Андрухович Юрій Ігоревич
Ю рій Ігоревич Андрухович ( 13 березня 1960, Івано-Франківськ) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
1987 разом з В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвало успішний приклад творення соціокультурного міту. З 1991 року Андрухович – співредактор літературно-мистецького журналу “Четвер”, співпрацював також із журналом “Перевал”, виступивши упорядником двох його чисел.
У часописі “Сучасність” вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей “Центрально-східна ревізія” (“Сучасність”, 3’2000).
Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. “станіславського феномену” та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, швецькою мовами й есперанто.
Твори
Збірки:
“Небо і площі” (1985)
“Середмістя” (1989)
“Екзотичні птахи і рослини” (1991)
“Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія”: Колекція віршів” (1997)
“Пісні для мертвого півня” (2004)
Прозові твори
Цикл оповідань
Романи
Московіада (1992)
Рекреації (1993)
Перверзія (1996)
Дванадцять обручів (2003)
Таємниця. Замість роману (2007)
Збірка есеїв:
Дезорієнтація на місцевості
Центрально-східна ревізія (2000)
Диявол ховається в сирі (2006)
Інтерв’ю
Ю РІЙ АНДРУХОВИЧ: ВІДЧУВАЮ, ЩО МАЮ МОЖЛИВІСТЬ РОБИТИ ЩОСЬ ДУЖЕ ВАРТІСНЕ
Kr: — Мені здається, чи насправді за останні роки Андрухович у літературі посерйознішав? Менше стало іронії, більше — метафізики, я би навіть сказав — суму...
Ю.А.: — Можу це підтвердити. Може, не стільки поменшало іронії, скільки побільшало того, що ти окреслив як метафізика. Передусім це пов’язано з тим, що в останні роки я пережив загальновідоме психологічне, фізіологічне й суто індивідуальне в кожному випадку явище, яке умовно називають кризою середнього віку і асоціюють з межею сорокаліття. До неї я наблизився трохи раніше — приблизно з 36-37 років почав це усвідомлювати дуже боляче. І сталося так, що саме на цьому відтинку одну за одною я переживав смерті близьких людей: друзів, батька. Воно поєдналося в моєму світовідчутті, в моєму ставленні до світу. Ці речі сплелися в цілісність, яка вимагала пошуку певних метафізичних основ, із якими можна було б цю кризу подолати.
Kr: — Тож наступне питання стосуватиметься інфернального у Вашому житті й творчості...
Ю.А.: — Якщо окреслити інфернум як сили неґативні, як те, що приходить ізнизу, з підземель буття, то я говорив би про сталий вияв цього саме в творчості, але не в щоденному житті, Боже-збав. Фактично всі мої романи, за винятком “Московіади”, яка не вписується в цю парадигму, — не інше, як історії про появу диявола в нашому реальному світі. У “Рекреаціях” це втілено через доктора Попеля, у “Перверзії” — ціла розгалужена мережа. Сама по собі ця фундація “Ля морте ді Венеція” і, зрештою, семінар, на який потрапляє Перфецький, — усе це є породженням інфернуму, який таким чином теж вербує смертних людей на службу. Зокрема інтелектуалів, на мій погляд, найбільш піддатливих на спокуси. І в останньому романі він (інфернум) теж присутній. Але дискутувати про це далі можна буде вже після виходу книжки. Пояснення цьому, якщо вони потрібні, мають характер передусім літературно-естетичний. Поклавши руку на серце, можу сказати, що це пов’язано, безумовно, з моїм особистим досвідом, але це досвід більшою мірою моїх улюблених письменників і моїх улюблених книжок — того ж Гоголя, того ж Гофмана, Булгакова. Деякі латиноамериканські автори: наприклад, Фуентес, у якого містичне начало виявлене в багатьох романах і повістях. На мій погляд, це вічна тема. Дотепер мені було цікаво про це писати.
Kr: — Якщо існує якесь протиставлення минулого й майбутнього, їхня віддаленість у свідомості, то у Вас, здається, прихильність викликає більше минуле, аніж теперішнє...
