|
|
Скачати 130.17 Kb.
|
|
20 червня виповнюється чотири роки, як відійшов у потойбічний світ відомий український письменник, наш земляк Микола Федунець (на фото з права). Його нема серед живих, але пам’ять про Миколу Федоровича живе у спогадах, серцях тих, хто його знав, з ким спілкувався близько. Пропонуємо вашій увазі спогад журналіста Володимира Рубашевського, який свого часу працював разом з М.Федунцем в нашій редакції, товаришував, підтримував з ним творчі стосунки не один десяток літ. ЙОГО ЗЕРНЯ З ЧИЇХОСЬ РУК ЗІЙДЕ Наше знайомство з Миколою Федунцем відбулося в далеких 60-х роках минулого століття, коли ми з ним були ще сількорами білогірської райгазети «Радянське село» (нині – «Життя і слово»), а редагував часопис колишній червонофлотівець, капітан-лейтенант запасу Віктор Кайдан. Окрім своїх дописів на різні теми Микола надсилав до редакції перші власні вірші… До речі, збирались ми з Федунцем на Трійцю 2009 року навідатись на могилу В.І. Кайдана, але відклали на пізніше. На жаль, цьому не судилося збутися: 20 червня 2009 року мій вірний друг, товариш і порадник Микола Федунець раптово відійшов у потойбічний світ. Смерть – нерозбірлива й підступна. А йому виповнилось лишень 65. А в нього ж було ще стільки задумів, мрій! Одна з них - прийти в рідних Сушівцях до улюбленого з дитинства джерельця і вмитися його водою. Напевне, - Микола відчував свою кончину, бо надто кортіло йому в цю місцину. Навіть попросив мене по телефону, аби я відзняв на відео плівку та фотографії оті місця. Я виконав тоді його прохання. І хто б бачив, який смуток був на обличчі Миколи Федоровича, коли він переглядав фотовідеоматеріали, зроблені в Сушівцях, зокрема, на кладовищі, де покояться його рідні… Я й не здогадувався, а Микола напевне відчував, що зовсім мало часу залишилось йому до зустрічі з мамою, татом, сестрою… Всіма тими, кого він так любив і ніколи не забував. Скажу вам і про таке: Микола Федорович дуже любив свої Сушівці – село, де промайнуло його дитинство. Гордився і любив щоразу відрекомендовуватися, мовляв, Федунець – із Сушовець. На відмінну від багатьох інтелігентів не соромився свого походженнгя із села, де трудились в колгоспі нині вже покійні його батьки. Він обожнював своїх маму і тата, їхні портрети в його квартирі займали чільне місце у вишитих рушниках. Про його синівську любов до батьків мені розповідали колись пацієнти Білогірської райлікарні, де доживала свої останні дні хвора Миколина мама Надія Хомівна. Його ніжність до неї викликала в людей подив і одночасно гордість за такого сина. Та не будемо про сумне. Розповім я про Миколу Федунця живого, життєрадісного, творчоневгамовного. Так ось. Нерозривна наша дружба укріпилася 1971 року, коли я працював у республіканському видавництві ЦК КП України «Радянська Україна» в Києві, а Микола обіймав посаду відповідального секретаря білогірської районної газети «Радянське село». Саме тоді він утверджувався, як журналіст, як поет, як письменник. З-під його пера виходять прекрасні різножанрові газетні матеріали. Як мовиться, пише він про все і про всіх. Від маленького школяра і до знаменитого хірурга Миколи Амосова. І кожна така публікація з якоюсь новизною її подачі. Люди зачитувались кожним рядочком Федунцевих матеріалів, просили приїзду Миколи Федоровича на місце тих чи інших подій. Микола Федунець був застрільником добрив справ не тільки у творчій діяльності. Вмів він гарно організовувати обід в польових умовах під час надання шефської допомоги колгоспам на заготівлі кормів для громадського стада чи збиранні цукрових буряків, картоплі. Практикувалось колись таке шефство при радянській владі. Отож, попрацювавши фізично, всідалися гуртом біля старої скирти, щоб зі смаком поїсти. Як завжди, тостував Федунець. Для кожного з колег він мав дружній та приємний віршований комплімент, що визрів експромтом у полі під час роботи. Така кількахвилинна обідня перерва давала ще більшу трудову наснагу людям. Даруйте, шановний читачу, але варто тут хронологічно в часі повернутися назад і розповісти, як Микола Федунець потрапив до когорти журналістів. Був листопад 1966 року. Завідувач сільгоспвідділом редакції білогірської редакції