|
|
Скачати 280.59 Kb.
|
| ЇЇ УНІВЕРСИТЕТИ Народилася Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 року на Буковині в містечку Гура-Гумора (нині територія Румунії), що входило до складу Австро-Угорської імперії. Склалося так, що майбутня письменниця закінчила лише початкову школу, а подальшу освіту здобула самотужки. Самоосвіті сприяла мати — спольщена німка, котра з благоговінням ставилася до Ольги, особливо, коли та читала. Батько — чиновник дрібненького штибу — був переконаний, що вчити насамперед треба синів, а жіноча доля освіти не потребує. Можливо, саме з цієї причини в молодості Ольга Кобилянська негативно ставилася до свого батька. Однак він докладав зусиль, аби донька вивчала прапрадідівську українську мову в повітовому містечку Кімполунзі, а згодом і в Чернівцях. Хоч як це парадоксально, Ольга Кобилянська вільно володіла тільки німецькою. Цією ж мовою вона написала свої першi твори. Майже двадцятирічною молода письменниця, прислухавшись до настанов родички Софії Окуневської та письменниці Наталії Кобринської, зрозуміла, що їй конче необхідно писати мовою рідного народу. Оскільки оточення було різномовне, а найменше поміж інших чулася саме українська мова, вивчати її було нелегко. Згодом велику допомогу в опануванні української надавав письменник Осип Маковей. На Ольгу Кобилянську, яку захопила ідея фемінізму, в літературі найбільший вплив мали німецькі письменники Генріх Гейне, Готфрід Келлер, Е.Марліт, датський письменник Енс-Петер Якобсен, а також росіяни Тургенєв та Достоєвський. Бажання вчитися в Ольги Кобилянської було настільки великим, що вона у 19-літньому віці захотіла вийти заміж за вже немолодого професора університету Вробля і навіть про цей намір йому написала. Однак лист не був переданий професору. Душевна самотність, чуже для письменниці оточення спонукали до того, що вона тихцем писала новели, навіть не думаючи про надрукування. Поштовхом до цього служили не роздуми, а почування. «Я плакала поезіями в прозі», — згодом зробить висновок письменниця. Повісті «Людина» і «Царівна» — ті вершини, де незвичайне серце письменниці билося саме від почувань і переконання: жінка теж людина, вона нарівні з чоловіком має право і може плекати собі кращу долю. «Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа лише каже: «Ось ти, і жий!» Так каже вона й до чоловіка», — наголошувала письменниця на зборах «Товариства руських жінок на Буковині» у своєму звiті. Було це в 1894 році. Чоловік вільний і розумний став ідеалом для молодої письменниці, котра так і залишилася до кінця свого життя незаміжньою. ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ Про необхідність і значення почуттів для письменниці вперше серйозно заговорив її старший брат Максиміліан. Саме він був першим її учителем на літературній ниві. «Зберігай свою пристрасть, бо саме вона, на мою думку, дає життя мертвим буквам», — благав він свою улюблену сестру. І дійсно, пристрасть була основним двигуном у творчості Ольги Кобилянської. Маловідомі широкому читачеві щоденники письменниці свідчать, як болісно вона сприймала холодність людських душ, дріб’язковість, і — надто серйозно — бодай найменшу закоханість. Коли Ользі було 20—25 років, вона щороку, а то й частіше, мала нове кохання, яке не було довгим, як це часто трапляється в такому віці. У щоденниках, які вела Панна Великої Цноти, так і відчувається дихання егоїзму; Ользі чомусь видавалось: кожен хлопець, що ніяковіє перед нею, чи просто зашарівся, закоханий у неї, а тому повинен надто високо цінувати почуття і навіть більше — належати тільки їй, Ользі. Хоча в той же час (було їй 20 років) Ольга Кобилянська зізнавалася собі: «Я не хочу виходити заміж, щоб мати спокій, а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою». Одначе не сімейне щастя переважило в серці Ольги Кобилянської, і вона доходить до думки, що їй як письменниці заміжжя зовсім не потрібне. Після з’яви феміністичних творів в Ольги Кобилянської з’являться серйозні опоненти. Відомий історик і політик, однак посередній письменник народницького напряму, Михайло Грушевський констатував: те, про що пише письменниця, не характерне для України. Впливовий на той час критик Сергій