Ю.А.: — Щодо есеїстки — важливо відстежити еволюцію. Перші есеї я писав на початку 90-х років із безумовним однозначно виявленим сентиментом у бік цього мітологізованого світу, умовно кажучи, Габсбурзької монархії чи Дунайської імперії — світу, уламком якого є місце, де живемо ми. Поступово я змінював своє ставлення, піддавав ці речі ревізії. Прикро, але враження про мене як про такого собі австро-угорського ностальгіка превалювало і, здається, превалює до сьогодні. За великим рахунком, ця версія була симпатичною мені років тому десять, а на сьогодні вичерпана й неспроможна. Зараз цю частину світу я все одно проектую на минуле, але на минуле набагато ближче. Тобто я схильний розглядати все це як посткомуністичний, постсоціалістичний світ. І тут, на мій погляд, криється найбільша інтриґа цієї частини світу: країни на південь від Естонії ій на північ від Албанії мають дуже близький недавній історичний досвід, а Габсбурзький комплекс лежить десь глибоко на споді.
Його зіґнорувати не можна, але його значення не є визначальне й тим більше — не вирішальне. Повертаючися до географічного окреслення цієї частини світу, Австрія, скажімо, до нього не належить. І тут уже хитається у своїй основі Габсбурзька версія. Натомість сюди належить Східна Німеччина, колишня НДР. Відбуваються усілякі зміни: щоразу повертаюся до якихось стійких категорій, але щоразу їх переглядаю. Проект із “Потягом”, зокрема, так само присвячений не стільки копирсанню в мітах Габсбургії, чи як там ще її називали — Каканії, скільки в пошуку відповіді на те, із чого ти починав: а власне, що сьогодні? Чим є ця Центрально-Східна Европа тепер? І одна з можливостей відповіди на це запитання — редакційна концепція: тобто публікування нових текстів, які пишуть у цих країнах сьогодні, теперішні автори. І тільки один “вагон” — спальний — має місце для класиків, де можуть бути Бруно Шульц, Рот, автори першої половини ХХ століття, у кожному разі, автори, яких немає серед живих зараз. Натомість у всіх інших вагонах представлено тексти абсолютно актуальні — написані буквально сьогодні, у ці дні, у цей час...
Kr: — Наступне питання стосуватиметься Вашого зацікавлення геополітикою: Центрально-Східна ревізія, Центральноевропейський часопис... Чому це для Вас актуально?
Ю.А.: — Я би говорив радше про геопоетику в моєму випадку. Із точки зору якогось стратеґа загальнонаціонального значення, яким я, безумовно, не є, можу окреслити так: цей терен, ця частина світу була й залишається абсолютно недооціненою з українського боку. По-моєму, досі майже ніхто не зрозумів, що це було й залишається для такої країни, як Україна, прекрасним шансом реґіонального лідерства. Якби ми (наші державні мужі) від самого початку розробили таку центральноевропейську концепцію для України, то я впевнений, що сьогодні ми перебували би в значно кращій ситуації, ніж є. Переконаний, варто приєднуватися до Европейського Союзу, а можна творити тут реґіональну альтернативу йому. Упевнений, наші західні сусіди чекали на початку 90-х певного діалогу в цьому сенсі — і поляки, і угорці, і румуни, і болґари, і чехи. Могла постати якась цікава конструкція, та менше з тим. Це я говорю з точки зору стратеґа, яким я не є. З іншого боку, я маю свій письменницький досвід, який мені підказує, що цей орієнтир — правильний. Цього року відбувся мій реальний прорив на серйозний західний книжковий ринок. Ув одному з найбільших, найвідоміших німецьких видавництв “Suhrkamp” вийшла моя збірка есеїв “Остання територія”. Цей факт був би абсолютно неможливим, якби протягом майже десятиріччя — вдамся до цинічного слова — не відбувалося “розкручування” мене й моєї творчости в Польщі. І критерій того, що мої твори в Польщі сподобалися, був абсолютно вирішальним для німецьких видавців. Жодного разу ніхто зі світових видавців не зреаґував на російські переклади моїх романів.
Kr: — У одному з есеїв пишете про те, що ввечері берете з собою на прогулянку “Беретту”. Маєте зброю?
Ю.А.: — Чесна відповідь на це питання може стати підставою для порушення кримінальної справи (сміється)...
