|
|
Скачати 1.84 Mb.
|
Загальний – такий, що охоплює всіх, стосується всіх, поширюється на всіх (правила, збори, право, повинність).Спільний – належить двом і більше, об’днуючи їх (справа, мрії, турботи, засідання). Зміст, значення, смисл. Зміст – те, про що йде мова, розповідається; те, що описується, зображається (оповідання, речення); найважливіша ідея, основа, сутність чогось (буття, поведінки, поняття); стилістично нейтральне слово. Значення – внутрішня особливість, сутність чого-небудь; є терміном (значення слова, граматичне значення). Смисл – внутрішня основа, суть чого-небудь; має розмовний характер. Замість смисл слова варто вживати значення слова, замість: у стислі того – у розумінні того; в якому смислі – в якому розумінні, щодо того; є смисл – є рація, є сенс; немає смислу – немає сенсу; неправомірно слово смисл використовувати і у значенні “розум”, наприклад, тверезий смисл, здоровий смисл, нормативними будуть словосполучення тверезий розум, здоровий глузд. Екземпляр, примірник. Екземпляр – рідкісний предмет (або тварина, рослина). Примірник – друковане видання, одне з тиражу. Тепер, зараз. Тепер – у наш час, останнім часом. Зараз – цієї ж миті, вже, негайно. Треба також бути уважним, вводячи слова із синонімічного ряду в текст, оскільки часто слова-синоніми вимагають після себе додатка в різних відмінках, напр.: навчатися (чого?) мови – вивчати (що?) мову; опановувати (що?) мову – оволодівати (чим?) мовою; зважати (на що?) на обставини – враховувати (що?) обставини; наголосити (на чому?) на питанні – підкреслити (що?) питання; присвячувати (чому?) події – приурочувати (до чого?) до події. Процес утворення синонімів відображає рух мови, взаємодію літературної мови і діалектів, розподіл між функціональними стилями. Синонімія – це історія мови. Найдавніші рукописи при редагуванні, перекладі, навіть переписуванні збагачувались новими словами (чи то діалектними, чи то старослов’янськими), таким чином збагачуючи синонімічний фонд. Піком розвитку синонімії української мови науковці вважають ХVІ – ХVІІ ст. і 20-ті роки ХХ ст. Водночас цей процес перебував під впливом негативних тенденцій у розвитку української мови, зокрема свідомої русифікації. Під час укладання перекладних словників з низки українських синонімів вибирали той, який копіював російський відповідник, а вилучали ті, які своєю звуковою семантикою відповідали законам української мови. Зникали слова летовище, малярство, відсоток, слухавка, підсоння, риска, садовина та інші, на їхнє місце приходили аеродром, живопис, процент, трубка, клімат, тире, фрукти. Сучасна мовленнєва практика засвідчує повернення багатьох з них до вжитку. На основі явища синонімії побудований такий засіб, як евфемізм (від грецьк. – добре говорю) – слова або вислови, що пом’якшують або завуальовують зміст сказаного. У ділових текстах евфемізми вживають тоді, коли загальновживане слово надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації. Такими висловами можуть бути: у стані алькогольного сп’яніння, у нетверезому стані, під дією алкоголю у значені “п’яний”; не хапає зірок з неба, немудрий у значенні “дурний”; це фантазії, ви помиляєтесь замість “брехня” та ін. Аналогічні пом’якшувальні вислови можемо бачити на застережних написах, у яких немає категоричності, напр.: У нас не курять; Просимо не курити; Курити забороняється; Дякуємо, що ви не курите; Просимо без дозволу не заходити тощо. Дослідники зауважують, що такі написи коректніші і набагато дієвіші. Образний рівень синонімії відображає перифраз (від грец. образна паралель) – описовий зворот, за допомогою якого передається зміст іншого слова через підкреслення його особливості. Перифрази бувають загальномовні зі стертою образністю та оригінальні, індивідуально-авторські, напр.: біле золото, чорне золото, близьке зарубіжжя, легені планети, голубе паливо, місто каштанів, місто Лева, країна з Чорнобилем у серці. Цей синонімічний засіб використано у творенні багатьох професійних висловів чи термінів у галузі економіки. Деякі з них є кальками чужомовних, напр., білі краватки – спеціальний прошарок найманих робітників – конторських служб та інженерно-технічного персоналу; сині краватки – наймані робітники, що займаються фізичною працею; сірі краватки – наймані робітники на державній соціальній службі; бестселер – акція, яка користується великим попитом та ін. Економічні словники дедалі частіше вносять їх до свого реєстру. Мовно-синонімічна культура – свідчення культури мислення, знання мови, ерудиції. Вміння вибрати найдоречніше слово дає змогу побороти одноманітність мовлення, невиразність, побачити багатство і барви слова. ІІ. Морфологічні та синтаксичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні. Укладання професійних документів 7.