районної газети «Радянське село» Павло Каленик стояв біля вікна і дивився на річку Горинь. Раптом його увагу привернув сержант строкової служби, котрий крокував до райвійськкомату. Хочу повідомити читача, що і редакція, і військкомат знаходились у приміщенні колишнього костьолу (нині цей храм знову діючий). Та хіба тільки вони?! З префіксом «рай» тут розташувались відділ культури, міліція, ДАІ, кінофікація, пожежна частина, друкарня, бібліотека, архів, склади харчокомбінату… Тож люду тут навколо завжди багато. Але пильне око журналіста Павла Каленика вгледіло щось знайоме (до служби в армії Микола заходив до редакції частенько). Павло гукнув до редактора: - Вікторе Івановичу! Он пішоа сержант! Гадаю, що то Микола Федунець із Сушовець. Наш колишній сількор! - Зараз будемо знати, - відповів той. - Василю Васильовичу! – це вже до майора Риженкова з райвійськкомату звертається по телефону редактор Віктор Кайдан. – До вас пішов ставати на облік сержант. Якщо це Федунець, то звеліть йому зайти до редакції. Через деякий час до кабінету редактора ввійшов підтягнутий юнак і відрекомендувався: -Сержант Федунець прибув за вашим велінням. Обійнялись, як старі друзі. Слово за словом розпочалась розмова про життя-буття. А далі – пропозиція Миколі: не відкладаючи на завтра, братися за справу і пробувати свої сили на посаді відповідального секретаря редакції, зайнявши третій щабель у керівництві друкованим органом. З того часу й появився в редакції вислів: «На розі костьолу знайшли журналіста Федунця Миколу». Ось так розпочалася штатна творча робота цієї прекрасної людини. Зрозуміло, що, працюючи в Білогір’ї, він без відриву від виробництва навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, після закінчення якого став дипломованим спеціалістом, справжнім професіоналом. Журналіст М. Федунець не міг спостерігати, як незаслужено кривдять людину. Пам’ятаю, ходили Білогір’ям плітки, що громадянин К. в роки Великої Вітчизняної війни зрадив Батьківщину, був наглядачем в німецькому таборі для військовополонених, Журналіст районного масштабу розпочав своє розслідування. Безліч секретних архівних документів довелося переглянути, з десятками людей зустрітися й переговорити в кількох областях колишнього Союзу РСР, аби довести: цей громадянин не зраджував рідний народ, злочинів проти нього не коїв. Навпаки, перебуваючи в полоні, громадянин К. сам зазнав чимало катувань, принижень аби тільки допомогти співвітчизникам. Так завдяки журналістові районної газети Миколі Федунцю людині було повернуто чесне ім’я і гнівно засуджено тих, хто її оббрехав. Я вже не згадую про те, як Микола Федунець своїми зусиллями зумів повернути із забуття прізвище воїна-поета Володимира Булаєнка з Красилівщини. Про це вже розповідалося не раз в обласних і республіканських засобах масової інформації. Як і про те, що з доброї руки Миколи Федунця в білогірській редакції газети «Радянське село» було засновано премію імені сількора Петра Безручука. Я ж мимоволі згадую давно сказане Миколою Федунцем отаке: - Хіба можна писати про людей, про все те, що навколо нас, коли ти не любиш отих людей, оте навколишнє?! Ні, не можна! Стараймося розуміти людину, жити її життям. І тоді дійсно можна стати майстром пера. Не знаю, чи усвідомлював Федунець особисто, але я впевнений, що авторитет і слава завдяки цьому приходили до нього з кожним днем, місяцем, роком. Працюючи в Білогір'ї, він, як відповідальний секретар редакції, старався робити газету гарною з поліграфічного боку. Тож кожна тема на сторінках часопису мала свою рубрику, місце, лінійку. До слова, Микола дуже любив різноманіття лінійок. «Витинав» ними, як тільки міг, аби газетна сторінка була привабливою для читача. Коли ж в друкарні не могли справитися із його задумами, то він сам ставав за верстку сторінки. Ось так! Не буду хвалитися, але коли вже мова зайшла про лінійки, то треба сказати, що здебільшого я їх доставляв у Білогір'я з Києва, бо поліграфічна база в столиці була кращою за районну. Отож, маючи гарне обличчя, газета з року в рік брала активну участь в обласних і республіканських оглядах-конкурсах, у багатьох виходила переможницею. Про зміст самої газети, то я вже