Т ичина Павло Григорович
Павло Григорович Тичина (*27 січня 1891, за іншими свідченнями 23 січня, с. Піски, Козелецький уїзд, Чернігівська губернія — †16 вересня 1967, Київ) — український поет, новатор поетичної форми, перекладач, публіцист, директор Інституту Літератури АН УРСР (1936-39, 1941-43), Голова Верховної Ради УРСР двох скликань, міністр освіти УРСР (1943-48).
Життєвий та творчий шлях
Ранні роки
Павло Григорович Тичина народився в с. Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській школі, потім в чернігівській бурсі (1900—1907), де одночасно співав в монастирському хорі, таким чином заробляючи собі на життя після смерті батька в 1906 р. Далі навчається в місцевій духовній семінарії (1907—1913).
1906 роком позначені й перші вірші Тичини, писані почасти під впливом О. Олеся й М. Вороного. Значний вплив на формування Тичини-поета в той час мало його знайомство з М. Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911. Перший вірш Тичини датований 1906 («Сине небо закрилося»), перший друкований — 1912 («Ви знаєте, як липа шелестить»).
З 1913 Тичина вчився в Київському Комерційному Інституті, одночасно працюючи в газеті «Рада» і журналі «Світло», пізніше працював у Чернігівському земстві. Революційні події 1917 року застали Тичину в Києві, де він серед інших працював помічником хормайстра в Театрі М. Садовського.
" Сонячні кларнети"
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України довершив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який заслуговує і власної назви, — «кларнетизм», наміченої самим Тичиною в назві збірки і програмової в ній поезії. Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина знайшов у собі силу написати книгу, перейняту гармонією універсального світлоритму. Можливо, саме тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» чи не єдиний автентичний і безсмертний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Український радянський поет
Перемога більшовицької Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір свого життя — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).
У першій половині 20-х pp. Україна стає конституційно суверенним членом СРСР, а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.
У 1923 він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Рішуче відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про ніби «кінець» його відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).
Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
Творча спадщина та місце в українській літературі
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фраґментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, все ж таки засвідчив живучість свого неперевершеного поетичного таланту.
Перекладацтво
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
У загальному підсумку творчість Тичини становить унікальне досягнення української поезії 20 століття і, одночасно, кричущу трагедію згноблення геніального митця комуністичним режимом. В його творчості знаходить свій вияв органічний синтез двох великих світових стилів — символізму 20 ст. і бароко 17 ст. З символізму в кларнетизмі Тичини відчуваються найвищі досягнення європейської поезії у чудодійному стопі з ірраціональними глибинами української народної лірики. З елементів стилю бароко перегукуються в кларнетизмі прагнення всеохопности, трагедійне відчуття т. зв. «останніх речей» (що межує між життям і смертю), гра антитез і параболь, новаторство поетичного синтаксису, асиндетонічна будова поетичної мови тощо.
Л ітература
Меженко (Іванів) Ю. Ст. про «Сонячні кларнети» в ж. Книгар 1919 і Музагет 1919 та про ін. кн. Т. у зб. Ґроно 1920;
Ніковський A. Vita nova. K. 1919; Зернов М. Укр. письменство в 1918 р. ЛНВ, ч. 111. К. 1919;
Майфет Г. Матеріали до характеристики творів П. Тичини. X. 1926; Лейтес А. Ренесанс укр. літератури. X. 1926;
Юринець В. Павло Тичина. X. 1928; Лейтес А. Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27), т. І. X. 1928;
Лавріненко Ю. Творчість Павла Тичини. X. 1930; Бойко І. Павло Тичина. Бібліографічний покажчик. К. 1951;
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959; Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнетизм. Нью-Йорк 1961;
Вілецький О. Збірник праць у п'яти томах, т. 3. К. 1966;
Новиченко Л. Поезія і революція. К. 1968; Співець нового світу. Спогади про Тичину. К. 1971;
Родко М. Укр. поезія перших дожовтневих років. К. 1971;
Лавріненко Ю. На шляхах кларнетизму. Нью-Йорк 1977;
Овчаренко М. Духова криза П. Тичини. «Дзвони», чч. 1 — 4. Рим — Детройт — Чікаґо 1978 — 79.
|