|
|
Скачати 1.7 Mb.
|
21. Влияние идей Ренессанса и Реформации на развитие украинской культуры. Реформационных движения развернулись на территории Украины в то время, когда на территориях соседней Польши уже набирали силу конттреформативные силы. В 30-40 –ых годах 16 века на территории Украины появились общества кальвинистов, которые, как правило, возникали в больших панских участках или городах, которые принадлежали магнатам. Первыми, кто принял кальвинизм, стали магнатские семьи Потоцких и Радзивилов. К ним присоединились представители православных знатных родов. Среди них были такие, как Вишневецкие, Фирлеи, Воловичи, Хоткевичи и Сапеги. Потом к движению примыкают более мелкие княжеские роды. Общества кальвинистов возникли также на Закарпатье, Холмщине, Подляшьи, Перемышльской и Белзкой землях. А лютеранство, в отличии от кальвинизма, не было принято на украинских землях. Однако реформационные движения не прижились в широких верствах украинского населения. По подсчётам Грушевского, существовало не более ста протестанских обществ, состоящих, как правило, из шляхты, которая не всегда была украинской. Приход протестантизма в Украину несколько притормозил проникновение идей католицизма на нашу родину, но это ускорило полонизацию высших слоёв населения. В связи с этим, православное население несколько изменило реформационные идеи для своих нужд, однако главное (освобождение из-под власти Рима, демократизация церкви и приближение её к народу, перевод Библии на родной язык) осталось неизменным. Протестанство и Православие стали одновременно и союзниками, и врагами. Они оба боролись за освобождение от влияния католической церкви, однако в это же время старались максимально контролировать друг друга. Издание в 1556-1561 годах на Волине Пересопницкого Евангелие на украинском языке стало значительным событием протистанского реформатского движения в Украине. В 20-30 –ых годах 17 столетия на Волине и западной части Киевщины распространяется социнианство. Это были последователи италийского реформационного деятеля Фауста Социана. Они критиковали церковные догмы и выступали за свободу совести как условие морального улучшения человека. Это движение было запрещено сеймом Речи Посполитой в 1658 года. Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед повязана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя – Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам?янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею. На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається “Чорна кам?яниця”, Успенська церква, вежа Корнякта, каплиця Трьох Святителів. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні. Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви – українське міщанство, що об?єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи. Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів?янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу. Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах – Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренессансу. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України – Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки “Октоїх” та “Часословець”, надруковані кирилицею, з?явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольгп Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов?язаний з Іваном Федоровим. Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви. Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. “Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, – пише Є. Маланюк, – так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою – створити “державу в державі” -”Руську Річ Посполиту”. Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи. 22. Деятельность украинских учёных гуманистов. Будучи високоосвіченими людьми свого часу та цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу загалом. Ці свої переконання вони підтверджували впродовж усього життя. У своїх наукових та художніх творах Ст. Оріховський, Ю. Дрогобич, П. Русин, Г. Тичинський прославляли науку, розум, мудрість, справедливість і вважали, що від розвитку цих якостей залежить могутність держави, а з їхнім занепадом настає загибель навіть найбільших держав. Приклади наводили не тільки з античних часів, але і з історії сучасних європейських держав та історії власного народу. Говорячи про можливості науки і людського розуму, Юрій Дрогобич пише, наприклад, що завдяки розуму як «виплоду Мінерви» можна осягнути «легко те, що для очей незбагненно велике – навіть обшири неба». Світ для мислителя пізнаваний внаслідок існування непохитних природних законів, за допомоги яких «наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм». Будучи високоосвіченими людьми свого часу та цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу загалом. Ці свої переконання вони підтверджували впродовж усього життя. У своїх наукових та художніх творах Ст. Оріховський, Ю. Дрогобич, П. Русин, Г. Тичинський прославляли науку, розум, мудрість, справедливість і вважали, що від розвитку цих якостей залежить могутність держави, а з їхнім занепадом настає загибель навіть найбільших держав. Приклади наводили не тільки з античних часів, але і з історії сучасних європейських держав та історії власного народу. Говорячи про можливості науки і людського розуму, Юрій Дрогобич пише, наприклад, що завдяки розуму як «виплоду Мінерви» можна осягнути «легко те, що для очей незбагненно велике – навіть обшири неба». Світ для мислителя пізнаваний внаслідок існування непохитних природних законів, за допомоги яких «наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм». За доби Відродження дедалі рішучіше переборюється погляд на земний світ як нікчемне відображення світу небесного. І хоча гуманісти цілком ще не поривали з провіденціоналізмом, але намагалися обмежити участь Бога в земному історичному процесі й спонукальні причини історичного розвитку вбачали в діяльності людей, а не надприродних сил. Ренесансно-гуманістичне тлумачення історії передбачало перетворення історії їз служниці теології на світське знання, відкидало віру в чудеса, «потойбічні сили». Ці нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі знаходимо у творах тогочасних українських гуманістів: у анонімній поемі «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», у творах М. Гусовського «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року», у «Пісні про зубра», а також у більшій частині творів Станіслава Оріховського, зокрема історичних, таких, як «Про турецьку загрозу слово перше (до польської шляхти)» («Турчика I»), «До Сигізмунда короля польського» («Турчика II»), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хроніки», «Життя і смерть Яна Тарновського». Історію в перелічених творах розглядають уже не тільки як реалізацію наперед визначеного божественного припису, а як людську драму в дії, де якщо й вирішують долю людини якісь надприродні сили, то це вже не тільки божественний промисел, а й природні сили, що, за прикладом класичного світу, отримували міфологічне забарвлення. Це могли бути античні боги й боженята, античні міфологічні герої (Аполлон, парки, Церера, феї, Вакх, Геракл, Поллукс, Кастор, музи), а то й природні персоніфіковані сили: зірки, природа, небо, доля тощо. Так, наприклад, Юрій Дрогобич у вступі до своєї книги «Прогностична оцінка 1483 року» каже, що: Все у підмісячнім світі живе за законами неба, Нами керують також (хто заперечить!) зірки. Звертаючися до папи римського Сікста IV, якому присвячені вірш і вся книга, він підкреслює, що намісник Бога на землі опинився на престолі не тільки з ласки Божої, а також і внаслідок щасливого розташування зірок: «Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти». Навіть з невеликого фрагмента вступу до книги «Прогностична оцінка 1483 року» зрозуміло, що один з зачинателів гуманістичного руху в Україні міцно стоїть на засадах ідей гуманізму та просвітництва. Його погляди вже свідчать про поворот українських мислителів до проблеми людини, зацікавленість людською історією не тільки як витвором вищих сил. І хоча викладення власних поглядів міститься в дуже поширеній на ті часи в Західній Європі формі класичного твору, в якому фігурують античні боги та герої, але в них розглянуто події, що відбуваються на Батьківщині, схарактеризовано історичних та політичних діячів України. Це вже був поворот до власної історії, характеристика її подій в контексті загального розвитку історії європейських народів. 23. Деятельность братств. Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів. У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках. Распространённой версией возникновения православных братств является теория их происхождения на основе цеховой организации, следы которой имеются в исторических работах и до сих пор. Эту теорию, выдвинул ещё в 1870-х гг. на IV археологическом съезде Скребницкий и развил М.О. Коялович. Они полагали, что "братства... вышли из цехового устройства горожан Западной Европы, но придали этому началу свои самостоятельные черты". С тех пор эта теория, благополучно пережившая своих отцов, продолжает жить в отечественной историографии. Но наиболее популярной теорией о возникновении религиозноых братств с ХIХ века является гипотеза о влиянии на этот процесс Магдебургского права. Братства размещались и были сильны преимущественно в тех городах, где существовало Магдебургское право. Даже короли, которых не устраивало существование братств, не могли их запретить, как учреждения, попадающие под защиту этого права. Участниками братств становились лица всех сословий: в братствах состояли князья Острожский, Скумин, Соколинские, Полубенские, Сангушки, Масальские и др. Возникали новые братства в Минске, Орше, Могилёве, Бресте и других городах. Некоторые существовали самостоятельно, некоторые примыкали к братствам уже существующим. Особенно сильны были в борьбе за Православие братства: в Галиции - Львовское, в Литве - Виленское Свято-Троицкое, в Белоруссии - Могилевское, на Волыни- Луцкое. Существенным недостатком Православной церкви в XVII был о почти полное отсутствие образовательной базы: мало книг, учителей, школ, низкий уровень подготовки православных священников. Таким образом, посещая школы то протестантов, то иезуитов, православные утрачивали ревность к своей церкви и увлекались чуждыми учениями. «Наши единоверцы не могут постоять за Божию Церковь,- писал Константин (Василь) Острожский,- нет проповедников Божьего слова, нет учителей; повсюду глад слышания слова Божия, частое отступничество». Потому основным направлением деятельности православных братств было развитие культуры и просвещения. Не щадя средств, братства открывали школы, учреждали типографии, издавали сочинения, в которых доказывали истину Православия, ложь унии и указывали на предстоящие православным опасности и на средства спасения от них, основывали новые монастыри, взамен отнятых у них униатами. Православные братства сыграли важную роль в развитии образования и культуры, сохранили традиции православной церкви. Православные братства существуют и по сей день. К примеру, Братство св. апостолов Петра и Павла (Львов), Свято-Никольское православное молодёжное Братство (Минск), Молодежное братство во имя св. прав. Иоанна Кронштадтского. Они, как и века назад, способствуют сохранению и преумножению духовной и светской культуры православных народов. |
| 4. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури Культура це все що створено людиною, людським суспільством, фіз розумовою працею на благо людини |
ЗАВДАННЯ Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури |
| І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних... |
ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
| Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
| ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
Питання до іспиту з курсу «Історія української культури» Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури |
| 1. Культура як духовний та суспільний феномен Проте "культура" — не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного... |
Навчальна програма ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА Профільний рівень Мета предмета «Фізична культура» реалізується шляхом застосування комплексного підходу до вирішення навчальних, оздоровчих і виховних... |