Орфографічні норми сучасної української літературної мови 1. Основні норми вимови звуків і звукосполучень Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків. Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями: – голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст); – приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо. Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами: – з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц?:а], [с?:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з?с?а], [ц?с?а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний); – з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших; – з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення а -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється); – зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять); ]-ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц?], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий). 2. Суспільний характер орфоепічних норм Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження. Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад. Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів. Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень. Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо. Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків [у]-[в] та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла, з – зі – із, над – наді. Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і олосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти, влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа). 9.Морфологічні норми сучасної української літературної мови Поняття „граматика”, „граматична форма слова” Насамперед з’ясуємо основні теоретичні поняття. Граматика – розділ мовознавства, який вивчає граматичний склад мови. Поділяється на морфологію та синтаксис. Морфологія вивчає внутрішню структуру слова, граматичні категорії і способи вираження граматичних значень, а також граматичні класи – частини мови. Основні терміни: граматична форма, граматичне значення, граматична категорія, словоформа, частина мови. Граматична форма слова – система засобів вираження граматичних значень. Вибір варіантів граматичних форм регулюються граматичними нормами. Від вибору найдоцільнішої граматичної форми слова залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість викладу думки, виразність тексту. Тому варто говорити про особливості вживання різних частин мови в професійному мовленні. Поняття „частини мови” Частини мови – це лексико-граматичні класи слів, в основу виділення яких покладено морфологічний (наявність/відсутність парадигми відмінювання), синтаксичний (поєднуваність з іншими словами та синтаксична роль) і лексико-семантичний (лексичне та граматичне значення) принципи. І. Самостійні (мають лексичне значення – відповідають на питання; синтаксичну роль – виступають членами речення):
ІІ. Службові (виконують допоміжну функцію):
ІІІ. Вигук (має значення, оскільки виражають емоції, але воно не є сталим) Кожна частина має свій набір граматичних категорій Іменник – самостійна частина мови, яка має значення предметності та відповідає на запитання хто? що? Основні граматичні категорії іменника:
І відміна включає іменники чоловічого, жіночого та спільного роду із закінченнями -а, -я (Микита, Ірина, суддя). Має тверду, м’яку та мішану групи залежно від кінцевого приголосного основи. ІІ відміна: іменники чоловічого роду закінченням -о та нульовим (Дніпро, директор), іменники середнього роду із закінченнями -о, -е, -я, окрім тих, що мають суфікси –ат-,-ят-, -ен- (село, море, знання). Має тверду, м’яку та мішану групи залежно від кінцевого приголосного основи. ІІІ відміна: іменники жіночого роду із нульовим закінченням (любов, мазь, Об) та іменник мати IV відміна: іменники середнього роду, які при відмінюванні набувають суфіксів –ат-,-ят-, -ен- (дівча, гуся, коліща)
Називний: хто? що? Родовий: кого? чого? Давальний: кому? чому? Знахідний: кого? що? Орудний: ким? чим? Місцевий: на кому? на чому Клична форма: питання відсутнє. Використовується у звертаннях. Мають іменники-назви істот та неістот, що можуть вживатися в уособленому значенні, тільки у формі однини. Частина іменників, запозичених з інших мов, не має відмінкових закінчень: метро, кіно, шимпанзе (іменник пальто відміняється).