Єфремов вдосконалення і зростання письменницького рівня Ольги Кобилянської трактував як загрозливе і хворобливе явище для української літератури. Чуття, жіноче поціновування краси понад соціальні проблеми сприймалось як деградація митця, його малозначимість, народовідступництво. Свіжий струмінь в українській літературі, яким дихала творчість Ольги Кобилянської, був притлумлений і радянським літературознавством. Лише наприкінці 90-х років минулого століття складну ситуацію, в якій творила письменниця, зрозуміла і дослідила Соломія Павличко: «У риториці Єфремова зустрічаємо типове народницьке бажання говорити від імені «ми», про «нас», «нашу літературу». За цим стоїть уява про літературу як про єдиний потік, а про письменників як про свого роду армію. Так само, як усіх об’єднує одна мова, так усіх має об’єднати один напрям, одне завдання. Крім того, література — спільна власність усіх її реципієнтів, тобто народу. Роль «я» в письменника має бути дуже мала. На «я» майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога підозріле» («Дискус модернізму в українській літературі»). «Нові» люди — жінки — в повістях Ольги Кобилянської «Людина» і «Царівна» постали як виклик суспільству, як спротив чоловічій статі. Іван Франко ідеї творів характеризував як неясні, а, наприклад, Михайло Коцюбинський утримувався друкувати твори Ольги Кобилянської лише через те, що вони були модерними, і широкий читач був готовий сприйняти їх не інакше, як вороже. «ХТОСЬ» І «ХТОСІЧОК» Від надання фемінізму головної ролі у своїх творах Ольга Кобилянська відмовилася у 1895 році. Це — звичайно. Трактувалося й в тому сенсі, що жіноче рівноправ’я вже не вимагало, аби на ньому наголошували так, як раніше, бо воно сприймалося, як само собою зрозуміле. Одначе несхожість Ольги Кобилянської на інших письменників Буковини й Галичини (зрештою, й на всіх україномовних) все ще мозолила очі літературним критикам, видавцям і письменникам. Продовжувались закидання, що вона не вилікувалась від «німеччини». Заспокійливі слова Лесі Українки мало діяли на авторку «Людини» і «Царівни». Однак Леся Українка цим не обмежувалася. У 1899 році вона заявила Михайлу Павлику, що творчість Ольги Кобилянської не дилетантство, а справжня література. Саме Леся Українка відкрито запропонувала не вказувати на «екзотичність» Ольги Кобилянської, а визнати в українській літературі те місце, котре вона заслужила. Одначе феміністичний радикалізм не зник з творів обох письменниць, він ними не сприймався як тенденція, оскільки сам дух творів не змінювався. Нерозлучними Ольга Кобилянська з Лесею Українкою залишаться назавжди. У квітні 1912 року, коли вони обоє мали вельми солідний вік, Ольга Кобилянська називає свою подругу і колегу по перу «Хтосічком», точніше — «Хтосічком біленьким», сама йменується як «Хтось чорненький». Переробити на драму повість «В неділю рано зілля копала...» Ольга Кобилянська довірила саме Лесі Українці. І в заувагах щодо переписування зазначить: «Хтосічок нехай цілком після своєї душечки пише, бо се так воно ліпше вийде і нехай не напружується надміру з писанням...» Чи знайдемо стільки доброти і лагідності в листуваннях колег по перу? У 90-х роках Ольга Кобилянська дуже часто в листуванні зі своїми адресатами згадує Лесю Українку, котра залишається єдиною людиною, що її розуміє. Остап Луцький та Осип Маковей згодом відійдуть, а Леся залишиться. І не так, як подруга, сестра, колега, а значно більше. Коли Ользі Кобилянській запропонували подати фото для випуску поштової марки, а значить, випала нагода отримати непоганий гонорар, письменниця відмовилася, хоча й перебувала в матеріальній скруті. Погодилася б лише тоді, коли б цього захотіла Леся. Ольга Кобилянська хотіла, аби на поштовій марці з’явилася саме та фотографія, де вони разом iз Лесею. Єдиним чоловіком, з яким Ольга Кобилянська і Леся Українка відчували душевну спорідненість, залишився Василь Стефаник. Напередодні від’їзду Лесі Українки від Ольги Кобилянської (липень 1901 року) остання звертається до Василя Стефаника... за голосом його душі. Лише він міг розрадити у важку хвилину. «Вишліть білі меви Вашої доброї шовкової душі до мене — і успокойте мене. Так, щоб мені