нічого не кажу. Мовлю тільки те, що в ті роки в редакції «Радянського села» трудилися акули пера: Анатолій Куречко, Петро Панчук, Наталя Бабій- Луценко, Устим Ковальчук, Микола Мачківський, Галина Стасюк, фотокор Лев Соломонов. Незважаючи на те, що, Микола Федунець був серед них наймолодшим за віком, всі - окрім редактора - величали його Миколою Федоровичем. А сам редактор звав його ніжно - Коля. Зауважу, для редакційного колективу – це якась новизна. Журналістам цього пояснювати не треба, а для пересічного читача скажу: в редакціях переважно звертаються на «ти» і по імені. Згодом через сімейні обставини я переїхав з Києва на Білогірщину. І теж почав працювати в цьому творчому колективі на посаді літературного співробітника. Наперед забігаючи, скажу, що після переходу М.Федунця на роботу в обласну редакцію газети «Радянське Поділля» я обійняв його посаду. А поки-що ми з ним працювали в Білогір’ї, де вже я був тут наймолодшим у колективі. Саме в цей час відповідальний секретар редакції Микола Федунець з притаманною йому наполегливістю організував на сторінках газети трудову естафету виробничих колективів колгоспів, підприємств, навчальних, медичних і культосвітніх закладів району з нагоди 50-річчя утворення СРСР. Себто, виїзна редакція, наприклад, прибуває в село чи містечко, зустрічається з людьми, бесідує, а потім про все побачене і почуте розповідає в газеті. Такий журналістський захід дуже сподобався і нам, і читачам, і керівникам району. Обласна газета «Радянське Поділля» навіть похвальну кореспонденцію про це написала. А ще подейкують на Білогірщині, що до появи на творчій арені Миколи Федунця в цьому краї ніхто живого письменника не бачив. Ну, хіба що на фото в книзі чи газеті. З появою Федунця в район почали їхати на творчі зустрічі з білогірчанами письменники майже з усіх братніх республік Союзу РСР. Вони були бажаними гостями в школах, в колгоспах, на підприємствах. Про Білогірщину почали знати в Прибалтиці і в Азії, на Далекому Сході і в Криму. Микола Федунець в силу своїх можливостей робив переклади поезій своїх побратимів по перу, публікував їх в районці. Все це робилося, щоб ви знали, з власної ініціативи Миколи Федоровича. Не забарились прибути до Білогір'я на запрошення М. Федунця літератори з Прибалтики. На жаль, не пригадую їхніх прізвищ. Але добре пам'ятаю, що тоді, восени 1971 року, їх супроводжував письменник з Хмельницького Аполлінарій Мацевич. Взагалі, що б Федунець не задумав, то він обов'язково мав це здійснити. Пам'ятаю, кільканадцять років він пропонував мені вирушити в пошуки витоків річки Горині, яка протікає через Білогір'я і Сушівці. Аж 1996 року, коли я вже працював директором телекомпанії «Теофіпольський телевізійний канал», ми знайшли час на таку подорож. Багатоденні пошуки дали результат: в селі Волиця, що на Тернопіллі, фотокореспондент «Подільських вістей» Анатолій Лисий зафіксував історичний кадр знаходження витоків Горині з невеличкого джерельця. Всі наші пошуки відзняли також на відеоплівку. А сам винуватець успішних пошуків написав вірш «Початок» про джерело, річку і село Волицю. Дуже приємно, що цей вірш Микола присвятив мені – Володимирові Руба шевському: Відкрилась на пагорбі Волиця. Сади. Теплостінні хати. Місток. Чебрецева околиця. І ось – завиднілася ти. Живе при вербичці і здрастує Криничка – твоє джерело. Тут всі вимовляють ім’я твоє Із притиском плавним на «о». Ти тут починаєшся, Горине, - З глибин водобій постає. І гордістю, й горем огорнене Русло вікодавнє твоє. З паперу гойдались тут човники, Бувало, на хвильці малій. Бувало, ішли завойовники І корінь поганили твій. Іконою Матері Божої Ояснено нині твій схил, Години хмурної чи гожої Вона додає тобі сил. Пречистого дня Великоднього Сюди йде з пасками село. І, сповнене Духу Господнього, Святково бринить джерело. Живи! Нехай буде все зоряне Для тебе, ріко, в цім краю. Ти тут – починаєшся, Горине, І в душу впадаєш мою. ...