Б. Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки

ДОДАТОК 1 Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910). Псевдоніми — В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко. Б.Д. Грінченко — народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші. У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника. 29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись у вищих учбових закладах. У 1881 р. він успішно склав екзамен на народного вчителя. Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його щодо значення учителя в суспільстві. У 1883 р. після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником в усіх справах. У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати. Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів. Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе — надбання шестирічного перебування в Олексіївці. На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися із с. Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж — В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братство тарасівців». І сім'я переїздить до Чернігова. У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено. Після звільнення Грінченка із Земської управи родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758. Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом із Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 р. був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати. Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 р. йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 р. Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи, вони досягли успіху. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907-1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX ст. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук — удостоєний другої премії М. І. Костомарова. Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905-1907 р. його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта». На початку 1906 р. у дочки Грінченків Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1908 р., а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 р. виїздить разом із дружиною на лікування до Італії. Південне м. Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Єненко Юрій Олексійович (1939-1996) - корінний луганчанин. У 1964 р. закінчив Луганський медичний інститут і з того часу працював в обласному онкодиспансері, більше 20 р. – головним лікарем цього закладу. Кандидат медичних наук, доцент. Автор понад ста публікацій з питань теоретичної та практичної медицини. Крім лікарської практики й медико-адміністративної діяльності, Юрій Олексійович займався ще й діяльністю громадською – неодноразово обирався депутатом у ради на різних рівнях; 1992 - 1994 р.р. – заступник голови облдержадміністрації з питань соціальної та гуманітарної політики. Широко відоме ім'я Ю.О. Єненка як співця рідного краю. Член Спілки письменників України (1995р.), а також Спілки журналістів України. Вийшли книги нарисів, есе Ю.Єненка – "Слово про Козака Луганського", "Промінь добра", "Дума про Чехова", а також ряд статей про В.Даля, Б.Грінченка, А.Чехова, В.Гаршина. З 1994 р. Юрій Олексійович редагував альманах Луганської обласної організації Спілки письменників України "Бахмутський шлях". Письменник М. Чернявський, скульптори І. Овчаренко, В. Федченко разом із Ю. Єненком наполегливо домагалися вшанування пам'яті на Луганщині видатних земляків: В. Даля, В. Гаршина, Б. Грінченка. Завдяки їхнім клопотанням в області стоять пам'ятники цим діячам культури, відкрито меморіальні дошки, куточки та музеї. Тісно пов'язані з місцями краєзнавчих та літературних досліджень художні полотна й графічні листи Юрія Олексійовича. Деякі з них експонувались на обласних та республіканських виставках. Багатогранність мистецьких уподобань Єненка Ю. О. вражала кожного, хто з ним спілкувався. Ніщо талановите не залишало його байдужим – ні музика, ні театр, ні усна спадщина прабатьків, ні історія рідного краю. За ініціативою Юрія Олексійовича в Луганську з'явилися українські книгарні, українсько-канадський центр "Відродження", літературно-історичний архів у відділі краєзнавства Луганської обласної наукової бібліотеки. Він стояв біля джерел створення осередків луганського українського козацтва. Пастух Богдан Васильович (Народився 1924 р.) - ветеран педагогічної праці, літературознавець, пристрасний патріот-українець, високоосвічений мовознавець-інтелігент, бібліофіл, якого знають не тільки в Україні, а й далеко за її межами, почесний голова обласної організації ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. Ще з юнацьких років був прихильником української мови, організатором "Молодої Просвіти" на Тернопіллі. У роки Великої Вітчизняної війни захищав Батьківщину від німецьких та японських загарбників. Після війни Богдан Васильович закінчив Кременецький учительський інститут. Став учителювати. Згодом переїхав на Луганщину, у селище Врубівка Лутугинського району, де й працював учителем української мови та літератури 40 років. Певний час був директором Врубівської середньої школи. Постійно підтримував зв'язки з відомими поетами та письменниками. Близькі та рідні Богдана Васильовича також фахівці з української мови та літератури, які намагаються виховати в учнів любов до рідної України, її історичного минулого, культури, літератури, до української мови. Саме Богдан Васильович одним із перших на Луганщині почав боротися за національне відродження нашого народу й відновлення історичної пам’яті українців Луганщини. У 1989 р. Б.