Особливості відмінювання іменників:
Закінчення –а,-я мають іменники з конкретним значенням: а) назви істот (програміст, декан) б) назви конкретних, чітко окреслених предметів (стіл) в) назви механізмів та їх частин (комп’ютер, процесор) г) назви мір довжини, ваги, часу, грошові одиниці (кілометра, гігабайта, долара) д) назви населених пунктів (Харкова, Києва) е) терміни іншомовного походження, що означають елементи будови чогось, конкретні предмети (відмінка, атома, радіуса) Закінчення –у,-ю мають іменники з абстрактним чи узагальненим значенням: а) назви речовини, маси, матеріалу (водню, цукру) б) назви абстрактних понять (аналізу, процесу, капіталу) в) назви відчуттів (сумніву, смутку) г) назви явищ природи (вітру, дощу) д) назви установ, організацій та їх частин (університету, факультету) е) географічні назви (Дунаю, Уралу) ж) назви будівель, споруд (вокзалу, поверху) з) терміни, що означають процеси, частину площі (імпульсу, синтезу) Частина іменників мають паралельні закінчення (моста – мосту); варто звертати увагу на омоніми: листопада (місяць) – листопаду (процес опадання листя), тарміна (слово) – терміну (строк).
Іменники можуть мати паралельні закінчення –у, -ю та –ові, -еві, -єві. Єдиної думки щодо диференціації закінчень немає. При нанизуванні однакових відмінкових форм варто вдаватися до варіативності (ректору Бондаренкові Михайлу Федоровичу). Аби уникнути двозначності при використанні абстрактних іменників, які мають у р.в. і д.в. однакове закінчення –у, у давальному слід вживати інший варіант (завдання чого? університету; завдання чому? університетові)
І відміна: закінчення –о для іменників твердої групи (Україно, Миколо), -е, -є для іменників м’якої та мішаної групи (земле, доле, надіє), -ю для пестливих форм іменників м’якої групи (матусу, Галю) ІІ відміна: закінчення –у мають іменники твердої групи, деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий, крім ж (батьку, читачу); закінчення –ю мають іменники м’якої групи (краю, Василю, Сергію, Ігорю); -е мають деякі іменники твердої групи (вітре, Петре), м’якої на –ець (хлопче) та мішаної (пісняре, Довбуше) ІІІ відміна: закінчення –е (радосте, любове) Іменники IV відміни кличної форми не мають, її функцію виконує н.в. Особливості вживання іменників в ОДС
|
| Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Д 64. 605. 01 Національного фармацевтичного університету за адресою: 61002, м. Харків, вул. Пушкінська, 53 |
ВП «Коледж технологій та дизайну Луганського національного університету... ВП «Коледж технологій та дизайну Луганського національного університету імені Тараса Шевченка» |
| Охтирський коледж Сумського національного аграрного університету Спеціальність: 10010201 Експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового |
Л. В. Стецьків АНАЛІТИЧНА ХІМІЯ. КІЛЬКІСНИЙ АНАЛІЗ (для студентів... В. В. Павлюк, д-р хім наук, професор кафедри неорганічної хімії Львівського Національного університету імені Івана Франка |
| Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи... З нагоди підготовки та відзначенні 70 річниці з дня заснування Львівського інституту банківської справи Університету банківської... |
В библиографический указатель вошли научные труды и другие работы М. Баран, У.І. Мах; наук ред. М. В. Бігусяк].— Івано-Франківськ : Видавництво Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ №2 з ОРГАНІЗАЦІЇ... Схвалено цикловою методичною комісією фармацевтичного факультету і рекомендовано до друку (протокол №1 від 30 серпня 2012 р.) |
ДСПТО Вищого комерційного училища Київського національного торговельно-економічного університету, заступник декана факультету ресторанно-готельного... |
| ПОЛОЖЕННЯ про студентський гуртожиток Київського національного університету... Дане положення встановлює порядок надання житлової площі в студентських гуртожитках студмістечка Київського національного університету... |
Я, Крестошіна Ганна Павлівна учениця 11-В класу VI групи Українського... Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. Моєю заповітною мрією було опанування професії лікар. Першим кроком до... |