Щось швидко летить час. Здається, не так давно це було. Ой, ніби тільки вчора ми, колеги-журналісти, тримали в руках першу збірочку віршів М. Федунця «Адреса юності», котра вийшла друком у Львівському «Каменярі». Ніби тільки вчора це було... А вже минуло понад сорок років. Але як зараз пам'ятаю мовлене колись Миколою Федоровичем: — Роки, друже, мчаться, як коні воронії. Тож усім нам треба поспішати, щоб кожен встиг зробити якнайбільше, щоб життя колосилося добром. Влучно сказано. І ніби про самого автора тих слів. Бо ж пишучи про нього, бачу перед собою, немов на екрані життя, зерна отих колосків, які так ніжно плекав письменник і журналіст Микола Федунець. Його твори знають не тільки в Україні, а й за її межами. Скажу, що емоційно наснажене слово поета єднає роки шістдесяті з дев'яностими, переходячи в третє тисячоліття, відображає тривоги і надії сьогодення, проймає небайдужістю до сучасних подій, до всього, що як окрилює, так і гнітить людську душу. А ще неповторність подільської землі, увага до предківщини, віра та впевненість у добротворчі можливості людини. ...Далекі сімдесяті роки. Київ. Клініка Амосова. Крається, обливається кров'ю батьківське серце. Адже там, на операційному столі, - його, Федунцева, донечка Леся. Про це може розповісти тільки той, хто пережив подібне, хто має справжню силу волі, хто невтомно любить своїх дітей, хто любить людей. Серце батька боліло за серце доньки. Проте у цей критичний для нього момент він, нічим не міг допомогти своїй любій Лесі. Тоді він пішов у палати до тих, хто вже переніс операцію. Розпитував, утішав і сам утішав себе, знаходив для людей слова підтримки. Бог, як кажуть, допоміг і йому: дівчинка нормально перенесла усі операції, набралась сил. У Білогір'я Микола Федунець приїхав з Києва помітно посивілим. Після пережитого і побаченого Федунець написав цікаву розповідь про медперсонал клініки, про тих, хто там лікувався. В межах однієї друкованої сторінки райгазети він зумів розповісти про те, що не вмістили б принаймні всі чотири. Люди читали матеріал, плакали, бажали здоров'я і одужуючим, і медикам, і авторові. А через день Микола разом із автором цих рядків поїхали в село Лепесівку до Луки Ситаря, аби подякувати за сина Леоніда, мудрого лікаря. Справа в тому, що нинішній професор клініки Амосова, а тодішній асистент знаменитого хірурга Леонід Ситар, допомагав робити операцію Лесі Федунець. Принагідно сказати, що Леся присвятила себе медицині. Вона — лікар. Рятує тепер інших від недуг. А хіба міг ще хтось із моїх колег переповісти про в'язня німецького концтабору Кривенького з Білогір'я, як це зробив Микола?! А про кавалера орденів Слави Вівсянка з Ямполя! Та хіба все згадаєш і перерахуєш за всі роки його творчої праці, шляхи якої пролягають на підприємства і організації, школи і заклади культури...Зустрічався він з людьми, писав про них нариси, вірші, писав історію нашого суспільства для нинішніх і прийдешніх поколінь. Микола Федунець мріяв стати журналістом, письменником - людиною, яка б уміла передати іншим ті глибокі почуття, що хвилюють її саму, викликають відгук у серці. І він ним став. Став за покликом серця та за велінням совісті. Ми в цьому переконуємось, читаючи оцей його вірш з вибраних поезій «Жниво»: Яке воно, моєї праці жниво, Мотив у біографії колось. Щораз наказував собі: спіши-но Зробити все, що в подуми влилось. Бо ж знаю: відлетить у вічний вирій Душа, земне покинувши тепло. Дожати б лан, щоб на землі цій щирій Моє зерня з чиїхось рук зійшло. Ось як відобразив Микола Федунець у вірші мовлене ним мені понад сорок років тому. Пам'ятаєте: «...нам треба поспішати, щоб кожен встиг зробити якнайбільше, щоб життя колосилося добром». Отже, воно служило змістом його життя. І він зробив усе, що міг та встиг зробити. Його сердечність, благодушність, доброта, що проявлялись не тільки в словах, а й у вчинках, які іноді з великими труднощами вписувалися в холоднувату практику нашого життя. Але коли Федунець казав, що він щось зробить, то кожен знав, що воно буде зроблено. А скільки разів, коли мені було важко на душі, я набирав номер його телефону, як номер «швидкої допомоги» (але дійсно «швидкої» і дійсно «допомоги»!). І скільки ще разів я буду за інерцією це робити?! Проте, голосу Федунця з радісним: «Привіт!» - я не почую. Прикро! Боляче! Горе! І воно непоправне. Хоча... Його письменницьке обдарування бережливо і надовго (на дуже довго!) буде збережене