Замолоду й іще довший час потому я сповідував винятково пацифістські принципи: зброєю не цікавився й вона викликала в мене швидше неґативні емоції. Служба в армії, яку я вважаю найгіршим часом у своєму житті, також до цього спричинилася. Але все змінюється. Я іноді потрапляю під впливи від прочитаного. Звернув увагу, що в прозі Стасюка (із яким у нас, маю надію, є взаємний вплив), надзвичайно добре прописано реалії, пов’язані з вогнепальною зброєю. Пізніше випадково довідався від його дружини, що він цікавиться цими речами — передплачує каталоги, знає десятки пістолетів і автоматів, розуміється на їхніх недоліках і перевагах...
Kr: — Може, це стане матеріалом для порушення наступної кримінальної справи — Інтерполом? Стасюк випадково зброєю не торгує?
Ю.А.: — Якби так було насправді, думаю, його видавництво краще б стояло фінансово. Але версія цікава. Не все я можу знати, виходить.
Але насправді йдеться про естетичний рівень. Подобається мені те, що він пише. Подобається мені, як переконливо описано зброю. І я мимоволі її починаю любити. З іншого боку, визначальною лінією мого письма є дедалі більша аґресивність. Іноді світ навколо так відчувається. Іноді — ні. Іноді він видається лагідним, як у юності. Іноді — страшенно аґресивним, бандитським, кримінальним. Ти розумієш, що тобі ні від кого чекати захисту, крім твого приватного друга “Кольта” — класичний хід із Америки першої половини XIX століття. Таким чином і виникають подібні фантазії на рівні тексту.
Kr: — Останнім часом Ви поринули в громадське життя, аж до участи в мітинґах...
Ю.А.: — Ні-ні, аж так — ні. Я не належу й не належав до жодної політичної сили. Цього року я справді взяв участь у одному мітинґу, але це ні про що не свідчить. Побачимо, як усе буде розвиватися далі. Наступний рік має стати піковим. Не сказав би, що маю бзіка на політиці, але стежу за нею ревно — ніде правди сховати. Цікавлюся, намагаюся аналізувати... Не нейтральний спостерігач, але вболівальник на матчі, де грає твоя команда.
Kr: — Може, кілька гравців?
Ю.А.: — Може. Але кілька гравців, яким зичиш перемоги.
Kr: — А чи правда, що в тебе свого часу спинявся Ющенко?
Ю.А.: — Ні. Хто таку чутку пустив? Аж так красиво я не живу...
Kr: — Може, станете міністром культури чи віце-прем’єром із гуманітарних питань?..
Ю.А.: — Добре, що ми це спростуємо. Я не хочу про речі, пов’язані з якимись офіційними посадами, навіть думати, бо мені подобається той статус, який маю сьогодні.
Kr: — Може, — секретар Ради нацбезпеки й оборони?
Ю.А.: — Хіба що... Я не знаю, що буде через кілька років. Поки що тенденція останнього десятиліття була така, що я, може, навіть на рівні підсвідомости, відмежовувався від речей, пов’язаних із офіціозом. Останній варіант — із тим же “Потягом 76”. Була така пропозиція з боку польських менеджерів проекту: якщо колись існуватиме польська версія сайту, вони запропонували безпрограшний шлях до його леґітимізації й отримання серйозних ґрантів. Просто треба було створити щось на зразок редколеґії й включити туди кілька поважних, дуже старих людей. Якого-небудь Бжезінського тощо. І ґранти попливуть. Але я собі уявив ситуацію, що в такому разі я як головний редактор буду страшенно дискомфортно себе почувати й не зможу давати якихось цікавих мені хуліґанських текстів. Під тиском цих авторитетів я не зможу робити живий часопис, а муситиму робити часопис правильний.
Kr: — Ви не готові до компромісів?
Ю.А.: — Аж таких — ні. Бо це компроміс, який поцілить у суть справи. За такого розкладу творився би вже інший часопис, а не мій. Я міг би технічно виконувати функції редактора, але це би вже не була та справа, яку я собі задумав.
Kr: — Якщо то не надто особисте питання: Ваше ставлення до релігії?