за моїм щастям не було жаль...» Саме в цей момент Ользі Кобилянській стане так важко, що вона ладна буде вмерти. Прохання до Василя Стефаника виявиться з дивним приписом. Окрім того, що прояснюється очевидна причина душевного сум’яття — від’їзд Лесі, — Василеві Стефаникові адресується прохання, якого не отримали інші: «Закопайте сей лист в землю або спаліть його». Був це час душевного надриву, складних взаємин між нею, Осипом Маковеєм, Лесею Українкою. Саме тоді Ольга Кобилянська відчула, що доля змушує коритися, коритися чоловікові, але душа вносила протест, вона була солідарна з душею Лесі Українки. Та від’їжджала, назрівав розрив з Осипом Маковеєм, емоційна підтримка могла бути тільки від Василя Стефаника, в якого виявилося «много серця і багатства душі». Згодом Осип Маковей, зрозумівши ситуацію, іронізуватиме з приводу емансипованості Ольги Кобилянської, напише навіть оповідання про чоловіка-еманціпанта. Але це суті не змінить. «Хтосічок біленький» і «Хтосічок чорненький» не могли жити без ідеалів вищих за ті, яких жадав народ і його кращі представники. Леся Українка і Ольга Кобилянська знали: насправді народові потрібно більше, ніж щасливі подружжя в оселях, де розмовляють рідною українською мовою. Письменниці на увазі мали культурну народність. Це була саме та ситуація, коли вилучений Іваном Франком з оповідання Ольги Кобилянської «Ідеї» шмат тексту, де йшлося про культурну народність, виявився непідвладний ні редагуванню, ні часові. За словами майбутньої письменниці, вона закінчила лише чотири класи народної школи, тобто мала основу «для дальшого розумового розвою». Ольга Юліанівна багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології, політології та філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі. Була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання емансипації — вважала його віянням часу, коли не лише проблеми особистого життя змушували жінку підняти голову і подивитися на світ по-іншому. Кобилянська одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак. В юності була жагучою брюнеткою з оксамитовими очима і до глибокої старості зберегла струнку постать. «В МОЄМУ ЖИТТІ НЕ ЧАСТО ГОСТЮЄ РАДІСТЬ» У Чернівцях існує єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, який знаходиться у будинку, де Ольга Юліанівна жила з 1925 року і до самої своєї смерті. Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається унікальний документ — щоденник Кобилянської. Це два загальні зошити, написані німецькою мовою і лише деякі слова українською та польською (в їхньому домі розмовляли цими трьома мовами). Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Вона вела їх понад сiм років, коли жила в Кімполунзі, Димці, Болехові. Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав у музей відомий американський адвокат Іван Панчук. З щоденника перед нами постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Вона писала вірші, потім придумувала новели. Поступово фантазії переростали в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги. «Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість... Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка», — читаємо в листі від 27.11.1886 року. Кобилянська починала свій літературний шлях як німецька письменниця: оповідання «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу» і повість «Людина», написані німецькою мовою. Пізніше, під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні раннього твору Кобилянської «Доля чи воля»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. До речі, одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської (згодом український громадський діяч, лікар). У творчості Ольга Юліанівна знаходила розраду. Через хворобу матері їй треба було займатися господарськими справами і наглядати за молодшими братами. «Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення, — пише вона в щоденнику. — В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?». Коли письменниця жила в невеличких містах Південної Буковини, то відкрила для себе контрасти і суперечності побуту селян. Вона говорила, що її заслуга в тому, що змогла привернути увагу читачів «до теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь, які повинні стати жінками європейського характеру». А коли почала працювати над повістю «Земля», то буквально ридала над фактами, що відкрилися їй. У 24 роки О. Кобилянська в розпачі пише в щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива». «Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем. І сердечною хворобою, внаслідок простуди в Галицьких горах. Хвороба ця держиться й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я роблю по можливості», — це з автобіографії. «Я безмежно радісна, що мені судилося дожити, бачити і переживати історичні хвилі возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною», — з листа до українських письменників. Коли читаєш її твори, які стали класикою, щоденники і листи, то здається, що ніби перед нами зовсім різні жінки. Якою ж вона була насправді? «МЕНІ СУДИЛОСЯ БЛУКАТИ САМІЙ ДО КІНЦЯ СВОГО ЖИТТЯ» — Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, — вважає онук Ольги Юліанівни Олег Панчук. — Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Після їх розриву його кореспонденцію до себе вона спалила. Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом. Та мабуть він її по справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. У 1903 році виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею. — Моя мати жила з О. Кобилянською з п’ятирічного віку, — розповідає Олег Ельпідефорович Панчук. — Її батько — брат письменниці Олександр — був адвокатом. А мати, австрійка, покинула дитину і поїхала до Відня. Усе своє життя моя мама обожнювала Ольгу Юліанівну і називала її матусею. Саме вона доглядала письменницю до останнього подиху. Моя мати закінчила педучилище, але за фахом не працювала, бо на той час українцям було важко влаштуватися, і працювала медичною сестрою в рентгенологічній лабораторії. З моїм батьком Ельпідефором (вдома його звали Іллею) вона познайомилася на вечірці в Українському народному домі в Чернівцях. Батько народився в селянській родині, де, окрім нього, було восьмеро дітей. Але був кмітливим і єдиний отримав вищу освіту. Татко служив на фронті Першу світову війну. Два роки відсидів у концтаборі. Коли вийшов, то закінчив історичний факультет Чернівецького університету. Працював там бібліотекарем, а згодом став першим директором Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. В 1926 році народився мій брат Ігор, а в 1932 — я. |
|
Ольга Юліанівна Кобилянська Важливою подією у житті письменниці була зустріч з однією з найосвіченіших жінок Галичини (Софією Окуневською) |
О. КОБИЛЯНСЬКА З 1 листопада 1883 р упродовж понад семи років Ольга... З 1 листопада 1883 р упродовж понад семи років Ольга Кобилянська вела щоденник, який добре розкриває її дуже складний, суперечливий... |
|
Paraskevia Wolynsky, b. October 9, 1923, second of 3 children of... Від.: Я народилася 9-го жовтня 1923-го року в містечку Нові Санжари Полтавської області |
Марущак Віра Іванівна член Національної спілки письменників України.... Марущак Віра Іванівна — член Національної спілки письменників України. Народилася 21 листопада 1949 року в селищі |
|
Сучава – Батьку Тарасу Тарасу Григоровичу Шевченко Союз українців Румунії Сучавського повіту, за підтримки Генерального Консульства в Сучаві, провели 11... |
Марія Сeнишин, народилася 1925 року в маленькому селі Михайлівка... Сексоти (також відомі на селі як донощики) надавали інформацію про своїх сусідів та співробітників. Оповідачка пригадує масштабні... |
|
Б. Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р на хуторі Вільховий Яр... ... |
М. Гура, вчитель географії і біології вищої категорії, старший вчитель Розглянуто особливості видового складу і розміщення рослинних угрупувань на території України, необхідність охорони рослин з використанням... |
|
До 140 – річчя від Дня народження Лесі Українки І читець Легендарна поетеса Маруся Чурай, Марко Вовчок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Ліна Костенко та ін. У цьому сузір’ї незгасною зорею... |
Чорнобильську сторінку не перегорнуто Гущу Михайла Ілліча. До складу ради входило 7 чоловік. Основним завданням якої було захист прав громадян, потерпілих від Чорнобильської... |