уроки православної етики, люди почали вибігати з будинку, натомість у приміщення забігло двоє озброєних бійців внутрішньої безпеки міста. Вони почали підіймати тих, що впали та були затоптані натовпом відвідувачів з порушенням психічної діяльності, оскільки їхня реакція явно суперечила дійсності. Багато з них, спостерігаючи сяйво вогню, просто голосно сміялися, плескаючи в долоні, інші заклякли на місті, не відводячи погляду він синьо-червоного танцю язиків вогню. Заховавшись у кутку, я спостерігав за божевільною активністю осіб у барі, міцно стиснувши у долоні пляшку з-під пива. Я чекав на свій шанс. І ось, коли один з бійців залишив іншого, витягуючи на двір чоловіка, який втратив свідомість, я вийшов із тіні. Скло розлетілось в різні сторони, залишки пива перемішалися зі скупою краплею крові на голові озброєної собаки режиму. Впавши на коліна, він почав обмацувати голову, побачивши каплі крові на долонях, продовжував із подивом роздивлятися, намагаючись зрозуміти, що могло статися. Коли його сигнальні системи підказали, що збоку хтось стоїть, він повернув голову у мій бік. Перед його очима виросла його ж табельна зброя, націлена просто межі очі. Стався вибух. Коли на звуки пострілу у залу увірвався інший охоронець правопорядку, серед суцільного диму було важко щось розгледіти. А я, проходячи крізь технічні приміщення, полишав будівлю. Замовчати мої злочини, які потім будуть прийняти як подвиги, ніхто не зможе. Герострат запалив храм Артеміди для того, щоб прославитися. Йому було присуджено вищу міру покарання – наказ про повне забуття та стирання зі сторінок історії. По всій Греції були розіслані посли, які казали: - Забудьте ім’я божевільного Герострата – того, хто через власне честолюбство знищив вогнем храм Артеміди. Але державні мужі не змогли за жодних обставин прибрати з пам’яті звичайних жителів полісів спогади. Проводячи аналогію з моєю долею варто зазначити, що при нинішньому розвитку інформаційного простору, мої дії точно не будуть непоміченими. Цьому не перешкодять жодні перевертні в погонах. Виродки, подібні мені, мають право на існування: існую, тому що маю право. Маю право існувати, отже, виходить, маю право мислити, а якщо у мене є думки, я можу ділитися з ними іншими. Але хто послухає виродка? Виродки, подібні мені, іноді взмозі показати людям їхні пороки краще за дорогих психотерапевтів, вірних друзів, духовних вчителів Дзогчена. Кусаючи обпаленими вустами густе чорне повітря, я вибіг надвір. Натовп людей, постріл навмання. Швидкість кулі випереджає силу думки. Довговолосий чоловік, схопившись за живіт, з німим протестом на обличчі повалився на брудний асфальт. Які люди спокійні, коли гра йде за їхніми правилами. Але варто з’явитися божевільному, який підтасовує карти, як відразу ж починається масова паніка. Крики, швидка допомога, істерики, відчай. Я відчуваю їхню безпомічність, я відчуваю власну радість від цього факту. Я знаю, що йду правильним шляхом. Залишається лише фінальний акорд цієї трагікомічної вистави. Вихід в стратосферу на рівні Маріанівської западини, на мене давить безмежність простору, крила ламає сила гравітації, залишаючи матерію прикутою до чорної землі. Еволюція цивілізації потрапила в куток завдяки виробленій агресії приматів, які навчилися віднімати чудо життя до того, як усвідомили усю красу буття. Спалах свідомості, вибух емоцій. Ейфорія змінюється інстинктом самозбереження, який опирається у своїх діях на єдине реальне почуття – страх. Ще постріли, чиїсь крики. Енергія діє на матерію, яка знаходиться у просторі. З кожним пострілом я даю життя новим планетам, галактикам, зіркам, чорним дірам. Я створюю час, він викривляє простір, підкоряє усе навколо досконалим законам квантової механіки. Я отямився за будинком. Не пригадую, як я тут опинився. Притискаючись тремтячим тілом до нерівної, викладеної з червоної цегли стіни, я виглядаю з-за рогу. Перед очима лише зграя розгублених тварин. Право називатися людиною потрібно відібрати у деяких людей, поставивши тим самим їх перед фактом, що титул «людина» треба заслужити перед суспільством, яке б виробило для цього певні правила. Є тварини, є їхні хазяїни, а десь посередині тримається найскладніша серед хомосапієнсів каста - бунтарі, які не бажають бути закованими у ярмо, не хочуть мати забитий дешевими чіпсами шлунок, прямувати на дорогій машині у піч масового вживання непотрібних речей. Бунтарі знищуються, трактати спалюються на вогні інквізиції, інфантилізм підтримується. При такій кількості стада на землі хазяїни ніколи не будуть зацікавленими у розквіті цивілізації, бо тоді доведеться поступитися своїми золотими тронами, посадивши поруч із собою інших. |
|
М. Кропив'янського скидали у непам'ять, щоб їхнє місце зайняв Щорс.... Щорс. З нього зробили полум'яного комуніста, хоч він ніколи таким не був. І походив він не з бідної родини. І не був атеїстом, адже... |
Vasyl1 Hryhorovych Zhurakhovs'kyi, b. March 13, 1914 in a Від.: Батьки займалися хліборобством, але батько дуже мало займався, бо він був закродоном. Він був у полоні в Австро-Угорщині, а... |
|
Розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили... Ліссабон теж нібито казав: «Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло» Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована,... |
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття з гуманітарної підготовки Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури |
|
ПЛАН КОНСПЕК Т для проведення заняття із гуманітарної підготовки... Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури |
Village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively... Він був і також Кривдишевського район і Чистяківський був район і Голодаївського був район, а потім вже по кінці вже став там російського... |
|
And the famine: his grandfather was dekulakized, his father fled... Харкова Льва до Балаклея, і голівний кондуктор був Пархінов, а старший кондуктор був Гнідий, то я сказав, що хочу квитки продавати,... |
Початковий та середній рівень (0,5 б.) Його обличчя було, як у жаби, а тіло було в лусці, як у гадюки. Він упав на траву і плакав: «Певно, мене спіткало це лихо через мій... |
|
Viktor Kharchenko, b. January 21, 1921, on a Коли приїхали туди в ті бараки, то мій батько теж в скорості помер. Один що з голоду, а друге, так як говорили дорогою, що добрих... |
Чи скарб дорожчий хтось знайшов? Христа. Він був ув’язнений римською владою за своє вчення, і йому було відрубано голову 14-го лютого. Згідно з легендою, він скоїв... |