нашою пам'яттю, його книгами. Книгами також, бо життя великого письменника не обривається фізичною кончиною, а продовжує свій шлях до розуму і сердець тих, заради кого він жив і працював. Тож його повноважними представниками на землі залишаються його твори, зміст яких спрямований на те, щоб життя колосилось добром. А ще був би Микола Федунець щиро вдячний, щоб на землі нашій його зерня з чиїхось, рук зійшло. І щоб було так, як мріяв Поет, як писав він у своєму вірші: Через тисячу літ я проснуться б хотів – Шепіт вітру спізнать, навістити тумани. І хоч трішки дізнатись в тій далі віків, Як мережиться доленька ваша, краяни. І коли я почую: живісінькі ви, Узнавать українців по голосу буду, - То спокійно вернусь під коріння трави, І - ще тисячу літ радість грітиме груди. Хочеться вірити, що так воно й буде. Бо Миколу Федоровича Федунця любили, люблять, будуть любити і пам'ятати ще не одне покоління краян. Він цього вартий. Ось як гарно й тепло мовив про Миколу Федунця в день його похорону відомий український письменник з Ізяслава Василь Кравчук: …Помер поет, якого знав народ. Його слова в серця нам перелиті. Лишив Микола нам довічний код:
Ти був і є Поділля славний син, Віддав і слово, й серце Україні. Не вмре душа, допоки неба синь Вмивається на сонячній Горині. Прощай, Миколо, друже наш, прощай, Ти побратимом був і щирим другом. Натхненно оспівав Подільський край, Хай ця земля для тебе буде пухом. На завершення хочу сказати, що М. Федунець дійсно зробив багато на теренах літературознавства, допоміг людям більше дізнатися про тих чи інших знаменитостей нинішнього й минулого періодів. За це йому – доземний уклін. І було б дуже добре та по-справедливому, аби його заслуги ніхто й ніколи не перевішував на лацкани своїх мундирів. Щоб виплекані зернята Миколою Федунцем висівались завжди з чиїхось чесних рук і давали гарні сходи ще на багато поколінь. Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ, член Національної спілки журналістів України. А це вже Микола Федунець (на фото він – зліва), автор цих рядків Володимир Рубашевський (в центрі) і фотокореспондент "Подільських вістей" Анатолій Лисий на Тернопільщині в селі Волиця. Саме тут, серед оцих верболозів, бере початок річка Горинь: з невеличкого джерела перетворюється у велику ріку, що несе свої води в могутній Дніпро. |
|
«Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками…» Такими словами... До читальної зали центральної районної бібліотеки для дорослих прийшли учні Чуднівської гімназії, військові строкової служби в/ч... |
ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ СВ. ПАМ’ЯТІ СТАХ ГАБА Ділимося сумною вісткою, що 3 липня 2010 р в Торонто, Канада, відійшов у вічність відомий український громадський діяч св пам’яті... |
|
Як ми говоримо? Вірші Володимира Підпалого про рідну мову і рідну землю відкрили наш радіожурнал. Хай вони нагадають усім, хто знав цього гарного... |
Сценарій 9 травня 2012 року «День пам'яті та надії» Звучить мелодія з 900 ХХІ століття. Усе далі й далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Але кожного року 9 травня ми відзначаємо День перемоги,... |
|
Знов білим цвітом вкрилися сади Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував своєї крові, свого... |
3. Згадай чоловіка, товариша, брата, Дружину, сестру чи посивілу... Дівчина. ХХІ століття. Усе далі й далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Але кожного року 23 вересня ми відзначаємо... |
|
Позакласний захід до Дня української писемності й мови Відомий український письменник XIX століття Панас Мирний писав: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, ота... |
ЯК НОВОМИРГОРОД ВІДСВЯТКУВАВ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ Адже, якщо з дитячих років дитина буде знати, що це за свято і що воно існує, то будемо ми ще довгі роки гідно вшановувати пам'ять... |
|
Тема уроку. Андрій Малишко. Відомий український поет і його пісні,... Розвивати навички виразного читання ліричного твору, його аналізу, висловлення своєї думки щодо прочитаного |
Памфіл Данилович Юркевич найвизначніший український філософ минулого... Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути... |