Ю.А.: — Моє ставлення піддалося серйозному випробуванню смертями багатьох людей, які я пережив. Я просто абсолютно не бачив ніякого сенсу в існуванні великої сили над нами, якщо вона в такий спосіб чинить — відбирає звідси людей, які так потрібні тут, серед живих. Як навчитися це зрозуміти — це вже мій внутрішній клопіт. Десь у той час переосмислень, випробувань я для себе вирішив, що найстійкіша позиція може полягати не стільки в атеїзмі, скільки в агностицизмі. Ти виходиш із того, що нам просто не дано знати. І наша справа — не займатися цим, а жити за якимись засадами, адекватними людськості. Найбільше мене інтриґує той тип людей, ті люди, які, заперечуючи існування Бога, не заглиблюючись у Нього, дотримуються заповідей, тобто не чинять зла. Наскільки можуть. Це для мене — найцінніший тип людини.
Kr: — Фінішне, традиційне питання: що далі? Що на обрії?
Ю.А.: — Один із перекладацьких планів: я хотів би зробити “Ромео і Джульєту” і разом із “Гамлетом” видати однією книжкою. Є кілька романних задумів на дуже-дуже початковій стадії. Знаю лише, що з цього може бути роман, але реального наповнення ще не бачу. Є речі, які, виявляється, хтось щойно зробив, і про це я запізно дізнався. Я помітив, що дійшов до такого етапу, коли мені найцікавіше стає не вигадувати, а цілком відкрито, відверто розповідати про себе. І якщо я при цьому осягнув певний рівень художности, то це і є той текст, який мені як авторові приносить найбільше задоволення. Так було з “Центрально-Східною ревізією”. І я подумав про наступний роман як про імітацію велетенського інтерв’ю з собою, де цілковита фактична правда реальних життєвих подій легко переходить у якісь химери, в умовно кажучи, “магічний реалізм”. Але кілька місяців тому дізнався, що мій літературний ровесник, із яким у Берліні матиму спільний вечір, празький письменник Яхим Тополь таку книжку видав — велетенське інтерв’ю з самим собою. Фініта?
Kr: — То, може, ще щось без запитання? Запитання до самого себе?
Ю.А.: — Мені здається, що зараз такий період — це десь після 40 почалося і триває ще дотепер, — коли я дуже не те, щоб самовпевнений став, але відчуваю, що маю можливість щось дуже вартісне робити. Виробив таку кондицію, що, умовно кажучи, нарешті почав себе любити. Безсумнівно, це пов’язано з досвідом і здатністю змінюватися. Я в “Іншому форматі” казав, що ціную це — не тільки у собі, взагалі в людях — найбільше. І тому я хотів би спитати себе приблизно так: куди тебе понесе далі, старий?
Розмовляв Олег КРИШТОПА
Ю РІЙ АНДРУХОВИЧ: «Хрестоматійна» модель неминуче передбачає наперед встановлену ієрархію
Минулорічний Форум видавців у Львові означився скандалом. Роман Юрія АНДРУХОВИЧА «Дванадцять обручів», довго очікуваний прихильниками письменника, таке голосне слово, як «скандал», може й не потребував би, якби не доволі дивні камінці, закинуті твору. Тобто навіть не цілому творові — майже ніхто й не занурювався в літературні його якості — а одному розділові. Львівська книгарня навіть відмовилася реалізовувати книжку «Критики». А справи було: «вільне» обходження із біографією Б.-І.Антонича. Kr вирішив поцікавитися в самого автора прецеденту.
Kr: — Чи є, на Вашу думку, межі — ідеологічні, етичні тощо — інтерпретацій так званої «національної» літературної спадщини?
Ю.А.: — Здається, питання треба ставити ширше — чи можливі загалом інші, відмінні від «хрестоматійної», моделі викладання літературної спадщини в освітній системі. «Хрестоматійна» модель неминуче передбачає наперед встановлену (ким? — державою, офіціозом, «компетентними органами», «групою товаришів») ієрархію, а відтак і спосіб інтерпретацій, і — відповідно — заборону на інші інтерпретації, якщо вони здатні цю ієрархію похитнути чи й завалити. Отже, «право на хрестоматійну спадщину» зберігатиметься за державно-офіційними чинниками так довго, як довго не матиме альтернативи традиційна і «єдиноправильна» модель викладання і вивчення літератури.
Kr: — Чи не було у Вас під час роботи над біографією Б.-І.Антонича в “12 обручах” мотиву похитнути цю «модель»?
Ю.А.: — Пишучи роман, я не працював над біографією Антонича — я вигадував йому фіктивну біографію, намагаючись відшукати якусь іншу, романну, істину. Я не писав розділу для підручника з історії літератури на замовлення міністерства освіти, я писав розділ роману. Даруйте, що акцентую на таких банально-самозрозумілих речах: роблю це під впливом кількох вельми гострих атак, які, зрештою, я навіть не збирався відбивати. Єдиний мотив, яким я при цьому писанні керувався, це мотив внутрішньої романної необхідности — без такого Антонича не було б такого роману, от і все. А я хотів написати саме такий роман.
Kr: — Чому значно більше, порівняно з Україною, за кордоном популярні ті ж Ґете, Гайне, Шекспір тощо? Чи взагалі коректне подібне порівняння “нашого” з “їхнім”?
Ю.А.: — Наважуся припустити, що літератури класичного (себто передмодерного) і модерного періодів ще поділялися на «великі» й «малі». Усі перелічені Вами письменники — Ґете, Гайне, Шекспір — є представниками «великих» літератур. Але що відомо нам і світові про, скажімо, швайцарську, фінську, словацьку чи албанську класику? Так і з нашою, українською. Вона невідома світові, її знаки, коди і мотиви не стали частиною певної універсальної системи, вона не цитується, не читається, а отже й не перечитується, не переосмислюється. Це, звісно, ніяк не свідчить про її об’єктивну слабкість. Вона локалізована й обмежена передусім тими суспільно-історичними обставинами, в яких поставала — звідси її сьогоднішня, умовно кажучи, «непопулярність» і серед своїх, українських читачів. Постмодернізм зайнявся руйнуванням згаданого поділу на «великих» і «малих», виходячи з засади найвищої цінности різноманіття як такого. Іншими словами, постмодерна інтерпретація цілком допускає, що як письменник Панас Мирний значно вищий за, скажімо, Флобера. Або — що він і не вищий і не нижчий, а рівноцінний Флоберові, тому що інакший. Тобто подібне порівняння цілком коректне саме в постмодерній (і заразом антиімперіалістичній) системі координат.
Kr: — Те ж питання — щодо Росії, де культ Пушкіна значно відрізняється “форматом” від культу Шевченка?
Ю.А.: — Російська література, безумовно, теж належала до «великих». Але для культу Пушкіна цього пояснення, звісно, замало. Суттєвим є ореол блискучости, що супроводить сприймання Пушкіна фактично з моменту його смерти: легкість, радість, віртуозність. Пушкін — це російський Моцарт, а Моцарт обов’язково породжує саме такий культ. На створення й удосконалення саме такого його образу самовіддано працювала вся російська культура ХІХ — ХХ ст., бо вочевидь саме цього вона потребувала, саме такого «культурного героя». Пушкін є наслідком «національно-культурної нормальности». Шевченко ж є наслідком «національно-культурної екстреми». Російська нація у ХІХ ст. перебувала в нормальних умовах, а українська — в екстремальних, на ґрані зникнення. Тому історично на Шевченка звалено так багато місій і функцій, що про легкість, радість і віртуозність не може бути й мови, а замість ореолу блискучости маємо вінець мучеництва. Зрозуміло, що в нинішньому суспільстві, зорієнтованому на поп, розважальність і «нестерпну легкість буття», мучеництво не може бути притягальним. Воно видається щонайменше анахронічно-незрозумілим. Висновок із усього цього передусім такий, що нам треба шукати іншого Шевченка. Я певен, він існує.
Kr: — Наскільки спроможна сьогодні класика бути комерційною, модерною, чи то пак — модною?
Ю.А.: — Я уникав би поняття «комерційности», натомість я цілком переконаний у тому, що класика може бути й «модною», і «культовою» і що в цьому сенсі її «модернізація», або краще сказати — «постмодернізація» абсолютно потрібна. Особливо в нашому українському випадку, коли вона, класика, існує (десь у хрестоматіях) сама по собі, а суспільство з його катастрофічно низьким рівнем авторефлексії — само по собі, тож знаходити/створювати в цьому вельми розрідженому «культурному просторі» площини їхнього пристрасного перетинання — напрочуд захоплива справа.
Розмову підтримувала Тетяна Щербаченко
|