В. Пастух очолив Луганське обласне Товариство української мови, а в 1992 р. його було обрано почесним головою обласної "Просвіти". Богдан Васильович веде активну громадську діяльність, намагається поширити вплив "Просвіти" на суспільне життя Луганщини, керує роботою літературного об'єднання Лутугинського району. Та не тільки цим не обмежується його багатогранна творча праця. Він створює обласне товариство імені Івана Огієнка. Дуже багато часу присвятив Богдан Васильович дослідженню життя та творчості Б. Грінченка, особливо під час його перебування на Луганщині. Вийшла його книга "Борис Грінченко – безкомпромісний лицар національної ідеї" вже двома виданнями - у 1998 р. та 1999 р. На основі маловідомих архівних матеріалів написано також літературно-публіцистичне есе "Трохим Зіньківський – син України –"Кришталь кривавої сльози" (2001 рік). Дуже багато зробив Богдан Васильович для створення музею Б. Грінченка в Олексіївській школі. Радість переповнювала його серце, коли на відкритті пам'ятника Б. Грінченку (1988 р.) він стояв поряд із друзями та однодумцями – письменником М. Чернявським, Ю. Єненком, скульптором І.Чумаком. Одне з багатьох захоплень Богдана Васильовича – це книги. Пристрасний бібліофіл, він почав збирати їх у післявоєнні роки, головним чином, українську класичну та сучасну літературу. Є в бібліотеці Б. Пастуха й численні періодичні видання кінця XIX - початку XX ст. У його колекції чимало книг-раритетів. Він сам малює книжкові знаки – екслібриси, деякі з них увійшли в закордонні видання. Сьогодні, незважаючи на свій похилий вік, Б. Пастух бере активну участь у громадському житті Луганщини й робить усе від нього залежне задля утвердження української культури та пробудження національної свідомості земляків. У 2003 р. з нагоди 140-річчя від дня народження Б. Грінченка та 135-річчя "Просвіти" Богдану Васильовичу Пастуху була присвоєна премія імені Б.Грінченка з врученням пам'ятної медалі. Луганський обласний фонд "Благовіст" за визначні заслуги в літературній діяльності та краєзнавстві нагородив його медаллю імені Володимира Даля. Чернявський Микола Федорович (1868-1938). Народився в с. Торській Олексіївці (тепер с. Октябрське Добропільського району) Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім’ї священика. Закінчивши початкову школу, учився у Луганській приватній, а згодом — у Бахмутській духовній школі. Вступив до Катеринославської семінарії, після закінчення якої одержав призначення в Бахмутську школу. Тут викладав співи і музику. Першу збірку поезій видав у Харкові 1895 р. під назвою «Пісні кохання». А вже через три роки виходить друга збірка поета — «Донецькі сонети» (1898). У 1901 р. переїздить до Чернігова на посаду земського статиста. Тут познайомився з видатним українським письменником М. Коцюбинським, який справив значний благотворний вплив на становлення творчої майстерності письменника. У Чернігові він зустрівся і з Б. Грінченком. На початку XX ст. переїздить на Херсонщину, де велась широка культурнопросвітницька діяльність. Тут письменник вчителював, керував „Просвітою”, продовжував писати. Провідним мотивом у віршах зазвучав песимістичний настрій поета, який не зміг примиритися з придушенням національного відродження, штучним голодомором в українських селах на початку 1930 х р. Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органах. Уперше поета було арештовано за підозрами, які не підтвердились, у 1929 р., у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 р. Миколу Федоровича заарештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили. Арешт 14 жовтня 1937 р. став для письменника останнім. 27 листопада 1937 р. трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять». Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 р. М. Ф. Чернявський був реабілітований у 1956 р. Вячесла́в Макси́мович Чорнові́л (1937-1999) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. У непроникному мороці комуністичної системи він вийшов у довгу і нелегку путь, і дві зорі світили йому й зігрівали душу – Свобода і Україна. В. Чорновіл був найавторитетнішим політичним діячем нашої держави, шанованим і в цілому світі. Належав до надзвичайно багатогранного й талановитого покоління шістдесятників. Разом зі своїми побратимами В. Симоненком, В. Стусом, А. Горською, І. Світличним зробив це покоління символом пробудження, прагнення України до волі. І цього свого вибору Вячеслав Чорновіл не зрікся ніколи. В. Чорновіл є національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, на шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям… Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Був веселим і жвавим, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести... Його слова й ідеї досі актуальні. Чому? Все абсолютно, що стосується релігійного, політичного, економічного життя – все актуальне і досі… Чорновіл – це уособлення незламного духу. Він жив тим, у що вірив. Попри складні обставини його життя він не зрадив тому, що було для нього по-справжньому важливе. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) — за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі. Премію присуджено у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997). Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000, посмертно) — за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність. Чернявський Микита Антонович (1920–1993). Народився в с. Смолянинове (розташоване за 20 км. від м. Сєвєродонецька) Новоайдарського району Луганської області в селянській родині. Закінчив Старобільську медично-фельдшерську школу (1939). Учасник Великої Вітчизняної війни, організатор підпільного госпіталю. Працював зав. медпуктом у рідному селі, у редакціях газет "Луганська правда" і "Прапор перемоги", керував Луганським обласним літературним об'єднанням, був відповідальним секретарем Луганської обласної організації СПУ з 1977 по 1983 р.р. Автор багатьох поетичних та прозових книг. Член Національної спілки письменників України з 1948 р. Нагороди: Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го спупеню, медалями та почесною Грамою Президії Верховної Ради УРСР. Лауреат обласної премії імені "Молодої гвардії" 1968 р.

Схожі: