ФРАГМЕНТ РАДІОПРОГРАМИ „СЛОВО” ВІД 03. 12. 06 Мов вітер, що спокійно дихає І плине полем неозорим

ФРАГМЕНТ РАДІОПРОГРАМИ „СЛОВО” ВІД 03.12.06 Мов вітер, що спокійно дихає І плине полем неозорим, Ми скромним словом правди тихої Стозвукий галас переборем. Григорій Кочур Про унікальне видання «Григорій Кочур. Біобібліографічний покажчик у двох томах» ми розповімо наприкінці передачі. А ще сьогодні в радіожурналі: Про слово воля в українській мові. Вибираємо слово: посвідчення, посвідка, свідоцтво, свідчення. Як правильно: пожежник чи пожежний? Розмірковуючи про слово «воля» в українській мові, професор Роксолана Зорівчак пише: Леся Українка опублікувала в журналі "Вільна Україна" поему "Одне слово" з підзаголовком "Оповідання старого якута". У ній ішлося про політичного засланця, що прагнув волі, але не міг пояснити якутам, чого він прагне, бо в їхній мові цього слова не було. На поему відгукнувся відомий український науковець Агатангел Кримський заміткою "Критично-філологічні уваги про ложки дьогтю в бочках меду", де ствердив, що в якутській мові, як загалом у всіх відомих йому мовах, слово "воля" є й має навіть два синоніми. Щодо Лесі Українки, то в наступних виданнях поеми вона змінила підзаголовок, подавши його як "Оповідання тубільця з півночі". Щодо слова "воля", то в українській мові його семантика доволі широка. Воно позначає: 1) відсутність обмежень, привілля: І пташкам воля в чистім полі, І пташкам весело літать (Тарас Шевченко); 2) одну з функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою, в керуванні своїми діями: "Він зусиллям волі подавив у собі те бажання" (Іван Цюпа); 3) бажання, хотіння: "Хай іде своїм власним шляхом! Це - його воля, його право" (Олесь Донченко); 4) владу: Браття! Часу маєте доволі, Щоб Бертольда покарати, Він же й так у вашій волі (Леся Українка); 5) свободу, незалежність, антонім до слів "неволя", "рабство": А я піду за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся Українка). Цікава своєрідність української мови - народно-поетичні пестливі форми до абстрактних іменників, зокрема до іменника "воля" - "воленька", наприклад: Століттями люди б'ються, Щоб воленьку здобуть! (Леся Українка). Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. (Тарас Шевченко). На основі слова "воля" виникли дієслова визволяти, визволятися, іменник визволитель, прикметник визвольний, а також складні слова: волевиявлення, волелюбний, волею-неволею ("проти волі, вимушено"). Зі словом "воля" в українській мові є чимало сталих сполук, ось деякі з них: волити (вволити) волю ("виконувати бажання") - "Мати любила його без пам'яті, тряслась над ним і у всім волила його волю" (Іван Франко); з доброї волі ("без примусу, добровільно") - "Ніхто з доброї волі землі не дасть" (Номис); остання воля (бажання, розпорядження, висловлене перед смертю, заповіт) - "Бійці виконували останню волю свого героя" (з журналу); воля друку ("право вільно висловлювати в пресі свої думки, ідеї") - "Ми дістали нарешті закон про волю друку" (Михайло Коцюбинський); вольному воля ("як собі хочеш") - "Не хочеш говорити - вольному воля" (Михайло Коцюбинський); на волі ("є вільним, неув'язненим") - "І сниться їй той син Іван... Уже не панський, а на волі" (Тарас Шевченко); давати (дати) волю ногам ("швидко бігти, пускатися навтікача") - "Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, - і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу" (Іван Франко); давати (дати) волю рукам ("бити, битися") - "Тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай" (Іван Котляревський). До промовистих належить епітетна конструкція вольная воля: Як Батьківщина моя... Вольною волею дорожила... Розрізняймо слова посвідчення, свідчення , свідоцтво. Посвідчення. Одне із значень - «офіційний документ, який щось засвідчує». Його синонім - посвідка. «Моряк глянув на посвідчення зі штампом Генерального штабу» (Сава Голованівський). «В кишені лежала новенька книжечка офіцерського посвідчення» (Леонід Первомайський). Якщо слово посвідчення вжите без вказівки на те, що саме воно засвідчує, і контекст не дає ніяких уточнень, то йдеться про особисте посвідчення, тобто про документ, в якому засвідчується особа. «- Одну секунду, - заявляє комендант, не опускаючи револьвер, - або ви мені негайно покажете ваше посвідчення, або я стріляю вам у перенісся». (Юрій Яновський). Неправильно, коли мова йде про документ, який засвідчує особу, вживати паралельно з посвідченням і посвідкою ще свідоцтво. Коли ж йдеться про документ, що засвідчує якісь біографічні дані особи або її стан - фізичний, сімейний, вживається слово свідоцтво (свідоцтво про народження, свідоцтво про освіту, медичне свідоцтво). «...Школу скінчив у селі. А покажи-но, Петрусю, своє свідоцтво» (Іван Франко). «Разом з атестатом зрілості випускники шкіл одержували свідоцтво про набуту спеціальність». (З журналу). Свідчення означає «показання свідків» (на суді), «твердження очевидців». «- Правду мовити, - звернувся учитель до Івана Семеновича, - ім'я його мені невідоме. Проте це цілком реальна людина, записана в кількох свідченнях сучасників. Був він запорізьким козаком, родом із нашої місцевості» (Юрій Яновський). Свідчення означає також «факт, річ, обставину, які підтверджують щось». «Більшу частину свого життя він [Дмитро Яворницький] перебував у подорожах, постійно шукаючи свідчення героїчного минулого, колишньої слави запорозької». Поширена стилістична помилка полягає в тому, що слово свідоцтво вживають замість свідчення. «У ставленні Франка до Щедріна ми бачимо ще одне свідоцтво ідейної спорідненості української і російської демократії». (З газети.) «Макар заступництво матері сприймав як свідоцтво його непогрішності і правоти». В останніх двох реченнях мало б бути слово свідчення. Колись Максим Рильський написав мудрі слова: Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля... Професор Олександр Пономарів цитує Максима Рильського, розмірковуючи про вживання в українській мові слів пожежний та пожежник. Видатний поет, висловлюючись метонімічно, радив щодо української мови користуватися словником Бориса Грінченка, а щодо російської - словником Володимира Даля. Теперішні консультанти-дилетанти або зовсім не знають українських словників, або не вважають за потрібне вдаватися до їхніх послуг, звіряючи знання з усіх мов за словником Даля. Коли не знаходять там оригінального слова, оголошують його «незрозумілим для народу». Або беруть якийсь уривок із праць, присвячених культурі російської мови, перекладають і штучно переносять на український ґрунт. Наприклад, російські мовознавці стверджують, що слово пожарник - це людина, яка зазнала лиха від пожежі, а той, хто гасить пожежу, - пожарный. Наші засоби масової інформації швидко змавпували це діло і заходилися впроваджувати його в українську мову. Якось виступаючи по телебаченню, якийсь «розумник» на цілу Україну самовпевнено заявив: «Люди, що гасять пожежі, гніваються, коли їх називають не пожежними, а пожежниками, бо пожежники - це ті, що постраждали від пожежі». Жаль, що лінгвіст-самозванець не заглянув до українських словників. У Словнику української мови читаємо: пожежник - працівник пожежної команди: «Метушились пожежники. Горів університет. Червоне полум'я виривалося з червоних вікон з тріском і глухим гудінням» (Олександр Довженко). «Пожежний - призначений для гасіння пожежі: «Пожежні розсохлися бочки» (Степан Олійник); використовуваний для повідомлення про пожежу: «Владно вдарив пожежний дзвін» (Олесь Гончар); уживаний для застерігання від пожежі: «На високій пожежній вежі ходить вартовий з гвинтівкою й пильнує небо» (Григорій Тютюнник). Той, хто потерпів від пожежі, зветься по-нашому погорілець: «Самітно блимають на спаленій руїні вогники в церкві, де зійшлися на сум погорільці» (Степан Васильченко). З приємністю представляємо нове видання Львівського національного університету імені Івана Франка «Григорій Кочур. Біобібліографічний покажчик у двох томах.» Тут інформація про життєвий та творчий шлях видатного українського перекладача, поета, літературознавця Григорія Кочура у контексті українського літературного процесу, про багатогранність його таланту. Процитуємо уривок з передмови до видання професора Роксолани Зорівчак. Про свого побратима Миколу Лукаша Григорій Кочур писав: "Вимовиш ці слова: перекладач, художній переклад, і мимоволі на думку спадає Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці терміни персоніфікувалися". Наведені рядки вдало характеризують самого Григорія Кочура - одного з найяскравіших талантів сучасного українського письменства, особистість франківського взірця, людину легендарної пам'яті, всеосяжного культуролога, гуманітарія, поета, перекладача, історика і теоретика українського художнього перекладу. Нема тих струн, яких би не торкала рука Майстра. - "Повноважним представником світової культури в культурі українській" назвала його Михайлина Коцюбинська. Але насамперед був він Українцем з великої літери, Громадянином, який навіть у найчорніші часи жив за Кодексом Честі, тобто жив і працював заради своєї нації, а, отже, на користь усього людства. Доля була жорстокою до наших перекладачів, зокрема у кровожерному XX ст. Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з моторошно-драматичними сторінками. Скільки було серед них "розстріляних, замучених, забитих «по соловках, сибірах, магаданах" (Василь Стус). Перекладачів постійно звинувачували в "закоханості в буржуазні літератури", їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, - мовляв, це відхід від сучасної літературної норми. Скільки перекладів пропало, скільки їх знищили сторожі тюрем та концтаборів! Слова з автобіографії Тараса Шевченка "Історія мого життя - це частина історії моєї Вітчизни" заполонюють душу, коли намагаємось осмислити історико-літературне значення творчості Григорія Порфировича Кочура. Літературу він сприймав як головну духовну опору народу в боротьбі нації за самозбереження. Життя Майстра було тернисте, як і доля української нації та її літератури. Усього спізнав він ущерть - і замовчування, і приниження, і тюрем, і концентраційного табору, коли, за його власними поетичними словами, довелося "Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести свого мистецтва полум'я високе". У вкрай несприятливих умовах він зробив протягом своєї довголітньої творчої діяльності дуже багато. Феноменальний ерудит, знавець багатьох іноземних мов, Григорій Кочур володів Рідним Словом до найпотаємніших глибин, працював над ним ревно, самовіддано, самозречено й повсякчас. А ще був Григорій Кочур Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого Слова. Як Учитель увійшов у життя багатьох, щоб залишитися там назавжди. Навчав усіх, хто хотів, прагнув учитися, дарма, що доля - химерна доля! - подарувала йому якийсь неповний десяток літ на педагогічну діяльність. Для багатьох був тактовним, неперевершеним учителем на нелегкій дорозі до українства, до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації. Виходець зі скромної селянської родини (але козацького роду), Григорій Кочур - силою свого таланту, міццю любові до Вітчизни - став символом духовної еліти нації. Його доробок - знакове явище в українській культурі, її вершинний злет, своєрідне її послання у XXI століття. І орієнтиром в тому доробку перекладачам, мовознавцям, літературознавцям, учителям слугуватиме біобібліографічний покажчик , який уклали Галина та Зінаїда Домбровські. Приймаю, доле, все без скарги, без вагань, Лиш збережи, молю, мого єства основу – Моє оплачене поневірянням слово: В нім сяє все, чого позбавлений в житті, В нім – волі й вічності уламки золоті, В нім правді світовій і правді нашій дань.

Схожі: